Основні концепції права

Шестопалова Л. М.

Чинники різноманіття праворозуміння:

– Право є складним явищем, що має чимало якостей.

– Різноманіття методів вивчення правових явищ.

– Різноманіття підходів до встановлення та вивчення кожного з елементів, які складають правову множину.

– Кожний підхід до праворозуміння виокремлює лише одну з багатьох властивостей права, приділяє основну увагу, досліджує особливості впливу цієї ознаки на процеси формування, конституювання, дії права тощо, наголошує на пов’язаних з правом певних явищах (факторах), що впливають на нього.

– Будь-яка окрема концепція базується на певній кількості вихідних аксіом, припущень і висновків, проте їх зміст обмежений: потребами суспільної практики, які обумовлюють причини, межі й мету пізнання права, а також загальним рівнем розвитку науки.

– Чим більше буде використано підходів до розуміння і вивчення права та пов’язаних з ним явищ, тим більш різнобічно буде розглянуто право і більш змістовним буде уявлення про нього.

– Правильне праворозуміння полегшує правотворчу діяльність і діяльність з реалізації права.

– На певних етапах розвитку суспільства панував той чи інший підхід до праворозуміння, часто був єдиним, визнаним офіційно (наприклад, теологічне праворозуміння, класовий підхід до визначення сутності та призначення права).

– Безперешкодне співіснування і реальна можливість вільно застосовувати при дослідженні права і пов’язаних з ним соціальних явищ різних підходів сприяє різнобічному вивченню права, виявленню його ознак і властивостей, свідчить, що держава і суспільство досягли такого рівня демократичного розвитку, за якого вони дійсно зацікавлені у встановленні об’єктивної і різнобічної картини всіх форм прояву суспільного життя.

– Застосування найширшого кола підходів до вивчення, пояснення і прогнозування розвитку права підтверджує реальність намірів створення правової держави і громадянського суспільства.

Основні підходи до праворозуміння:

– природно-правовий;

– позитивістський;

– лібертарно-юридичний (Нерсесянц В.С.)

Марксистсько-ленінська концепція права – базується виключно на класовому підході до його розуміння.

Представники марксизму-ленінізму: К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ленін.

Основні ідеї марксистського праворозуміння:

– Об’єктивно застосування класового підходу до права допомагає глибше зорієнтуватися в особливостях сутності, змісту та призначення права. Неможливо заперечити те, що на певних етапах розвитку суспільства саме класовий фактор відігравав для права визначальну роль.(Про свідчать пам’ятки права рабовласницької та феодальної епох. Це стосується і так званого соціалістичного права, особливо перших років його існування).

– Класовий фактор не слід абсолютизувати, але й недопустимо його повністю відкидати. Слід виходити з того, що на певних, досить тривалих етапах розвитку суспільства, класовий фактор щодо права відігравав суттєву і провідну роль. Зміст і призначення права визначалися саме інтересами й потребами пануючого класу. Це яскраво вбачалося, наприклад, у підвищеному рівні захисту заможних, економічно і політично пануючих класів за рахунок ігнорування чи утискання інтересів залежних класів і соціальних груп населення.

– З розвитком суспільства стираються антагоністичні протиріччя між класами, а завдяки здобуткам науково-технічного прогресу чіткі ознаки й атрибути класової належності зникають і цей фактор поступово втрачає визначальне значення, проте його вплив як одного з багатьох факторів на право ще триває.

Психологічна концепція права – пояснює і вивчає походження, особливості формування, сутність та особливості реалізації права з точки зору значення процесів, які відбуваються у внутрішньому психічному світі особи. Виникла в XIX ст., а найбільшого поширення досягла на початку XX ст.

Представники психології права: Л. Петражицький (Україна, Росія), Г. Тард, Л. Кнапп (Західна Європа).

Основні ідеї психології права:

– Право перетворюється на психологічний процес.

– Джерелом права вважаються переживання та емоції людини.

– Відкидаються будь-які спроби обгрунтувати взаємозв’язок людських емоцій і об’єктивного світу.

– Робиться висновок про незалежність права від політики, економіки, держави.

– Обгрунтовується значення та необхідність для розвитку в суспільстві правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності таких явищ, як правова свідомість і правова культура, що сприяє глибшому розумінню права та його ефективній реалізації.

– Розуміння права випливає із заперечення реального існування того, що юристи вважають реально сущим у галузі права (сукупність норм права чи об’єктивне право).

– Правові явища – особливого роду складні емоційно-інтелектуальні психічні процеси, які здійснюються у сфері психіки індивіда.

– Вважається, що існує стільки систем, скільки є індивідуальних правосвідомостей.

– Право розглядається у кількох аспектах: як право офіційне (застосовуване державною владою) і неофіційне (право взагалі, право соціальних груп, різних спільнот), а також як позитивне (викладене в кодексах, законах тощо) та інтуїтивне (право, що склалося у психіці індивіда як результат його самовизначення в суспільстві).

– Головним проголошується інтуїтивне право як динамічне, що завжди виражає відносини людини.

– Офіційне і позитивне право мають відповідати інтуїтивному, за відсутності ж між ними гармонії в суспільстві виникають непорозуміння.

– Для забезпечення офіційного, позитивного та інтуїтивного права варто розробити особливу юридичну науку – політику права, завдання якої – вдосконалювати психіку людини.

Соціологічна концепція права – визначає зміст права умовами, в яких фактично реалізуються правові приписи, і відповідно суттєво підвищує значення гарантій реалізації права тощо.

Представники соціології права: Є. Ерліх; Г. Гурвич, Р. Паунд (Гарвардська школа права), Д. Френк, К. Ллевелін, М. Коген («реалісти»), Е. Дюркгейм.

Основні ідеї соціології права:

– Соціологічна концепція права розрізняє три форми права: звичаєве та бюрократичне право, правопорядок.

– Лише бюрократичне право, яке охоплює всі види нормативно-правових актів, що видаються державними органами, створено державою.

– Основною формою права є звичаєве право і правопорядок, які за умов демократичної будови суспільства обмежують вплив на нього бюрократичного права.

– “Багатогранність” права.

– Право перебуває в нерозривному зв’язку із суспільними відносинами, що є об’єктом правового регулювання.

– Право аналізується спільно з усією системою економічних, політичних і соціальних умов, в яких діє певна правова система.

– Зміст права становлять не тільки норми закону, підзаконних актів, судова правотворчість, а й мораль, традиції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість різних соціальних груп.

– Норми, зокрема норми закону, можуть і не виконуватись.

– Суддя або певний орган, громадянин повинні погоджувати свої дії не тільки з нормами законів і підзаконних актів, пріоритетним можуть бути і принципи справедливості, гуманізму.

– Звичаї можуть виявитися сильнішими за закон.

– Право “корениться” не в законах, а в самому суспільстві, тому його джерело – в поведінці людей, які реалізують право, – “живе право союзів».

– Переважає судова й адміністративна правотворчість. Законодавець тільки виявляє і закріплює право, вже знайдене суддями й юристами-практиками.

– Право має вивчатись юриспруденцією системно, з урахуванням його функціонування, у тісному зв’язку із суспільством, як інструмент забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і різними спільнотами людей.

Основні школи соціології права:

– Гарвардська школа права (Р. Паунд);

– Реалістична концепція права (Д. Френк, К. Ллевелін, М. Коген).

Гарвардська школа права – вивчає право в межах соціологічної концепції в тісному зв’язку і взаємодії з суспільством, використовуючи напрацювання у галузі історії, психології, етики, соціології. Право оголошується головним інструментом соціального компромісу, який функціонує в суспільстві з метою забезпечення загальної єдності. Право розуміється, переважно, як правопорядок, який протиставляється праву в законі.

Реалістична концепція права – розуміє право в межах соціологічної концепції, проте не визнає норм поведінки, виражених у законах і прецедентах. Прихильники цієї концепції ототожнювали право з практикою діяльності суддів і посадових осіб адміністративного апарату, оскільки ними створюється реальне право. Таке право не може мати властивості нормативності і є категорією непізнаванною, залежною від почуттів, емоцій, симпатій і антипатій, біологічних процесів особи, яка реалізує норму права своїми діями. Нормативність права як його основна ознака відкидається, адже загальне правило поведінки завжди абстрактне і формальне, тоді як конкретна життєва ситуація індивідуальна і рухлива. Неможливо її розв’язати на підставі “застиглої функції”, тобто норми права. Суд або адміністративний орган, вирішуючи ту чи іншу проблему, кожного разу творять право заново.

Солідаризм – вчення про право, близьке до Гарвардської школи права, основним змістом якого є ствердження, що кожний клас у суспільстві виконує свою місію, є історично необхідним для забезпечення гармонії і солідарності, виводить норму соціальної солідарності.

Представники концепції солідаризму: Леон Дюгі (1859–1928), Моріс Оріул – інституціоналіст (1859–1929) (Франція).

Основні ідеї солідаризму:

– Відстоюється стихійність виникнення права.

– Роль законодавця зводиться до фіксації і закріплення норм.

– Головний принцип солідаризму: будь-який член суспільства не повинен робити нічого, що може порушити соціальну солідарність.

– Якщо право випливає із соціальної солідарності, то воно стоїть над державою і є обов’язковим для неї.

– Захищається широка свобода тлумачення закону, можливість відступу від нього.

– Критикується поділ права на об’єктивне і суб’єктивне.

– Суб’єктивне право взагалі не існує. Об’єктивне право створює для суб’єкта тільки певну юридичну ситуацію, яку він реалізує своїми діями, погоджуючи власну поведінку з нормами соціальної солідарності.

Концепція юридичного позитивізму – вчення, що пов’язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права вважає закон. Започаткувала розвиток теорії позитивізму критика школи природного права.

Представники позитивізму: Б. Бентам, Ганс Кельзен. Дж. Остін (Англія), К. Берг (Німеччина), М. Коркунов, Г. Шершеневич (Росія, Україна).

Основні ідеї юридичного позитивізму:

– Право розглядається окремо від моралі як замкнена системи, проте ігнорується проблема, чи потрібно виконувати поганий закон.

– Відрив права від держави зумовлює поширене нині твердження про те, що основним джерелом права є судовий прецедент і звичай, а не нормативно-правовий акт. Панівне становище в ряді країн судового прецеденту і звичаю як основних джерел права обгрунтовується тим, що вони випливають з “природного права”, “справедливості”, “народного духу”, а держава зобов’язана лише санкціонувати їх застосування і забезпечувати захист.

– Вважається, що право виникло до утворення держави, а не з її появою, розвинулося зі звичаїв, обрядів, інших правил поведінки, що ніби у додержавних суспільствах діло “передправо” як форма регулювання поведінки.

– У рамках теорії позитивного права розвивалися природно-правові та етатичні теорії, які досліджували форми права, вважали, що обмеження держави правом переслідує, насамперед, її ж інтереси, що можуть спонукати державу відступати від чинного права.

– Позитивісти виступають проти дуалізму теорії природного права, тобто уявлення про те, що поряд з позитивним правом існує більш високе за своєю значущістю право природне, яке є мірилом цінностей законодавства.

– Юристи мають вивчати тільки позитивне право, не оцінювати та не критикувати його.

– Юридична наука повинна займатися формою права, а не його змістом, тим самим наука обмежується вивченням норм права, його структури, елементів. У подальшому вона повинна виключати вивчення ідеологічних і ціннісних аспектів права, моральних і політичних його оцінок.

– Відкидається можливість пізнання сутності права.

– Завдання науки – просте описання або систематизація норм права, їх формальний аналіз.

– Право – сукупність норм, даних об’єктивно, які не потребують ідеологічного обгрунтування.

– Роль права у суспільстві полягає у забезпеченні соціального компромісу.

– Право є рівнодія двох сил, джерелом однієї з них є інтереси володарюючих, а іншої – інтереси підвладних.

– Право – сукупність правил поведінки, які регулюють суспільні відносини з точки зору належного і сущого, незалежно від реального життя.

– Право виникає безпричинно, з самого себе, з першої (основної) норми, котра і забезпечує єдність і узгодженість права.

– Основна (первинна) норма постулюється як така, що існує незалежно від реальних суспільних відносин. Зміст її невідомий, відомо тільки те, що вона виголошує: “Ти повинен”.

– Захищається так звана “багатоступеневість” у праві: вищі норми є базою відносно нижчих норм. Найнижчий ступінь складають індивідуальні норми, які утворюються судом та органами управління. Вихідний елемент права – норма права – розглядається як раз і назавжди усталена догма.

– Єдиним джерелом права є державна влада, наділена примусовою силою.

– “Чисте” вчення про право безпартійне, надкласове. Повного відокремлення права від справедливості та соціального аналізу. Право відмежовується від соціології, політики, психології та історії.

– Визнається можливість судової і адміністративної правотворчості (як і представниками соціологічної юриспруденції), а суд вважається головним інститутом динаміки права.

– Позитивізм як концепція права набув свого подальшого розвитку в теорії нормативізму.

Прагматичний позитивізм – теорія “реального практичного позитивізму, реалізації та дії права, що реально відбувається на практиці (у суді – не те, що в законі).

Представники прагматичного позитивізму: Джером Френк, О. Холмс (США).

Основні ідеї прагматичного позитивізму:

– Заклик змінити істини, оскільки життя, правова практика розходиться з приписами та догмами законів.

– Головним є досвід юристів, практиків. Він формує власне право.

– Суд має забезпечувати справедливість.

Аналітична юриспруденція – догматична, описова наука, модифікація вчення юридичного позитивізму, юридичний методологічний позитивізм, юриспруденція понять.

Представники аналітичної юриспруденції: Герберт Харт, Дж. Рац.

Основні ідеї аналітичної юриспруденції:

– Визнається за основу права юридична практика.

– Право розглядається як сукупність норм, законів, галузей права і звідси виводиться догма права.

– Передбачається тлумачення закону в суді.

– Визнається взаємопроникнення права та моралі.

Нормативістська концерція права – фактично абсолютизує таку ознаку права, як його формальна визначеність, тим самим сприяє обгрунтуванню провідного місця нормативно-правових актів у системі джерел права, а отже, – і утвердженню поваги до закону і правопорядку.

Представники нормативізму: Р. Ієрінг, Г. Кельзен, Л. Дюгі, М. Коркунов.

Основні ідеї нормативізму:

– “Багатогранність” права.

– Право “розчиняється” у системі соціального регулювання і розглядається як система, складовими якої є справедливість, мораль, гуманізм, система цінностей тощо, на противагу закону.

– Ідейне джерело нормативістської концепції права, або “чистої” теорії права, становлять неокантіанська доктрина природного права і позитивізм.

Етатична концепція права – теорія, що вийшла з ідей позитивізму.

Представники етатизму: Л. Гумплович.

Основні ідеї етатизму:

– Право – атрибут лише державної влади.

– Держава має здійснювати керівництво та регламентувати всі сторони життя суспільства та індивідів, аж до найінтимніших.

Історична концепція права – її основа – уявлення про право як явище, що виражає відповідно історичні традиції.

Представники історизму: Г. Гроцій, Ф. Савіньї, Г. Пухта.

Основні ідеї історизму:

– Розглядає право як виразник моралі, справедливості, а закон – як закріплення волі держави (панівного класу).

– Право виникає стихійно, в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його.

– Позитивне право розвивається із звичаєвого права, а останнє, у свою чергу, відповідає свідомості народу, “народному духові”.

– Визнається еволюція права, що здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей.

– Право у своєму історичному розвитку проходило два послідовних стани: у формі звичаїв та у формі матеріалу для його опрацювання законодавцем.

– Будь-яке право, правова система не можуть функціонувати відчужено під стану історичного розвитку суспільства, національного та культурного духу народу.

– Головне призначення права – охороняти існуючі порядки. На цій підставі ідеал права вбачається в минулому.

Природна концепція права – уявлення про право як явище, що виражає відповідно природжені права людини. Теорія природного права виникла в Західній Європі у ХVІІ–ХУШ ст., у період становлення буржуазних суспільств. Критика школи природного права започаткувала розвиток теорії позитивізму.

Представники природного права: О. Алексєєв, Б. Кістяківський, П.В. Виноградов, Н. Штамлер.

Основні ідеї природного права:

– Розглядає право як виразник моралі, справедливості, а закон – як закріплення волі держави (панівного класу).

– Право не створюється законодавцем, не закон дає силу праву, а право утверджує закон, закон творить не монарх, а тільки представницькі органи.

– Право – не лише норми, санкціоновані державою, а й інші правила поведінки, похідні моралі, справедливості, ідей гуманізму.

– Право виникло з природи людини, з розуму й існує незалежно від держави.

– “Матір’ю” природного права є сама природа людини.

– Природне право вічне, незмінне, притаманне всім людям, не залежить від держави і позитивного права, історично передує їм.

– Природне право пов’язане і випливає із загальної справедливості і вічної правди.

– Природними і невідчужуваними правами людини є право на свободу, рівність, власність.

– Природні закони відповідні людським інтересам і розуму.

– Право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає виразом сваволі.

– Природне право поділяють на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

– Критерієм диференціації доктрин природного права є погляд на те, як і з чого виникають природні права людини.

Доктрини природного права (відродженого):

– неотомізм, неопротестантизм та інші доктрини (природні права походять від утвореного Богом порядку буття);

– неогегельянство (природні права є результатом гармонії об’єктивного розуму та ідеї права);

– неокантіанство (джерело природних прав – “чисте” мислення, яке охоплює і “належне”, і “суще”);

– феноменологія (природні права виникають з правових цінностей);

– екзистенціалізм (природні права походять з існування абстрактної людини);

– герменевтика (природні права розглядаються з історичного праворозуміння).

Концепція відродженого природного права – оновлене природне право, що породжується не державою, а випливає з природи людини і має відповідати “духові справедливості”, “вищому розуму”, “природному стану душі”.

Теорія інтегративної юриспруденції – синтетична теорія права, теорія поступок, вчення, суть якого полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створити тим самим нову школу, що відповідала б духові часу.

Представники інтегративної юриспруденції: Джером Холл, П.Г. Виноградов, О.С. Ященко.

Основні ідеї інтегративної юриспруденції:

– З позитивістських і нормативістських теорій запозичується вчення про юридичні поняття і терміни.

– Зі школи природного права запозичується вчення про моральну цінність права.

– Із соціологічної юриспруденції запозичується теорія соціальних умов виникнення права і розуміння права в процесі його функціонування.

– Уся структура права перебуває одночасно в стані, з одного боку, статики, з іншого – динаміки. Статична – норма права, динамічні – правовідносини.

– Усі елементи права містять певний комплекс цінностей.

– Здійснюється спроба примирити представників різних шкіл і щодо питання про джерела права, джерелами права вважаються і законодавча діяльність держави, і правотворча діяльність суду.

– Право вважається етичною категорією.