Тунгуз Пятро Дядоров

Іван Багряний

Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.

Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, – вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.

Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.

– Глянь! Глянь!.. – здивувався старий Сірко. – Пятро!.. Дядоров! А бий тебе коза хвостом!

Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.

– Зиздрасте… – тикав кожному свою шкарубату руку.

– Зидрастє, батіка! – і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, – старі добрі друзі! “Це ж Пятро Дядор”. Обернув тунгуза до хлопців: – Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!..

– Зиздрасте, Наталика… Здрастє… – коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: “То теж наш!”

– Зиздрастє, капітана!.. – подав він руку Григорієві. Григорій потис ту тунгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами до діла, але потис приязно, – сподобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це він називає його “капітаном”.

– Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або взагалі за росіянина, – пояснив Сірко.

Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на колоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхненими очима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над верхньою губою кілька волосинок замість вусів, на підборідді так само кілька волосинок.

Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоптав люльку махоркою і закурив, передаючи кисет гостинно іншим.

Сірко теж набив люльку.

– Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:

– Їроплану їскаім!

Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.

– Їроплану їскаїм, – повторив скрушно вже і важко віддихнув.

– Яку “їроплану”!?

– Упала… Мало-мало літала і упала… Їскаїм.

– Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!

– Пороха мало… Порох горі – їроплана леті. Порох кончай – їроплана падай. Капут! Літала-літала і… “чш-ш-ші-к”. – І аж показав захоплено рукою, як то вона “чш-ш-ші-к” – штопором вниз, і прицмокнув язиком.

– Коли ж вона впала і де?

– Десять-і день… – і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. – Їскаїм.

– А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?

– Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника…

І розказав Пятро, що хоч “їроплана” і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. “Як пантовка? Добре?..” І з жалем зітхав та хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову “їроплану” по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона падала і навіть яка вона з себе є та “їроплана”.

Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки – шукайте! – і, не знайшовши, не веліли вертатись.

– Так це ти так ніколи й додому не вернешся! – покепкував Сірко. – Хай їй біс, тій “їроплані”!

Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: “Що ж” – і додав:

– Начальніка велі… Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. – Помовчав, прицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: – Пропадай панти!

Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього відмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтівку і, сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.

– От так… – Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту “їроплану”, чи на тих придуркуватих начальників, що “шибко кричи”, і кивнув у той бік, де поплентався наївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:

– Золотий чоловік, пантовщик – яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що дав Бог жіночку, так ще й “їроплану” кинув. Що там за дурна “їроплана” і що там за дурні начальники!? – Сірко від усієї душі співчував тунгузові. – Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от… красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог…

– Як же він таку жінку гарну доп’яв отакий-о красень? – поцікавився Григорій знічев’я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за тією “їропланою” нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що втікав він, утікав, але.. Все це десь за ним назирці посувається. – Як же він ту красуню доп’яв?

Питав знічев’я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що тая красуня ще десь так вплутається в їхнє життя.

– А так… – і розказав старий Сірко, як доп’яв цей Пятро Дядоров найпершу красуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік. Чоловік-дитина.

– Була, бач, така дівка, краля мальована, “Фійоною” звалась… А піди, Наталко, он буланий заплутався на долині.

– Та я, тату, і так знаю ту історію, – знизала плечима насмішкувато, одначе встала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: – Будуть там усякі дурниці говорити… Ходім! – і подалась геть.

–…Отож крутила з парубками… Поки накрутила… А цей помирав за нею, Богу на неї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач який. От і має! Це все одно, як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні сорому. Пятро, бач, “їроплану їскає”, а жінка, либонь, десь “шибко” великого начальника гостить… Тьху!

Слухали, чи не йде ще хто.

В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь відбуваються великі події, що там нишпорить така сила людей і що десь там якась “їроплана” запалась.

Думалося, що в зв’язку з тією “їропланою” ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.

Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь за водою…

Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений цвітом.

Час ішов по нетрях, час ішов по жилах – рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках…

То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя – як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба.