35. Похід на Перекоп
Андрій Чайковський
Тарас вийшов від кошового і попрямував на базар між козацтво. Тут зустрів велику юрбу козаків, яка обступила Петра Бідолаху, а він їм розказував про свої злидні і про чудесне визволення. Тараса привітали козаки гучним «слава!».
Тарас покликав набік Бідолаху і розповів йому, що почув від кошового.
– Я знав наперед, що так буде. Тому я, пам’ятаючи нашу розмову, відразу почав намовляти козаків до походу.
– І вони згодні?
– За кілька днів зберемо такий гурток головорізів, з якими можна буде і на ханську столицю попробувати.
Петро забрав Тараса, свого побратима, у свій курінь як гостя. Тут прийняли його дуже радо.
Запорозька Січ стояла тоді на меншій Хортиці.
За кілька днів Петро викликав Тараса, і вони перепливли на більшу Хортицю в байрак. Там зібралося товариство, може, шістсот чоловік.
– Придивися добре до тих козаків, вони всі з нами в Крим ідуть.
Тарас дуже зрадів. Він умів оцінити людину як бойовика з першого погляду. Козаки його голосно привітали. Зробили зараз козацьке коло і почали радитися над вибором отамана. Петро назвав Тараса Партиченка. Козаки з ним згодилися: почали кидати шапками вгору.
Тарас налякався вибору. Він знав, яка на ньому лежить відповідальність, а не почував себе в силі.
– Панове запорожці, що ви доброго робите? Я між вами новак, мені у вас вчитися, а не отаманувати над вами. Прошу вас, вибирайте кращого від мене, я хочу йти з вами як рядовий товариш. Куди мені до отаманування! Я й дороги у Крим не знаю, бо як мене туди вели, я не мав часу роздивитися.
– Ми тебе проведемо, – казали. – Ти певно не заблудиш. Ти лише наказуватимеш. А коли ти такі штуки виводив у Тарасівці і галеру здобув, то і в Криму даси собі раду.
Петро теж намовляв Тараса, що так не годиться, бо коли козаки кого виберуть, то не можна відмовлятися, – хіба так, для політики. Тарас такого звичаю не знав. Остаточно мусив прийняти вибір. Він узяв у руки малиновий прапор – той самий, що маяв на його судні, – поцілував його і голосно заговорив.
– Спасибі вам за честь, панове товариство! Вона і на нашу Тарасівку впаде. Присягаю вам на це знамено козацької слави, що хочу з вами ділити долю й недолю цього походу, хочу з вами перемогти або й голову покласти…
– Слава Тарасові Партиченкові, нашому отаманові!
Тарас тепер геть перемінився. Він наказав козакам, щоб ставали по сотнях, призначав до них сотників і десятників. Петра Бідолаху поставив обозним. Тоді почав оглядати ряди сотень. Дивився кожному у вічі.
– Петре! Завтра вранці стають усі сотні на майдані в Січі озброєні, я оглядатиму зброю кожного козака. У кошового батька я випрохаю харчів на дорогу, амуніцію та коней, бо всі їдемо на конях. Крім того, заберемо п’ять суден, котрі повезуть наш обоз водою, поки буде можна.
Козаки порозходилися. Тарас вернувся на Січ і пішов зараз до кошового…
– Отак то люблю, пане отамане. Бачу, з якого гнізда птиця. Бери судна, коней, харчів, амуніцію скільки вже треба. Маю надію, що привезеш нам здобичі з Криму, що виплатиться нам позичити тобі.
– Так, батьку. Вся майбутня здобич буде належати січовому товариству. Я все пришлю сюди. Та коли я вийду живим з цього, так зараз по дорозі пливу Інгульцем до моєї Тарасівки.
– Хай тебе господь і свята покрова супроводжують. А ось, щоб ти не йшов голіруч, даю тобі козацький знак влади – цю булаву…
Тарас дуже цим утішився, бо хоч отаманував над уходницьким військом, не мав ще в руках булави.
Розпрощався з кошовим батьком і пішов у курінь.
А Петро Бідолаха не спав до ранку. Цілу ніч перевозили човнами на той бік ріки усячину і вантажили то на вози, то на судна, коней переводили вплав.
Вранці Тарас помолився богу, переплив човном на той бік, сів на коня і поїхав до обозу. Тут привітали його козаки голосними окликами.
Тарас придивлявся до кожної дрібнички, оглядав кожний віз. Оглянув ще й судна і видав такий наказ:
– До суден піде одна сотня. Частину вантажу складено на судна, щоб нам було легше їхати. Судна допливуть річкою, а потім, припливши до того місця, де Інгулець вливається в Дніпро, перепливемо на той бік Дніпра, поховаємо судна в комишах при березі, а тоді попереносимо частину вантажу до обозу, і веслярів – на коні. Сотник Струк іде першим і розішле розвідку наперед і в боки.
Перехрестився, дав знак булавою, і військо рушило з місця. Тарас їхав попереду, за ним – сурмач і кілька розсильних козаків… Залунала пісня.
Як від’їхали далі, пісня змовкла. Треба було поводитися тихо, бо вже можна було стрінути татарських чабанів. Далі йшли лише вночі, а вдень ховалися в траві. Між соляними озёрами, яких було тут кілька, Тарас залишив цілий обоз і одну сотню козаків: склали возовий табір і окопалися. Тарас пішов під вечір просто на Перекоп.
Перекоп, або по-татарськи Ор-капу (золоті ворота), звався в старовину Тафлоса, в середньовіччя – Тозля. Не був тоді ще забезпечений валами і муром, не був фортецею. Тарас ждав з військом близько від Перекопу до ранку.
Вранці місто було оповите туманом. Мешканці не сподівалися таких гостей, усе спало.
Тарас перехрестився, заткнув булаву за пояс, добув шаблю. Погнались галопом і аж на вулицях міста підняли бойовий оклик. Пробуджені зі сну татари вибігали на вулиці, їх убивали козаки нещадно. Настало пекло. Татари та турки кричали, що напали козаки, тратили голови, не знали, куди ховатися, що рятувати. Біля конаку, де жив мурза, приступив до оборони гурток озброєних татар. Та поки встигли натягти луки, козаки вже впали на них з шаблями та списами і вирубали всіх.
– Мурзу привести мені живого!
Гурток козаків позлазив з коней і кинувся у сіни конаку шукати мурзу. Всякий опір був даремний, та й не було кому боронитися. Мурзових слуг мов мітлою змело. Добралися і до самого мурзи. Він не знав, що сталося, схопився з лежанки і дивився у вікно. Його зараз схопили і зв’язаного вивели на подвір’я. Мурза налякався на смерть – ще не розумів, як воно сталося так нагло.
– Держіть його під сторожею, – гукнув Тарас, – поки я не вернуся. Обшукайте цю будівлю і виносьте все на базар.
Тарас помчав у місто. Тут уже козаки газдували. Розбивали крамниці і склади, забирали все, били татар без розбору.
– Півсотні за мною, місто запалити в кількох місцях!
Тепер полетів до невільницьких приміщень. Дорогу знав добре. Невільники, що тут були, зміркували зараз, які гості прийшли. Вони розбивали кайдани, розривали зубами сирівці, били дозорців. Але тих небагато осталось, всі, знаючи, що їх жде, поховалися куди було можна.
– Люди! – кричав Тарас. – Помагайте один одному, розбивайте кайдани, беріть від татар зброю, помагайте нам! Нема часу гаятися!
Він погнався далі. Був скрізь, де лише гурток козаків порався.
Місто горіло в кількох місцях. Тарас поскакав знову до конаку і наказав сурмачеві трубити на збір. Збиратися мали на базарі, куди зносили здобич.
Поки збирали здобич у вузликах на коней і ослюків, яких здобули в місті, Тарас робив справу з мурзою. Це була ціль його сьогоднішнього походу.
– Пізнаєш мене? – спитав по-татарськи і подивився йому у вічі своїми пронизливими очима.
Мурза дивився на нього страшно наляканий, наче самого чорта побачив. Він почав собі пригадувати. Тарас пригнуздав його поглядом так, що татарин не міг від нього відвести своїх наляканих очей.
– Пізнаєш, питаю? – гримнув Тарас.
– Тебе, пане, не пізнаю, але твої очі я вже десь бачив.
– Я тобі зараз нагадаю. Рік тому привели мене до тебе розбишаки, що мене зрадою піймали. Тоді я понадіявся на твоє лицарство, просив, щоб ти зі мною поводився по-лицарськи. Ти наказав тоді своїм посіпакам без причини вибити мене нагаями лише за те, що не впав тобі в ноги.
– Я цього не пам’ятаю.
– Я тобі пригадаю це. Ану-те, хлопці, зніміть з того падлюки сорочку та відрахуйте йому п’ятдесят малахаїв, бо мені стільки дали з його ласки.
Мурза не розумів того наказу, але здогадувався, що з ним робитимуть.
– Пощади мене, пане, я дам викуп, який зажадаєш.
– Не треба мені викупу. Я люблю віддавати довг у таких грошах, які мені позичено.
Козаки вмить виконали наказ, мурза аж зомлівав з болю, бо хлопці не жаліли рук.
– Я вже відплатив йому за своє, – сказав Тарас, – а тепер ви робіть з ним що знаєте.
– А ось що з ним зробити! – сказав один козак і замахнувся шаблею на татарина.
– Стій! – крикнув сотник Струк, заступаючи татарина шаблею. – Кошовий батько наказав знатних татар брати в полон, за них можна взяти викуп або обміняти… Ми його на Січ повеземо.
Козаки набирали здобич на коней та ослів, забирали дорогі сукна, парчу, адамашки тощо.
– Мерщій, панове товариші, – підганяв Тарас, – нам не можна тут довго засиджуватися. Блискавкою ми прийшли, блискавкою пропадемо.
Сонце не доходило ще до полудня, як козаки, обсмалені у вогні, окривавлені татарською кров’ю, виходили з вогненного Перекопу.
Зараз за містом почули гул гармат.
– Еге, – каже Тарас, – наш обоз у небезпеці. Дві сотні будуть при здобичі, а три за мною. Коли б на вас наскочили, то відбивайтесь, поки я не прийду.
Погнались галопом на табір, звідкіля було щораз більше чутно гул гармат і мушкетну стрілянину. Козаки мчали, аж коням дух запирало. Тарас дав знак, щоб зупинилися.
– Трохи спочинемо, бо потім, прискакавши на місце на охлялих конях, нічого не зробимо. Спочинемо, вони й так табору зараз не візьмуть.
Їхали кроком, коні скубли по дорозі траву.
Після півгодини такої їзди поспішали знову. Вже сонце зійшло з полудня, як помітили табір, оповитий густим димом від пороху. Не можна було нічого зрозуміти. Тепер побачили, як татари облягали обоз, як дерлися на вози, а сотня відбивалася. Виявилося опісля, що в той самий час, як козаки гуляли в місті, орда верталась з якогось походу і стрінула козацький обоз. Козакам приходила остання година. Відбивалися спершу гарматами та мушкетами, але татари не спинялися, засипали їх хмарою стріл. Стріли падали всередину обозу, калічили коней і робили замішання. Козаки мусили виходити з-поза возів і оборонятися руками. Тоді і гармати, і мушкети замовкли.
Тарас знову стримав тепер своїх, щоб коні відпочили, та недовго. Сурмачі засурмили атаку. Потім почувся бойовий козацький клич. Татари незчулися, як Тарас ударив їм у спину. Вони попали між двох вогнів. Настала страшна метушня і різанина. Тривало це досить довго. Нарешті татари пішли врозтіч, а козаки забрали їх обоз зі здобиччю і бранцями. Налічили потім двісті невільників. Тепер Тарас не спочивав. Козаки попересідали на татарських коней і погнались виручати свої сотні, що йшли позаду. Та тих не було вже кому зачіпати.
Вже сонце сховалося за обрієм, почало вечоріти, як зібралася вся козацька сила в одне місце. Треба було і нюням, і людям спочити після такої важкої праці. Не обійшлося і без людських жертв. Особливо потерпіли ті, що лишилися в таборі. І коли б Тарас не приїхав вчасно, то були б усі полягли. Хоч як небезпечно лишатися в чужому краю, та неможливо було йти серед ночі далі. Треба було все впорядкувати. Виявилося, що в них замало возів, щоб скласти возовий табір.
Тарас розглянув нашвидку місцевість і переправив табір в інше місце. Тут з одного боку прикривало їх озеро. З інших боків заклали возами. Довго за північ тяглося, поки все довели до ладу, поки можна було людям спочити. Ще при місяці треба було накосити коням трави на пашу, бо не було безпечно пускати їх, щоб паслися. Аж тепер, коли розставили сторожу, Тарас приліг на возі і заснув. Рано рушили в похід.
Як дійшли до гирла Інгульця, переправилися суднами на той бік. Тарас попрощався з запорожцями, залишивши їм усю здобич з походу. Багато бранців пішло на Січ. Багато підмовив Тарас до себе, між ними жінок, яким на Січі не можна було жити. З тих бранців склав дві сотні, посадив на човни і поплив угору Інгульцем до своєї дорогої Тарасівки, якої так довго вже не бачив.
З трепетом серця від зворушення прибув Тарас до татарської переправи на Інгульці, де Висунь до нього вливається. Далі годі було плисти по малій річці великими суднами. Почали все добро, що привезли, виносити на берег. Тарас оглянув печери. Усе тут було так, як колись.
Треба було дати знати до Тарасівки, щоб приїхали з возами, та ніхто з товаришів не знав дороги, тільки він сам. Замість іти пішки він придумав інший спосіб на те.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 278 – 282.