31. Невільники на галерах
Андрій Чайковський
Тарас, сідаючи на галеру, придивлявся до неї добре. То було велике воєнне судно – на двадцять весел з кожного боку, з двома гарматами на помості і великою чотою озброєних яничар. Отаманом судна був молодий, стрункий і гарний турок з чорною, як смола, бородою, в яничарському мундирі офіцера. Він передусім придивлявся до невільників-веслярів, яких йому тільки що привели. Особливо зупинив свій погляд на Тарасові. Тарас подивився й собі на нього – їх очі зустрілися. Дивилися так довго один на одного.
Турок зрозумів відразу, які в Тараса очі, і, очевидно, хотів переконатися, чий зір сильніший. Але Тарас і оком не моргнув. Турок теж. Потім турок усміхнувся під вусом, подумав собі: «Знайшов свій свого». У Тараса за той час теж виросла чимала чорна борода. Обидва були одного зросту і, здається, одних років.
– Хто ти? – спитав турок по-турецьки.
Тарас уже дещо розумів і відповів по-татарськи. Отаман знав цю мову.
– Я чабан від коней, у степу пас, з татарами стрічався, а вони мене зрадою піймали.
Турок голосно засміявся.
– Ти мене не обдуриш, ти не чабан, а козак, і то неабиякий. Краще скажи правду, чи на морі тебе піймали, чи в степу?
Тарас дуже збентежився і засоромився, що його на брехні впіймали. Він думав, що чабанові легша буде неволя, ніж козакові.
– Ти вгадав, пане отамане, я козак, але не в поході мене татари піймали, а зрадою.
– Мене це дуже дивує. По тобі бачу, що ти відважний лицар, а дав себе таким татарським голодранцям у полон узяти.
– Я отаман війська з уходницького села Тарасівки. Частенько ми відбивали наше село від татарських набігів і тому були обережні. Я вибрався в степ у розвідку, і мене татарські розбишаки зненацька на аркан упіймали.
– Мені тебе шкода, – сказав турок.
– Пане отамане! Коли мене тобі шкода, то накажи зняти з мене кайдани. Ти, бачу, лицар, знаєш, як важко людині, звиклій до волі, в кайданах ходити. Я ж не втечу.
– Цього я зробити не можу, в нас такий звичай, що невільникові без кайданів не можна.
– Доведеться в кайданах зігнити там, під помостом, – сказав сумно Тарас.
– Чого зігнити? Хіба ти знаєш, який на галері порядок?
– Надивився, як сюди мене везли, доволі, яке життя галерних веслярів-невільників.
– У мене буде трохи не так.
Він пішов далі. Після огляду отаман наказав відвести всіх під поміст, тут поздіймали з них ланцюги, але прикували іншими до веслярської лави.
Зараз прийшли наставники і показали, як веслувати. Тарас сидів за плечима Петра, обидва могли між собою перекинутися словом одним-другим.
Веслування відбувалося так: одночасно підносили всі весла над воду, потім кожний перегинався вперед, запускав весло у воду і притягав з усієї сили до себе. В тому місці стояли підпори помосту. Між ними і лавами, на яких сиділи веслярі, був прохід для дозорців. Вони походжали мовчки з дротяними нагайками і зорили за тим, щоб хто не відстав – такий зараз діставав по плечах, аж кров виступала. Це все бачив Тарас і берігся, щоб і йому таке не дісталося.
Галери виплили в море. Тарас помітив, що частина приведених невільників залишилась на помості.
– Видно, тут не такий порядок, – шепнув до Петра, – як там ми бачили. Може, тут буде нам легше.
І повітря не було тут таке задушливе, як там, помітна була охайність. Веслували так три години. Тоді на помості постукали в дошку, і дозорці дали знак, щоб веслярі рух весел припинили. Дозорці відімкнули колодки і вивели невільників на поміст. На їх місце завели інших. Та Тарас немало здивувався, як побачив, що ті їх товариші прийшли повмивані і одягнені в чисту білизну. У нього аж душа зраділа. Відколи його татари піймали, він не мав нагоди обмити обличчя, одежа на ньому порвалася, сорочку аж підносили воші.
Їх завели на зад корабля і казали пороздягатися. Над ними стояли яничари з рушницями, аж страшно було глянути. Показали їм залізну клітку, пришпилену до судна, казали туди влазити – скупатися та вимитися. Боже, яка розкіш, коли людина відчує на покусаному до крові, знеможеному тілі свіжу купіль!..
Тарас бачив, як принесли чисту білизну й одежу, а їх лахміття забрали й кинули в море. Він собі пригадав, що в жупані мав заховані червінці, які дістав на чорну годину від Мустафи, і вони пішли з жупаном на дно моря.
Тарас сказав це зараз Петрові.
– Чорт бери гроші! Що за них купиш? Це пусте. Та гірше те, що не буде нам звідсіля виходу.
– Не тратьмо надії. Ти не дивуйся, що я так мало говорю з тобою. Я багато думаю, моя голова більше працює, ніж мої руки.
– Догадуюся, що ти задумуєш, та, либонь, нічого з цього не вийде. Дивись, скільки тут яничарів…
Коли переодяглися, до них наблизився отаман судна:
– А що? Бачиш, що в мене на галері не так, як на інших… Зате в мене веслярі два рази так гребуть, як там. Добрий господар дає волам добре їсти, щоб краще робили. У мене невільники не вмирають з утоми. Зате я пливу вдень і вночі і не спочиваю, а люди таки спочинуть. За шість годин підете ви на зміну, тепер можете спочивати.
Такий порядок давав Тарасові надію на визволення. Вони ходили тепер без кайданів, але за ними стежили яничари з налаштованими рушницями. Здається, що в одну мить викололи б їх та вистріляли до ноги.
Невільники полягали на поміст і таки зараз позасипляли.
Їх побудили дозорці і повели під поміст на зміну. При вході стояв отаман, узявшись під боки, і підсміхався, невільники почували себе добре, гребли завзято. Виявилося опісля, що і харч давали кращий, його можна було без огиди їсти.
– Ми тут нічого не зробимо, – шептав Тарасові Петро. – Цей отаман добре знає людську душу, знає, з чим до неї підійти, нікому не схочеться міняти того, що має, на гірше.
– А я волів би, щоб нас били і мучили. Та я не втрачаю надії, що обміркую спосіб, але ще не прийшла пора.
На ніч замикали змінених невільників у окрему кімнату на судні за решіткою і ставили біля неї вартових яничарів.
Це судно пливло попід південний берег Чорного моря і заїжджало до турецьких портових міст. Так заїхали до Синопу. Тут захотілося паші оглянути судно. Це був старший сердитий турок, що не любив і глянути на християн. Дуже їх не любив. Отаман судна був певен, що паша похвалить ті його порядки, які він позаводив. Він проводив усюди старшину та пояснював.
– Я тобою не задоволений, отамане, – сказав грізно. – Ти поводишся з тими псами так, начеб вони були справжніми муслемами. Так не може бути. Вони мусять знати, що вони не прийшли сюди газдувати, а здихати на тім судні, до якого вони приковані. Ти не годишся на отамана. Тут буде хтось інший, а ти підеш під його руку.
Отаман дуже збентежився і сказав:
– Мої морські записки показують, що я з тими людьми пливу швидше, як інші, і це я приписую тому, що з ними по-людському поводжуся.
– Мовчи! Хто тобі сказав не виснажувати? Поздихають ті, то висока Порта дасть тобі інших. Того стерва в нас досить.
Не було чого більше говорити. Незабаром прийшов на судно інший отаман, злючий, мов собака. Він прикликав дозорців і наказав їм до кожного весла прикувати по двоє гребців, лише раз на тиждень розкувати, поки не пороблять порядків на судні. Наказав їм теж поводитися суворо: нікому не попускати і бити, хоч би невільник мав і здохнути.
Попередній отаман, лицарський Алі Белібег, зійшов на підвладного тому злючому, безсердечному туркові.
Багато чого змінилося на всьому судні. Брали невільників парами, приковували колодками до лави.
На щастя, Тараса прикували з Петром. Галера відпливла на море.
Веслували до самого вечора. Тепер дозорці увихалися з нагаями та прутами таволги, били по спині кого попало. Ополудні припинили веслування, дали невільникам якоїсь поганої юшки похлебтати, по шматкові чорного хліба – і зараз знову до весла. Веслували так до вечора, і тоді судно спинилося. Закинули якір. Стомлені веслярі засипляли сидячи. Один одному спирався на плече. Та це не був супочинок, це була важка мука, бо в тому місці не було чим дихати. Тоді дозорці йшли спати до своїх кают, а залишався лише один на сторожі. Так само спали і яничари, поставивши сторожу.
– Це вода на наш млин. – шепнув Тарас Петрові на вухо. – Так я люблю, бо невільникам незадовго урветься терпець…
– Та той млин нас потрощить, – відповів Петро, – поки ще до чого дійде, то ми задубіємо… Я маю до тебе, Тарасе, жаль, що ти там, у Царгороді, не послухав моєї просьби і не заколов мене. Я всього цього не видержу. Здавалося нам, що буде краще, а воно виявляється, що на цьому світі нам краще не буде.
– Терпи, брате, кажу тобі, що так буде вже недовго. Або погинемо всі під ятаганами яничарів, або визволимося.
Та не один лише Петро впадав у відчай, таких було більше.
Тепер невільникам навіть заборонялось балакати між собою: хто заговорив – діставав зараз від дозорця по спиці. У тому клятому місці не чути було нічого, лише важке дихання спітнілих людей, що веслували, тут було так гаряче, що всю воду з людини висмоктувало.
А вночі чути ще важкі стогони. Дехто спросоння закличе бога своєю мовою, і знову віддих і хропіння людей.
А коли море розгуляється, коли хвилі кидають галерою то вгору, то вниз, то всім здається, що настала остання година, кожен молиться, готується до неминучої смерті. Бо як же рятуватися, коли нога прикована до лави?..
Лише раз на тиждень розковують невільників, виганяють на поміст, кажуть вичищати те плюгавство, що за ввесь тиждень назбиралося.
На палубі стоять озброєні яничари, стежать за кожним рухом невільників. Держать рушниці, готові до стріляння.
На поданий знак ідуть усі вниз, і їх знову приковують на тому самому місці. Тарас мав нагоду ще раніше придивитися добре до судна, розвідати всі проходи, пізнати силу яничар, їх розміщення.
Пливли так довгенько, що вже й забули, скільки минуло тижнів. Тепер було море щораз спокійнішим. З того Петро визначив, що вже зайшла осінь. Вже й день став коротший.
За той час кілька невільників не видержали. Не стало сили веслувати, не помагало биття. Їх дозорці розкували і винесли нагору. Всі знали, що з ними зроблять, і молилися за їх душу.
– Нам треба поспішати, – сказав Тарас. – Поки зима настане… Тоді заїдемо в якусь пристань, може, й море замерзне, і знову треба буде ждати весни.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 264 – 267.