Зона? Ні, рідна земля!

В.Яворівський

Читачі нашої газети вже знають, що відомий український письменник, лауреат Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка Володимир Яворівський тривожний травень минулого року провів у зоні чорнобильської аварії («Київська правда» друкувала його матеріали з місця подій). Нещодавно прозаїк завершив роботу над романом на цю тему «Марія з полином у кінці століття», який буде опубліковано в шостому цьогорічному номері журналу «Вітчизна». На наше прохання автор пропонує вашій увазі уривок з свого роману.

До Княжого Любеча, куди евакуювали Городище, автолавка привезла дешевенький одяг переселенцям. Торгують біля клубу, що розташувався в старій церкві, з якої зняли хрести, полагодили діряві куполи, потинькували, облаштували зали для танців і для кіно [1].

Городищенці приміряють ситцеві плаття, дешеві халатики, злежані на складах чоловічі штани й сорочки.

Федір обкошує бур’яняччя під парканом клубу. Він чекає маму, яка пішла в зону по корову. Щоб менше нервуватися, щоб швидше біг час – позичив у дядька косу і стинає кропиву й чорнобиль біля клубу. Обдавши його гарячою піщаною пилюгою, зупиняється поруч з ним мікроавтобус із написом «Телебачення». Федір косить далі. До нього підбігає кореспондент з мікрофоном, бородатий чоловік наводить на нього кінокамеру.

– Ми знаємо, що ви евакуйовані з небезпечної зони, що ви – рідний брат полеглого на робочому посту Миколи Мировича і брат героя-пожежника, Григорія Мировича, який не дав пожежі перекинутися на сусідні блоки, врятував усіх нас від ще більшої біди. Ви пережили втрату і евакуацію, а вже приступили до роботи… Мабуть, вас і братів так виховали? Що можете сказати про це?

Обличчя Федора напружилося, різко виступили й забігали на вилицях жовна. В очах спалахнуло внутрішнє страждання німого, який намагається щось сказати. Хоче, та слова вмирають, не народившись. Німо дивиться на камеру.

– Гаразд, тоді скажіть, чи мрієте ви повернутися в рідне село? Адже це – тимчасові труднощі, які треба перебороти?

З-за спини Федора висовується голівка дитини:

– Дядько Федір усе знає й розуміє, але не скаже…

Марія саме ступила на стежку, що веде до Городища, як зачула гул мотора й побачила – вихопився з села зелений танк, але на гумових колесах. Навчена за довгу свою дорогу з Княжого Любеча до Городища обережністю і страхом, що її можуть завернути, – одійшла в ліс, заховалася за товсті стовбури сосон. «Чого було вивозити нас? Усе цвіте й зеленіє, як і в Княжому Любечі. Берег – як килим, не столочений дачниками. Тихо, любо, тепла земля під ногами – тільки тут і жити».

Бронемашина обдала її гарячим бензиновим гаром, сіконула піском з-під коліс. Не помітили її за сосною, слава богу, не помітили, хай собі їдуть. Для них – зона, а для мене – рідна земля… Хай би швидше смеркалося, щоб тихо зайти до своєї хати, вона захистить, прийме, зігріє душу. Хай тільки стемніє. Може, й Мавра чекає, народивши в хліві телятко… Вийшла на галявину, що густо поросла чорнобилем. Неподалік, під крутим берегом, тихо плюскотіла ріка, над головою сплелися кронами сосни. Знала і любила це місце, але була тут давно, бо за літо його витирловують дачники, що ховаються сюди від спеки, залишають головешки нічних багать. Тепер – зазеленіло, як тоді…

…Травень. Хрущі заплутуються в косах, задрімаєш, а хрущ ворушиться, шемрає біля вуха. Малий Сашко засинає, ледь торкнувшись подушки, але щоразу встигає попросити: розбуди, як тато з війни прийде… я хочу з його автомата постріляти…

Городище вже відсвяткувало Перемогу. Два дні грала гармошка на майдані, де зараз автобусна зупинка. Гармоніста годували з рук і напували, щоб грав безперестанку. Цвіли сади, і стояла золота курява, збита танцювальниками. Ходила до гурту й Марія з Сашком, танцювала до останнього поту; на плечі, на лице, на голі литки налипав піщаний пилок, і Марія поверталася додому знеможеною, але – золотою, наче вилита з бурштину. Вкладала Сашка, а сама опівночі бігла до ріки, щоб скупатися, щоб бути чистою, як прийде Іван з війни. На цьому місці залишала свій одяг, тут, під місяцем, обтирала своє молоде тіло грубим домотканим рушником, слухала ріку і діє, і себе саму, ледве вірячи, що пережила таку війну, що Іван її живий, що все найстрашніше вже минулося. Тепер – тільки жити, множити дітей і любити свого Івана.

Того дня, у травні, Марія затіяла велике прання на річці, отут, під берегом, на гранітному валуні. Вхоркалася, наклавши на рядно гору чистих фіранок, простирал, Іванових і Сашкових сорочок – випрала все, що знайшла в хаті, наче війну змивала з усього. Прийшла на цю галявину і витягнулася на м’якому чорнобилі. І, мабуть, встигла задрімати.

Прокинулася, відчувши, як хтось, дихаючи їй в лице цигарковим духом, схиляється над нею. Стрепенулася, побачила лише незнайомі чорні вусики. І – щосили затопила долонею по смаглявій чоловічій щоці, скочила на ноги. А він – сміється й качається на моріжку:

– Ура! Оце, бачу, моя Марія!

Іван! Живий Іван! Ноги слабнуть, і вона падає на нього. Галявина розгойдується під ними, як хисткий човен на воді. Шорсткі Іванові поцілунки (вуса колючі й лоскітливі водночас!). Одлегів у кущі Іванів ціпок. Упокорена чоловічою ласкою і сп’яніла від радості, встигла прошепотіти:

– Іванчику! Медаля відстібнулася і коле мені шпилькою груди…

А в січні, на водохреща – вже гойдалася під сволоком хати колиска з Миколою. Гойдалася, як маятник годинника.

– Ой, Миколо, Миколо… У радості тебе зачала і легенько народила. Думала – найщасливішим будеш… А тепер – хоч би кісточки твої знайти на реакторі й поховати на нашому цвинтарі. У твого товариша, Паливоди, хоч могилка є, зможуть прийти і поклонитися жінка, діти його. Прийдуть, якщо путніми виростуть у цьому навіженому світі, де стільки всього наготовано проти нас, нами ж таки… – проказала Марія вголос. Легко знайшла те саме місце, де лежала з Іваном у дванадцятий день травня сорок п’ятого, і, вклякнувши на коліна, лягла на теплу землю, полегшено витягнувши своє кволе тіло.

Марія прокинулася від того, що хтось дихає їй в лице. Спокійно розплющила очі й побачила перед собою… подерту мордочку Пушка. Вія радісно заскімлив, лизав їй руки й обличчя, качався в бур’яні, повзав довкола неї. Марія ловила його руками, пригортала до грудей: яке ж ти худе, кожну кісточку можна намацати… Зараз підемо додому, нагодую тебе…

Зачувши людський дух, черевата, розжиріла лисиця ледачкувато й неохоче встала з купини гною під хлівом, засвітила очима й відійшла на подвір’я дачників. Вляглася під кущем калини, на якій висять старі шкарпетки, стоптані черевики і пляжні шапочки, але все одно зацвіла. Лисиця лежить і пантрує за Марією.

Сторожко озираючись, несучи на руках песика (ох і в’їдливе ж собача, всю морду йому порвала, а все одно намагається вижити її з двору!) – жінка заходить до хати.

Княжим Любечем промчала машина «швидкої допомоги», круто розвернулася біля двоповерхового, помпезного, але без власного обличчя і без душі будинку, де прийняли на тимчасовий постій Мировичів. Залізна брама, металевий високий паркан. Вгодований собацюра вискочив на цегляну буду, став лапами на ворота, загавкав, забризкав слиною на миготливий червоний хрест над переднім склом машини.

Господар нещодавно повернувся з київського базару, сидів за столом у великій кімнаті, розрівнював долонями пом’яті гроші, розкладав їх на купки, щоб легше полічити. Кого там ще принесло? Когось підселити хочуть? П’ятеро дітей взяв, бабу, дві молодиці, дівку, глухонімого. В районну газету інтерв’ю брали… Кого там принесло?

До них, до циганського табору, гості. Погукав квартирантів. Пішла до них котрась із молодиць… Треба порахувати гроші. Тільки одна півсотенна купюра, а то – дріб’язок паперовий, але – багато.

Одарка вийшла до машини. Чоловік у білому халаті, накинутому поверх костюма, пішов їй назустріч:

– Ви з Мировичів? Потрібен брат або сестра Григорія. Терміново! Вранці його оперуватимуть – пересадка кісткового мозку… Брат або сестра. В аеропорту жде літак.

– Федю! Федоре! Нам треба їхати, рятувати Григорія.

Та Федір уже стояв за спиною Дарочки. В темряві він не зміг збагнути, про що говорять, але відчув: треба комусь допомогти, кров віддати чи шкіру, чи, може, й душу… Треба!

– Ось тільки попрощаюся з дітьми, – Одарка метнулася в хату. Олеся й Софія Паливода вигребли останні свої карбованці, силоміць вткнули їй в руку. Поцілувала сонних дітей і вибігла на вулицю.

Лютий псисько знову став лапами на ворота і довго гавкав услід «швидкій допомозі», з якої озиралися Дарка і Федір.

– Може, багацько того мозку треба… то ми вдвох, із братом, з Федором… – повторила Дарочка ще раз.

Світла Марія не вмикала – чергує міліція в селі, побачуть і вивезуть. З’їла холодної картоплі, що зосталася з поминок у казані й почорніла. Дістала з холодильника недоїдки ковбаси і нагодувала Пушка, він ковтав не жуючи, з мотузочками, дивився і скімлив.

У хаті до неї потиху поверталася певність. Тут усе було рідним, захищало, навертало думки на те, доаварійне життя. Думала, що ці стіни знають про неї все, пам’ятають її молодою і дужою, як весняна вода, хворою, як болото, впертою, як баранячий ріг, доброю і всепрощальною. Вони чули її бабське виття до півночі, коли Іван загуляв з Настею, і та народила від нього Василя. Тільки стіни й знали, що я йому, паразитові й спідничинку – пробачу, йшов би вже додому, не видряпаю його циганські вирла, не обіллю його писану мармизу сірчанкою, а нагрію води, щоб відмився, щоб не тхнуло Настею від нього. Мабуть, радіація пропекла кожну кісточку хати, але храмина ще стоїть, не падає.

Марія подумала, що тепер її життя – ніч, як у сови, вдень на вулицю не покажешся. І нічого тутика не зміниш. Набрала в погребі мішечок картоплі, одягнулася в чорне і заходилася досаджувати город. «Якби можна було вголос покликати Мавру, прокричати в усі сторони лісу – вона почула б мене, прийшла, та мушу мовчати, як Федір. Шукай, Пуше, Мавру, шукай, не вертися біля мене…»

Садила рівними рядами, в міленькі ямки, бо картопля з погреба, не вигріта на сонці, ледве викинула миршаві кільця, земля зігріє. Біда бідою, а картопля мусить родити, без картоплі не можна, без неї і війну не пережили б.

Коли Пушок нашорошував вуха, внюхувався в ніч, Марія притьмом ховалася за опудало, завмирала, не дихаючи, а потім знову бралася за роботу: садила соняшники попід стежку, розсівала буряк, кріп і петрушку – повернуться діти й онуки, а в нас усе на городі росте. Додому повернуться, а не в пустку. Дерло в горлі, але боялася кашлянути. Пушок десь повіявся. Якби тільки бездомні собаки йому боки не обдерли, чула, будуть їх відстрілювати по мертвих селах, треба Пушка в хаті зачинити.

З городу пішла до хліва – може, Мавра вже чекає мене? Нема. Сонні кури сиділи на краю порожніх ясел. По одній перенесла їх на подра, бо тутика і лис, і куниця дістане. Кури не кричали, не кудкудахкали, тільки хрипло шипіли й стріпували крилами. Сіла на бильця ясел: господи, скільки було завжди тої роботи в дворищі, а оце все вже впорала, хоч лягай у домовину. Може, до Івана піти і до Дмитра? Казала Софія – дев’ятини їхні сьогодні. Дмитра і Миколи. Одна баба на все Городище – от тобі й поминки.

Марія хоче набрати оберемок сіна в другій половині хліва, вкинути його в ясла, може ж таки, прийде Мавра – і натикається рукою на щось тверде під стіною. Хутенько розгрібає сіно – під обгурканою глиняною стіною стояв дубовий хрест. «А я, Іване, все тебе допитувала, де дівся дубовий брусок, що залишився, як будували ганок? Він пропав тоді, коли ти став худнути і танути на очах. От чого ти зачинявся вночі в комірчині, курив, кашляв і стругав щось. Значить, знав… Настя сказала. Вона тоді саме вмирала, і я погнала тебе: піди, попрощайся, іроде! Переказували, Настя сказала: не затримуйся тутика, бо я там тебе чекаю, вже без Марії… Відшліфував дубину, прооліфив. Сухе, вив’ялене, аж дзвенить дерево. І радіація його не візьме…»

Марія одв’язала від металевого кільця в яслах Маврин налигач, обмотала ним хрест, перекинула кінці мотуза через праве й ліве плече, піддала хрестовину і, важко ступаючи, заточуючись, вийшла з двору.

Хрест муляв спину, в’їдався в хребет, але вона, зціпивши зуби, хапаючись рукою за паркан, несла його, маленька й згорблена мертвим своїм Городищем, у яких підвивали голодні собаки, стріпували крилами кури, що спали на деревах, шастали по дворах лисиці. Під парканом уже одцвітали дерева, хрест часто перечіплювався поперечиною за низьке пагілля, і цвіт сипався Марії на плечі, на чорну хустину, на хрест, на мокрі від поту руки, що аж посиніли, тримаючи мотуз.

«Я і там, Іване, знайду тебе з Настею, одверну від неї, але твоє щастя – не маю права вмирати зараз. Бачиш, що робиться? Там лежати кожен може, а ти спробував би жити тутика… Нікудишня я стала, а хрест, як кам’яний. У перше літо війни, коли думала, що вдовою стала, – мішок картоплі аж до міста носила, на хліб виміняти. І на ранок додому верталася. А скільки дубових колод перетягала з лісу у двір. Спаршивіла, бабо. Чого вони так злякалися тої радіації – нема ж її, чи погано бачу?»

Вана часто зупинялася, ставила хрест на землю, завмирала під ним, прислухалася, як він чавить на неї своєю вагою, здавалося, що ось-ось придушить її, і вона вже ніколи не встане. Та поволі вгамовувалося серце, рівнішав подих, вона в думках наче заговорювала хрест, щоб він був легшим, що мусить його нести, що не варто йому впиратися, бо краще бути хрестом на могилі, як згоріти в печі…

Таки донесла до кладовища, опустила його на землю й побачила, що Іванова й Дмитрова могили зграсовані коров’ячими ратицями і загиджені коровами. Згребла вже просохлі кізяки, віднесла їх під паркан, звідки загарчав на неї собака, що дрімав біля купки курячого пір’я. Заговорила до нього – замовк.

Довго підгрібала пісок на обох могилах, але зробити це голими руками було важко, то з’єднала могили в одну, бо поночі Дмитра поховали дуже близько від Івана. Вигребла посередині заглибину, підтягла на мотузі хрест на могилу.

«Як Миколина душечка стрінетьюя тобі, Іване, щоб не скупився, приголуб, заспокой, бо я тебе знаю: тільки б наряд давати і покрикувати. Хоч тепера пригрій. І Миколу і Дмитра. Про них, бідненьких, сьогодні газета з Москви написала. Іду я сюди, додому, міліціонери мене перестріли, не пускають. А один сидить на мотоциклі й газету читає. А з газети на мене Микола дивиться… І Дмитра вперше побачила. Кажуть, якби не наш Грицько з товаришами – то вже й область вивезли б… Не повірили, що я їхня мати, завернули, але я обійшла лісом, бо в них карта, а в мене ноги дорогу знають. Вивезли нас, Іване, звідси. Далеко, за сто кілометрів. Добре, що маємо землю велику, а якби малу і тісну? Куди тоді їхати? За кордон? Проситися до чужого народу? А як він не прийме, вважатиме за нахлібників? Куди тоді? На Місяць? Так там теж таке… із Землі видно вночі, як брат брата на вила бере, пригадуєш, бачили, коли простоювали з тобою під моїми ворітьми і ти мене єдину любив. От який світ настав, Іване, після твоєї смерті… Не можна самих дітей залишати в ньому. Мушу жити, як заклята…»

З останніх сил Марія підвела хрест, поставила його вертикально, загребла ногою пісок, обтоптала і немічно зависла на дубовій поперечині.

Прийшла додому, коли над Городищем, над лісом, над зоною – світало. Зачинила двері на засувку і, не роздягаючись, лягла на рипучий диван. «Чи прокинуся, як засну?» Що не зробила? Картопля вже росте, хрест стоїть, Пушок ситий. Чого це так мучить мене тиша? Бо нікого, крім тебе, нема в Городищах. А, он воно що – не йде годинник. Бракує його монотонного цокання, не засну без нього.

Встала, підтягнула гирку, гойднула маятник. Тепер можна жити. Засунь фіранку на вікні, може, міліція буде обхід робити, загляне котрийсь.

Марія підійшла до вікна. Засмикнула фіранку, і в цю мить загавкав Пушок біля порогу. От і все, похазяйнувала!

Тремтячою рукою зробила шпаринку, щоб визирнути у шибку. І – побачила перед собою білу Маврину зірочку на лобі. У центрі білої зірочки запеклася кров…

Київська правда, 1987 р., 28.04, № 100 (18885).

[1] У Вишгороді церкву під клуб не перебудовували.

Ще один уривок : “Зона матері і сина” під 24.04.1987 р.