Маленькі історії великої родини

Михайло Харишин

Музична школа

Поруч із Катрусиною школою була ще одна – музична школа. Завжди, після уроків, минаючи її, Катруся залюбки прислуховувалася до звуків, які лунали з відчинених вікон. Катруся навіть могла їх розрізнити. Стрімкі, як їй здавалося, шляхетні звуки належали піаніно. Ніжними, м’якими звуками володів акордеон. Журливі чомусь видавала скрипка, а чисті, невибагливі, в уяві Катрусі, виходили з-під кнопок звичайного старенького баяна, такого ж як у її дідуся.

Інколи Катруся могла чути мелодії інших інструментів – елегантного саксофона, стрімкої, поривчастої труби і навіть ритмічного тромбона у компанії з усюдисущими, популярними гітарами, барабанами та іншими музичними інструментами.

З деякими із них Катруся була уже знайома і навіть могла виконувати нескладні твори. У її бабусі було стареньке піаніно. Свого часу бабуся теж навчалася у музичній школі, звісно, коли вона була ще дівчинкою, за класом скрипки. Іншим інструментом, яким бабуся намагалася колись оволодіти, було піаніно. Тепер уже й Катруся мала змогу скористатися ним. Вона залюбки підбирала мелодії дитячих пісень і навіть проводила ігрові майстер-класи для своїх сестричок та братика Василька.

Катрусі також дуже подобалося слухати як дідусь грав на своєму невеличкому акордеоні старовинні вальси. Влітку, коли Катруся приїздила на канікули до своєї найстаршої бабусі у село, вона могла чути як звучать справжні цимбали. Навпроти бабусиної хати проживав старенький музикант, який у неділю виставляв цей дивовижний інструмент – цимбали – і починав на ньому вигравати. Маленькі дерев’яні молоточки у його руках, здавалося, витанцьовували на струнах немислимий танок, віртуозно вибиваючи з них жваву мелодію, стрімку наче потічок з Карпатських гір (дівчинка бачила такий струмок, коли з родиною відпочивала у Карпатах).

Катруся була просто у захваті. Ще маленькою вона твердо вирішила для себе оволодіти музичним інструментом, а у майбутньому можливо й стати доброю музиканткою. Із вибором інструменту ніяких сумнівів у неї не було. Звичайно, ним мало стати фортепіано, на якому, на глибоке переконання Катрусі, можна було виконувати будь-які музичні п’єси та твори. Залишалося небагато – поступити в музичну школу та оволодіти інструментом. «Що ж, – міркувала Катруся, – робитимемо усе поступово, найперше треба підготуватися до вступу».

Кожного разу вона уважно прочитувала усі оголошення від дитячої музичної школи. І ось, нарешті, школа оголосила про набір нових учнів на навчання. Схвильована Катруся прибігла до мами порадитися, як їй чинити надалі. Матуся пораділа за донечку і запевнила, що підтримуватиме її в усьому. І дійсно, невдовзі, були владнані необхідні формальності, надано потрібні документи та призначено дату вступного іспиту або, як його ще називали, прослуховування.

Цей день, коли Катруся вперше переступила поріг музичної школи, запам’ятався дівчинці, мабуть, назавжди. Зустріли її привітний білявий чоловік, як згодом виявилося – директор школи, та дві молоді жінки – викладачки сольфеджіо та гри на фортепіано (тобто, уся вступна комісія). Вони сиділи за столом у просторому класі з подіумом, на якому знаходилося яскраве лаковане піаніно горіхового кольору. На столі перед ними лежали різні книжки з нотами, якийсь журнал, а також маленький дивний інструмент (як пізніше Катруся дізналася – це був камертон, необхідний інструмент для визначення слухової чутливості).

– Добрий день, – привіталася дівчинка.

– Добрий день, – доброзичливо відповіли їй. – Заходь, будь ласка, і не хвилюйся. А скажи, для початку нашого знайомства, що спонукало тебе завітати до нас? – запитав білявий чоловік.

– Бажання навчитися грати на фортепіано, – якомога переконливіше відповіла Катруся. – До того ж, у мене дідусь грає на акордеоні, – з твердинкою добавила дівчинка, щоб ні у кого не виникало сумнівів.

– Чудово, – промовив екзаменатор. – Сподіваюся, що ти на відмінно впораєшся із нинішніми завданнями. Головне – зосередься, не хвилюйся, не поспішай, роби усе вдумливо – і все буде добре. Домовилися?

– Домовилися, – на диво легко відповіла Катруся з відчуттям, ніби вона уже давно знайома з цими привітними людьми.

Так непомітно для дівчинки розпочався непростий екзамен, адже Катрусі необхідно було пройти насправді складні етапи визначення її музичного слуху, музичної пам’яті та музичного ритму. Непросто було й екзаменаторам, адже вони, зі свого боку, мали правильно оцінити здібності Катрусі. Будь-яка помилка могла би перекреслити мрію дівчинки і змінити усе її життя в подальшому. Отже, усі розуміли відповідальність і важливість нинішнього прослуховування.

На прохання викладачки сольфеджіо Катруся проспівала улюблену пісню – старовинний український романс, який часто перед сном наспівував їй дідусь, коли вона була ще зовсім маленькою. Слідом за викладачкою, дівчинка повторювала різні мелодії, використовуючи звуки «та» і «ля», визначала кількість звуків і навіть шукала їх на клавіатурі піаніно.

Але це ще не все було. Викладачка гри на піаніно виконувала для Катрусі уривки незнайомих пісень, які дівчинка мала повторити на слух вголос і визначити їхню тональність (веселою була пісня чи сумною). Катруся виплескувала у долоні пропоновані екзаменаторами ритми, а насамкінець виплескала, на свій вибір, ритм знайомої пісеньки, приспівуючи, при цьому, собі словами.

На превелике здивування для Катрусі, випробування проходило якось легко та невимушено, ніби вона гралася у приємну і добре знану забавку.

Зрештою, з цим погодилися й екзаменатори. Порадившись хвилинку-другу між собою, білявий чоловік задоволено відзначив Катрусині старання.

– Молодець, – підсумував екзаменатор. – Ти гідно впоралася із усіма завданнями. Думаю, що з тебе вийде музикантка, якщо ти й надалі будеш так старатися у навчанні.

А тим часом, Катрусина матуся разом з іншими мамами, бабусями та дідусями, які прийшли підтримати своїх маленький вступників, терпеливо очікувала на неї, перебравши на себе усе доньчине хвилювання.

– Ну як? – вигукнула вона, ледве побачивши Катрусю.

– Усе добре, – спокійно і, разом з тим, гордо відповіла Катруся. – Зарахували.

– Звісно, – про себе лагідно прошепотіла матуся. – Недаремно ж я тебе стільки років леліяла та плекала.

Хлібороб

Одного чудового літнього ранку дідусь запропонував Василькові покататися за містом на машині. У нього там були якісь свої дорослі справи, а Василько міг би скласти йому компанію. Хлопчик із радістю прийняв таку пропозицію. Попросивши дозволу у матусі та зібравши деякі речі в дорогу, він уже через годину їхав із дідусем по широкому заміському шосе вздовж золотистого пшеничного поля.

Василько, як і багато інших дітей, які мешкають у великих полісах, нечасто бував за межами свого міста. Він із непідробним захопленням дивився на мальовничі краєвиди, які природа відкривала перед його очима.

– Подобається? – запитав дідусь.

– Дуже, – просто відповів Василько. – Я такий радий, що ти, дідусю, взяв мене з собою.

– А давай-но ми десь зупинимося, відпочинемо трішки від дороги, а заодно прогуляємося полем, – запропонував дідусь.

– Із задоволенням, – погодився маленький Василько, – тим більше, що мама на такий випадок приготувала нам смачненькі накладанці та чай.

На цьому й погодилися. На першому ж з’їзді із шосе дідусь повернув на польову дорогу і зупинився на її узбіччі так, щоб не заважати проїздові інших машин.

– Ти знаєш, – ласуючи канапками, – промовив дідусь, – колись таким полем мій татусь дозволяв мені кататися на машині. Це було дуже-дуже давно. Хочеш розповім?

– Звісно, – з радістю відгукнувся Василько, адже йому, як і усім дітям, подобалося слухати різні розповіді старших людей, а тим більше свого дідуся.

– Що ж, тоді слухай, – поправивши скатертину на землі та зручніше вмостившись розпочав дідусь. – Було це ще тоді, коли звали мене просто Михайлик.

…Як і усі діти, Михайлик дуже любив канікули. І не тому, що можна відпочити від уроків, зовсім ні, а передусім тому, що можна вільно зайнятися улюбленими справами. А їх у нього було дуже багато: сходити у бібліотеку та почитати цікаву книжку, подивитися пізнавальну програму по телевізору, пограти у шахи, помайструвати (в Михайлика був набір, хоч і дитячих, але справжніх інструментів для столярних робіт, який подарував йому татусь), покататися на велосипеді влітку чи на санчатах, ковзанах і лижах взимку та багато-багато інших.

Завжди, чи то на зимових, чи то на весняних, чи то на літніх канікулах, знаходилося для нього найулюбленіше заняття. Взимку, безперечно, найчарівнішими були Різдвяні свята. Михайлик на них завжди чекав, тому що тоді їхній дім наповнювався дивовижними пахощами справжньої лісової ялинки, мандаринів, яблук та цукерок. Хлопчик разом із друзями залюбки ходив колядувати, посівати, за що отримував від людей ще й заслужену винагороду.

Навесні Михайлику дуже подобалося спостерігати, як оживала після зимового сну природа, особливо молода берізка (вона росла якраз неподалік від будинку). Йому дуже смакував березовий сік, яким щедро нагороджувало деревце. Татусь навчив Михайлика обережно, щоб не поранити дерево, здобувати цей цілющий напій.

Але найкращою порою були літні канікули. Щоправда, вони були дещо задовгими для хлопчика, бо під кінець літа він уже сумував за школою. Попри все, саме літні канікули були порою, коли Михайлик цілими днями «пропадав» разом із татусем на полі. Так-так, адже літо – це не лише тепле сонечко, купання в річці чи смачні мамині вареники із черешнею (черешня росла якраз за хатою, а його сестричка саме на це деревце дуже полюбляла вилазити та вимазувати чорними, переспілими ягідками свої чистенькі сукні). Літо – це ще й жнива, час, коли хлібороби збирають урожай.

Для Михайлика ж це був час, коли він, сидячи поруч із татусем у кабіні вантажного автомобіля, зачаровано дивився, як над золотавими пагорбами, оточеними зеленню лісів, сходило та заходило величаве сонце, як прокидалася та готувалася до спочинку природа, як з’являвся на небі місяць і своїм сріблом осяював, здавалося, усю землю. Затамувавши подих, він спостерігав за поважною ходою комбайнів, які, мовби великі кораблі у морі, гордовито рухалися по полю, а за ними, немов ті маленькі катери та човники, поспішали спритні вантажівки.

Саме такої пори Михайлик уперше сів за кермо татової машини. Він тоді ще був зовсім юним. І татусь був також ще молодим, без жодних вкраплень сивини на скронях.

Усе сталося досить несподівано. Михайлик, як зазвичай, сидів поруч з татусем у кабіні вантажівки, що рухалася широкою польовою дорогою. Праворуч від машини був ліс, а ліворуч – колосистий лан. Раптом татусь зупинився і запитав у сина: «Хочеш спробувати самому вести машину?».

А чи є де-небудь у світі хлопчина, який би відмовився від такого шансу? Отож-бо, і Михайлик, звісно, не був винятком. Татусь посадив хлопчика поперед себе і наказав міцно тримати кермо машини та слідкувати за дорогою. Сам же тихенько натиснув на зчеплення, увімкнув першу передачу та обережно рушив із місця. Машина плавно покотилася вперед, але хлопчику здалося ніби стартувала якась космічна ракета, бо все, що було перед очима, раптом почало швидко набігати просто на нього. Михайлик з усіх сил намагався утримати авто на дорозі, але машину чомусь завертало то прямісінько на ліс, то в широке поле. Попри все, він був безмежно вдячний татові, який непомітно виправляв ситуацію та підтримував дух свого сина.

А через декілька років Михайлик уже міг самостійно водити машину по полю, сміливо під’їжджаючи під рукав комбайна, з якого, як із переповненого відра, сипалося в кузов вантажівки стигле, важке зерно. Звісно, поруч у кабіні сидів татко, який з гордістю за сина поглядав на екіпаж комбайна.

Машина слухняно виконувала усі Михайликові команди й впевнено рухалася по, здавалося, безкрайньому лану. Комбайнери та їх помічники добре знали хлопчину, привітливо махали йому рукою, вітаючись та припрошуючи до себе.

Це було щось неймовірне. Гордість переповнювала Михайликові груди, адже він, як і усі дорослі дядьки, був тут справжнім господарем.

Сонце неодмінно було у зеніті, коли до комбайнерів та шоферів, які збиралися у веселий та гомінкий гурт, під’їжджала бортова машина. З авто виходила рум’яна тіточка та відразу ж командувала хлопцям зняти з кузова декілька бідонів. Наставав час обіду.

Нічого у світі немає і не буде смачнішого за обід на польовому стані, особливо у жнивну пору. Присівши на запашну солому, яка слугувала відразу столом та диваном, Михайлик разом із хліборобами, які перекидалися між собою короткими жартівливими фразами, апетитно сьорбав запашний наваристий овочевий суп, без зайвих припрошень з’їдав повну миску гречаної каші з величезною котлетою у придачу та усе це запивав густим, тягучим компотом зі свіжих фруктів. Смакота. А потім, як і дорослі, лягав на хвильку спочити на золотистий настил, затиснувши білими зубами коротеньку хрумку соломинку.

Повертався Михайлик додому пізно-пізно вночі, а нерідко татусь залишав його із собою ночувати у полі, тобто – у кабіні машини. Тоді перед ним відкривалася незвичайна картина нічного, зоряного неба. Татусь розповідав йому про далекі планети, про космічні кораблі, про сміливих астронавтів. Михайлик ніби переносився у казковий, ніколи небачений таємничий світ, світ уявних пригод та відкриттів. Так слухаючи та мандруючи подумки разом із татусем по неосяжному Всесвіту, приємно втомлений за день Михайлик непомітно для себе засинав міцним, глибоким, солодким сном. Заслуженим сном вдячного хлібороба.

…Дідусь задумався на секунду, щось пригадуючи своє.

– Я тобі дуже дякую, дідусю, що ти взяв мене із собою, – тихенько промовив Василько і якось несміливо прошепотів. – Ти не повіриш, але мені здалося, ніби це я курсую жнивним полем на старенькому автомобілі, а ти вдоволений сидиш у кабіні поруч зі мною.

– Думаю, що так воно колись і станеться, – несподівано для Василька запевнив його дідусь. – Прийде час – і ти кермуватимеш машиною, а тоді неодмінно й мене покатаєш, якщо не забудеш, звісно.

Через якусь хвилинку-другу дідусева машина поволі рушила з місця та тихенько покотилася вздовж барвистого, волошково-макового польового узбіччя.

Бабусина помічниця

Маруся дуже любила відпочивати в селі у своєї старшої бабусі. Тут їй усе подобалося: і річка, яка протікала через село і ділила його на дві частини, і пагорби, з яких було видно далекі околиці, і ліс, і пасовисько, на якому паслися корови, телята і навіть кози. Були тут і коні, про яких Маруся багато читала і знала майже усі породи.

У бабусі теж було дуже багато свійської худоби та птиці. Під вечір її подвір’я заповнювалося гусьми, качками, які поверталися з річки, а до хліва поверталася з пасовиська корова з телятком. Були у бабусі й кури, яких охороняв дуже гордий півень з кольоровим хвостом та червоним гребінцем на голові, а у хліві мирно рохкало порося. А усе оце господарство охороняли відважний песик на прізвисько Топик і хитрий котик, якого так і звали – Кіт.

Була у бабусі також конячка, яку звали Марта. Вона жила окремо у своїй стайні. Марта була високою, гнідої масті, яку в бабусиній родині дуже любили, а найбільше старший дідусь і, звичайно, ж Маруся. Марта була справжньою помічницею для дідуся, без неї йому з бабусею було би дуже важко впоратися з таким великим господарством. Маруся завжди з нетерпінням чекала дня, коли вона з батьками поїде у село, адже тоді дідусь залюбки садив її на віз поруч себе, а Марта возила їх разом повсюди у всіляких домашніх справах. Дівчинка була у захваті від таких поїздок.

Маруся була незамінною супутницею для дідуся з бабусею. Чи то на пасовиську, чи то в саду, чи на городі – усюди Маруся залюбки старалася їм допомогти. Дідусь з бабусею не могли ніяк натішитися такою помічницею.

Восени Маруся помагала їм поратися на городі. Найбільше їй подобалося вибирати картоплю. Завжди, у таких випадках, наприкінці дня її чекала смачна винагорода – печена смачнюща-пресмачнюща бульба. Смачнішої, мабуть, і не знайти. А вдень Маруся старанно розкладала вибрані бабусею із землі картоплини у різні кошики. Особливе задоволення вона отримувала, коли кошик наповнювався великими бараболями. Їх Маруся вишукувала з-поміж різної бульби, очищала і акуратно клала у кошик.

Заповнені кошики дідусь розкладав на підводі, в яку запрягали Марту. Підводою дідусь відвозив картоплю до льоху, де було окреме місце для її зберігання. Марта також чудово справлялася із своїми обов’язками.

Якось після чергового завантаженого на віз кошика дідусь мав необережність дозволити собі трішки перепочити та ще й поруч з маленькою помічницею.

– Дідусю, – тут же вигукнула Маруся. – Не стій, не час спочивати. Або працюй, якщо уже взявся за роботу, або не заважай.

І усі на городі весело розсміялися.

Миколай

Даринка весь день готувалася до зустрічі з Миколаєм. Вона ходила по квартирі і думала, яким чином Миколай ввійде до неї у кімнату та покладе під подушечку очікувані подаруночки. Те, що подаруночки будуть у неї, не було жодного сумніву, адже Даринка весь рік була чемною, допомагала батькам, гралася з братиком, відвідувала садочок, де за старанність її завжди хвалила вихователька Галя.

Зрештою, добре подумавши, вона твердо вирішила, що Миколаю найзручніше та найприємніше буде завітати до великої гостинної кімнати, де ближче до Різдва завжди встановлювали нарядну новорічну ялиночку. Щоправда, її сестрички – Катруся і Маруся, на правах старших, раптом пригадали якісь незрозумілі історії, нібито замість Миколая подаруночки підкладають батьки. Одним словом, три сестрички захотіли самими докопатися до істини, домовившись не спати усю нічку і з’ясувати, хто ж насправді приносить діткам подарунки.

У просторій вітальні був великий розкішний диван, на якому дівчатка вирішили перебути до ранку, аби дочекатися та побачити на власні очі щедрого і доброго таємничого дарувальника. Тому сестрички попрохали матусю постелити їм тут, розповівши їй про свій намір. Матуся з розумінням поставилася до бажання донечок. Усміхнувшись, вона пригадала, як маленькою теж безуспішно намагалася зустрітися із Миколаєм. В останню хвильку її завжди долав сон. Тепер же, коли на Миколая чекатимуть аж три сестрички, то обов’язково хтось із них його дочекається.

Отже, татко допоміг розкласти диван і уже за декілька хвилин дівчатка опинилися під свіжою, пухкою ковдрою на таких же пухкеньких подушечках. Побажавши один одному доброї ночі, усі завмерли в очікуванні дива – подаруночків від Святого Миколая, на якого завжди чекають діти у різних куточках світу.

Даринка розмістилася з краєчку. Миколай, думалося їй, мав би зайти в кімнату як усі люди через двері і від краю ліжечка, тобто від Даринки, класти під подушечки даруночки. Маруся, навпаки умостилася біля віконечка, адже Миколай творив дива, а тому легко, за потреби, міг пробратися до них і через кватирку. Катруся, як найстарша серед дівчат, лягла посередині, щоб слідкувати, чи не засне, бува, котра з них. У будь-якому разі, хтось та мусів би побачити Миколая.

Так розмістившись, дівчата стали очікувати приходу Святого Миколая. Вони пригадали усі історії, які знали про дідуся Миколая, усі казочки, усі віршики, розповіли про усі свої пригоди у школі та садочку, похвалилися своїми найулюбленішими смаколиками, переслухали усі звуки, які їм чулися і причувалися, і, зрештою, втомившись, таки заснули. Заснули, насправді, на коротесеньку мить, просто прикрили оченята, але за цю секундочку, на яку терпеливо чекав дідусь Миколай, він встиг завітати до кімнати і акуратно покласти кожній сестричці під подушечку саме той бажаний подаруночок, який вона заслужила. Так-так, Святий Миколай ніколи не помилявся.

Ледве він зробив свою справу, як Даринка схопилася зі сну. Але було запізно. Миколая у кімнаті не було, а подарунки уже були. Даринка відразу знайшла свій даруночок, який визирав з-під подушечки.

– Дівчата, Катрусю, Марусю, вставайте, Миколай подарунки приніс! – радісно і схвильовано загукала Даринка. – Тату, не спи, йди до нас, дивися, що він мені подарував!

Дівчата схопилися і дійсно – під подушечками були уже подарунки. Здивовані, ніяк не могли зрозуміти, як же це сталося, адже вони не спали усю ніченьку, лише, може на якусь хвильку, прикрили свої втомлені оченята, щоб набратися нових сил, але лише на хвильку.

На гамір прибіг татко.

– Що тут у вас трапилося? – спантеличено запитав він. – У вас усе добре? Вас хтось налякав?

– Та ні, зовсім ні, татку! – радісно щебетала Даринка. – Просто Миколай щойно нам приніс подаруночки.

– І ви бачили його? – з неприхованою цікавістю запитав він.

– Я не встигла його побачити та привітатися, – дещо засмучено відповіла Даринка, – бо закрила на секундочку свої оченятка. Але відчула, як дідусева борода, коли він нахилився, щоб покласти під подушечку подарунок, зачепила моє личко. Було трішечки лоскотно, – впевнено додала, стрельнувши своїми оливковими оченятами.

– І моє зачепила, і моє теж, – тут же підтвердили Катруся і Маруся.

На цю розмову до кімнати зайшов заспаний Василько. Він апетитно наминав шоколадку з подарункової Миколаєвої торбинки, замурзавши собі обидві щічки. За ним увійшла і матуся.

– Ну годі скрекотати як сороки, – лагідно наказала вона. – Ви так усіх діток у будинку перебудите і Миколай не зможе пригостити їх даруночками. Лягайте спатки, а завтра уже розкажете нам про свою передноворічну пригоду з дідусем Миколаєм.

Щасливі і схвильовані від зустрічі зі Святим Миколаєм дівчатка, пригорнувши кожна свій подаруночок, невдовзі заснули міцним, кольоровим сном.

Веселий Василько

Тихого зимового вечора бабуся, як зазвичай, поралася на кухні. Їй хотілося пригостити своїх онучат тепленькими і пухкенькими пиріжками, поки вони займалися своїми важливими справами. Бабусі завзято допомагала Даринка, якій дуже подобалось ліпити своїми рученятами усілякі смаколики, а особливо ж варенички та пампушки. Маруся допомагали таткові у вітальні прикрашати новорічну ялинку, а матуся разом з найменшим Васильком розучувала різдвяні колядки та віншування. У домі панував піднесений настрій, адже наближалися найулюбленіші різдвяні свята.

Тим часом дідусь у своїй кімнаті витягнув із дивної валізи не менш дивний музичний інструмент. Поруч з дідусем була Катруся та допомагала йому. Зовні інструмент був схожий на знайоме для усієї родини Катрусине піаніно, з такими ж біленькими і чорними клавішами, але дуже маленький. Проте, з іншого боку у нього були рядочки кругленьких кнопочок. Натиснувши непомітно на одну з них, інструмент можна було розтягнути і стиснути – тоді він видавав дзвінкий протяжний звук. Саме такий звук почув у сусідній кімнаті Василько.

Хлопчик зайшов у спальню до дідуся і з цікавістю почав розглядати невідомий інструмент. Дивина якась. Допитливий малюк ніяк не міг збагнути, що це за чудасія.

– Дідусю, – з неприхованою цікавістю запитав він, – а що у тебе за музика така? Щось такого раніше не бачив.

– А це, – відповів дідусь, бережно лаштуючи інструмент для гри, – такий собі акордеон. Він клавішами схожий на Катрусине піаніно, правда ж?

– Так, – дружно відповіли діти.

– Попри все, це різні інструменти, – зауважив дідусь, – тому що піаніно усередині має струни, які звучать, коли на них ударить молоточок. Акордеон струн не має. Там є маленькі планочки з металевим язичком, що під тиском повітря видає звук. До того ж, акордеони бувають різними: є клавішні, як ось цей, а є кнопкові. Їх так і називають – кнопкові, або інколи гудзикові акордеони.

– А я знаю чому, – радісно вигукнув Василько. – Це тому, що кнопочки схожі на гудзики.

– Молодець, – похвалив його дідусь. – В Україні такі інструменти називають також ще й баянами.

– Баянами…? Хмм…, а чому баянами? – запитав Василько, наморщивши чоло та намагаючись згадати якийсь подібний предмет.

– Не старайся, – ніжно погладив його дідусь, зрозумівши намір Василька.

Катруся тим часом щось собі пригадала.

– Я теж знаю чому, – повільно вимовила вона. – Я читала про це у книжечці, яку мені подарувала бабуся. Можна, дідусю, я розповім?

– Звісно, – погодився дідусь, – ми із задоволенням послухаємо тебе.

– Колись дуже-дуже давно, – розпочала свою розповідь Катруся, – коли Дніпро ще був молодим, а на місці нашого будинку шумів густий-прегустий ліс, у якому водилося багато-пребагато різних звірів, жив собі на світі такий пісняр Боян. Його дуже любили і поважали люди. Перебираючись від села до села, від міста до міста нашої великої і красивої України, яку тоді ще називали також Руссю, Боян у своїх піснях розповідав людям про усі події, які він бачив сам, і про які йому розповідали інші.

– А хіба не можна було про них прочитати десь в інтернеті? – здивовано запитав Василько.

– Ні, у тім-то й уся справа, – таємниче відповіла Катруся. – Адже тоді не було ні телевізора, ні радіо, ні телефона, ні інтернету. Про новини українці дізнавалися саме від таких піснярів, як Боян, яких у давнину називали гуслярами, а згодом ще й кобзарями, бо грали вони на милозвучних гуслях та кобзах.

– Є такі інструменти, – підтвердив дідусь. – Власне від гуслів пішли кобзи, а потім з’явилися ще й бандури – відомі на весь світ українські інструменти.

– Так-так, – схвильовано зауважив Василько, – а у нас вдома навіть є така велика книга «Кобзар». Я бачив.

– Є, – усміхнувся дідусь. – Це дуже важлива для українців книга, бо у ній також розповідається багато різних історій про нашу Україну.

– Я зрозумів дідусю, – тихо промовив Василько. – До речі, мені так здається, що у тебе є такий баян, – з хитринкою глянув він на дідуся.

– Звісно є. Бачу від тебе нічого не приховаєш. Я покажу вам його також, – лагідно сказав дідусь. – Але це ще не вся розповідь про акордеон, ось послухайте далі.

І дідусь захоплено розповів Катрусі та маленькому Василькові про світ близьких родичів акордеона: про дзвінкі гармоні, губні гармошки та навіть про екзотичні бандонеони.

– Так, – замислено промовив Василько, – світ справді дивовижний. І відразу весело додав, – а заграй нам дідусю що небудь.

Дідусь на хвильку задумався, ніби щось собі хотів пригадати, а тоді взяв до рук невеличкий блакитний акордеон.

– А знаєш, Васильку, спробую я вам заграти маленьку польку. Полька – це такий жвавий танок, якраз для таких рухливих веселунів, як і ти. Давай, ми її так і назвемо «Весела руханка». Це буде нашим різдвяним подарунком для усієї родини. Але поки тримаймо його у секреті, – змовницьки прошепотів дідусь. – Домовилися?

– Домовилися, – із серйозним обличчям відповів Василько.

– Домовилися, – підтвердила Катруся.

– Ось і добре, – сказав дідусь, поправивши на руках акордеон. – А тепер слухайте.

І тут сталося ще одне диво. Маленький акордеон почав видавати такі веселі голоси та ритмічні звуки, що Василькові ніжки самі почали підстрибувати, а рученята плескати в долоні.

На несподіваний шум та сміх у кімнату зазирнула й Даринка, з цікавістю поглянула своїми великими оливковими очима на дідуся та Василька, а тоді перевела свій погляд на Катрусю і мовчки зачинила за собою двері.

– Щось там трапилося? – стривожено запитала її матуся.

– Та ні, – поважно відповіла Даринка, – все добре, не хвилюйся матусю. Просто дід басами крутить, а Василько йому допомагає.

Ялинка

День, коли у кімнату татко заносив ялинку – справжню лісову красуню, був для Марусі незвичайним. Ви запитаєте чому? А тому, що наближалося передвечір’я найулюбленішого свята – Різдва, наближався Свят-Вечір.

У домі панувала особлива атмосфера. Бабуся з Даринкою готувала на кухні дванадцять святкових страв, мама разом із Васильком розучували колядки, щедрівки, посівання та віншування, які лунатимуть протягом усіх різдвяних свят, а дідусь та Катруся поралися з акордеоном, мабуть, теж згадували різдвяні мелодії, адже на них уже сьогодні очікувало акомпанування домашнім колядникам. Усі займалися важливими справами.

Зазвичай татко заносив ялинку відразу пополудні. Велика зала, де протягом двох тижнів житиме ялиночка, наповнювалася свіжим, лісовим ароматом хвої. Це було щось неймовірне. Ялинку, спеціально вирощену для свята, щойно придбали у розсаднику, де вона росла у невеликому горщику. Навесні, коли земля прогріється, тато разом зі своїми маленькими помічниками висадить ялиночку у прибудинковому парку, де вона собі ростиме далі.

Але нині вона найочікуваніша гостя, яку Маруся разом із татком залюбки прикрасить найкращими у світі ялинковими іграшками. Ви знову запитаєте – чим же вони такі незвичайні? А тим, що ці прикраси із великого бабусиного кошика, сплетеного із очерету, і яким уже дуже багато-багато років. Ними наряджали ще ялиночки, коли бабуся з дідусем були молодими, а її матуся була такою ж маленькою як Даринка з Васильком. Кошик весь рік чекав свого часу на горищі, і ось нарешті дочекався. Татко акуратно зніс його долу і приготував іграшки для ялинки. Поруч із кошиком стояв також усміхнений, звичайно ж іграшковий, Миколай у червоному кожушку, з великим у руках сріблястим мішком для подаруночків. В окремому пакуночку був вертеп – фігурки, які нам сповіщали про народження маленького Ісусика.

– Марусю, – звернувся до донечки татко, – а куди ми поставимо ялиночку?

– Думаю, що найкращим місцем для неї буде біля віконечка. Тут і перехожі бачитимуть нашу красуню, – посміхнулася Маруся, – та ще й зігріватимуть її сонячні промінчики.

– Гаразд. Так і зробимо. Можливо ти не знаєш, – продовжував батько, – але в Україні не завжди святкували Різдво з ялиночкою. Та й новий рік у старожитні часи відзначали весною, 21 березня. Тоді це було свято весни та хліборобів.

– Ага, тепер я зрозуміла чому у новорічний ранок хлопці посівають оселю зерном, – радіючи від здогадки промовила Маруся. – Це ж колись навесні так засівали поля.

– Молодчина, – похвалив її татко та продовжив свою розповідь. – Головним деревом новорічного обряду у давнину була вишня, яка росла у садочку кожної садиби по всій Україні. Маленьке деревце ще восени пересаджували в діжку, тримали його в теплій хаті, а навесні, якраз у березні, вишня розвивалась і розквітала. Прикрас тоді ще не було, точніше цвіт вишні слугував ними. Окрім прикраси, цвіт також підказував дівчатам їхню долю. Саме по тому, як вишня квітне, дівчата вгадували свою долю на цілий новий рік.

– А якою була доля деревця? Його ж ніхто не викидав? – захвилювалася Маруся.

– Звісно ні, – заспокоїв її тато. – Після свят деревце ніхто не викидав, а висаджував на вулиці.

Розташувавши ялиночку на видному місці, татко відразу обвив її довгою гірляндою з багатьма різнобарвними лампочками – і червоними, і зеленими, і синіми, і жовтими, які, як з’ясувалося згодом, миготіли та переливалися кольорами, ніби в такт якоїсь музики.

– Гірлянд колись теж не було, – додав татко. – У часи, коли ще не в кожній хаті була електрика, гірляндою слугувала плющенка – це такий собі розплющений мідний дріт, який за своєю блискучістю не поступався навіть сучасним гірляндам.

Звичайно ж, Маруся була незамінною помічницею для татка. Вона акуратно виймала із кошика прикраси, обережно, щоб не пошкодити їх та не поранити собі ручки, витирала їх від річної пилюки та подавала батькові. Таткові ж залишалося небагато – правильно розмістити їх на ялиночці. Звісно ж, і тут не обходилося без Марусиних порад, бо хто ж краще за дітей може знати, як правильно прикрасити лісову красуню. Батько із задоволенням прислуховувався до своєї порадниці.

Упоравшись з гірляндою, татко прикрасив верхівку ялинки розфарбованою скляною іграшкою, що нагадувала шпиль високого собору.

– Тату, а давай-но ми до шпилю акуратненько прикріпимо Віфлеємську зірочку, – запропонувала Маруся. – Ми її разом із Катрусею та Даринкою самі витнули із картону та розфарбували. До речі, щоб ти знав, – повчально піднесла пальчик вгору Маруся, – такі іграшки так і називаються – витинанки.

– Так, так, – погодився татко. – Колись такі іграшки люди витинали з дерева та навіть з каменю і прикрашали вікна, піч та двері своєї оселі. Вони слугували оберегом від усього поганого.

– І від злих джинів? – поцікавилася Маруся.

– Звісно, – відповів татко, – і від злих духів теж.

Відразу під шпилем розмістили білого мереживного янгола-херувима, який, як запевнив татусь, є охоронцем кожної української родини.

– Татку, дивися, що я ще знайшла у кошику, – вигукнула Маруся і показала гроно калини із яскраво-червоних бусинок.

– А це калинове намисто ми розмістимо поруч із янголятком, – сказав татко.

– Я знаю чому, – сказала Маруся. – Це тому, що калина є символом України. Навіть пісня є така.

Дівчинка тихенько проспівала куплет пісні «Ой у лузі червона калина».

– Правильно, – задоволено відповів татко, – є така пісня і не одна. А тепер, якщо ти не заперечуватимеш, ми розвісимо на верхніх гілочках ось ці великі яскраві скляні кульки.

– Так, це було би чудово. – І Маруся подала таткові найбільші і найкрасивіші кульки.

– Між іншим, татку, – радісно розпочала Маруся, – ми з матусею та Катрусею були на фабриці ялинкових іграшок і бачили, як їх виготовляють. Це так цікаво. Виявляється, іграшки видувають із скла так, як ніби надувають звичайну кульку. А потім їх розфарбовують. Ти знаєш, – продовжувала щебетати дівчинка, – я теж розфарбувала таку кульку. Зараз я її тобі принесу.

Вже за хвильку Маруся принесла із дитячої кімнати яскраву кульку і гордо подала її батькові.

– Чудово, – похвалив татко. – Ми її причепимо біля калини. Їй саме тут місце. Звичайно, нині люди навчилися за допомогою різних сучасних технологій виготовляти красиві іграшки. Але у давнину, знову ж таки, усе було набагато складніше. Хочеш розповім?

– Ще б пак, звичайно, – відповіла Маруся.

– Так ось, – продовжив батько. – За легендою, перша скляна ялинкова кулька була видута в Тюрингії, є такий край у Німеччині, у далекому XVI столітті.

– Почекай, почекай татусю, – зупинила його Маруся, загинаючи про себе пальчики. – це майже п’ятсот років тому. Ого, як це давно було.

– Так, тоді був великий неврожай яблук, які на той час, як і горішки, були головною прикрасою ялинок. І взагалі, як ти уже мабуть знаєш, першими ялинковими прикрасами були живі квіти, яблука, яйця, горіхи. Дещо згодом до них додалися ще й солодощі та різдвяні свічечки.

– А чому в Німеччині? Хіба в Україні ялиночок не було?

– Були, звісно. Але традиція встановлювати ялиночку до нас прийшла пізніше – саме з Європи, – пояснив батько. – А до того, як ми з тобою з’ясували, головним деревом для українців була вишня. Коли ж і у нас на Різдво з’явилася ялиночка, то довгий час її теж прикрашали іграшками із кукурудзи, соломи, кольорових стрічок, а пізніше – із паперу та фольги. Були навіть їстівні іграшки із тіста. Звісно, на ялинки вішали і яблучка, а у благополучні часи додавалися навіть цукерки.

– А чому ж так? Хіба не можна було придбати собі скляні іграшки? – не вгамовувалася Маруся.

– На штучні прикраси, – пояснив татко, – які були дуже дорогими, у звичайних людей не було коштів. Адже їх виготовлення теж було непростим. Спочатку майстри з глини виготовляти спеціальні формочки для різних іграшок. Опісля вони нагрівали скляну трубку над полум’ям та вставляли її у готову глиняну форму, видуваючи нагріте скло, щоби воно її повністю заповнило.

– Дійсно, нелегко, – погодилася Маруся.

– Але це ще не все, – продовжив татко. – Після того, як скло тужавіло, в нього заливали спеціальний розчин, в якому було навіть срібло. А вже тоді, як розчин висихав, візерунки розписували вручну й накривали іграшку ковпачком із гачком для підвішування на ялинку.

За такою невимушеною розмовою кошик з іграшками поступово порожнів, а ялиночка ставала все більш нарядною та святковою. На гілочках з’явилися багато різних іграшок, кожна з яких символізувала цілу епоху. Тут красувалися і фігурки кукурудзи, перчика, і зимової хатинки. Були тут і соснові шишки, і сніжинки, і бурульки, і лялькові фігурки дітей-колядників, астронавтів, звірят, – всього і не перелічиш.

– Ось і все, – задоволено промовив татко, милуючись своєю з Марусею працею, – залишилося лише прикрасити ялиночку штучними дощиком та сніжечком.

Маруся відразу подала батькові різнокольоровий дощик та кучеряву стрічку штучного снігу, які ще більше додали святкового настрою.

Саме цієї миті до кімнати завітала бабуся, а за нею й весела компанія – дідусь з Катрусею та мама з Даринкою і Васильком.

– Яка у нас чудова гостя! – захоплено вигукнула бабуся. – Які ж ви молодці, – похвалила вона татка з Марусею.

– Ми старалися, – скромно відповіла Маруся. – Ось лише примостимо під ялиночкою Миколайчика та маленький кошичок із різними смаколиками, шоколадками та мандаринками, щоб прийдешній рік був багатим на усілякі добрі справи та гаразди.

– І поруч з ним поставимо іграшковий вертеп – додав татко. – Між іншим, хто мені скаже щось про вертеп?

– Дуже просто, – тут же відгукнулася Даринка. – Вертеп показує нам народження маленького Ісусика. Ось дивіться – тут є і стаєнка, і Марія, і Йосип, і ягня – і всі-всі, як у колядках.

– Так, – додала Катруся, – це така маленька вистава, яку ми дивилися минулого року усі разом, пам’ятаєте?

– Гарно, – ще раз похвалила бабуся. – Іграшковий вертеп ще називають шопкою, яку ви також бачили в церкві.

Діти, а особливо Василько, жваво почали згадувати минулорічну шопку в храмі, куди вони приходили усією родиною.

– Ну, годі, – з удаваною строгістю закомандувала бабуся. – Дозвольте тепер й нам тут трішки погаздувати.

Невдовзі великий круглий стіл посередині великої зали наповнився смачними різдвяними стравами, серед яких, звісно, найголовнішою була кутя, а сама кімната – веселим гомоном та щасливим дитячим сміхом.

Надійшов час Різдва.

Мандаринки

Сумним був цього року передноворічний вечір для дідуся з бабусею. Їхня найбільша радість та потіха – Катруся, Маруся, Даринка та Василько – були далеко від України. Страшна війна, підступний ворог змусили їх, як і тисячі інших українських дітей разом з матерями, покинути рідну домівку та знайти прихисток, нехай і тимчасовий, у чужих краях. А тому, весь вечір дідусь з бабусею згадували своїх маленьких онуків, своїх дітей, щасливі довоєнні роки.

Повечерявши та прибравши стіл, старенькі поклалися спати. Як завжди, у новорічну ніч перед сном дідусь загадав своє найзаповітніше бажання з надією, що воно обов’язково збудеться, адже для цього ця ніч і була дивовижною, особливою. Дуже скоро, як і належить, дідусеві наснився предивний сон.

Сниться йому, що він молодий, зовсім юний хлопчина, стоїть у великому, світлому, небесного кольору саду, в якому росте лише одне високе, крислате дерево з красивою, круглою кроною. І було те дерево густо-рясно покрите великими, жовтими як сонечко, навіть помаранчевими плодами, схожими на солодкі і такі бажані як для дітей, так і для дорослих мандаринки. Позаду дідуся, чи то пак – юнака, стояв високий, сивий, дуже добрий, як це відразу відчув усім своїм серцем хлопець, чоловік із блакитними, усміхненими очима.

– Я знаю, що у тебе є заповітна мрія, – якось лагідно і добродушно промовив сивий чоловік. – Сьогодні незвичайна ніч, коли усі мрії збуваються, а тому ти можеш сміливо загадати своє омріяне побажання.

Хлопець з цікавістю глянув на чоловіка.

– Бачиш ось ці помаранчі? – продовжував чоловік. – Вони незвичайні. Кожен із них – це сподівання на те, що побажання обов’язково здійсниться. Підійди до дерева і вибери собі будь-який із плодів.

Зраділий юнак підбіг до дерева і швиденько зірвав найяскравіший, найбільший фрукт та розвернувся, щоб покинути сад. Та не встиг він і кроку зробити, як мандаринка раптом вислизнула з рук і кудись закотилася та так, що хлопчина ніяк не міг її знайти. Розгублений та пониклий хлопець знову поглянув на дерево, сподіваючись вибрати іншу мандаринку, інакше його мрія могла би так і залишитися мрією. Але дерево було практично пусте, навіть листочків залишилося небагато. На ньому висіла одна-єдина жовта мандаринка. Вона висіла досить високо і зняти її міг хіба що ось такий моторний юнак, як цей хлопчина. Якось непомітно спохмурнів і сад.

– Ти можеш скористатися іншою мандаринкою, така можливість у тебе є, будь ласка, – усміхаючись, запропонував хлопчикові сивий чоловік.

Хлопець несміливо озирнуся і раптом побачив навколо себе багато різних людей. Він побачив скаліченого війною воїна, який сподівався якнайскоріше одужати. Недалеко в куточку сиділо літнє подружжя з надією повернутися до своєї старенької, зруйнованої безжальним ворогом хатини. Він побачив також і маленьких хлопчика та дівчинку (якраз як його онуки), а біля них їхню зажурену матір. Діти мали велику мрію хоча б трішечки побути на ці новорічні свята із своїм батьком, зі своїм коханим татусиком, який наразі був далеко від них, на фронті, і мужньо захищав від ворогів Україну. Це було би найбільшим щастям на усій землі. Але дітки були маленькими, їхня матуся дуже втомленою, воїн покаліченим, а старенькі дідусь з бабусею надто кволими, щоб дотягнутися до однієї-єдиної мандаринки. Усім було очевидно, що помаранч знову дістанеться юнакові.

– Дякую, – відповів юнак, – я обов’язково нею скористаюся.

Поміркувавши з хвилинку хлопець впевнено підійшов до дерева, зірвав мандаринку і не задумуючись віддав її маленьким дітям. І тут сталося диво: сад прояснів, а дерево аж прогнулося від великої кількості соковитих сонячних плодів. Їх було так багато, що, здавалося, не лише люди, які були у саду, але й українці на усій землі, могли тепер сподіватися на виповнення їхніх найзаповітніших мрій.

Недалеко від дерева юнак побачив і свою мандаринку, яка перед тим випала йому з рук та закотилася під зелений листочок.

– Вона твоя, бери її сміло, не бійся, – підбадьорив хлопчину сивий чоловік, посміхаючись блакитними очима, – ти її заслужив.

– Я усе зрозумів, – тихо промовив юнак. – Я усе зрозумів, – ще раз тихенько повторив він. – Дякую, тобі Боже!

А на ранок дідуся розбурхав телефонний дзвінок. Розбудив онук Василько та через відео привітав новорічним віншуванням дідуся з бабусею. Поруч з Васильком щебетали його сестрички. Через хвильку пролунав дзвінок і над вхідними дверима. Сусідські хлопчики – сівачі зраненька прийшли засіяти дідусеві з бабусею покої.

– Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю, – лунали дзвінкі дитячі голоси.

– Сійся, родися жито, й пшениця, й усяка пашниця, – щедро посипали кімнати зерном маленькі сівачі. – Щоб на цей Новий рік краще вродило, як торік.

Дім знову наповнився радістю, світлою надією на те, що незабаром уся родина об’єднається. Звичайно, і дідусь, і бабуся, уся Україна непохитно довіряли українській армії, були твердо переконані у близькій перемозі над московськими зайдами, вірили, що невдовзі усі українські родини будуть разом.

Дідусь з бабусею були щасливими.

Несподівана зустріч

Йду собі одного зимового ранку на роботу, думаю щось своє, аж чую хтось мені на плече позаду руку кладе. Від несподіванки аж здригнувся. Повертаюся, бачу стоїть переді мною дідусь з великою сивою бородою, у червоному модному кожушку, з ранцем у руках.

– Ти дід Михась? – запитав він бадьорим та жвавим голосом.

– Так, – відповів я дещо ніяковіючи, – а Ви хто?

– А я Миколай, ти ж мабуть не забув ще мене, – спокійніше відповів він. – Це ж твої, сподіваюся чемні та послушні, онуки наразі проживають за кордоном? Кажуть, чи то у Німеччині, чи навіть на моїй давній батьківщині – у Туреччині?

– Звісно, – якось зажурено мовлю я, весь у догадках чи не жартує так собі часом дідусь Миколай.

– Тааак, – спохмурнів собі на хвильку і дідусь, – страшна війна змусила немало українських дітей разом із матерями покинути свої рідні домівки та багатьох із них розкидала по усьому світу. Але переконаний, що ненадовго. А скажи-но мені, як їх звати? – уже веселіше запитав він.

– Як-як, Катруся, Маруся, Даринка та Василько, – відповідаю гордо. – Скажіть дідусю, може щось трапилося, може вони чимось завинили, погано поводилися чи були неслухняними?

– А ми це зараз й з’ясуємо, – примруживши очі з ледь помітною посмішкою відповів Миколай. – Ось ти мені й розкажеш, як вони поводилися цілий рік.

– А чи скромно це буде? – притишено запитав у дідуся Миколая, боячись нашкодити необережним словом онукам.

– Подивимося, – промовив Миколай. – Починай.

І тут я, як вчили мене ще мої батьки, став розповідати дідусеві Миколаю лише чисту правду, адже обманювати не можна і не личить добрим людям, та й прикрасити чи схитрити трішки теж нікому не вийде. Тому-то він, як відомо, і є найсправедливішим дідусем у світі та завжди нагороджує під Різдво дітей за заслугами: кому цукерочку, а кому й різочку під подушечку покладе.

Я повідав дідусеві про Катрусині досягнення у школі, про її чудові оцінки, про її лідерство серед однокласників (позаяк її обрали президентом класу), про музичні та літературні успіхи, адже вона вчиться грати на піаніно та пише чудові оповідки англійською мовою. Звісно, не оминув розповісти дідусеві й про те як вона допомагає мамі, грається з молодшими сестричкою та братиком.

Не відстає від неї і Маруся, яка, не повірите, навчається відразу у двох школах – в українській та німецькій. Я похвалився дідусеві, що вона теж чудово володіє німецькою мовою, має гарні оцінки, любить малювати, а особливо любить допомагати мамі та бабусі на кухні – ліпити різні смаколики, пиріжки, варенички. Більше того, вона, як справжня українка, цього року стала пластункою і активно допомагає своїми добрими вчинками українській справі.

– І взагалі, – не втримався я, – у неї велике та добре серце.

Дідусь лише слухав мовчки і схвально кивав головою.

– Так-так, – промовив він, – продовжуй, продовжуй.

– А Даринка, – з гордістю повідав я, – оволоділа та чудово спілкується турецькою мовою. Їй надзвичайно подобається дитячий садок, де вона за різними заняттями та іграми залюбки проводить свій час. Звісно, як і її сестрички, Даринка допомагає завжди мамі та татусеві, дуже любить гратися з Васильком.

– Гарно, – думаючи про щось своє сказав дідусь Миколай, очікуючи, мабуть, що ж я розповім про Василька.

– А найменший Василько, – продовжив я, – не відставав від своїх сестричок. Весь рік разом із ними він поводився чемно, з цікавістю пізнавав незнайомі для нього речі, відкривав для себе новий світ. Не повірите, дідусю, Василько навіть навчився грати на концертині. Його дуже люблять у родині, а він усім віддячує за любов своєю чарівною усмішкою.

– Добре, добре, – зупинив мене дідусь Миколай. – Усе правильно, молодець, справився. Бачу, що у твоїй родині порядок, а дітки ваші не осоромили Україну.

Кажучи так дідусь розкрив свого чарівного ранця і добув звідти декілька красивих пакуночків з цукерками, книжечками та льодяниками для найменших.

– Це твоїм онукам маленьке вітання з рідної України, вони заслужили. Звісно, це не вся винагорода. Коли прийде мій час, вони отримають ще дещо, але що там буде – наш з ними маленький секрет, – промовив дідусь.

– А ти з бабусею теж молодчинки, – продовжував він. – Я пам’ятаю її ще зовсім маленькою, веселою Вікусею. Ось і вам від мене подаруночки.

Покопирсавшись дещо у ранці дідусь вийняв звідти дві соковиті мандаринки.

Я з вдячністю прийняв дідусеві подарунки і запевнив, що обов’язково їх передам.

– Ну добре, – на прощання промовив Миколай. – Щось я забарився тут з тобою, а роботи в мене кінця краю не видно.

Він скоренько заправив свій чарівний ранець, одягнув за плечі і направляючись до станції метро гукнув:

– Ну, будь здоровий. Передавай від мене усім вітання та до зустрічі у році прийдешньому. Зустрінемося усі уже в Україні, бе-зу-мов-но!

Ось така неймовірна історія трапилася зі мною друзі. Вірите чи ні, але подаруночки виявилися дуже смачненькими та солоденькими чого і вам бажаю.

м.Київ, грудень 2022 – січень 2023 року

Опубліковано на сайті «Мислене древо» 24 грудня 2024 р.