31

Гнат Хоткевич

За обідом сиділи хоч і не в центрі – були пани й більші, – але все ж і не [на останньому місці]. Побачили й пана гетьмана. Не поїхав він до Варшави і здобив обід своєю присутністю.

Що наїлися за обідом усякого дива, то це вже нехай так, але що наслухалися, так такого, що часом і вухам своїм не вірили.

Все ж як-не-як, а серед рядової шляхти особа короля була коли не священною в селянськім розумінню, то, в усякому разі, поважною. Навіть ті, що охоче затягалися до всякої конфедерації, особи короля не сіпали. А тут таке говориться, що прямо… ну вуха в’януть.

– Ого! Виграла Річ Посполита, взявши синочка за татуся, – перорував сам пан гетьман, надробляючи міною. – Той був злочинцем Речі Посполитої, а цей просто паразит. Той все розмишляв над погибеллю республіки, а цей уже ні про що не думає. Той був охотник випити, охотник до баб, охотник до укладання державних планів, а цей дудлить свої пива німецькі, важкі, як олово, плодить дітей із своєю на диво бридкою малжонкою, а планує тільки лови, паради та перві забави.

Присутні реготалися з остроумства пана гетьмана, вставляли підходящі репліки, а пан гетьман, знаючи, що його слухатимуть, перебивав на половині чиюсь бесіду і правив своє, лаючи Августа. Якийсь поважний сивовусий достойник, обтерши вуса, казав:

– А прецінь не можна не сказати, що як був королевичем, то показував якісь гарні риси. Помічалася певна поміркованість, бридився способом життя батька, його цинізмом… І куди то потім усе ділося?

– Ксьондзи, ксьондзи. В болонськім монастирі то все вивітрилося.

– Ще навіть коли старався о корону – показував якусь ініціативу, а тепер…

– Попи, попи… То ж такі, що вилущать усе добре й не з такої слабовільної істоти.

Пан гетьман їв щось смачне. Нараз припинив і розреготався.

– А чи бачили ви, панове, як він б’є ведмедів і оленів на льоту?

– Як то «на льоту». Прецінь ведмеді не літають.

– Для нас з вами. А для коронованих голів літають.

– Тобто?

– А так. Аби не задавати собі труду їздити, ходити, стояти на полюванню, наш найясніший король велить із даху замку скидати ведмедів і оленів і б’є їх «на льоту».

Хто сміявся, хто стискав плечима, хто обурювався, а всі разом осуджували.

– Що ж говорити про державні справи, коли король не хоче потрудитися навіть для любимої розривки своєї.

– Здав усе на своїх любимців і заспокоївся.

– Єдина його праця – се що він каліграфічно гарно і без кінця рівнодушно виписує на паперах…

Хтось із гостей питався гетьмана:

– Чи то правда, що він не дає нікому жодних аудієнцій, бо то неспокоїть.

– Правда. Він навіть найвищим достойникам Корони показується здалека й лише при парадних оказіях.

– З ким же він тоді перебуває?

– З лакеями і блазнями – ото його любиме товариство. Фрідріх прусський сміється: «Знаєте, як проводить час мій коханий брат Август? Він одному блазневі дасть по пиці, другому в зад, а ті кричать: «Ой, рятуйте! Як боляче!» І мій добрий брат Август кладеться від сміху. А ті, кому хочеться королювати за нього, усяко похваляють такий спосіб провадження часу… – хо-хо-хо!..

– Допустити себе до того, щоби сторонні монархи сміялися.

– В Голландії було вибито медаль з трьома польськими «королями» – Сулковським, Генніке й Брюлем…

– Сулковський був бездара. По-моєму, все ж Брюль розумніший.

– Це правда, – говорив той же поважніший, із сивиною достойник. Він качав однією рукою шарик із хліба й дивився на нього уважно. – Брюля було вистилізовано ще за покійного короля. Я би сказав, що він з тої породи міністрів-авантюрників, як ото…

– Е, що там говорити! – перебив гетьман. Достойник глянув на нього, і в тім погляді було здивування. Хоч ти, мовляв, і гетьман, але мусив би знати правила гречності. Пахолків своїх звик перебивати в мові.

А пан гетьман навіть не помітив.

– Що говорити! У нього тільки лакейський сприт і більш нічого. Його теж прекрасно характеризував Фрідріх: «Се, – каже, – боязливий, гнучкий характер. Ні розуму, ні пам’яті він не має й не вміє ніколи укрити своїх дипломатичних коншахтів. Він був би добрим для малої політики старих італійських князьків, але йому далеко до сталої мужньої систематики, яку мусять посідати істні мужі стану».

Пан гетьман помовчав, потім круто звернув розмову знов на короля. Видно, мав якусь ціль, коли за сьогоднішнім столом вів бесіду тільки в цьому напрямі.

– З електора саського ніколи не могло бути доброго короля польського – це ми знали ще на Волі. Ми й тоді казали: якщо не Пяст, то, в усякому разі, не король чужий. Конде, ще який чужий князь – тільки не Сас…

– І не швед…

– І не швед. Бачили ми вже такі приклади і не тільки на собі. Всім було видно, скільки лиха пішло з того, що електор ганноверський сидів на троні Англії, а князь чеський – на троні Швеції. А ще ж там не було питання, де лежить центр ваги, – чи в Лондоні, чи в Ганновері, чи в Стокгольмі, чи в Касселі. А тут? Нікчемний саський човен веде на буксирі великанського корабля Польщі.

Пан Ястшембський, хоч сидів далеко, але думав, що не випадає йому тільки слухати. Подумають іще – ото провінція.

І пан староста вирішив, що й він за всяку ціну мусить взяти участь у розмові. Тому, відкахикнувши, спитав:

– А правда, що наш король і досі не вміє по-польськи?

Питання ні до кого не було звернене. Гості, серед яких було немало досить значних людей, зробили вигляд, що не чули. І вже пан гетьман, як господар, з ледве достереженою усмішкою відповів:

– А не вміє, мосці добродзєю, не вміє. А де йому і вивчитися, як він більше живе в Дрездені, до Варшави заглядає рідко. – Початок фрази гетьман говорив у бік своїх провінціальних гостей; далі потроху одвертав лице й під кінець знову говорив до всіх: – Він навіть на нараду сенату приїздить тільки до границі. До столиці їде тільки з великого мусу. У нас він чує себе, як у чужім краю.

– Зате ж нікого коло себе й не має. Чарториські та ото Понятовський, Ржевуський – ото і все. Решта – з нами.

– Чарториські – сволота! Влізли до Брюля через Кайзерлінга, а потім і до короля.

– Властиво, Литва винесла Августа на трон. Але тепер і литваки перехиляються до нас із досади на Чарториських та Понятовського.

– А нам треба використати ту неохоту дударів до фамілії.

– Детронізувати! – крикнув якийсь молодий голос.

– Це все так, – глибокомислено говорив пан гетьман, – але… Але вищим політикам треба дивитися ширше. Головна опора Сасів – Росія і Австрія. Ну, а наша ставка на Прусси, Францію, Швецію й Турцію.

Словом, попали наші провінціали в самий центр високої політики. Вони й не підозрівали, що всю оцю обідню розмову в таких тонах затіяно було тільки ради них. Не без того, що й звичайно говорено у гетьмана за столом про політику, але не в такій пересадній мірі. Тепер же хотілося насамперед просто оглушити провінціалів, щоб вони там, у себе вдома, в свою чергу оглушували братів шляхту. Хотілося переконати їх, що король зовсім не священна особа, а якраз навпаки, що повалити його – річ зовсім легка і цілком необхідна. І зроблено було все тонко. Не то що от бралося людей за петельку і вмовлялося їм щось спеціально, а от представлялося їм самим переконуватися.

Пан гетьман до Варшави так і не поїхав. За пару день дав аудієнцію послам. Був дуже гречний, чемно вислухав, поспівчував.

– Але що ж я можу для вас зробити? – наморщив брови й глибоко думав. – Ага. Зробимо ось як. Я напишу через канцелярію панові полковникові станіславської залоги, най він візьме душ 100–150 смоляків і вирушить у гори. Він вам цього… Довбуша, чи як ви його величаєте, бистро ліквідує. У нього ж, мабуть, ватага душ 15–20, не більше. Та як їх оточать півтори сотні – і кінець. Отже, не турбуйтеся, панове, і скажіть там своїм братам шляхті, щоб не турбувалися. Я все зроблю, що в моїх силах.

Посли розсипалися в дяках. Потоцький ласкаво кивав їм головою.

– Ну годі, годі… Я радий, дуже радий… Знаєте що? Нім канцелярія моя там ще напише, нім воно дійде – я ліпше сам черкну кілька слів панові Пшелуському, і цього, думаю, вистачить.

Пан Потоцький відірвав шматочок газети, що лежала на бюрку, надряпав кілька слів і передав послам.

– Це я йому пишу, щоб він натихмяст вирушив. Потрібні кошти – дасть мій губернатор. Я думаю, за яких два-три тижні банду буде ліквідовано, а Довбуша того ми четвертуємо на станіславськім ринку.

Посли поїхали очаровані. Особливо їм заімпонував клаптик газети.

– Що то значить великий пан. На якомусь шматочку паперу рішає долю тисяч людей.

В Станіславі передали клаптика кому слід – і дійсно: через три дні відділ смоляків у 120 душ кінно виступив у гори під проводом полковника Пшелуського на ліквідацію Довбуша.

Воля – поле біля Варшави, де відбувались вибори королів.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 324 – 328.