1

Гнат Хоткевич

А в сусідньому покої була теж особлива розмова. Там не плакали, там, навпаки, горіли. І єдине, що було спільне, – це несподіваність ролей і висновків. Їмость, закликаючи гуцулку до себе для спільної акції, ніяк не думала, що вона виступить в ролі агітатора і що кінцем її розмови буде здача всіх позицій в «руці божії» і терпеливе чекання, аж сокира впаде на шию. Закликаючи гуцула й читаючи йому лекції з географії, ніяк не думав отець Кралевич, що він сам стане сторонником ідеї народного повстання й буде сам до нього закликати. А от вийшло так – і оце зараз ходить отець Кралевич по хаті й розпалено говорить:

– Чому? Чому вони можуть, а ми ні… Коли під час безкоролів’я вступили до Брацлавщини російські війська й пустили заклик боротися проти конфедератів – досить було такої благої й пустої причини, щоб уже знайшовся такий Верлан, який зумів використати момент і скупчити коло себе людей. І не купку якусь, а тисячі. З Брацлавщини пішов на Поділля, на Волинь, здобув Жванець, Броди, загонами своїми сягав аж під Кам’янець і Львів.

А Грива? А Медвідь? А Харко? А Гнат Голий? Чому? Чому там знаходяться і вожді, й люди, й зброя – і тільки у нас нічого того нема, а терплять люди спокійно, волять вмирати, ніж повстати на бій з одвічним ворогом. А як же би добре було, якби піднятися тут і з’єднатися з тамтими вояками, крикнути їм звідси: «Держіться, брати! Ось ми йдемо вам на поміч!» Таже якби вони почули, що і тут, в далеких горах, знають про них, ідуть їм назустріч, скільки ж то прибуло б їм сили й завзяття у боротьбі з ляхами. Бо з Верланів, Харків і Гнатів можуть вирости Хмельницькі…

Олекса слухав тої переривистої, повної жаги промови, і сам тремтів. Давно вже він помічає, що отець Кралевич здалеку, збоку, непомітно, але наводить Олексу на думку про необхідність народного повстання взагалі, а на вождя способить його ж таки, Олексу. І солодко, і страшно було від цієї думки…

Ідея повстання не чужа Олексі. Він горить до неї з тої пори, як уперше усвідомив собі, що таке кріпацтво. Тепер, коли побачив у розмовах Кралевича могутні сплески народної помсти, це розкривало широкі перспективи, будило й освідомлювало. Але… бачив Олекса специфічні труднощі. Просто він знав своїх людей. Для Кралевича справа стояла теоретично, і теоретично вона була однакова: раз можна підняти повстання на Брацлавщині, то чому не можна його підняти на Гуцульщині? Тим більше, що тут умови такі ультрасприяючі, народ озброєний.

Олекса був далекий від усякої теорії і брав справу практично. Він не знав, як то там робиться, в Брацлавщині, але знав, що в його, Олексовій розпорядності немає таких средств, якими можна було би підняти народ тут так само, як там, на Брацлавщині. Потім. В устах Кралевича весь час звучать терміни «Русь, Русь», «Україна, Україна».

Олекса вже орієнтується, що то криється під тими словами й яке відношення мають ті слова до таких, як «Польща», «Москва». Але для гуцула то річ темна, і навряд чи він піде воювати за якусь там Україну. Ще конкретне щось, видиме, може, й розумів би він, як-от, скажім, предложения вигнати панів з краю. На це би, може, й пішов, але й те трудно, ой, як трудно…

Це й було предметом думок Олекси останніми часами. Це робило його задумчивим і незрозумілим для Єлени. Чув великі поклики і в словах єгомостя, і в своїй душі, але вагався. В ньому теж боролися два чоловіки: один теоретик, що йшов більш-менш за словами Кралевича і за його, Олексиними, таємними мріями, і другий практик, який одразу питав: а що за силу ти можеш протиставити? А якими засобами оперувати? Люди? Зброя?

Кралевич у своїх бесідах ні разу не поставив питання руба, бо все ще вважав за незакінчений період підготовки. А Олекса не ставив питання руба, бо зараз же по тому треба було переходити до реальної роботи, а передпосилок до того нема. Тому навіть боявся потроху моменту, коли питання назріє і вирветься чи з уст батюшки, чи з уст його самого. І такий день настав. Іменно сьогодні.

Набравши багато духу в груди і все ж чуючи себе без дихання, спитав Олекса:

– То це ви гадаєте, отче, шо і тут би можна піднести нарід?

Відчув Кралевич важливість хвилі й скупчено, напружено сказав:

– Так! Я думаю, що й тут можна підняти народ. І це можемо іменно ми – ти і я. Ти, вмішавшися в саму гущу народу, а я з церковного амвона.

Олекса покрутив головою.

– Ні, єгомостику, так не буде. Вам з амбони робити нічого. Люде за амбонов не підут. Шо з того говоріння? І я піду говорити – так само люде не послухают. Молодєк, скажут, а береси за таку справу, що й в голов не лізе.

– То ти думаєш, що у нас повстання не можливе? Олексо, Олексо… Ти розбиваєш найкращу мою мрію. Ти відбираєш у мене віру в наш народ і в кращу його будуччину.

– Ні, єгомостику… Я не так… Я лиш хочу… Відслухайте мене. Є друга дорога. Є така дорога, шо нев наші люде підут. Се – опришки. Я стану на чолі. Ми покажемо тогди, єк то си робит… Та й будемо говорити на кождім ступені: «Ей, люде! Вставайте, єк ми. Берітси за бартки, єк ми… Женіт лєхів та жидів із нашої землі. Бийте тих п’євок люцких… Та й люде будут тогди видіти, шо то мож, шо то легко, – та й будут приставати ід мені, аби свої ровти закладати. Та за йких два-три роки може так вийти, шо у нас будут тисячі опришків. Тисячі повстанців… А за ними встане весь нарід… А там, на Вкраїні, гайдамаки… То так, дивиси, стиснемо з двох боків лєшню, шо тріснет, єк вуша на гребінці.

Олекса запалився. Любо було подивитися на цю могутню постать, що готовилася до великих чинів. Високо підняв красиву голову. Широкий ремінь, як панцир, обвивав міцний стан. Ноги стояли, наче врившися в свою рідну землю. Очі горіли, руки робили широкі жести, мов у передчутті великих боїв і великих побід.

Але не було кому любуватися. Кралевич сидів якийсь охлялий. Те, що говорив Олекса, то був вихід, правда, але хіба це те, про що марив останніми часами отець Кралевич? Йому представлявся щось наче масовий похід у святочних одежах під дзвони церковні, зі співом божественних пісень, з розгорнутими хоругвами. На чолі такого походу і він міг би вже стати, їдучи напереді верхи із сяйливим хрестом у руках.

Йому марилося повстання, як пожар степовий, що одразу захоплює безконечний простір. Повстання, де нема тих, що вагаються, бо хто ж може ще вагатися, коли він, служитель вівтаря, стає проти канону і йде! Повстання, де всі, зрозумівши вагу мети, йдуть одразу, забравши жінок і дітей. Усім народом… Всемогутньою лавою… Без поразок і неповоджень. Невпинним рухом… Нам не треба стратегії, гармат і генералів – нам ентузіазм і горіючі серця вистачать за все. Нас віра буде двигати ота, що двигає горами.

І оцей простий гуцул двома словами скидає з основ усю оту фейєричну будову і дає свій убогий, але цілком реальний план. Не політ, а якесь плазування. Не пожар, а саме лиш підпалювання. Ти його підпалюєш, а воно гасне – ти його підпалюєш, а воно гасне…

– Та невже ж немає надії одразу підняти народ? – як менший старшого, з одчаєм питає отець Кралевич. – Ну не одразу, ну не завтра, а взагалі.

Олекса похитує заперечуюче головою.

– Це ж сила: ти там, а я з амвона.

– Вас, єк ви лиш дві слові іскажете у церкові, лєхи зара обскочют та й заберут. А говорити мені у селі – ци не говорив-сми не раз та й не десіт раз? Ви й пізнали мене саме, йк я говорив до людей, – а шо з того? Я говорю, а вни слухают. Я перестав, і вни перестали. Ні, не видко шос мені, аби наш нарід мож було словом піднєти. Його мож піднєти лише ділом, і я беруся за тото… Я давно маю ту думку ніби про опришки, лиш усе я не знав пощо. Розбити пана одного, другого, розбити корчму, а далі що? Та й не видко ми, шо далі. Тепер знаю… Розкрилиси ми очі, та й я тепер знаю, для чого підіймаю бартку… Легінів таких собі ізберу, йк я, і тогди – держись, панки, у нашім краї… Кікайте… Загоді кікайте, бо коротка вже буде ваша година…

І якби був пістоль оце зараз у руках Олекси – бахнув би з нього від повноти почувань.

А отець Кралевич сидить сумний. Мрії Олекси розгортаються – мрії Кралевича згортаються й киснуть, як квасне молоко.

Олекса почав збиратися додому, бо то з жінкою у потемках іти… А отець Кралевич і не затримує. Сумно йому, і хоче свій сум на самоті обдумати.

Нараз Олекса хвильку затримався, подумав і спитав:

– А єк із жидами бути? Ци бити всіх, ци єк?

Кралевич мимо всього суму, мимо такого поважного настрою усміхнувся.

– Знаєш, Олексо. Як я їхав сюди, то думав собі: гірська околиця, глушина – аж тут, мабуть, жидів нема у нашім краю. І перше ж, що я побачив, в’їхавши до сеї гірської околиці, – се була коршма жидівська. І тоді я переконався і сказав собі в духу своїм: де є русин, там мусить бути і жид, його тінь. Я не сумніваю, що якби русин зоставив свою рідну землю й пішов би де до Сахари чи ще на яке безлюдне місце – кинули би жиди Галичину й повандрували за русином. І якщо талмуд, пишучи про райські втіхи та насолоди для жидів, нічого не згадує про русина, то се лиш тому, що тоді він нічого не знав за «руського гоя». Бо інакше не згадував би він ні великанського бога Шоробора, ні такої ж риби та птиці, ні того винограду, де кожда людина, як бочка, що лиш продовбай пальцем дірку та й пий вино скільки влізе…

Олекса мало слухав тої тиради. Видимо, процес власних думок у нього був занадто вулканічний і не давав можності слухати.

– Видев, так, – відповідав він на свій власний внутрішній запит. – Котре працює, шос робит на користь людєм, того би не займати. А котре п’євков лиш для людей, лихим трунком розпоюєт, здовжує нарід та гнет го, того бий разом із паном. Правда?

Бистро попрощався Олекса й швидко пішов – гнали його великі переживання. Ледве дріботіла за ним Єлена. Тільки один раз обізвався до дружини:

– Єк же тобі си гостило?..

– Гарні люде… – прошепотіла Єлена.

– ватажок гайдамаків у 1730-40-х роках.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 206 – 211.