Сіркове чаклування

Іван Багряний

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав.

– Стій, а м’ясо посолили?

– Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.

– Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м’які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі – там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому… А як там у печі?

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.

– Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, – тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от наш спосіб – це секрет. Ми їх, як хліб, печемо…

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою:

– Зайве, хай прочахне.

За десять хвилин:

– Ану, Наталко, як там? Можна?

Наталка всунула руку:

– Хтозна…

Тоді попробував дід, скрутнув головою.

– Ану, ти, козаче.

Григорій засміявся:

– Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?

– Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою.

Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце – закарбував час.

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.

А Наталка знічев’я вчиняла батькові допит:

– Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.

– От, маєш. А то чого?

– А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.

– Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун…

– Ні, але скажіть.

– Та я ж сказав.

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю… І аж замилувався старий Сірко:

– Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.