34. На тихі води, на ясні зорі

Андрій Чайковський

Незабаром човни були готові. Почали їх навантажувати. Турок наглядав, щоб не забагато. Розділили гребців, повідв’язували човни з припон і відчалювали від берега. Попереду на судні маяв козацький малиновий прапор. Там був Тарас з Петром Бідолахою, котрий показував дорогу.

Пливли до Січі – на тихі води, на ясні зорі, у край веселий…

Запливли з лиману в Дніпро. Тепер доводилося важче плисти проти води, бо течія Дніпра, набравши води з весняних потоків, була сильніша. Але гребцям додавало сили те, що ставало щораз ближче до наміченої цілі.

Нарешті одного дня зустріли козацькі судна. Козаки, побачивши малиновий козацький прапор, не стріляли в них. Петро почав вимахувати прапором. Судна зблизилися.

– Хто ви будете? – питали козаки.

– Турецькі бранці, з неволі визволилися.

– Ох! Та чи не Петро Бідолаха! – скрикнув козак з судна.

– Здоров був, товаришу Максиме, це ж я сам.

– Боже! Аж у воду скочити хочеться, шоб чимдуж тебе, братіку, обняти. Я вже молюся за твою душу. А це ж хто? – кивнув на Тараса.

Судно тим часом наблизилося так, що козак Максим перескочив на отаманське судно.

– Це наш отаман, Тарас Партиченко, хитрий з біса, мов запорожець. Це отаман тої славної Тарасівки, про яку ми на Січі чували.

– Здоров, пане отамане! – гукнув Максим, кланяючись. – Ми раді тебе побачити.

– Я вже давно хотів на славну Січ загостити, вже й човни у Висуні лаштували, – сказав Тарас, – та не тою дорогою до вас прийшов, як собі міркував.

– Все одно, якою дорогою, – докинув Петро, – добре, що потрапив. Тепер ми славно заживемо, а коли теє, то і кошовим тебе виберемо…

– Годі, пане брате! Я до Тарасівки спішу, ми там не гірше діло робимо, ніж ви на Січі. До того, ще в мене вірна дружина, малий синочок.

– Так ти, отамане, з сімейних, значить. Ну, гаразд. Ось повз гирло Інгульця плистимемо. Можеш туди плисти навпростець, певно не заблудиш, – говорив Максим.

– Ні, товаришу. Хоч як спішу додому, але я мушу плисти далі, поклонитися січовому товариству і гостинця, здобутого в турків, привезти…

– Еге, то ти гостинця везеш нам! Ну, гарно…

– Турецьку галеру здобули, – сказав Петро, – та це пусте, по ній і знаку немає, бо з неї човни поробили, але ми веземо багато бочок з порохом, багато важких стрілен до гармати та ще і скарбницю турецьку на галері захопили.

– Як так, то і ми з вами на Січ вертаємося, – сказав Максим. – На Січі буде свято, то шкода, щоб і ми на ньому не погуляли.

Завернули всі човни і пливли тепер разом. На козацьких суднах залунала пісня, забриніла бандура. Усім було весело.

Чужинці, які вперше туди пливли і вперше бачили козаків, придивлялися до козацького побуту з захопленням. Придивлявся до цього побуту і турок.

Все це було для нього нове. Нова батьківщина, до якої добровільно пристав, почала припадати йому до серця.

По дорозі стрічали більше козацьких суден. Всі вони верталися на Січ, бо кожному цікаво було послухати новини з далекого краю. Зібралася ціла флотилія, наче з якого великого переможного походу верталися.

Як наблизилися до Січі, Тарас наказав стріляли з гармат, що їх везли на задньому човні. З валів Січі їм відповіли на привітання.

Січовики приходили на вали, лізли на покрівлі куренів, вітали гостей окликами «слава!» і підкидали шапки вгору.

Кошовий запросив Тараса до своєї домівки як свого гостя.

Тарас привів до кошового турка, розповів, як він йому став у пригоді, і просив, щоб його прийняли до січового товариства, бо він добре розуміє воєнне ремесло, поможе не раз козакам. Кошовий дав свою згоду, та тільки домагався, щоб він перейшов на християнську віру.

– Та він уже й так більш нашої віри, ніж турецької, і по-нашому говорить, – сказав Тарас.

– Це гаразд! Лишайся в нас і будь нам за брата, – закінчив кошовий усю розмову.

Турок вийшов, а Тарас залишився в кошового як його почесний гість.

Здійснилася Тарасова мрія: він примандрував на ту славну Січ Запорозьку, яку бачив у своїх молодечих снах.

Зібралася до кошового січова старшина, і тут розповів Тарас про свої пригоди. Старшина ставилася до нього з великою шаною. Всі дивувалися його лицарському розуму, його проворності, відвазі…

– Скажіть мені, панове отамани, – спитав Тарас, – чи не задумуєте ви в найближчий час якого походу на татар. Я дуже радо пішов би з запорожцями, бо в мене є особливі порахунки з перекопським мурзою. Він мене ще тяжче зневажив, ніж на тій турецькій галері, де мене кували до лави під помостом. Не буду мати спокою, доки йому не відплачу з баришем.

– У нас, брате, за похід неважко. Коли хочеш, то піди між січове товариство, згуртуй собі юнаків та йди з богом.

Тарас здивувався:

– Хіба ж так можна? У моїй Тарасівні якби хто на таке зважився, я б наказав йому голову відрубати. Поки не вирішить громада, то ніхто не сміє.

– Про вашу Тарасівку і до нас слава доходила, ми радо про неї послухали б від тебе… У нас теж такий устав, що без ради нічого робити не можна, та то лише у важних справах… Ну, а похід на татар не всім кошем, а так собі, частинно, то в нас хліб насущний кожному можна. Це так само, як коли б у вас частина пішла на полювання. За це теж не познімали б їм голів. Не правда ж?

– Наше уходницьке військо своє. Ми відрізані від світу, не маємо ні з ким зв’язків, залишені серед розлогих степів самі на себе. Ми люди сімейні, кожний тямить, що він приріс коренем до землі, яку він зайняв. Коли б нам хто той корінь відрубав, то ми пропали б. Сидимо на татарському шляху, ми татарві заважаємо, а вона хотіла б нас змести. Тому наша вся сила і наша опора у війську. Тому-то й ми мусимо всю свою увагу на військо звертати.

А військо лише тоді добре і вартісне, як воно добре вишколене. Дехто з наших уходників говорив, що це зайва праця, що можна б і тоді ставати під зброю, коли ворог наступає. Та я кажу, що це неправда. Не зможе оборонитися, битися той, хто цього не вміє. Така думка засіла мені в голові, коли я ще дітваком був і коли почув від покійного батька, що збираються уходники, бо старостинська влада дуже нам дошкуляла.

Тоді я, дітвак, що там нічого не розумів, почав видумувати, як учити воєнній справі моїх ровесників, таких дітваків, як і сам. Трохи я придивлявся, як княже військо в Каневі вправлялося, а решту сам видумав. Це був початок нашого війська. Ми попідростали, і тепер моїм військом я пишаюся, бо воно добре і передусім слухняне. Спершу ми лише оборонялися і кожного разу відбивали влізливого ворога. Татари боялися нас і перестали зачіпати.

Тоді уходники почали радити, щоб покинути військо, що шкода часу втрачати на вправи, краще відпочити у холодку після праці. Я цього дуже боявся. Народ розледачиться, а тоді його легко буде побороти. Тоді я сам шукав нагоди зчепитися з татарами. Ми на них засідали на переправі. Моїх громадян я все лякав, що вони задумують на нас наскочити, хоч це так не було. Я засідав з моїм військом, розбивав татар на переправі, відбивав здобич і невільників. Після такого одного вдалого розгрому громадяни назвали (щоб мене вшанувати) наше село моїм іменем.

Тоді й отаманом мене обрали. Тепер я повів справу, як сам думав. Ми відважилися спинити орду і не пропустити її через Інгулець за здобиччю. Наостанку мене піймали татари зрадою на аркан у степу, коли я раз сам, щоб людей від праці не відривати, виїхав у розвідку. В Криму я довідався, що татари визначили за мою голову ціну. Не знаю, чого я так мурзі перекопському не сподобався, що він мене, замість послати у Бахчисарай ханові, призначив відразу на султанську галеру. За це можна б йому подякувати, але він мене ні за що наказав висікти дротянками, і я йому за це не так подякувати хочу. Тому я про похід питаю…

– Я тобі вже сказав: шукай собі товаришів та йди хоч би в самий Бахчисарай.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 276 – 278.