1. Черниговский полковник Борковский и воевода Чоглоков

Николай Костомаров

1676 года в июне месяце в город Чернигов воротился черниговский полковник Василий Кашперович Борковский из Батурина, куда ездил по гетманскому зову для войсковых дел. Полковник ехал в колясе, запряженной четырьмя лошадьми, а по бокам его колясы ехало с каждой стороны по верховому казаку из его собственной полковничьей компании. По мосту, построенному через реку Стрижень, коляса въехала в деревянные ворота с башнею наверху, сделанные в земляном валу, окаймлявшем внутренний город, или замок; бревенчатая стена, шедшая поверх всей окраины вала, носила, с первого взгляда на нее, следы недавней постройки.

Удар колокола на башне возвестил о возвращении господина полковника. Коляса въехала в один из дворов неподалеку , под крыльцо деревянного дома, обсаженного кругом молодыми деревцами, которые были огорожены плетеными круглыми загородками для защиты от скотины. Разом со въездом во двор полковника спешили во двор полковые старшины – обозный, судья и писарь, как только услышали звон на башне, возвещавший о приезде полковника.

Полковник вышел из своей колясы, взошел на крыльцо и, подбоченясь по-начальнически, ожидал старшин, скоро шедших по направлению к крыльцу и уже на дороге снимавших шапки. Полковник в ответ на их поклоны чуть приподнял свою шапку, ничего им не сказал, а только смотрел на них и повернулся ко входу в свой дом. Старшины последовали за ним, неся в руках шапки. Выбежавшие из дома служители суетились около колясы и вынимали оттуда дорожные вещи. В сенях встречали полковника члены его семьи: жена, сын и две дочери. Не сказавши ни слова семье, полковник обратился к писарю и сказал:

– Пане писарю! Швидше біжи і пиши універсальні листи до всіх сотників: нехай незабаром з’їздяться до Чернігова з виборними козаками із своїх сотень. Поход буде. Припиши ще: которий забариться і не прибуде в термін, той не утече значного військового карання. А вас, панове суддя і обозний, я покличу. Розговор з вами буде. Пан гетьман ординує наш полк в Задніпре на Дорошенка.

Старшины ушли. Полковник вошел из сеней в просторную комнату, уставленную по окраине стены лавками, покрытыми черною кожею, несколькими креслами с высокими спинками и двумя столами, покрытыми цветными коврами. Служитель снял с него верхнее платье. Тогда полковник поцеловался с женою, потом с детьми, которые, подходя к отцу, прежде кланялись ему до земли, а потом целовали ему руку. Полковник приказал служителю подать трубку и расселся в кресле близ стола.

Полковница, матерая женщина лет за сорок, в парчевом кораблике на голове и в зеленой, вышитой серебром сукне, спросила мужа, не прикажет ли он подать что-нибудь поесть и выпить. Полковник поморщился, сказал, что он на дороге поел, а до ужина недалеко, но потом, подумавши, попросил выпить терновки. Ему подала на подносе вошедшая прислужница. Полковник выпил, поставил серебряную чарку на поднос и спросил жену:

– Був хто у нас без мене?

– Новий воєвода приїздив, – сказала полковница.

– Який же він з виду? – спросил полковник.

– Так собі чоловічок, – отвечала полковница, – не дуже старий, не дуже молодий; лице йому червоне, трохи дзюбане. А хто його зна, що воно таке єсть! Я спитала його: чи гаразд йому домівка здалася; він одвітив, що добра, і зараз почав сам себе вихваляти. «Зо мною, – каже, – уживетесь, бо я чоловік простий, і правдивий, і з душі, – каже, – полюбив народ ваш малоросійський. Дай Бог, щоб ви мене так полюбили, як я вас». Потім почав говорити по-божественному, про церкви розпитовав, хвалив тебе, що усердствуєш божій церкві і храми будуєш.

– Вони, – сказав полковник, – усі такі ласкаві, як до нас приїдуть, а обживуться – так і не такими стануть.

– А я вже, – сказала, переминаясь, полковница, – і про сього прочула не дуже добрую річ.

– Що таке прочула? – спросил напряженно полковник.

– Говорять: через день після того, як сюди приїхав, став допитоваться, які у нас в Чернігові єсть чарівниці, і уже одну, кажуть, приводили до його стрільці москалі із тих, що тут зоставались після прежнього воєводи.

Полковник не отвечал на это ничего, как будто не слыхал того, о чем сообщала ему жена, и завел речь о другом, сообщил, что их полк посылают вместе с другими на Дорошенка понуждать его, чтоб ехал, по данному прежде обещанию, на левый берег Днепра слагать с себя гетманский сан перед князем Ромодановским и гетманом Иваном Самойловичем. Полковник изъявил сожаление, что ему не дают времени строить предпринятые здания в Чернигове и беспрестанно отрывают по другим делам. Борковский был большой охотник строиться. Много церковных зданий в Чернигове обязаны ему поправками, прибавками, а иные – появлением на свет.

И теперь был он озабочен постройкою братской трапезы в Елецком монастыре, поручал в свое предполагавшееся отсутствие жене наблюдать за начатым делом, вести переговоры с штукатурами и малярами и приказывал ей во всем поступать с совета отца архимандрита Иоанникия Голятовского.

Во время этой беседы с женою дети находились здесь же и стояли почтительно у стены: хотя сыну пошел уже двадцатый год, а одной из дочерей – семнадцатый, но они без воли отцовской не смели сесть в присутствии родителя и завести речь с ним, прежде чем он сам за чем-нибудь к ним обратится. С самой женой Борковский хотя был любезен, но постоянно серьезен, и жена, применяясь к его нраву, говорила с ним так, что готова была только исполнять то, что он придумает и ей укажет.

Во время беседы полковника с женою вошел служитель и доложил, что идет новоприбывший в Чернигов воевода. Полковник тотчас встал и пошел к дверям, в которые входил гость. Это был краснощекий, с небольшою круглою русою бородкою, невысокорослый человек, одетый в бархатный кафтан голубого цвета с большим стоячим воротником, вышитым золотом. Кафтан был застегнут на все пуговицы, серебряные, грушевидные, с прорезью. Воевода нес в руке шапку, сделанную наподобие колпака. Его звали Тимофей Васильевич Чоглоков. Осклабляясь, он поклонился полковнику, касаясь пальцами до земли, и сказал:

– Земно и низко кланяюсь высокочтимому господину полковнику! Я новый черниговский воевода, недавно прибыл в ваш город по указу царскому на уряд. Челом бьем и усердно просим любить нас и жаловать и быть к нам во всех делах милостивцем!

И воевода еще раз поклонился, коснувшись пальцами одной руки до помоста.

– И к нам, недостойным царским слугам и подножкам царского престола, просим быть милостивцем и теплым заступником перед царским пресветлым величеством, – сказал полковник, также кланяясь. – Се моя господиня, – прибавил Борковский, подводя к воеводе жену, – а се мої діти, їх же ми даде Бог!

– С боярынею твоею видались мы, – сказал, осклабляясь, воевода. – Как приехал я в Чернигов – первым делом было идти и тебе поклониться, а твоей вельможности тут не было, так я господыню твою милостивую видел и челом ей побил!

Воевода, кланяясь в пояс полковнице и детям, бросил мимоходом на старшую дочь Борковского такой взгляд, в котором опытному наблюдателю можно было отгадать впечатление, какое невольно производит на записного женолюбца вид каждого смазливого женского личика.

Жена и дети вышли. Полковник усадил воеводу в кресло и начал с ним разговор. Немного спустя вышедшая за двери пани Борковская ворочалась снова в сопровождении служанки, которая несла на серебряном подносе графин с водкою и варенье. Полковница просила воеводу отведать ее хозяйственного приготовления, так как она сама наливала водку на ягоды и сама варила варенье.

Воевода, выпивши, по обычаю поцеловался с хозяйкою, потом, обратясь к хозяину, сказал:

– Воистину, видимо, благословение божие на доме твоей вельможности! Жена твоя яко лоза плодовитая и дети твои яко гроздие вокруг трапезы твоея!

– А у твоей милости, господин воевода, с собою здесь хозяйка? – спросил полковник.

– Нету, – отвечал воевода, – молодым было родители меня женили, да жена, проживши со мною три года, померла.

– Что ж? Господин воевода еще не стар. Может быть, пошлет Бог другую супружницу, – сказал полковник.

– Я тебе доложу, господин вельможный полковник, вот как, – говорил с многозначительным постным выражением лица воевода, – я точно еще не стар, да познал тщету земного жития. О душевном спасении хочу мыслить, а не о телесных сластех.

Полковник бросил жене недоверчивый взгляд и спросил воеводу:

– Твоя милость у нас в гетманщине перво на воеводстве или были прежде еще в каком нашем городе?

– В малороссийских городах пришлось быть в первый раз у вас в Чернигове на воеводстве, а в слободских полках был воеводою в Харьковском полку в городе Чугуеве; там немного узнал я ваших людей. И скажу твоей вельможности по душе: так полюбил ваш народ, что жалею, зачем не родился вашим человеком! Такие у вас добрые, богоугодные люди, от них же первый и наилучший господин полковник черниговский: об нем далеко слава идет. И в Москве все говорят про то, как он усердствует о благолепии церквей божиих и как ко всему священному делу навычен и охочен.

– Я последний и найхудейший от многих, – сказал Борковский. – Трудимось в поте лица своего, по божией воле, да в день судный заступление имамы от пресвятыя богородицы.

– Был я, – говорил воевода, – у преосвященного Лазаря, и у отца архимандрита Иоанникия, и у отца игумена Зосимы. Какие это честные особы! Какие умные, сведущие философы! Истинно у нас в московской земле таких не сыщешь, хоть всю землю исходи. И они в един глас про вельможность твою доброе слово говорят да величают честность твою.

– Держимось на свете молитвами оных богоугодных мужей! – сказал Борковский.

Вошел полковой писарь с бумагами.

– Уже написано? – сказал полковник. – То добро – бо к спіху надобно! Всім сотникам?

– Всім, – отвечал писарь.

Полковник закричал, чтоб ему подали каламарь, и подписал один за другим шестнадцать приказов сотникам Черниговского полка. Писарь, забравши бумаги, ушел. Вслед за тем служитель доложил, что у крыльца дожидается сотник черниговской сотни. Борковский приказал позвать его.

Вошел молодой, лет тридцати, мужчина, статный, белолицый, черноусый, с высоким открытым лбом, с большими глазами. Это был тогдашний сотник черниговской полковой сотни Булавка. Поклонившись полковнику, он обвел большими глазами вокруг себя и на мгновение остановил их на госте, как будто желая спросить полковника: можно ли при нем говорить о том, за чем пришел; потом, успокоившись от раздумья, начал полковнику говорить:

– Вашої вельможності прийшов спитать: будеть поход, як! зараз прийшов лист от твоєї вельможності; чи можна мені оставить в городі і не брать в поход швагра мого, козака Молявку-Многопеняжного, бо він заручився і йому треба весілля грать?

– Того ніяк не можна! – сказал строго полковник. – Коли твого швагра зоставить задля весілля, то другі козаки почнуть собі просити, аби їх зоставили. Хто задля весілля, хто задля похорон, а хто вигада собі інше що-не-будь… Не позволю: не прохай! Нехай твій швагер підожде; вернеться з походу – тоді і весілля справить. Де твій швагер заручився?

– У козака Пилипа Куса, – сказал сотник. – Одиниця дочка у батька. Коли жодною мірою не можна зоставить мого швагра, так чи не можна тепер, у Петрівку, повінчать його, а весілля справлять тоді вже, як Бог дасть з походу вернуться?

– То вже не наше козацьке діло, а церковне, – сказал полковник. – Нехай просить владичного розрішення у преосвященного Лазаря, а я, полковник, од себе противності не маю. Нехай собі вінчаються, коли владика дозволить. Тільки ми в поход виступаєм в неділю, а післязавтра субота. Швагер твій мусить бути в поході.

– Как? Разве это у вас можно? – заметил воєвода. – Вы, кажись, православного закона! Как же это? В Петров пост свадьбу праздновать?

Полковник отвечал:

– Власне, забороняється в постни дні свадебное пиршество – весільна гулянка, по-нашому, – а щоб совершить обряд церковний – на те потрібно тільки розрішення архієрея; аще архієрей знає, що праздника весільного і гулянки в піст не буде, то й розрішить. У нас, господин воєвода, такий єсть обичай од дідів і прадідів, що муж з жоною сожительствують і уважаються перед всім світом у брачному союзі, або, як у нас говориться, в малженстві, тільки з того часу, як справиться весілля у молодої і молодого, по нашому звичаю, як воно ведеться в народі нашім, а до тієї пори молода ходить як дівиця і головою світить, і ніхто її за мужатую невісту не уважає, аж поки на весіллі не покриють. Тим-то у нас архієрей можеть розрішити вінчання у піст, аби тільки знав, що до кінця посту не будуть справовати весілля.

В продолжение этой объяснительной речи сотник Булавка стоял, потупивши голову, но изредка с любопытством бросал взгляды на воеводу, а тот жадно слушал полковника.

– Странные для нас, русских московских людей, дела рассказываешь ты, господин полковник, – сказал воевода. – Такого ничего не делается у нас, в московской земле. Однако и то справедливо говорят добрые люди: что город – то норов, что край – то свой обычай. Греха тут, я думаю, нет. У вас исстари так повелось, а у нас не так, а вера у нас все-таки одна остается, хоть, видишь, вон что у вас архиереи разрешают, а у нас никто к архиерею об этом и просить не посмеет пойти. У вас, – прибавил он, обращаясь не к хозяину, а к сотнику, – и при венчанье, может быть, такое творится, чего у нас нет?

– Не знаю, – отвечал Булавка, – я в Московщині не бував і не бачив, як у вас там діється.

– Непременно пойду в церковь, как будет венчаться казак, шурин этого сотника, – говорил воевода, обращаясь к Борковскому. – Прикажи, господин полковник, меня известить, я пойду!

– Сам с твоею милостию пойду! – сказал Борковский.

Сотник хотел уходить, но полковник приказал ему остаться. Воевода понял, что полковник имеет сказать сотнику нечто наедине, попрощался с хозяином и, провожаемый им в сени, ушел в свой двор, отстоявший от полковничьего саженях во ста.

Воротившись опять в комнату, Борковский сказал:

– Пане сотнику! Узнай ти мені, яку се чарівницю кликав до себе сей воєвода, як кажуть.

– Мені узнавать сього не приходиться, вельможний пане, – сказал Булавка, – бо я вже знаю. Приходила до його Феська Білобочиха, а приводив її стрілець Лозов Якушка. А за чим єї звано, того не знаю.

– Поклич єї зараз до себе, а як прийде – пришли з козаками вартовими до мене, – сказал полковник.

Сотник быстро ушел. Борковский велел позвать обозного, судью и писаря, разговаривал с ними о делах полковых и о походе. Наконец служитель доложил, что казаки привели бабу Белобочиху.

Обозный, судья и писарь при этом имени разом засмеялись.

– Що ви, панове, смієтесь? – сказал со строгим видом полковник.

Судья сказал:

– Вибачай, вельможний пане, либонь, яка справа точиться соромотна. Баба та Білобочиха відома сводниця в Чернігові!

– Еге ж! Добре, панове, що ви лучились, – сказал Борковский. – Увійдіте у другий покой і слухайте там, що стане казать мені ся Білобочиха.

Обозный, судья и писарь вошли по указанию хозяина в другую комнату, следовавшую за тою, где происходила беседа. Ввели казаки бабу Белобочиху. То была низкорослая, с короткою шеею женщина лет пятидесяти, с маленькими, простодушными и вместе лукавыми глазками.

Полковник подошел прямо к ней с очень строгим и суровым видом и сказал:

– Бабо! чаклуєш! чарівничуєш! людям шкоди робиш! Ось я тебе пошлю до владики, щоб на тебе епітем’ю наложив да в монастир на працю заслав років на два або й надовше.

– Я нікому шкоди не діяла! – говорила баба, перекачивая голову и отважно глядя на полковника. – А коли хто покличе пособити в якій болісті, то не одмовляюсь, і твоя милость коли позовеш, то прийду і все подію, що можна і як Бог пособить.

– Брешеш! – сказал полковник. – Чого ти ходила до воєводи?

– А прислав звать, тим і ходила, – сказала Белобочиха.

– А по віщо прислав за тобою? Чого од тебе хотів? – спрашивал полковник.

– Та, – запинаясь, говорила баба, – казав про свою якусь хворобу, а я таки гаразд не второпала, що він там по-московськи мені казав; я йому одвітила: «Нічого не знаю». Да й пішла од його.

– Брешеш, бабо! – сказал полковник. – Не за тим тебе звано, не те воєвода казав тобі, не такий ти йому одвіт дала. Ей, козаки! – обратился полковник к тем казакам, которые привели Белобочиху. – Виведіть сю бабу на двір да й сполосуйте їй спину дротянкою-нагайкою.

– Пане вельможний! – вскричала Феська. – Я не стану доводить себе до нагайки. Скажу й без неї. Воєвода питав мене, чи не можна добуть йому дівчину красовиту: «Бо, – каже, – одинокий я чоловік, скушно спати». Таку, каже, дівку, щоб до його уніч ходила.

– А ти йому що на те сказала? – спросил полковник.

– Я сказала, не знаю… За таке діло ніколи не бралась! – отвечала Белобочиха.

– Брехня! Не те йому ти одвітила! – сказал Белобочихе полковник, потом, обращаясь к казакам, присовокупил: – Покропить їй нагайками плечі!

– Пане вельможний! – закричала Белобочиха. – Змилуйся! Всю правду скажу, тільки не виказуйте мене воєводі; він мене тоді з світа зжене, бо він звелів нікому того не виявляти, що мені казав.

– Моє полковницьке слово, що не скажу, – отвечал полковник, – і бити не буду, аби тільки правду сказала. Говори, да не тайся! Що одвітила? На яку дівку указала?

– Отже, всю правду повідаю, – сказала Феська. – Питав мене воєвода: яка тут у Чернігові красовитіша дівка? А я йому сказала, що як на моє око, так нема кращої над Ганну Кусівну, що отеє, як кажуть, просватана за козака Молявку. А воєвода каже: «Где би мені її увидить?» А я йому кажу: «А де ж? У церкві». А він казав, щоб я узнала, у якій церкві буде та дівчина, так він туди піде, щоб її повидати. От і все. Більш розмови у мене з воєводою не було. От вам хрест святий! – и Феська перекрестилась.

Полковник, разговаривая с кем бы то ни было, по выражению глаз и звуку речи отлично умел узнавать, правду ли ему говорят или ложь. На этот раз он заметил, что Белобочиха не лжет, и от ней он более ничего не добивался, а потому и отпустил. Феська убежала во всю старческую прыть, довольная тем, что избавилась от грозившей ее плечам дротянки.

– Чули, панове? – спросил полковник вышедших из другого покоя старшин.

– Чули, все чули! – был ответ.

– Так мовчіть поки до часу, а як час прийде, тоді ми заговорим, і, може, пригодиться те, що тепер чули!

Примітки

Борковский Василий Кашперович – Дунін-Борковський Василь Касперович (Карпович) (1640 – 1702) – значний український військовий і державний діяч. Чернігівський полковник (1672 – 1687); генеральний обозний (1687 – 1702); був прибічником І. Самойловича й, пізніше, сприяв І. Мазепі в осягненні гетьманської влади, їздив з ним 1689 р. до Москви, де одержав царську грамоту на подаровані йому Мазепою маєтки. Дружиною його була дочка вибельського сотника Марія Степанівна Шуба.

Батурин – місто на р. Сейм, засноване в першій чверті XVII ст.; сотенне містечко батуринської сотні Ніжинського полку; у 1669 – 1708 рр. – резиденція гетьманів Лівобережної України. Нині – селище міського типу Бахмацького району Чернігівської обл. УРСР.

А вас, панове суддя і обозний, я покличу… – суддя й обозний належали до полкової козацької старшини: суддя вершив військовий суд; обозний відав артилерією; писар – канцелярією.

Виборні козаки – заможні козаки, що могли виставити до війська озброєного вершника; інше козацтво вважалося підпомічниками, бо виставляло одного вершника від кількох козаків-підпомічників.

Пан гетьман ординує наш полк в Задніпре на Дорошенка… – Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – український державний і військовий діяч; черкаський полковник (1665); гетьман Правобережної України (1666 – 1676). Зробив спробу відновити спілку з Російською державою при умові скасування Московських статей 1665 р. та Андрусівського перемир’я 1667 р., але дістав відмову. 1669 р. підписав угоду з Туреччиною.

1672 р. Туреччина змусила Польшу укласти Бучацький мирний договір, за яким остання віддавала Туреччині Поділля, залишаючи південну Київщину й Брацлавщину під владою Дорошенка; але він не був ратифікований сеймом, і польсько-турецька війна тривала за участю російських військ та військ лівобережного гетьмана І. Самойловича на боці Польщі (на підставі Андрусівського перемир’я 1667 р. Росії з Польщею) проти П. Дорошенка і турецько-татарських загарбників.

1676 р. Дорошенко здав Чигирин, а сам переїхав до Сосниці, звідки невдовзі був відкликаний до Москви. Поставлений воєводою у Вятці (1679 – 1682). 1682 р. дістав у володіння с. Ярополче (пізніше – Волоколамського повіту Московської губернії). Похований в Ярополчому.

Ромодановский – Ромодановський Григорій Григорович (? – 1682) – російський державний, військовий діяч, боярин, князь, керівник російських військ у російсько-польській війні 1654 – 1667 рр. Укладав Глухівські статті з гетьманом Д. Многогрішним; брав участь на раді в Переяславі 1659 р. і Ніжинській – 1661 р., воював проти Ю. Хмельницького, П. Дорошенка. Вбитий повсталими стрільцями у Москві 1682 р.

Самойлович Іван Самійлович (? – 1690) – гетьман Лівобережної (1672 – 1687) та Правобережної (1674 – 1687) України. Брав участь в боротьбі з гетьманом П. Дорошенком (1676), з турками й гетьманом Ю. Хмельницьким під час чигиринських походів 1677 і 1678 рр. Після невдачі походу російсько-українських військ на Крим 1687 р. його звинувачено в зраді на користь кримського хана й заслано до Сибіру.

Єлецький Успенський монастир – у , заснований у 60-х рр. XI ст. князем Святославом Ярославичем.

Голятовский Иоанникий – Галятовський Іоаникій (? – 1688) – український письменник, громадсько-політичний та церковний діяч. Ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Чернігівського Єлецького монастиря. Автор теолого-публіцистичних трактатів (пол. мовою) «Лебідь» та «Алькоран Магометів», збірки проповідей «Ключ розуменія…» та легенд «Небо новое…», активний борець проти унії, католицизму, магометанства.

«Я новый черниговский воєвода, недавно прибыл в ваш город по указу царскому на уряд…» – після Переяславської ради 1654 р. царський уряд посилав своїх воєвод спершу у найбільші українські міста, далі – особливо після вірнопідданського візиту гетьмана І. Брюховецького з старшиною до Москви 1665 р. – у багато міст України; свавільне поводження воєвод з міським населенням викликало народні заворушення, – особливо одностайним було повстання 1668 р., коли воєвод і збирачів податків було вигнано з багатьох міст, а кількох убито чи подаровано татарам [Маркевич Н. История Малороссии. – M, 1842. – Т. 2. – С. 160.]. Після Глухівської ради 1669 р., де за підтримкою Г. Г. Ромодановського гетьманом обрано Д. Многогрішного, в укладених тоді статтях цар Олексій Михайлович не погодився відмінити присутність воєвод і наполіг на тому, щоб вони лишилися у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Острі.

…у преосвященного Лазаря… – Баранович Лазар (1620 – 1693) – український церковний, політичний діяч, письменник. Ректор Київського колегіуму (з 1650 р.); чернігівський і новгород-сіверський архієпископ (з 1657 р.); автор збірок проповідей «Меч духовний…» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), спрямованих проти унії та католицизму, збірки поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (1671).

Петров пост – Петрівка, один з великих постів, розпочинався через тиждень після зелених свят і тривав до свята Петра і Павла, яке відзначалося 29 червня за ст. ст.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 2, с. 582 – 590.