3. Роздуми гетьмана

Микола Лазорський

Гетьман задумався.

Чомусь згадалась щаслива юнацька мандрівка до Франції вкупі з вихователем, тепер резидентом графом Тепловим. Улесливий і надміру солодкий граф стежив за кожним ступнем молодого вояжера, умів взяти на допит в спосіб ніби приятельської гутірки, тоді писав до Петербургу доноса. Пізніш сам канцлер казав, що той вихователь у своїх доносах писав за молодика не зовсім добре, писав «густими фарбами».

Ще пригадав Версаль, куди його було запрошено, як вельможного юнака. То були вікопомні для нього дні: згадав бал так, ніби усе те було вчора; двірцевих дам-херувимів у розкішних робах, делікатні пахощі парфуми, веселі котільйони, чарівну музику, вишукану мову. Його підвели до пишної дами з блакитними очима й рожевими вустами. Дама наказала сідати поруч і довго розпитувала про Петербург, імператрицю, царедворців, тоді тихо-тихенько стала питати про гетьмана, старшин, полковника Апостола, Кочубея, підскарбія, навіть спитала за Полтаву й притьмом хотіла знати, чи ще цілий палац Мазепи на Успенському майдані та чи правда, що по церквах кленуть гетьмана.

Юнак назбит був здивований усім тим, мало говорив, бо направду й не міг сказати багато: він майже не знав тих, ким так цікавилась дама. Дивувало його те, що ось така пишна дама у Версалі розпитує його про людей, незнаних їй, так, ніби насправді знає їх добре. Вона познайомила його з своєю молодшою сестрою Єленою, молодий Обидовський, як він звався тоді по вояжному паспорту, закохався без міри в молоду француженку й вальсував увесь вечір.

З тою панною він мав ще кілька приємних зустрічей. Удвох вони не одного разу мчали верхи по французьких полях, збирати квіти, слухали співи сільської молоді і пробували вино. Але усе те раптово урвалось. Одного разу понурий і, як ніколи мовчазний, Теплов чемно, але твердо наказав негайно збиратись і мерщій їхати до Геттінгену. Негайно, того ж таки дня.

Молодий Розумовський за чарами кохання не спромігся навіть розвідати, хто така була вродлива версальська дама, про панну ж Єлену взнав тільки, що вона з аристократичної фамілії маркізів Дентевіль. І все. Граф Теплов мовчав, а коли молодик став допоминатись, сказав, що нічого не знає. Пізніш, вже в Петербурзі, коли гетьман був одружений, брат Олекса дещо сказав. Версальська дама була маркіза Дентевіль-Орлик. В ті часи гетьман вже добре знав, хто такі Орлики, а тому не проминув жодного слова з того, що казав брат.

Теплов знав це раніше, і коли молодик захопився сестрою Дентевіль, мерщій став радитись з амбасадором Долгоруковим. Той порадив вивезти вихованця негайно. Князь Долгорукий, той самий, що ловив у Кенігсбергу Войнаровського [41] і так для Москви щасливо, писав до Петербургу:

«Відомий ворог Росії граф Григор Орлик напланував пошлюбити молодого Розумовського з свояченицею маркізою Єленою Дентевіль з дому Рошешуар для своїх планів проти нашого двора. За допомогою дружини він вплутує в цю авантюру навіть короля. Отже, щоб запобігти несподіванці, я дав пораду графу Теплову негайно вивезти юного пана Розумовського з Франції. Це й було зроблено досить зручно і вміло ментором молодого вояжера».

Наполохана імператриця дала наказа пильно стежити за юнаком і скоротити необачну мандрівку. Цариця квапилась пошлюбити його з своєю сестрою Катериною Наришкіною й у цей спосіб міцніш зв’язати нових аристократів з російським вельможним панством.

Готуючись до високої посади, Кирилл Розумовський вивчав досить старанно загальний стан Гетьманщини тих часів. Йому послужливо підсовували ті матеріали, які, здавалось, грунтовно висвітлювали корисну роботу Петербургу в «Полуденному краю», роботу в спілці з генеральною старшиною Гетьманщини. В цьому багатому краю, який добровільно став під високу руку московських царів, запанував тепер мир, добробут і квітнення. Все це було стверджено силою матеріалів різних московських департаментів, які завжди були під рукою у молодого кандидата на гетьмана.

Дбали про такий матеріал такі достойники, як Бестужев, Долгорукі, Наришкін, після Барятинський та Леонтьєв. Опрацьовував матеріал все той же вихователь Розумовського – граф Теплов. Вже обраний на гетьмана молодий достойник приїхав у Гетьманщину з готовими й твердо засвоєними думками, що край його – щаслива Аркадія, що про той рай все дбала й нині дбає тільки Московщина й що йому, гетьману, доведеться тут тільки підтримувати той твердий петербурзький лад, заведений резидентами від Вельямінова й аж до Шаховського.

Але в Глухові він побачив, що не все так гарно в Гетьманщині, як йому про те твердили з дня у день і люди і справи. Через два роки він остаточно з жахливою гіркотою побачив неправду. Побачив великі злидні, нечуване здирство московського війська, що стояло постоєм в усіх закутках його краю. Більш того, побачив хазяйнування московських адміністраторів по всіх установах: суді, церкві, війську, освіті, фінансах, побачив своїми очима, як москалі закріпачували поспільство й заводили скрізь свій лад.

Побачив несподівано й те, як Петербург його дурив, дурив постійно з дня у день. І робив це насамперед його старий ментор Теплов.

Тоді круто повернув і став досить виразно по боці свого скривдженого народу. Тісні зв’язки з полковою та сотенною старшиною з граничною ясністю показала, що поспільство і майже вся старшина ненавидять Московію. Що всі, навіть почасти й генеральна старшина, прагнуть спекатися московської опіки за всяку ціну, що всі живуть надією на визволення й до всього покладають ті надії на молодого гетьмана. Правда, всі бачили, що той гетьман, хоч і заразився духом непогамованого вільнолюбства, войовничого фрондерства, тугою за старожитними вольностями, все ж встиг стримати себе, встиг держатися сякої-такої лояльності в межах високого сумління й присяги.

Проте він все ж потурав панам полковникам, що першим і помітив все той же Теплов. Що ще гірше, на думку спостережливого резидента, потурав самим войовничим полковникам, старим заводіякам-мазепинцям, які вперто бажали перетворити в життя не здійснені плани вже мертвото великого гетьмана. Теплов теж помітив, що хоч гетьман і не збирався бути навіть тінню Мазепи, все ж намагався йти його шляхами або бодай вузькими стежками, намагався устійнити права Гетьманщини в її старих формах за допомогою хоч би й родового гетьманату. Скромна петиція могла б кінець-кінцем принести користь: затримати нівеляцію Гетьманщини, а згодом, може, й устійнити тверді автономні права. Це добре бачив Теплов і тому хотів за всяку ціну провалити цю небезпечну для Москви полковницьку гру.

Це бачив і гетьман. Як людина м’якої вдачі й до того кепський ерудит в політичних казусах, він вагався й свідомо відтягав важливу справу: ті дні, години, навіть хвилини були трагічно загублені, загублені саме тоді, коли Гетьманщина мала на своєму боці потужного прихильника – самодержавну царицю Єлисавету.

Все ж він хотів скористати з своєї імпозантності першої людини в Гетьманщині й мріяв вдержати Січ під своїм регіментом; перешикувати козацькі полки; підняти на високий рівень освіту в краю; скасувати кріпацтво; підняти теж і добробут поспольства. Гадав, що за час свого панування в Гетьманщині зробить такі реформи за допомогою… Москви!

Примітки

41. Войнаровського заарештували не у Кенігсберзі, але у Гамбургу. І керував цим не Долгоруков, а Олександр Рум’янцев. – М. Ж., 18.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 401 – 405.