32. Повстання на галері

Андрій Чайковський

Одної темної ночі по тижневім чищенні сказав Тарас до Петра:

– Будь готовий! Я вже розкований, незабаром і тебе, й інших порозковую.

– А невільники про це знають?

– Мовчи! Дізнаються, як прийде час. Годі ж нам скликати раду.

Надійшов дозорець і бачив, як Тарас, спершися на спину Петра, хропів. Пішов далі. Тарас потихеньку встав і, мов кіт за мишею, пішов услід за дозорцем, ховаючись поза підпори. Раптом скочив на нього ззаду, схопив його обіруч за шию та так здушив, що відразу проломив горлянку. Дозорець навіть не застогнав і повалився на долівку. Тарас умить вихопив у нього ключі з-за пояса і передав Петрові. Тепер, погасивши світло, почав швидко роздягати дозорця і переодягатися в його одежу.

Тим часом Петро ходив від одного до другого і розковував колодки. Коли вже всі були розковані, Тарас зашепотів на вухо найближчому:

– Передай далі: ходіть за мною на поміст!

Гасло пішло далі. Хто його не зрозумів, той догадався. Кожний тямив, що тепер настала вирішальна хвилина: або визволитися, або прорасти.

Тарас, переодягнений за дозорця, з гострим ятаганом у руці, вийшов на поміст. Тут стояв вартовий яничар і пропустив його. Тарас, проходячи, різонув його ятаганом по горлі, що той і стогону не видав, лише захарчав і повалився на поміст. Тарас передав ганджара Петрові, а сам схопив мушкет турка.

Наче мерці з могили, виходили невільники на поміст, виходили, тихо ступаючи. І дозорці, і яничари спали на помості. Тарас стояв на помості в турецькій чалмі, з мушкетом у руці. На щоглах блимало світло, навкруги – безкрає спокійне море. Тарас розділив невільників, вказав рукою на яничарів і дозорців та шепнув:

– Душити руками і брати зброю!

Невільники кинулися на них, мов шуліки. Душили одного за одним і захоплювали зброю. Все це були воєнні люди і знали, як з нею поводитися: різали ятаганами, рубали шаблями, били прикладами мушкетів. Ні один живий не залишився.

Отаман судна, почувши крики й метушню, вийшов на поміст зі своєї каюти, побачив при світлі розкованих невільників, зрозумів відразу своє становище і зараз завернув назад та заклав двері чим попало. Тепер почувся Тарасів наказ:

– Побитих не кидати в море! Нам їх одежі буде треба. Добувайтесь до пана отамана. Лише не руште мені давнього отамана! Він вартий того, щоб його пощадити.

Підважили двері до каюти отамана. Він сховався під постіль і тремтів усім тілом.

Його витягли на поміст.

В тій хвилині вийшов зі своєї каюти давній отаман, підійшов до Тараса, передав йому свою шаблю і ятаган.

– Тепер я твій невільник, – сказав. – Добре ви справилися. Пізнати птицю по пір’ю…

– Ти не наш невільник, ти наш друг, – сказав Тарас. – Тримай собі шаблю, бо ти будеш нами командувати відтепер, – але так, як ми схочемо.

Спитали про нового отамана, що лежав на помості:

– Що з ним зробити?

– Повісити на щоглі! – сказав Тарас. – Не мав він над нами милосердя, тож і його нічого жаліти.

Турок просився, та це нічого не помогло. Невільники виконали наказ залюбки.

– Коли я маю отаманувати, – обізвався молодий турок, – то ось що: передусім пороздягайте вбитих яничар і переодягніться в їх одежу. Коли б нас так тепер, стрінула яка турецька галера, то треба б конче битися, а це не було б легко, бо моя галера дуже важка. Я везу амуніцію до Очакова.

– А скажи, будь ласка, чого на цім судні так мало яничарів, коли невільників було аж вісімдесят? – спитав Тарас.

– Це не було мало. Вони добре озброєні, і я добре пильнувався.

– Я вважаю це за дітвацтво, – сказав Тарас, – ми могли вас побороти кожної хвилини, коли ми змінювались.

– Ніколи! Вдень ви нам нічого б не зробили, бо яничари були б вас викололи, мов кабанів. Ти не знаєш завзяття яничарів. Я визнаю, що ти меткий, – та скажи мені, яким чином ти розкувався з кайданів?

– Як я лише сів на своє місце і ждав ключника, заклав непомітно в колодку невеличку тріску. Вона не дала замкові заскочити, а дурний ключник цього не помітив. Врешті, такому череваневі не хотілося надто згинатися. Я все обміркував добре. Як лише він відійшов, я попробував і, на свою радість, помітив, що замок не заходить. Мені не важко було підійти за дозорцем по-котячому і здушити йому хавку.

– Якби я знав, що між вами, козаками, мені можна б залишитися, я б не вертався до Туреччини. Мені надоїла вже така служба. Їздити на судні то сюди, то туди – це не лицарська, а купецька справа. Якби я вернувся, мені нічого б не сталося, бо в мене той дурний паша відібрав отаманування над судном, і я за нього не відповідаю. Але я не хочу вертатися, щоб мною дурні паші помітували, мов помелом, і віддавали мене під руку таким цапам, як той останній.

– Не турбуйся, отамане, – сказав Петро, – у нас, на Січі, приймають усіх, не питаючи, звідкіля хто прибув. Але треба пристати до нашої віри.

Все це Тарас переклав туркові по-татарськи.

– Про це опісля говоритимемо, тепер річ у тому, щоб прошмигнути повз Очаків до Дніпрового лиману. Якби ми зрадилися перед яким-небудь турецьким судном, то всі пропали б.

– Це вже твоя справа, – сказав Тарас. – Тому ми тобі і віддаємо отаманування над судном. В лимані нічого нам зупинятися, попливемо далі, аж до Січі.

Турок похитав головою.

– Це судно вашого лиману не перепливе. Нас іще чимала робота жде, поки тут проберемось. Я вас проведу попід Очаків – з цим ви не дали б собі ради без мене. Я вам охоче послужу, я вас люблю за вашу юність. На таке, як ви зробили, хто-будь не зважився б!

– Скидайте трупи у воду, – наказував Тарас.

– Так не можна. За кілька днів труп випливе наверх. Стріне його який турецький байдак і зараз здогадається, в чому справа. Піде за нами погоня. Тут добре треба позамітати всі сліди. На цій галері багато залізних куль веземо. Кожному трупові, або і двом відразу, поприв’язувати залізні кулі до ніг, так напевно підуть на дно.

Насподі в судні було багато бочок з порохом.

– Привеземо запорожцям гостинця, – сказав Тарас до Петра.

– Якщо не зустрінемо яких козацьких суден у лимані, то не довеземо, те саме і турок говорив, хто зна, чи і самі доїдемо і чи не треба буде де-небудь над берегом перезимувати. Вже пізня осінь, козаки-рибалки вертаються з риболовлі, бо вода замерзає. Та коли б так якнайшвидше до лиману доплисти…

– Каже турок, що нас безпечно перевезе, – каже Тарас.

– Я не зовсім йому вірю. Все ж це чужа, бусурменська віра.

– Я його буду пильнувати, – відповів Тарас. – Зрадить, то і сам пропаде.

За хвилину галера пливла спокійно морем. Половина гребців пішла до весел. Не треба їх було тепер підганяти, бо кожний і так спішив. Турецький отаман показував напрям на Таганрог.

– Ти домовся з Очаковом, щоб нас пропустили. Тільки ж гляди, не зрадь нас, бо ми помстилися б люто.

Турок усміхнувся.

– Я не дивуюся, що ти мені не довіряєш, я б тебе вважав нерозумним, вважав би тебе за дитину, якби ти робив інакше. Ти стій ось тут біля мене з ганджаром і дивися на кожний мій рух. Тільки не гарячися, щоб зопалу не зняв мені голови.

Судно пливло стрілою. Гребці змінялися щотри години. Поживи було досить: вудженої баранини, сухарів, води. Пливли вдень і вночі.

Нарешті одного ранку забовванів перед ними з імли Очаків. Турок став під головною щоглою, біля нього стояв Тарас з турецьким ятаганом. На щоглі майоріла турецька корогва з півмісяцем. На помості стояли переодягнені «яничари». До галери підпливло турецьке судно. Коло Тараса стояв (для безпеки) один бранець, який знав турецьку мову і добре мусив слухати, що турок говоритиме. Але він балакав мало. Сказав, що йому негайно треба плисти до одного з міст над лиманом, і його пропустили.

Як уже галера минула Очаків, між бранцями запанувала велика радість. Опинилися поза небезпекою. Тепер бралися в обійми і цілувалися. Однакова недоля з’єднала їх, побратала. Потім стали всі, дякували долі, кожний своєю мовою, за чудесне визволення.

Тарас стиснув руку турка, якого прийняли бранці веселими окликами, а далі взяли на руки, підняли вгору і носили по помості. А тим часом Петро Бідолаха вийняв вузлик, виліз на щоглу, скинув корогву з півмісяцем – і малиновий прапор замайорів на турецькій галері. Всі не могли надивуватися, як він цю дорогоцінну кожному українцеві річ міг так добре заховати, щоб ніхто її не помітив.

– Як нас привели на це судно, – пояснював Петро, – то я вузлик з прапором заховав під лавкою в щілині помосту, і він зберігся. Коли турки нашу одежу вкидали у воду, коли Тарасові гроші пішли на дно моря, то я сміявся в кулак, радіючи, що я цим разом не розлучився з моїм скарбом, який я виніс цілим із стрічі з татарами.

– Слава козацькій Січі, слава славному низовому товариству! – кричали бранці. – Хай живе наш отаман Тарас, слава йому!..

Радісним вигукам не було кінця. Ніхто й не думав про те, що може статися, яка доля їх чекає.

– Ви лицарі, – гукнув турок, – з вами жити і вмирати, я ваш!..

Вони обнялися з Тарасом.

– Я не можу, – сказав турок, – так далі жити, дивитися на людські муки, на тих людей, що, обороняючи свою батьківщину перед такими татарськими голодранцями, попали в неволю. Ти знаєш, що я не був для вас катом, хоч за це мене паша покарав і віддав під руку того череватого йолопа, який тільки й розуміється на воєнній справі, що вовк на зорях. Тепер, отамане, треба плисти обережно, бо як запливемо на мілину, то цілу зиму перестоїмо.

Дав знак, щоб галера спинилася. Він узяв у руки льотку, цебто шнурок з олов’яною кулею, і впустив у воду. На шнурку були пов’язані вузли.

– Ще можна плисти, та не знаю, що буде по кількох сажнях далі. Треба добре дорогу значити. Тепер накажи спустити на воду човен, що до боку галери прив’язаний, посади туди людей з веслами, хай вони пливуть перед галерою і що-кілька сажнів міряють глибину лиману. Скажи їм, що коли б вода не доходила до того вузла, то нам уже далі плисти тим місцем не можна.

Тепер посувалися дуже пиняво вперед, бо все треба було спинятися. На ніч запускали якір, щоб вода не понесла їх назад.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 267 – 271.