Атака на реактор

Під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вертольотчики виявили масовий героїзм

За мужність і самовіддану працю, виявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і усуненні її наслідків, Президія Верховної Ради СРСР присвоїла звання Героя Радянського Союзу начальникові штабу ВПС Червонопрапорного Київського військового округу генерал-майору авіації Миколі Тимофійовичу Антошкіну. Наш позаштатний кореспондент підполковник В.Болодурін веде розмову з Героєм.

З: Товаришу генерал, у вашому житті відбулася велика подія, вам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Як ви сприйняли це повідомлення?

В: Передусім з почуттям великої вдячності. Я розумію, що це не тільки моя особиста нагорода. В тому, що здобуто перемогу над атомною стихією, яка вийшла з-під контролю – заслуга широкого кола людей, які сміливо вступили у двобій з реактором.

За волею випадку я опинився на вістрі подій, з перших годин аварії на АЕС змушений був вживати рішучих заходів, керувати людьми. Але мені, як організаторові, навряд чи вдалося б справитися з усім обсягом завдань, якби не було подано активну допомогу з боку партійних і радянських органів, міліції, цивільної оборони, командування округу…

Помітне полегшення я відчув з прибуттям в зону першого заступника командуючого військами ЧКВО генерал-лейтенанта Анатолія Дмитровича Фоміна. Він оперативно вирішував питання розстановки людей на робочих місцях, розв’язував інші проблеми.

Усе вирішувалося швидко, без формальних і таких, що стали звичними у буденній обстановці, відносин. Треба було, скажімо, виготовити пристрої для зовнішнього підвішування вантажу до вертольотів. Конструкція складна, раніше, можливо, ніхто й не взявся б за її виготовлення. А тут негайно відгукнулися всі, хто був причетний до вирішення цього питання. Довелося добре попрацювати спеціалістам одного з чернігівських заводів, робітникам Києва. За одну ніч виконали замовлення. І таких прикладів можна навести немало. У такій ось самовіддачі і виявлявся масовий героїзм.

З: Вам було, звичайно, нелегко в тій обстановці. Але що саме найбільш тривожило, хвилювало? В чому вбачались основні труднощі?

В: Коли заходить мова про труднощі, то, звичайно мають на увазі суто фізичні – недоспав, недоїдав тощо. Все це довелося, зрозуміло, пережити і нам у перші дні чорнобильської трагедії. Але не вони визначали всю міру випробування, що випала на нашу долю. З фізичними навантаженнями військові люди справляються досить легко. Тому що для більшості з них – це справа звична. А ось є перевантаження особливої складності – вони з галузі психології.

Вантаж відповідальності. Тут вже і їси, і спиш нормально, а він все одно тисне. І не скинути його поки не виконаєш завдання, поки не відчуєш, що все зроблено саме так, як вимагалося від тебе.

З: Яке завдання було поставлене вам урядовою комісією, як ви сприйняли його?

В: Коли я прибув у Прип’ять, ще була ніч. Але у вікнах всіх установ горіло світло. У міськкомі партії повно людей. Я доповів про своє прибуття заступникові Голови Ради Міністрів СРСР товаришу Щербині, який очолював урядову комісію, створену для ліквідації наслідків аварії [1]. Навколо нього маса людей. Одержують вказівки короткі, лаконічні. І ось уже звернення безпосередньо до мене: «На вас, на ваших вертольотчиків зараз уся надія. Кратер треба запечатати піском наглухо. Зверху. Більше до реактора нема звідки підступитися. Тільки вертольотчики зможуть зробите це» [2].

Дістав я таке завдання і думаю: «Де цей пісок, як його вантажити, як скидати з вертольотів?» Думка тут же працює – будемо завантажувати в мішки. А які маршрути підходу до пошкодженого блока, наскількі небезпечні вони, як керувати польотами? Взагалі завдання з багатьма невідомими. Коли я зрозумів, який величезний обсяг робіт треба виконати, коли відчув масштаб відповідальності, покладеної на авіаторів, то відразу уявив і порядок дій. А далі вимагалося одне: чітко і неухильно здійснювати задумане.

З: З чого ж ви почали цю роботу?

В: З підготовки вертольотного майданчика. Перш ніж викликати вертольоти, підняти їх з аеродрому базування, слід було відшукати підходяще місце для їх приземлення в районі атомної електростанції. Навколо Прип’яті – вода, море піску, вологі поля, справа ж була у квітні. Куди не поткнись – все не для вертольотів. Бачу єдиний підхожий майданчик – біля самого міськкому партії. Ще раз проїхав, оглянув усе навколо: умови підльоту не найкращі, але іншого вибору нема. Вирішив тут і саджати. Правда, дехто вжахнувся: як, мовляв, так, вертольоти під вікнами міськкому. Запевнив: усе буде в порядку, а сам, звичайно, переживаю, щоб не припуститися якоїсь помилки. Але, знаючи, на що здатні наші авіатори, даю команду готуватися до вильоту.

На світанку 27 квітня викликав першу пару вертольотів у Прип’ять. Цю пару треба було комусь прийняти. У тій обстановці приземляти гвинтокрилі машини на незнайомій місцевості, без управління з землі, було б дуже складно і небезпечно. Взяв роль керівника польотів на себе, А щоб зручніше було управляти, я піднявся на дах готелю «Прип’ять» з рацією. Неподалік, за якихось півтора кілометра від мене – понівечений четвертий блок АЕС. Прикинув, як заводити екіпажі, щоб вони не потрапляли в сектор радіоактивного випромінювання, що виходило тоді від пошкодженого реактора, і почав чекати. З першими екіпажами прилетіли досвідчені льотчики Борис Нестеров і Олександр Серебряков. Вони провели детальну розвідку з повітря всієї території АЕС і навколо неї. Після цього накреслили схему заходів на реактор для скидання мішків. Тепер керівництво польотами можна було із спокійним серцем передати полковнику В.Нестерову, що я і зробив. А ми з Серебряковим тим часом зайнялися мішками з піском. Тепер це було найпершою справою. Набивали їх усі разом. Заносили у вертоліт. Екіпаж брав курс на реактор, над ним мішки скидали.

З: Як скидали?

В: Звичайно. Зависали над кратером, відчиняли двері і, зазираючи у жерло, цілячись в нього оком, викидали за борт. Один керував вертольотом, а двоє членів екіпажу мали справу з мішками.

Ми зрозуміли, що з такою технологією завдання швидко не виконати. Та й високий рівень радіації не дозволяв багаторазово бувати над кратером. Слід було шукати вихід із становища. Вирішили мішки з компонентами підвішувати в контейнерах із зовнішнього боку. Ось тут і стали потрібними пристрої для підвішування, про які я говорив на початку. Справа пішла швидше. Зросла продуктивність праці у кілька разів. А голова урядової комісії говорить – мало. Ось його дослівний вираз: «Це що слону дробина».

Потрібна була масована атака на реактор. Що робити? Як додати на скиданні? Ніхто цього не знав – ні голова урядової комісії, ні академіки, ні спеціалісти. Всі знали лише одне – треба якнайшвидше засипати реактор піском [3].

З: І що ж ви придумали?

В: А нічого не придумав. Тільки згадав, як діяли льотчики-фронтовики. Був серед них Іван Семенович Полбін, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації. Трохи не дожив він до Перемоги, загинув, виконуючи бойове завдання. Легенди про нього ходили по всіх фронтах. Ворога бив розумно, творчо. В історію військового мистецтва увійшла під його іменем так звана «вертушка». Іван Семенович розробив і втілив на практиці в бойових діях схему групового удару з пікірування, що забезпечило високу ефективність влучення у малорозмірні цілі. На практиці це мало такий вигляд: прийшовши на об’єкт, бомбардувальники робили замкнене коло і потім по черзі, зберігаючи між літаками дистанцію, один за одним пікірували на ціль під заданим кутом. Коли перший літак, скинувши бомби, виходив з піке, другий вже йшов до землі, а третій тільки ще входив у пікірування.

Ось і подумалося мені: а чому б нашим вертольотчикам не влаштувати таку ж карусель над реактором? Підрахунки показали: якщо запустити «вертушку», зробимо ще в два рази більше порівняно з попереднім днем. Зрозуміло, довелося збільшити кількість вантажників, що готували на землі контейнери для підвішування.

Одне слово, завертілася робота. Вертольоти, як бджоли, гули з ранку і до вечора.

І ось першого травня сталося несподіване, такого до цього дня не траплялося на засіданні комісії. Коли я доповів про кількість вантажу, скинутого на реактор, пролунали оплески. Аплодували міністри і заступники міністрів, академіки і спеціалісти – всього чоловік сорок, що брали участь у тому засіданні. Тут же була оголошена подяка всьому особовому складу вертольотчиків.

І, слово честі, було за що. У період з 27 квітня по 2 травня наші авіатори доставили до четвертого реактора і скинули у кратер п’ять тисяч тонн різних матеріалів. Цього виявилося достатньо, щоб надійно «запломбувати» жерло гіганта [4].

Вертольотчики заслуговують найвищої похвали. Всі діяли сміливо, мужньо, свідомо йшли на риск заради вирішення головного завдання. Ніхто не хотів залишати поле бою. Ні один не спасував перед труднощами.

Всіх, зрозуміло, я не зможу назвати. Але таких офіцерів, як Пузін, Нестеров, Серебряков, Кушнір, Касьяненко, Білоган, Благодатний, Яковлев, Волкозуб, Юрко, Войтко, повинні знати всі. Це такі комуністи, з якими не страшно йти на найризикованіші і небезпечні завдання.

З: Ви говорили такі слова, як «сміливість», «мужність». А в чому вам бачаться витоки цих якостей радянських воїнів?

В: Мужність – показник непохитної ідейної переконаності воїна, його моральної стійкості. Проявити її – значить витримати будь-яку напругу в умовах, можливо, навіть пов’язаних з риском для життя. Причому, зазначу, мужність – не тільки здатність до короткої напруги всіх моральних і фізичних сил перед лицем раптової небезпеки. Ця якість виявляється в постійному напруженні волі, в безперервній мобілізації своїх сил і здібностей.

З: Дякуємо за інтерв’ю. Ще раї сердечко вітаємо з високою державною нагородою, з Новим роком!

В: Дякую.

Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації М.Т.Антошкін. Фото майора В.Білана

Прапор комунізму, 1986 р., 31.12, № 303 (2699).

[1] Отже, це була ніч з 26 на 27 квітня 1986 р.

[2] Отже, це рішення було прийняте також в ніч 26-27.04.1986 р., в перші години роботи комісії.

[3] Академіки мусіли б знати, що цього не треба робити…

[4] А 3-5.05.1986 р. стався тепловий вибух, який переколотив усю цю масу. Але це вже не авіаційна проблема.