31

Гнат Хоткевич

Матушка тільки дивиться і… готується до нових терпінь. Вона знає вже цю неспокійну душу. Вона знає, що під навалом якихось нових ідей отець Кралевич може допуститися особливих дій, що він тоді не порахується ні з чим, а в результаті – нове перенесення кудись, це, може, ще й гірше. Говорити, відмовляти, впливати – даремна річ. Краще вже віддати це збігові обставин – може, воно якось і обійдеться.

Сам отець Кралевич нічого не каже дружині. Він наївно думає, що як укриє перед нею свої думки, то збереже тим її спокій – і оце во ім’я того спокою мовчить. Він і не підозрює, що його нервовий неспокій, його гарячкове тремтіння відчуває насамперед вона, дружина, і, раз відчувши, вже тратить спокій. І привернути її того спокою вже нічим не можна. Як жінка козака, вона мусить весь час слухати, чи не дзвенить військова сурма на сигнал вимаршу, чи не гримлять полкові литаври. Хвилька спокою, хвилька життя – а там знов похід, знов сердечна тривога, знов виглядання, чи не несуть на червоній китайці холодного трупа. Так пройшло немало часу.

І, переїжджаючи сюди, знала матушка, що ця висилка – це ще не останній етап, що знов прийде якась ідея, заволодіє Кралевичем, забере всю його мисль, всю його душу – і вп’ять нові переносини, нове скитания. Але думала, що все ж потриває хоч трохи ця перерва, цей антракт між двома актами вигнання. І от тепер бачила, що антракт був дуже маленький, що вже назріває щось нове. З завмиранням серця стежила за оцими візитами печеніжинського гуцула, з тривогою відмічала, що вони стають все частішими й довшими, балачки все завзятішими. Підслуховувати собі би не дозволила, але схвильованість голосів обох бесідників проникала й крізь стіну і непокоїла, турбувала.

Коли Марта, одвічна Марта, вже не служниця, а член сім’ї, розповідала, як приходила жінка оцього гуцула, думаючи, що її чоловік ходить до сапогівської попаді, усміхнулася матушка гірко. Отже, там десь є друга така обречена істота. Теж дивиться тужними очима в темінь ночі – а куди ж то він пішов? А чого він так часто ходить? А чого він так подовгу буває? Ой, щось віщує моє серце, що не перед добром…

Покликати би її, ту гуцулку, поплакати би разом над тією недолею, що готують їм їхні чоловіки. Та й порадитися – може, що і вигадали би?

І матушка рішила перевести це в життя. Сказала раз Олексі:

– Ходите, ходите самі до нас. Хоч би коли дружину свою привели.

Олекса похмурнів.

– А шо би вна ту робила?

– Маєш! А ви що робите? Ви собі балакаєте з єгомостем, а ми би з нею поговорили.

– Шо має баба з вами говорити?

Матушка силувано засміялася:

– Адже ви находите щось говорити з єгомостем, а ми би вже з нею якось ізнайшли…

Олекса нічого на це не відповів. Але в той день, коли йшов додому, думав о тім. Йому жаль було жінки. Все ж от він, Олекса, має моральний відпочинок, прийшовши сюди, побалакавши з єгомостем. А вона? Все сама, все сама… І не скаржиться, і не нарікає… Може б, дійсно привести й її до Сапогова? Нехай би побула межи гарними людьми, трохи 6 розвеселилася, бо щось вона дуже смутна останніми часами.

Чим більше думав, тим більше переконувався, що варто так зробити, – тому передав жінці запрошення сапогівської ї мості.

Єлена злякалася. Їмость… Її, просту гуцулку, хоче бачити їмость. Навіщо?.. В якій потребі?..

Коли печеніжинська їмость кликала кого з гуцулок, то се розшифровувалося дуже просто: або покладків треба, або полотна, або взагалі якої справи. Невже сапогівська їмость хоче, аби їй носили покладки аж з Печеніжина?

«Мабуть же, шо ні. А як ні, то чого ж їй треба? З Олексов шос ізробили, дане йке му там дали, ци єк, бо ходит замислений, все про шось думає. Вже й до господарства не такий, іще кудись ходит, хлопці до нього якісь з’являютси. Та все потихеньку балакают, та все так, аби я не чула, – ой…

Насувається щось страшне, невмолиме… А тут іще їмость… Чи вона мені щось порадить? Чи вона врятує?.. А може? А може ж, таки порадить як розумна людина… Вони ж учені, вони вангеліє читають… Прийти би отак, заплакати, впасти до ніг – може, змилостивиться, може, відверне чари, дасть який привіт».

І, на превелике диво Олекси, Єлена згодилася піти до Сапогова. Олекса думав, що доведеться намовляти, мало не силоміць тягти – а воно…

У першу ж неділю, «вівберавшиси, скільки достатки затекали», вирушили супруги. Олекса чомусь був надзвичайно веселий. Жартував, що от вони, мов справжні які пани, ідуть у гості до сапогівського священика.

– Лиш чо ви, пані, не бриков їдете, а такой піхотов? А де ж ваші коні та й карети?

– А чімунь ти на коні та на брики не надбав? Я бих їздила.

Єлена віджартовувалася, а у самої неспокійно було на серці. І куди це вона йде? Пощо згодилася? Як увійти до попівської хати? Як сісти? Як говорити? Ой!..

А може, Олекса зле вчув, може, її й не просили зовсім. Прийде – а її кутюгами натравлють. «Твий чоловик, скажут, прибичувавси, шо не знаємо, єк го спекатиси, а ту шє й ти…» Зайшла до церкви. Служба вже була під кінець, усім помітно, що прийшли нові люди саме тоді, як уже топірці розбирають… Несвойско якос… Чужа церква, чужі люди… Єлені здається, що всі на неї зглядаються, всі шепочуть: «Ов… дивиси… Прийшла до єгомоська у гоські… А унучі єкі… А кептар охоблений…»

Стояла як на голках і каялася, дуже каялася, що дала себе переконати й пішла.

По службі отець Кралевич загаявся щось із гуцулами. То ж неділя, всякі є оруди до ксьондза в неділю. Олекса з жінкою стояли й чекали. Олексі то ніби нічого, а Єлена вся тремтить. Їй здається, що люди вже сміються. Мабуть, хтось сказав їмості, бо вона бистрою ходою, майже бігом, вийшла на царинку.

– Добридень, добридень!.. Се дуже добре, що ви прийшли. Я давно вже казала вашому чоловікові, щоби й вас привів. Мабуть… відев, вам скучно дома самій, правда? Прошу ж до хати. Прошу, прошу…

Їмость чомусь хвилювалася. Єлена це бачила, хоч сама хвилювалася ще більше. Але відчула, що запрошення щире, що тут немає ніякого підступу і ніхто нікого не хоче ображати. Зніяковіла від близькості до так високої особи й, зашарівшися, щось белькотала, сама не знаючи що.

– Але ж бо прошу до хати. Єгомость іще довго будуть із людьми говорити, а вас прошу до хати. Прошу, прошу…

Відбувалося це на царині. Кругом стояв нарід, баби. Всім було трошки дивно, що це за гості такі, що їх їмость так припрошують зайти. Здається, звичайні собі гуцули з Печеніжина (по кептарах видно), а от така шана. Може, про полонину щось говорити ксьондз хочуть, але ж не виглядає, аби ці газди були такі, що полонини мають.

Олекса кивнув жінці – йдім. Пішли.

Їмость садовить Єлену, як якого почесного гостя, просить відпочити, бо далеко йшли, каже, що обід буде зараз, от лише ще трошки аби були ласкаві зачекати…

Як одурманена сидить Єлена. Була вона з бідної сім’ї, віддалася за бідняка, отже, ніколи, ні разу в життю не дознала такої шани, щоб ото її припрошували, садовили, піклувалися. Коли доводилося бувати на яких храмах чи весіллях, то навпаки – ліктями спихали її у «сірий куток», подавали об’їдки, ніхто не припрошував, не частував. Єлена це добре пам’ятає. А тут… Та ще, рахувати, хто? Не яка-небудь товаришка, гуцулка, а їмость…

Отже, було від чого спантеличитися Єлені, і не скоро вона оговталася, зрозумівши до дна, що тут нічого немає, окрім щирості.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 199 – 202.