5. Пророцтво дяка Саватія
Микола Лазорський
Дяка Саватія Наталія Демидівна вмовила жити в Козельцях. Старий довго не хотів кидати Лемешів, хату, дворище, садочок. Звікував тут, можна сказати, знав усіх старих і малих лемешівців, дітей і внуків, споживав хліба-солі. Не одному з тих орачів і проспівав: «Со святими упокой» і сам лаштувався спочити на лемешівському цвинтарі.
Та мінливе життя, як осіннє сонце: блисне на хвильку, а то все ховається за хмари. Випало й старому дяку трохи інак. Коли помер панотець Сильвестр, на парафію приїхав молодий панотець москвин. Став заводити свої порядки, дивні і дяку і парафіянам. Гострий такий на язик, гнівався не знати чому на всіх: і на дяка, і на хор, і на мирян; дорікав, мовляв, не так читають часи, не так співають, не так хрестяться. Став брати не по-Божому за треби і по-московському лаявся.
Найбільш за це й не любив його старий побожний дяк: засумував і не знав, як зарадити лиху. Не було вже й тих лемешівців, з ким він ділив хліб-сіль. Старий Саква давно упокоївся в селеніях праведних, пан Лелека не знати куди вимандрував, ніби на нові хутори, казали люди, ближче до Великого Лугу; виїхав з ним разом і Красношапка з своєю грізною жінкою; дехто подався на кубанські степи [42], мовляв, там вільніш і багато вже оселилося своїх. Упокоївся й старий Пруденко, ліг на вічний спочивок на лемешівському цвинтарі. Хазяйнує по його ланах і в садибі пан Старцьовод, загородився від сусідів тином, сидить дома й до церкви не ходить.
Правда, чув дяк, як казав дзвонарю Корнію: «Якщо слухати казання вашого панотця-москаля або як реве хор, мов сотня бугаїв у степу, то краще сидіти дома та молитись у своїй хаті. Он у Чемерах поставили гарну церкву й панотець з Київської академії, туди я і вчащаю». Багато лемешівців і собі стали ходити до сусідньої церкви. Зажурився дяк, немає порадників, сидить на призьбі сам, як пень. Тоді саме й прочула про його лихо стара Розумиха від все тої ж Одарки й наказала притьмом їхати в Козельці. Оселила у флігелі й роботу дала – пасічникувати замість померлого Опанаса.
Повеселішав пан дяк, став ходити біля бджіл, збирати мед, доглядати Божу муху-трудівницю. Одарка варила обід, приносила на неділю чисту сорочку й сідала на колоді потеревенити: вона любила згадати кумів та сватів, пом’янути й свого Явтуха. Дяк котуляв пироги, хмарно слухав, часто зітхав і шепотів молитви. Стара не надокучала йому, адже була з того самого кутка, було що послухати, було кого й згадати. Найчастіш згадували панів-графів з Лемешів. Одарка пошепки переказувала різні сімейні новини.
Так було й сьогодні вранці. Одарка принесла горнятко кулешу, пирогів, сметани. Усе те вмостила на невеликому столику перед хижкою, де влітку жив пан дяк. Накраяла хліба.
– Сідайте, пане-дяче, до столу, пора потрапезувати, – казала вона, заклопотано вмощуючись на колоді. – Тиждень тому стара мати, – так вона за очі називала Розумиху, – стара мати послала пану гетьману вістку до Батурина, – пробубнила вона, підперши щоку мозолистою рукою.
Пан дяк шептав молитву і все хрестився тремтячими пальцями.
– Ветха дуже графиня, просить навідатись, бо все може статись, коли стара мати дихає, як то кажуть, на ладан.
– Хай бог милує, щира душа, – хитав головою дяк, – не попусти й помилуй господиню і нас вбогих сиріт. Годівниця ж наша…
– Під Богом усі ходимо, – знизала плечима Одарка. – Стара людина мусить те тямити. Стару тільки й держить на світі розкіш. Тепер ждуть ясновельможного з дня на день.
– Скоро, кажете, буде?
– Якщо не сьогодні, то завтра.
– Треба б теє… достойно зустріти високу особу, – занепокоївся дяк. – Каптана шовкового витягти і пояса…
– Не клопочіться, сама знаю: і витягла вже, і вивітрила на сонечку, ще й пахучою водою побризкала, випросила у старої. Все зробила, і чоботи нашмарувала смальцем. Спочиньте, а я тим часом усе принесу, треба вдягтися вам пристойно, бо гетьман таки відвідає і вас, свого навчителя.
Так у післяобідню пору пан дяк у новому каптані, з блакитною хусткою в руках виглядав вельможного пана. Він знав, що гетьман вже приїхав і навіть переказав, що завітає у сад до нового пасічника. Сердечно зустрілись давні друзі вже надвечір. Дяк пригощав гетьмана медом у щільниках, на обрусі лежали соковиті яблука, груші й шпанка. Біля гетьмана стояла срібна таріль з накраяним хлібом, осторонь – маленька ложечка й ніж.
– Сподобив Господь побачити ясного пана в доброму здоров’ї, хвала Богу, в достатках та велелепії, – казав дяк, витираючи хусточкою чоло. – Багато сплило часу…
– Так, отче, багато, – зітхнув гетьман.
Він сидів у вигідному кріслі й намазував на хліб мед.
– Багато й людей наших упокоїлось за цей час, – хитав головою дяк. – А от за одну людину, неспокійну людину й не думав, не гадав, щоб вона у світі жила ще, думав, давно вже круки видовбали очі.
– Хто ж то? – байдуже питав гетьман, краючи хліб на дрібні шматочки.
– Микола броварник з хуторів, що застрелив удову Килину, царство їй небесне, великій страдниці. Прозивався Гармаш, козак-буря.
Гетьман поклав на таріль скибочку хліба й утопив очі в дяка.
– Тільки тепер він не броварник, – казав старий дяк, – не броварник, а курінний полковник уманського куреня в Січі, а прозивається Семеном Неживим.
Гетьман став пригадувати розмову з кошовим Калнишевським: здається, кошовий згадував такого полковника. Гетьман пригадав, що дуже тоді цікавився козаком і дав ще наказа приїхати тому полковнику до Батурина: хотів попитати, чи не пішов би в сердюцьку службу за старшину.
– Хто говорив вам, отче, за того полковника? – спитав гетьман обачно.
– Свій чоловік розказував, вельможний пане, – простодушно відрік дяк. – Явтух Важкий сказав, з Лемешів він.
– Щось такого не знаю.
– І, боженьку мій! З Лемешів. Явтух Ковінька, нашої Одарки чоловік.
Гетьман підняв брову.
– Хіба він у Козельцях?
– Важкий?
– Ковінька, ви кажете?
– Ні, вже не Ковінька, бо на Січі все міняють: змінили і його на Важкого.
– Так він на Січі?
– Давно на Січі, в Козельці заглянув припадком, відвідав Одарку й знов на Січ.
– Що він там робить?
– Та і в Січі вже немає: з Уманським куренем та ще з ким не знаю подався за Дніпро, до ляхів.
Гетьман поклав ногу на ногу й мовчки слухав старого, а дяк тим часом повідав:
– Як же! Був і в Козельцях, бачився й зо мною, сердечно прощався. «Приїхав попрощатись, каже, з родом-родиною, може, бачу востаннє». – «Куди ж тягнете?» – питаю. А він всміхнувся у вуса та тільки рукою махнув: «На той бік, каже. – Горить душа помститись на ляхах за наш скривджений народ: запрягли в тяжке ярмо нашого козака, одібрали усе, а тепереньки відбирають і дідівську віру. Цього вже стерпіти не можу. Все виглядав, чи не відіпхне того скаженого ляха пан гетьман». Істинний Бог, так і сказав. «Та бачу, сидить городове козацтво анічичирк. Виходить так, що самому треба братись за шаблю: йде весь Уманський курінь, сам Неживий веде, а я ж в його курені сотником. Скоро, отче, почуєте про нас…»
Гетьман сполотнів: він не зводив очей з пасічника.
– Що ж він буде там робити? – тихо спитав.
– Що накаже пан полковник, те й робитиме. На війні, як на війні: ляхи вимордовують козацький народ, живосилом тягнуть до костьолу, замикають наші церкви. Слід усе те припинити: доброго слова лях не хоче слухати, отже, мабуть, послухає козацької шаблі.
– Невже полковник гадає взяти гору над ляхами? – суворо питав гетьман.
– Мабуть, що ні, – хитав головою пасічник.
– Нащо ж він таке робить? – здивувався гетьман. – Не мала ж він дитина, мусить тямити, що з того злого діла не буде ніякої користі, тільки задурно проллється християнська кров!
– А так, проллється багато крові і лядської і нашої. Козацької крові вже пролились ріки, мусить же хтось спинити божевільного ляха: може козацька шабля бодай на хвилину примусить вельможних ляхів схаменутись, бо усе те затіяли тільки вони вкупі з панами єзуїтами, вони й припинити мусять безбожне діло: кров козацького народу вопіє об отмщенії, вона ж та кров і примусить ляхів схаменутись і не чинити насильства над вірою нашою. Велика то жертва, але потрібна: кров’ю своєю козацтво утвердить таки дідівську віру на своїй землі.
– За нашу церкву заступиться московська держава, – терпко відрік гетьман. – Петербург уже послав до Варшави гостру протестацію, насильству зроблять край, втихомирять усіх і покарають бешкетників та беззаконників. Чинити самосуд не вільно, не вільно й полковнику Неживому, сугубо не вільно, бо він зробив непослух, пішов проти моєї волі, яко регіментаря січового війська й проти волі пана кошового, який не давав дозволу на розбій. І Неживий, і Важкий, і весь курінь їхній – всі пішли потайки, криючись від влади. За такий непослух їх буде тяжко покарано, покарає й польський уряд, коли впіймає, бо судитимуть за гвалт, а не як військовиків. Не їхнє діло робити лад у чужій землі.
– Хіба полковник бунтує? – питав здивований дяк. – Хіба козацтво чинить беззаконство! Господи, помилуй мене грішного! – і він тричі перехрестився. – Світ перемінився, мабуть, і я вже нічого не второпаю. Споконвіку козаки боронили віру, боронили землю, боронили свій хрещений народ від ворогів-напасників, Так було з діда-прадіда. Уся Гетьманщина покладала надії на Пана Бога, Святу Покрову та січове військо, бо те військо не раз і не двічі рятувало не тільки Гетьманщину, а й Польщу, Московію, хоч за великі жертви не було навіть спасибі ні від ляхів, ні від москалів. Лях, не ми, а лях вступив зараз у беззаконство, нищить храми наші на нашій же землі, то вже святотатство! Ми непідлеглий народ, маємо гетьмана, маємо військо, тому й не питаємо, чи можна боронитись від напасника, чи дозволить москаль.
– Отже, отче, не дозволив кошовий, не дозволяю я, яко гетьман, не дозволяють і пани полковники робити самосуд. Наведуть лад без війська.
– Тому що не дозволяють, тому й треба йти на ворога, – гнівався старий дяк. – Діди наші нікчемну старшину скидали геть у провалля, на смітник, наставляли нову. І зараз так слід би робити, бо беззаконство діється на нашій землі вже не рік і не два, а старшина все не дозволяє, все мулиться та поглядає на Москву. Нам нема чого оглядатись на неї, бо й Москва не православна, а більш живе у забобонах, заводить по наших церквах таке, чого не робить і лях. Москві зась до нас, а козацтво правдиво пішло до того берега Дніпра боронити віру й землю, бо то наша земля й живе на тій землі наш народ!
Дяк закашлявся, махнув рукою й тихо зсунувся на лаву. На твар йому лягли глибокі зморшки, весь якось пожовк і важко дихав. Він витяг хусточку й став витирати тремтячою рукою спітнілого лоба.
– Заспокойтесь, отче! – говорив гетьман, поглядаючи стурбовано на ветхого дяка. – Усе те буде швидко владновано. Петербург дасть гострого наказа польському уряду; поляки не посміють живосилом обертати православних на католиків. Тому всьому скоро буде край.
– Так, буде край, – шептав безкровними вустами дяк. – Петербург подбає: буде край і нам і ляхам. Запанує скрізь москаль, бо і ми і ляхи вже зледащіли. У всьому здались на москаля, той покладе край.
І немічний старець по-пророчому підняв пальця:
– Зерно вже виспіло, настала для Московії пора жнив, – знов гримів він. – Польща на роздоріжжі, а ми й поготів. На польському престолі сидить чужинець гульвіса Сас, сидить, бо так хоче Москва, яка прогнала правдивого короля поляка Лещинського, шляхта не сміє перечити. В Гетьманщині вгніздився москалина, бо старшина не сміє перечити. Нині стали в оборону своєї землі кращі з кращих, і ви, людожери, збираєтесь за це катувати золоті душі! На страшному суді дасте відповідь, оспалі вельможі, за що, за що занапастили ви золоті душі!
Гетьман з жахом дивився на ветхого старця: перед ним стояв з випростаною рукою не тихий, смирний дяк лемешівської церкви, а, здавалося йому, грізний пророк у сяйві золотих променів вечірнього сонця й далеких заграв полум’яніючого обрію.
Примітки
42. Частина сучасної Кубані перейшла під владу Росії допіру в 1791 р., через 30 з гаком років після часу дії цього розділу. – М. Ж., 20.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 407 – 413.