1

Гнат Хоткевич

Преці ж могла би бути спокійною. І навіть щасливою. Олекса не пиячив, жінки не бив, не волочився за любасками і їх до хати не спроваджував. От газдував, як і інший порядний: гарував коло свого господарствечка, маржинку якусь кутав.

Правда, не було так на чому вже й газдувати. Грунтику дасть Біг, маржинки якась пара хвостів, та й тої годувати нічим: десь по узбоччях насмикає Єлена, та Олекса десь укосить заробляючи – ото й усе.

Може, якби не панщина, то поменшало б злиднів: там би приспорив чоловік, а воно і йшло би все у купку. Але панщина не давала. Саме в золоту пору, коли днина одна важить, пішов би заробив – а тут іди на панське.

Воно і кожному так, усім так, але ніхто не відчуває того остільки по-особливому, як Олекса. Цей ніколи не мовчить. Лає панів на чім світ стоїть. Так клене часом, що Єлена не може того слухати.

– Оле!.. Бійси Бога… Тоже дес хтос учуєт – панові донесут…

– То й що?

– Та й ме збиткуватиси над тобов і наді мнов!..

Олекса скрипне зубами, і коли що було у нього в руках – ламає.

Раз закладав вориння з грубих заворітниць. Саме прийшов панський гайдук кликати на роботу. Олекса почервонів, вдарив заворітницею об коліно – і груба деревина вгоріла, як скіпка.

Олекса глянув і… усміхнувся. Гайдук роззявив рота.

– Ади, видев, із трішшінов була!.. – протяг він недовільно. Мовчки, з тою ж усмішкою на устах, Олекса взяв другу заворітницю з купи, вдарив об коліно – переломилася й вона. Гайдук плюнув і, нічого не сказавши, якось бистро відійшов геть. А Олекса спокійно пішов на панщину. І не кляв сьогодні, і не лаявся. А Єлена хрестилася вдячно. Бо кожного разу, як виправляє чоловіка в лютості на панщину, боїться, дуже боїться, як би щось не вийшло. Особливо останніми часами. Появився в поводженні Олекси якийсь упір, трудніше він став переносити долегливості панщини, сильніше лаявся й дужче скрипів зубами. Панщина!.. Що ж, що панщина?.. Не у нас лише в селі пани, і не ми самі ходимо на панську роботу. Рахувати, по цілім світі так, що є пани й хлопи. Так уже Бог дав, що ж удієш проти божої волі? Треба коритися…

Чи він один, Олекса? Всім же людям тяжко, всі терплять, але мовчать і в карності переносять. А Олекса не хоче – оце і є причина неспокоїв Єлени. Вона криється, вона не подає виду, вона все вдає щасливу.

– Е, сусідко файна! Шєслива ти, що твій, ади, не п’єт та й не збиткуєси над тобов. А йк мій що ннина божа п’єний з коршми приходит та б’є мене, дітву ногами копає. З хати вігонит, а сам із любасков си набуват. Та не встидаєси добрих людей, на діти си не дивит. Иой… побило мене трома нишєстями… Шєслива ти, сусідочко… ніц того не знаєш. Тихо у вас, ік у церкові. Лагідков усе йдет, супокійно…

Раніше це підіймало Єлену у власних очах. Вона неначе діставала на хвильку змогу зі сторони, з віддалення заобсервувати своє власне життя і, в порівнянні з сусідчиним, знаходила багато додатніх рис. Тоді душа її переповнялася вдячністю. Вона не знала вже, чим і догодити своєму Олексі, що він зробив її щасливою. Без багатства, без статків та маєтків, на шматинці землі в убогій хаті…

І от тепер Єлена чула, що все те щастя кудись улітало.

Незримо, непомітно, бо нічого, як єсть нічого особливого не сталося й не змінилося. Той же будень, те ж свято. І Олекса ніби такий самий і… ніби не такий. Якимось глибинним, не шостим уже, а якимсь дванадцятим, чи що, органом чуття, несвідомо для самої себе десь занотувала Єлена якісь невловимі прояви – і для неї вони стали реальністю.

В тім був трагізм. Для неї ясно – а ніхто не бачить. Вона відчуває – а оприділити словами не може. Зрештою – що слова? Слова ніколи нічого не можуть. Он спробувала якось.

– Олексику… – сказала, – і тільки. Більше не знайшлося слів. Бо Олекса так здивовано глянув, і погляд той був таким ясним покажчиком далекості, усамітнення, пустельництва якогось, що Єлені стало ясно – де вже там пробитися через ту пустелю й дістатися до свого справжнього давнього Олекси. І зосталася сама. Билася з думками, довго не спала ночами, шукаючи причин і роздумуючи – чи не могла б вона повалити їх своїми слабими жіночими руками. Але нічого не бачила, ніде не слідно жодних фундаментів.

Перше, що приходить звичайно, – і Єлені прийшло – се думка про іншу женщину.

З усім спритом любящої істоти, з усією тихістю й обережністю, на які була здібна, почала стеження. Як беззвучна тінь, висувалася за Олексою, коли він куди виходив; годинами простоювала десь у гущавині смерек, падала в темноту між камінням і лежала; входила несподівано під зручно і тонко вигаданим предлогом до хати, де був чоловік, – і ніде, нічого, ніяк.

З усіма рівний, холоднокровний, з бесідою тихою, навіть повільною, Олекса, здавалося, не робив різниці між мужчиною і женщиною, звертаючись до них однаково ввічливо, однаково спокійно.

Не бракувало на селі таких молодиць, які будь рухом руки, будь бровами, очима давали знати, що не від того були би, аби… якос… Але навіть у таких випадках, коли мужчина звичайно не витримує й піддається покусі, – навіть тут Олекса зоставався врівноваженим, спокійним, розхолоджуючи тим спокоєм палку яку молодицю.

Перебрала Єлена всіх дівчат, усіх молодих женщин свого села, всіх приміряла до чоловіка – ні!.. Нема нічого.

А відчуження преціж є. Чує його Єлена! Вона могла би сказати навіть, скільки ліктів воно шириною.

Може, просто розлюбив? Буває ж так… Любив, подобалася, все – а потім охолов. Отак, як костер: не може ж він вічно горіти?!

Упала духом, коли вперше відчула цю думку, як свою. Це вже був би кінець. Що з того, що нема женщини – вона явиться.

І знову напружила весь свій сприт, нотувала в думці кожний рух, кожний погляд, кожне слово чоловіка – ні! І тут нічого!

Любить, видимо, любить. Не тим парубочим блискотливим коханням, що обпалює, як солом’яний вогонь і як солом’яний вогонь гасне. А любить справжньою, глибокою, зрівноваженою любов’ю дорослої людини. На цьому почуттю можна базуватися, можна будувати.

Так в чому ж річ?

– Де мій ворих? – говорила сама до себе, заламуючи руки, – а ворога не знаходилося.

Один час почало їй здаватися, що ніби натрапила на стежку, де того ворога шукати. Наслано! Очевидно, наслано!

Хто і во ім’я чого, для якої потреби – то вже інша (Права, але ясно, що наслано!

Є дві сили, що рядять світом: божа сила і дідьча сила. Однаково могутні, однаково заздрі на людське благополучіє, і не часто так одразу взнаєш, де діється божа воля, а де дідьча. Можливо, що і в данім випадку: божа воля якось проворонила, і воля арідника, осинавця того, ади, взяла верх.

Як не дивно, а Єлена навіть заспокоїлася. Бо це, сказать, лихо поправиме. Всяке наслання можна одіслати, і вже, її усякому разі, з ним боротися. На те є знаюки, і з них найближча й найпопулярніша – баба Лючка. Це її так прозвали, бо вона ніби з Лючі родом; бодай так сама каже.

Пішла Єлена до баби. Понесла признаку – сорочку стару Олексину. Баба почала шепотіти, вертіла ту сорочку довго, а потім об’явила:

– Вроки! А наврочила білєва молодиця, шо сидит від вас понад захєд.

Молодиць, що сиділи на захід від Олексиної хати, було багато. Не бракувало й білявих, але на жодну з них не могла Олексиха грішити. А втім – хто знає, що може дідьча сила?

Почалося відвертання насланого. Всі оті шептання, плювання, зливання. Носила Єлена й покладки, й солонину, й бринзу, але видимих наслідків ворожіння не давало.

Тоді Єлена подумала, що, може, ся баба не досить сильна. Все ж, ла-не-ла, баба. А от у Чорних Ославах є дід, так про того повідають, що дійсно великий знаюка.

Пішла до діда. Той теж одразу оприділив, що се вроки. А наврочила чорнява молодиця, що сидить на схід.

Подібність формульовок вразила Єлену і вперше хитнула її віру – не в надприродні сили взагалі, а в мале ознайомлення з ними оцих двох найближчих представників – баби Лючки й чорнославського діда.

Єлена вже, сказати правду, мало й слухала діда, одразу якось переконавшись, що хоч обряд буде, видимо, трохи інший – бо то ж білява молодиця й на захід, а се чорнява й на схід, – але суть зостанеться одна.

Таким чином, наслання, якщо воно й було, то так і зосталося. А може, його й зовсім не було.

Так і шамоталася Єлена від одної думки до другої, а якась сувора скупченість чоловіка, його мовчазна задума зоставалися нерозгаданими.

– село, нині Косівського району Івано-Франківської області.

– село, нині Надвірнянського району Івано-Франківської області, 13 км на захід від Лючі.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 64 – 68.