06.1937 р. До Ірини Вільде (Фрагменти)
| Червень 1937 р. |
З цією моєю «незрозумілістю» справді вийшло багато непорозумінь. Ладнаюсь забрати в цій справі голос (хоч неповна й принагідна була вже на цю тему «розмова» в «Назустрічі»), та поки що відкладаю це. Нагоди, мабуть, ще не забракне.
Особисто зустрічаю тепер поважні труднощі, життєві й літературні. Так і нічого. Труднощі тільки й на те існують, щоб їх поборювати.
[Червень 1937 р.]
Примітки
Фрагменти із листа Богдана Ігоря Антонича Ірина Вільде цитує у некролозі, опублікованому у «дівочому журналі» «Світ молоді» (1937. – Ч. 7 – 8, липень, серпень. – С. 3 – 4), головним редактором якого вона була.
Подаємо повний текст некрологу:
Богдан Ігор Антонич не живе
Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, що я довідалася про цю болячу подію аж у три тижні пізніше від катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, соняшні дні, в той час, як могила цього «мойого» поета була ще свіжа.
Так багато говориться про приховані здібності, чи можливості в людини відчути якесь горе, чи радість через простір. Чому Господь мені не дав цієї здібності? Чому я не вичула, що його вже нема між нами?
А навіть потім, коли мені показано часописи з його некрологом, навіть потім я ввесь час вговорювала себе в думці:
Це не можливе… прецінь це не можливе… Завтра вже прийде вістка, що це тільки якась помилка, що…
Але нізвідки не прийшла така вістка. І неможливе мусить статися дійсним.
По смерті Поета всі заговорили про нього з великим жалем і великим признанням. Мав він і за життя признання. Два, ступнево вищі, відзначення на літературних конкурсах говорять самі про себе, але… були й такі, що не хотіли добачувати блеску його таланту. Тепер усі для нього мають самі гарні, самі добрі слова. А ми, наш журнал, маємо ту сатисфакцію, що ми завсіди мали саме щире захоплення й признання.
Маємо ту бодай сатисфакцію, що не належимо до тих, що доперва по його так болячій для цілого народу смерті признають його великий талант..
Хіба ж не ми це писали про його останню збірку «Книга Лева» в ч. 4 нашого журналу:
«Ми вже писали раз на сторінках «С. М.» про силу образовості в Антонича. В цій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич».
Так писали ми про нього ще в квітні цього року. «Дійшов до найвищої межі» в своїй поетичній образовості й – умер. Що за жахлива велич. При кінці того місяця одержала я ще лист від нього. В листі до нього писала я йому про те, що мала реферат про його творчість і висловила надію, що може мені хоч трохи вдалося зробити його «зрозумілим» для ширшої публіки. І в відповідь на це він:
«З цією моєю «незрозумілістю» справді вийшло багато непорозумінь. Ладнаюсь забрати в цій справі голос (хоч неповна й принагідна була вже на цю тему «розмова» в «Назустрічі»), та поки що відкладаю це. Нагоди, мабуть, ще не забракне».
А тієї нагоди вже ніколи не буде, дорогий незабутий ніколи товаришу. І цей твій останній лист зберігаю, як дорогі святощі.
В тому самому ще листі:
«Особисто зустрічаю тепер поважні труднощі, життєві й літературні. Так і нічого. Труднощі тільки й на те існують, щоб їх поборювати».
Так писав він ще два місяці тому. Він, завсіди такий бадьорий, задивлений в ясні простори. Він теж не передчував, що небавки стане перед ним трудність, якої він не зможе побороти. А тепер тільки важким болем врізуються в пам’ять його слова: «Вибираюсь в далеку подорож і рож не дасть мені ніхто й не бажаю ні від кого я нічого й вже ніщо мене не лякає…»
Фрагменти із листа до Ірини Вільде вперше передруковано у «Творах, 1998». Подаємо за публікацією у «Світі молоді». Див. також статтю Б. І. Антонича «Ірина Вільде».
Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 722.