Післямова

Луняк Є.

Землі України завжди входили до відомого французам світу. Однак віддаленість двох країн ускладнювала безпосередні контакти між ними в добу Середньовіччя. Це пояснює той факт, що до ХVІІ ст. свідчення про українські терени у французьких авторів нерідко мають спотворений, викривлений характер і часто носять відтінок нереальності. В баченні тогочасними французами України тісно перепліталися правда та вигадка. Тут у східних диких степах начебто водиться, як писав Жак Маржере, дивовижна тварина-рослина – зоофіт, інакше «татарський овен» або «баранець-трава». Згідно свідченням Жана Ле Лабурера, українські ліси сповнені дичиною, а річки – рибою; падаючі гілки перетворюються за два роки на камінь; бджоли виробляють стільки меду, що відкладають його просто на землю, а трава на напрочуд жирному чорноземі за три дні виростає в зріст людини. Зовсім юні дівчата в цій країні, як повідомляв Андре Теве, залюбки віддаються іноземцям, а окремі померлі люди перетворюються на упирів, як свідчив П’єр де Нуає. Втім, подібні повідомлення майже повністю зникли в ХVІІ ст. під тиском раціоналізму.

Треба також звернути увагу на той факт, що, якщо до ХVІІ ст. французи безпосередньо на українських землях були рідкістю, то у ХVІІ ст. французька присутність на теренах нашої Батьківщини помітно посилюється, свідченням чого є численні повідомлення французів-очевидців подій в Україні.

Кидається у вічі, що землі України у французів аж до кінця ХVІІ ст., як правило, фігурують під сукупною назвою Русі, і тільки з середини ХVІІ ст., значно мірою під впливом Хмельниччини, на заході починає поширюватися назва «Україна», яка у наступного століття майже повністю витіснило традиційне до того для наших теренів поняття «Русь». Яскравим відображенням цієї тенденції стала відома праця Гійома Левассера де Боплана – «Description d’Ukranie» («Опис України»).

Починаючи з другої половини ХVІ ст. головними героями французьких повідомлень про Україну стають козаки. Вже у Блеза де Віженера, хоча він і не використовував саме слово «козак», йдеться про діяльність таких полководців як Остафій Дашкевич, Бернард Претвич і Предслав Лянцкоронський, які вважаються першими козацькими воєначальниками. Значно детальніше відображено в творах французьких авторів кінця ХVІ-ХVІІ ст. (Жака-Огюста де Ту, Теодора-Агріппи д’Обіньє) діяльність видатних козацьких полководців Івана Свирговського, Богдана Ружинського, Івана Підкови та ін. Західні сучасники вважали українське козацтво потужною військово-політичною силою, яка значною мірою визначала долю великих держав Європи – Османської імперії, Речі Посполитої та Московського царства. З цього моменту на заході формується уявлення про козаків, як войовничу націю на східній околиці Європи. Багато європейських авторів, визнаючи деструктивний характер діяльності козацтва і вважаючи його конгломератом розбійників і волоцюг з усіх народів, віддавали належне його доблесті і підкреслювали його важливу роль у протистоянні мусульманській агресії.

Оскільки вплив Туреччини в тогочасній міжнародній політиці був надзвичайно сильним, не дивним виглядає той факт, що багато повідомлень про діяльність українського козацтва містяться в творах, присвячених аналізу життя цієї країни (праці Жана [Жака – ?] Баре, Мішеля Бодьє, Луї де Е барона де Курменена, Клода де ла Магделена, де ла Круа, Франсуа де Шасполя та ін.). З іншого боку, вивчаючи політичну ситуацію в Османській імперії, французькі автори не могли проігнорувати важливість притоку рабів, основними постачальниками яких були кримські татари, для економіки Високої Порти та карколомні злети невільниць з України в місцевій ієрархії. З цим пов’язана велика увага на заході до діяльності Роксолани, відмічена майже усіма французькими авторами, що писали про Туреччину середини ХVІ ст. Роксоланівська тематика знайшла широке відображення у французькій культурі другої половини ХVІ-ХVІІ ст. Значно менше віддзеркалення отримала на сторінках французьких творів діяльність іншої султанші-українки – Турхан-Хатіджи (про яку згадував, наприклад, де ла Магделен і, очевидно, де Шасполь).

Карколомні зміни, що відбулися в Україні в середині ХVІІ ст. і значною мірою визначили долю держав східноєвропейського регіону, відразу привернули увагу французьких сучасників.

Жан Ле Лабурер, незадовго перед Хмельниччиною, створив у французькій історіографії перший цілісний нарис, присвячений козакам. Описуючи минуле окремих країн, що утворили Річ Посполиту, він велику увагу приділив і Україні, називаючи її в силу традиції «Чорною або Південною Руссю». Щодо походження козаків, вищезгаданий автор дотримувався татарської версії, називаючи їх різновидом «секти магометанської». Водночас, суперечачи самому собі, Ле Лабурер у більшості випадків іменував козаків «однією з найславетніших сил християнських» і відзначав їхню важливу роль у протидії мусульманській експансії. Висвітлюючи принижений стан козацтва у державі після придушення повстання Павлюка, історик фактично розкрив передумови Хмельниччини, хоча помилково вважав, що на 1647 р. (момент написання його розвідки) козацтво було «майже знищене».

Вибух українсько-польської війни зумовив створення докладних праць, присвячених «країні козаків», найвідомішою з яких став «Опис України» Боплана. Вагоме місце Хмельниччина займає у доробку Пьєра Лінажа де Восьєнна. Останній першим оприлюднив тезу про те, що спочатку грандіозне козацьке повстання готувалося, як таємний задум польського уряду, спрямований на розгортання великої війни з Туреччиною, й лише згодом під впливом шляхти переріс у війну козаків проти Польщі. Найдетальнішим висвітленням перебігу Хмельниччини стали твори Пьєра Шевальє.

Серед найбільших героїв так званої «української війни», що тривала майже безперервно від середини і майже до кінця ХVІІ ст., у французьких творах виділяються, звичайно, Богдан Хмельницький, його син Юрій, Петро Дорошенко та Іван Сірко. Саме ця «українська війна» ледь не призвела до загибелі Речі Посполитої, викликавши значне зменшення та послаблення держави, й у кінцевому рахунку стала чинником, що зумовив перелом у зовнішній політиці Османської імперії, позначивши її перехід від експансіоністської до оборонної стратегії. На цьому фоні чітко проявилося стрімке та невпинне зростання могутності Московії-Росії. Окремим аспектам цього епохального протистояння великих держав в Україні присвячено праці Мішеля Руссо де ла Валетта, Гаспара де Танда (де Отвілля), Мішеля-Давіда де ла Бізардьєра, Божо – Франсуа-Полена Далерака, Філіппа Авріля та ін.

У цей період накопичується значна кількість фактичних помилок. Так, де ла Круа зазначав, що Богдан Хмельницький загинув у битві з поляками. Руссо де ла Валетт вказував, що причиною великого козацького повстання стало виключно спалення млинів Хмельницького Данилом Чаплинським, а щодо захоплення Києва в 1651 р. зауважував, що це відбулося тоді, коли гетьман святкував там весілля сина «з дочкою князя Валахії». Згідно Аврілю, розгромлені московитами запорожці рушили на схід, колонізували Сибір і заснували Тобольськ.

Найбільш змістовними за обсягом є «Мемуари» Божо. В його баченні Україна – це держава козаків. Він першим серед французів звернув увагу на той факт, що термін «Чорна Русь», популярний на заході, не вживається місцевим населенням. Аналізуючи витоки Хмельниччини, Божо, подібно до Лінажа де Восьєнна та Шевальє, зауважував, що Владислав ІV, зацікавлений у початку війни й посиленні своєї влади, сам значною мірою підштовхнув козаків до повстання. Автор навіть навів легендарну фразу монарха, начебто звернену до козаків: «Хіба ви не маєте шабель?». В праці Божо побіжно окреслено основні перипетії «української війни», що точилася впродовж чотирьох десятиліть. До новаторства Божо слід віднести той факт, що одним з перших він торкнувся діяльності Івана Мазепи, постать якого знайшла виразне відображення у французькій історичній і худоній літературі подальших років.

Діяльність Мазепи, насамперед, була пов’язана з темою Полтави, до висвітлення якої зверталася ціла низка французьких сучасників (праці Анрі-Філіппа де Лімьє, Івана Нестезюрануа, Обрі де ла Мотре, Елеазара де Мовійона, Антуана-Огюстена Брюзена де ла Мартін’єра та ін.).

На думку Анрі-Філіппа де Лімьє, перехід Мазепи на бік шведів був викликаний бажаннями гетьмана убезпечити Україну від варварських руйнувань й унезалежнити її від росіян. Історик був добре обізнаний з перебігом подій в Україні. В його творі знайшли відображення руйнування Батурина, оборона Веприка, пересування шведських і російських військ, бойові зіткнення й, зрештою, втеча Карла ХІІ з Мазепою до турків. Незважаючи на те, що більшість топонімів в «Історії Швеції» де Лімьє впізнаються досить легко, про ототожнення деяких з них можна лише здогадуватися: Carnin (Сари, Терни чи Чорнухи), Holka (Микілка-Ніколка), Rayce (Орешня), Bolicawa (Вільхова Говтва), Biot (Псел). Визначальною рисою праці стало чітке висвітлення прошведської позиції Франції у конфлікті й політики Людовіка ХІV стосовно України.

Ще більшу увагу діяльності Мазепи приділив Іван Нестезюрануа. Він показав підтримку гетьманом на перших порах завойовницьких планів Петра І, але, коли спустошення почало загрожувати Україні, Мазепа пішов на союз із шведами, прагнучи отримання незалежності. Автор надавав знищенню Батурина більшого значення у кінцевому розгромі шведів, ніж поразці Левенгаупта біля Лісної, бо ця акція позбавила військо Карла ХІІ матеріальної підтримки й відштовхнула від Мазепи козаків. Одним з перших Нестезюрануа відзначив те, що наміри Мазепи продовжував Пилип Орлик. Цікаво, що, вживаючи поняття «Ukraine», автор, говорячи про Сіверську Україну, використовував і суто фонетичну форму назви «Hukragina Sewerska», а щодо маловідомого на заході поняття «Мала Росія» (la Рetite Russie) зазначав: «Так російський двір називає Україну, яка, насправді, разом з Поділлям у Чорній Русі складала колись частину імперії росіян і є спадковим володінням князів з царського дому».

Окремо можна згадати Обрі де ла Мотре, який мав знайомство з такими діячами епохи як Карл ХІІ, Станіслав Понятовський, Андрій Войнаровський, а з останнім навіть мав дружні взаємини. Це дозволяло де ла Мотре висвітлювати факти невідомі іншим й отримані в ході його перебування в цих краях.

Найвідомішим французом доби Просвітництва, що висвітлював у своїх творах долю України, безумовно, слід визнати Вольтера. Він одним з перших почав використовувати неологізм «українці» (les Ukrainiens). У висвітленні історичних подій Вольтер подекуди припускався фактографічних хиб (католицтво українців, практика кровозмішення у запорожців, помилки в географії). Саме з його «Історії Карла ХІІ» бере початок світова популяризація романтичної історії про Мазепу. Козаки у Вольтера мають всі риси екзотичних східних дикунів, а Мазепа виступає тут у ролі їхнього мудрого та хитрого очільника. Просвітник, подібно до більшості своїх сучасників, поняття «la Russie» виключно пов’язав з Московією.

Вагомий внесок у розвиток і поширення знань про Україну належить французьким енциклопедистам.

Автори другої половини ХVІІІ ст. яскраво висвітлювали процес занепаду та ліквідації козацького ладу в Україні. У Луї-Фелікса Гінемана де Кераліо головна увага приділена російсько-турецьким війнам та висвітлено участь у цих конфліктах козацтва. Цікаво, що розглядаючи перебіг Коліївщини, історик спростовував популярне в Європі твердження про причетність до неї уряду Катерини ІІ. Однак більшість авторів (Габріель Бонно де Маблі, Клод-Карломан де Рюльєр та ін.) прямо вказували на це.

Подібно до більшості колег, Клод-Карломан де Рюльєр бачив у козаках певну синтетичну націю, яка виникла в результаті поєднання різномастого наброду, що поступово набув рис «військового братства (confrairie militaire)». Перехід козаків під владу Росії став тим козирем, який дозволив їй здобути такий вплив і могутність у світі. У де Рюльєра можна побачити певне співчуття до «козацької нації», роздертої між двома державами, кожна з яких намагалася її придушити та уярмити: поляки «силували козаків до домашнього кріпацтва», а росіяни поступово «позбавляли їх всієї громадянської свободи», останніми прикладами чого стали репресії з боку царату проти своїх союзників-гайдамаків і запорожців. Історик також висвітлив намагання уряду Людовіка ХV використати козаків у своїй антиросійській політиці (місія графа де Брольї). Роль козацтва у війні 1768 – 1774 рр. відображена також в роботі П’єра Жубера, який сам був свідками тогочасних подій в Україні. Крім того, Жубером були детально висвітлені картини Коліївщини, обставини розподілу Польщі в 1772 р., а також передумови ліквідації Січі. Загалом у цих працях показано зменшення козацького впливу й інкорпорацію козацької еліти до верхівки царського війська. Так, Гінеман де Кераліо давав високу оцінку тактичній майстерності російського полководця Івана Васильовича Гудовича, вихідця з козацької старшини.

Окремо слід виділити французьких авторів-сучасників, які особисто відвідували наші землі в другій половині ХVІІІ ст. і мали особисті контакти з українцями, насамперед, з представниками козацької старшини. Це П’єр-Шарль Левек, Ніколя-Габріель Леклерк (Клерк), Жан-Бенуа Шерер, Шарль-Франсуа-Філібер Массон та ін. Ці люди були останніми іноземцями, що могли спостерігати життя козацької України з натури. Здебільшого вони співчутливо поставилися до українців після знищення козацької автономії, яке вважали проявом тиранії царизму, хоча разом з тим і підкреслювали позитивний економічний наслідок даного кроку, що значною мірою посприяв розвитку сільського господарства, підприємництва та торгівлі на теренах колишньої «країни козаків». Головну увагу серед представників козацької еліти в цей час привертала родина останнього гетьмана України – Кирила Розумовського.

Цікавим, але не дослідженим аспектом, є перебування в цей час французів у лавах запорозького співтовариства, про що згадують Ніколя-Габріель Леклерк (Клерк) і Франсуа-Огюст Тесбі де Белькур.

Фактична ліквідація козацтва в Україні співпала з революцією у Франції. Політичний чинник актуалізував інтерес до козаків. В праці Жана-Філіппа Гаррана де Кулона «Політичні розвідки про давній і сучасний стан Польщі» значне місце відведено козакам, яких автор вважав носіями революційного духу та борцями проти аристократичної тиранії. Він зазначав, що козаки створили майже незалежну державу рівноправних громадян, яка була як сіль в оці для польських магнатів, а згодом для царів, дав високу оцінку демократичній самоорганізації козацтва й висловив надію на його відродження. Така впевненість посилювалася вірою французів у перемогу над Росією, яка вважалася найбільшим ворогом своєї республіки.

Звичайно, французькі сучасники, нерідко були далекі від правильного розуміння українських реалій, висвітлювали життя на наших землях поверхово, неточно, а подекуди й припускались відвертих помилок. Разом з тим, ознайомлення вітчизняних істориків з творчою спадщиною французьких сучасників козацької України дозволяє нам спроектувати на своє минуле вид з боку, додає деталі до картин добре відомих подій, а також дає змогу побачити минуле нашої Батьківщини з інших позицій.

Примітки

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 472 – 476.