Зона матері і сина
Володимир Яворівський
Відомий український письменник, лауреат Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка Володимир Яворівський завершив роботу над новим романом «Марія з полином у кінці століття», який присвячено чорнобильським подіям минулого квітня і травня. У ті тривожні дні автор був у зоні, вів звідти репортажі для центральних газет, для «Вечірнього Києва», для телебачення. Все побачене, почуте й пережите ним особисто лягло в основу цього роману, який буде опубліковано в шостому номері журналу «Вітчизна» цього року.
Пропонуємо нашим читачам уривок з твору.
Суха, всипана піском, що натрусився з сіток вертольотів, дорога до атомної. Монотонно гупотять на швах між бетонними плитами колеса військової бронемашини, що поблискує під сонцем вузькими віконечками-бійницями, до яких припало кілька пар людських очей.
– Одягніть протигаз, Олександре Івановичу, – каже директор АЕС Пузач [1], нахилившись із заднього сидіння до академіка Мировича. Той не відмовляється, і Пузач, вставши на ноги, згорбившись під низькою стелею броньовика, натягує протигаз на лису Мировичеву голову і на підборіддя.
Академік щось відповідає йому, але з-під маски погано чути. Напружено прислухається.
– І ви… пошануйтеся…
– Мені, Олександре Івановичу, вже все одно… Члени урядової комісії говорять зі мною, як із підсудним. Хтось їх настроїв проти мене… Ворогів на такій посаді вистачає…
– Розберуться. Але як ви Миколу мого не вберегли? Мама не пробачить.
– Ви якось вискочите. Герой. А я – шпиця в колесі. Замовте за мене слово «на горі»…
– Швидше! Газу давай! Вскочили у простріл! Зашкалює! – кричить непомітний до цього дозиметрист водієві бронемашини, маленькому зростом, з ніжним, майже дитячим обличчям, хлопчині. Той спритно кидає важкого броньовика вперед, аж одсахнулася висока Мировичева голова в протигазі, і Пузач підтримав її руками за потилицю.
Зоддалік вони промчали біля руїн реактора. Промчали на великій швидкості, під захистом броні, але Мировичу було й цього достатньо.
– Правда! Тепер уже бачу: правда! Мій блок… Вперше в історії цивілізації… в таких масштабах…
Стара Марія намагається всунути в руку водія «троячку», але той одмагається:
– Ідіть ви, бабо, зі своїм сміттям… Бо одвезу назад, де взяв!
Марія вилізає з кабіни грузовика і завертає до лісу.
…Те, що її Маври нема, – вона побачила і відчула ще здалеку. Корів розібрали господарі, а Маври таки не було. Андруха божився:
– Не спродав же я її, заражену. Хто її купить? Найкраще місце на скотовозі виділив. Втекла, зараза…
Сипонула в його п’яну пику жменею піску, і він навіть втішився: не подасть баба на суд.
Городища розквартирувалися в Княжому Любечі [2] – невеличкому, але заможному селі, люд якого підробляє в колгоспі, але живе з присадибних ділянок, а найбільше – з величезних теплиць, що дають городянам ранні овочі. Мировичів з дітьми розмістили саме в такого господаря, на другому поверсі його дому, схожого на будинок побуту в Івангороді [3]. Не встигла Марія роззнайомитися з хазяїном, який порався в теплиці, як привезли худобу. Побігла стрімголов по Мавру, а її нема. Як же це так – всі ми виїхали у безпечне місце, а Маврушу зоставили? Годувала нас молоком стільки років, була членом родини, а тепер покинули її в радіації, тільну, нещасну й безпомічну на зуби вовкам? Треба їхати й шукати, бо гріх мучитиме.
…Побачила міліціонерів на мотоциклі – залягла в переліску, втиснулася в землю, біля мурашника, бо в траві аж кишать мурахи, налізають в рукави, повзають по щоках. «Тутика ще живуть люди, ще – не зона, чого я боюся? Довкола ж свої люди, чого це я, як злодійка, ховаюся?» Але все одно перечекала, поки прогуркотів мотоцикл, встала, витрусила з одягу мурах і пішла далі.
…Молоденький солдатик перевозить її в танкові через понтонний міст, перекинутий над маленькою річечкою. Не зізналася, що добирається в зону. «Підвези, дитино, я не задарма, дам на сигарети…». «Я, бабушка, Азербайджан. У нас українськая деньга не ходіт. Нільзя деньга давать, бабушка, беда…»
…Вмовляє миршавенького, з гострим, як сокира, лицем чоловічка:
– Чого тобі боятися? Я під берегом вийду, а ти – назад. Зате будеш на правому березі мати бабу Марію, щовечора приїзди в гості: нагодую, напою, а головне – жінка не заскочить, бо – річка. Набереш картоплі, як треба, в мене повна засіка в льоху. Перевези стару. Вік не забуду. Всі гріхи твої замолю…
– Ідіть, ви, бабо, чортові між роги! Заборонили на річку човнами виходити! Вмирати вам треба, а не пливти на той, заражений берег… – бурчить чоловік, але з лиця видно – м’якне. Марія від того жвавішає:
– Іду, їду, до чорта! Тільки він – на тому березі. Перевези, перевези, і я піду йому межи роги, сама піду, дитино…
– І де ви взялися на мою голову? Не баба, а осіння сльота, смола, підігріта чортами. Носить вас у лиху годину…
Відв’язує човна, вставляє весла, скидає штани й сорочку (як конфіскують човна – повернеться додому, перепливши річку), везе:
– Але як обманите, бабо, і вмрете… Дивіться мені, бо приїду в гості, як радіацію розженуть… Змусили нас криниці забити, але я беру з своєї, п’ємо і – нічого…
Наближався рідний берег із лісом, за яким були Городища. Серце Марії забилося часто й поривчасто, вона вже нічого не чула.
Бронемашина з Мировичем і дозиметристом мчить вулицями безлюдного міста. «Не можна такі досягнення науки, людського розуму – доручати пройдисвітам, кар’єристам, авантюрникам!» [4] – сказав Олександр Іванович Пузачеві в присутності членів урядової комісії. «Але ж до цієї категорії належить і ваш рідний брат Микола», – огризнувся Пузач. «Микола – жертва злочинної вказівки. Він винен тільки в тому, що безоглядно підкорився вашому наказу».
Масштаб аварії приголомшив Олександра Івановича. Він зрозумів, що доведеться відповідати перед найвищими інстанціями, і тому завтра в Москві проситиметься, щоб його включили в робочу комісію по ліквідації наслідків аварії. Та ще треба доповідати. По-сучасному, беручи вину і на себе, але – в міру, в міру, щоб не зарватися. Зрештою, я вже поніс найважче покарання: загинув брат Микола, брат Григорій – лежить з лейкемією…
Мирович припав скляними очима протигаза до вічка-амбразури броньовика: громаддя безлюдних будинків, замки на дверях магазинів, установ, між бетонованими плитами хідників – вигналася буйна трава, стимульована радіацією, полишені в дворах дитячі велосипедики, повзунки на балконній шворці. На дверях міського готелю напис: «Вільних місць немає» і двері опечатані. На клумбі, що несамовито ряхтить розквітлими тюльпанами – пасеться покинута кимось коза, що забігла сюди з міських околиць. У висохлому ложі водограю – кілька мертвих горобців. Десяток вгодованих пацюків чинно, не боячись нікого, перейшли дорогу. Розбита «Волга» під стовпом, у який вона врізалася. Рекламний щит кінофільму «Контрудар», над забитим навхрест дошками входом до кінотеатру. Крізь висаджену вітрину ресторану два міліціонери виводять підлітка з блоками сигарет під пахвою.
Міська Дошка пошани, під козирком якої ластівки вже ліплять гніздо. Сонячний відблиск великого скла Дошки пошани – вдарив Олександра Івановича по очах, аж він мимоволі стулив повіки під протигазом [5]. Розплющив. На нього пильно дивився Микола. Очі брата впіймали його крізь вузьку шпарину в броні і не відпускають. Тримають щосили.
Олександр Іванович кладе руку на плече водія, на голий солдатський погон, і той різко загальмував. Мирович метушливо намагається відчинити люк над головою, але мовчазний дозиметрист кидається йому навперейми:
– Ви що? Тут сорок п’ять рентгенів! Десь лягла пляма чи шматок пального! Ми завжди пролітаємо це місце алюром!
Солдатик погнав бронемашину на виїзд із міста, але перед Олександром Івановичем все стояли й стояли очі брата. Кілька разів він затуляв долонею зашклену шпарину, але Миколині очі все одно вглядалися в нього. Ніби й прощально дивилися, але все одне пекло в зіницях, і руки на гострих колінах тремтіли.
Бронемашина з’їздить з асфальтівки на піщану лісову дорогу, що веде до Городищ. «Ласкаво просимо». Стандартна українка завчено усміхається, тримаючи хліб на рушникові. Свіжа, підмалювали до травневих свят. «Ласкаво просимо».
Кладовище, де лежить батько. Не встиг розгледіти татову могилу.
Солдатик розвертає броньовика біля двору Мировичів. Забита криниця. Бур’яни вигналися аж під стріху, заступили вікна. Навстіж розчинений хлів. Заросла бур’яном стежка. Стіна подряпана кігтями котів чи лисиць, сліди ведуть до дірки під стріхою. На гноїщі гребуться мляві, очманілі кури. Між ними лежить черевата, розімліла від ситості й тепла лисиця. Не злякалася, лише ліниво повела оком і стежить. Кури ходять, переступаючи лапами через її хвіст, гребуть сухим гноєм в очі й морду лисиці, але вона байдуже позиркує на них, наче пасе і чекає поки знову проснеться в ній голод. Опудало на грядках, у засмальцьованій куфайці з розчепіреними рукавами, ніби хоче обняти кожного, хто ступить на грядку. Замість голови – старий, закіптюжений казан на паколі, накритий старою шапкою. На «плечах» опудала сидять ворони.
«Мама завжди залишала ключ на стовпчику, під порожнім відром… Немає відра, значить і ключа не залишила… Моя пуповина закопана… в зоні…»
Худий, обвішаний реп’яхами, з подертою мордою Пушок вихопився з бур’янів і, ставши на сходинках ганку, люто лящить на незнайому машину.
Олександр Іванович махнув водієві: поїхали. Великі, винувато-сірі очі Миколи знову дивилися на нього, наче Микола намагався розпізнати: брат чи не брат під протигазом.
Затріщало коріння під важкими колесами бронемашини, бризнуло соком на броню і на пісок. В лісі, в піщаній колії лежало мертвонароджене телятко, біля якого чигали голодні собаки і вороння. Об’їхали, потрощивши кущі ліщини і глоду, вихопилися на трасу, де вилискує чорною фарбою «Волга».
Олександр Іванович довго витягує з бронемашини своє незграбне тіло, водій і дозиметрист підсаджують його в люк. Мирович пересідає в машину, але протигазу не скидає.
Щось заважає йому дихати і думати, але що саме – забув: Миколин погляд чи гумова маска на обличчі?
Вечірній Київ, 1987 р., 23.04, № 95 (13010).
[1] Брюханов = Пузач.
[2] Не Любеч на Дніпрі, скоріше Вишгород?
[3] Теж не Івангород на р.Нарва, а скоріше Іванків?
[4] Як бачимо, оригінального погляду в Яворівського нема, він просто переповідає офіційну версію; навіть термін у нього казенний – “аварія”. Назвати те, що сталося, катастрофою він не наважився.
[5] Щоб не було сумнівів – і про готель, і про дошку пошани, і про ситу лисицю В.Яворівський справді писав (“Чернобыль: зона повышенной ответственности” під 25 червня 1986 р.), от тільки на дошці пошани він бачив портрет В.Ходемчука.
Ще один уривок: “Зона? Ні, рідна земля!” під 28.04.1987 р.