1. Лист Леклерка до Орлика
Микола Лазорський
У Лоррейні стояла рання весна – вся в квітах, зелені та сонячному сяйві в парках і садах. Панство Орлик-Дентевіль переїхало з Парижа до Люневіля на весь весняний сезон: граф Орлик чувся не зовсім здоровим й за порадою лікарів на якийсь час опустив штаб, де на його плечах лежала клопітна робота по регіменту.
Зараз стояв на широкій алеї свого пишного саду й милувався яблуневим цвітом: в купах рожевих пелюсток гули бджоли й безнастанно нишпорили в квітах за нектаром. Кожна з них заклопотано перелітала з квітки на квітку й робила свою роботу, не заважаючи іншій трудівниці.
– Ото дисципліна! – дивувався граф, дихаючи на повні груди свіжим вітром, що легенько лоскотав обличчя й п’янив весняними ароматами. Дивився на небо – синє-синє, з далеким обрієм й пухкими хмарками, дослухався до пісні жайворонка й ледь чутного шелесту молодих листочків цілого ряду струнких тополь.
– Як у нас в Гетьманщині, – думав він, стоячи біля куща жасмину мов заворожений. – Пригадую, в дитинстві любив бігати за барвистими метеликами й ніколи не встигав вловити бодай одного: вони всі такі меткі! – всміхався він щасливо.
– Ясному пану прийшла пошта, – штивно мовив старий козак, якого граф відразу й не помітив.
– А-а… – приємно здивувався він. – Мабуть, пан Мокрановський чи хтось інший?
– Привіз кур’єр пана амбасадора з Польщі. Казав, що пан Мокрановський лишився у Станіславові для якоїсь нагальної справи.
– А-а… добре, покладіть пошту до кабінету, я зараз… – і він пішов далі до липової алеї.
Цю алею він дуже любив, бо нагадувала йому такі самі кремезні липи в садибі дідуся пана полковника, що жив колись у самій Полтаві на Панянці, найпаче в сезон весняного цвіту. Того цвіту ніколи він не міг забути. То направду були чудові старі липи, й пахощі їх цвіту нагадували пахощі свіжого меду, коли в Спасівку лежали вже на столі нарізані щільники золотого соку. Біля того багатства літали бджоли, хоч і вікна були прихилені. Він, тоді такий ще малий, але в’юнкий, тільки милувався тим медом, приступити ж ближче боявся, бо бджоли настирливо лізли у вічі… Ах! Які то були блаженні дні!
Зараз липи у парку Дентевіль ще не цвіли, але вже рясно були обліплені молодими, м’якими листочками. На сонці вони блищали, мов би хто помастив їх лаком, й тріпотіли на легкому вітрі без будь-якого шелесту. Крізь віти можна було бачити ще блакить й далекі дубові гаї.
І тут стояв довго, рвав листочок-пелюстку, м’яв і нюхав молоду зелень. До нього вийшла дружина, все така ж пишна, ясноока й завжди спокійна пані. Вона мовчки взяла мужа під руку й повела з алеї ближче до веранди.
– Посидь тут у цьому кріслі, – говорила вона, оправляючи на ньому комірчика. – Я наказала поставити крісло тут, щоб тобі було зручніш дивитися на сад і парк. Багато тобі ходити ще не можна, ще ти слабий… – і вона силоміць всадила мужа у вигідне крісло.
– Я… бачу… чогось зажурився мій пан? – ніжно питала вона, зазираючи графу у вічі.
Граф мовчав. Він направду трохи змарнів на виду і навіть зблід: весняний вітер п’янив, і він радо сів спочити.
– Чому, друже, мовчиш? Бачу, згадав свою Гетьманщину? – питала занепокоєна дружина.
– Так, ти вгадала, серце… Оця весна дуже діткнулася мого серця, – казав він, кладучи руку на груди. – Часом бувають такі дні, як приміром, сьогодні: дуже вже ці весняні дні скидаються на вкраїнську весну… Мимохіть задивишся… Прошу прощення!
– Коли ця весна скидається на весну твого краю, то немає чого й журитися: адже дуже легко сплутати і всю цю красу взяти до серця як красу свого краю! – горнулася дружина до свого мужа.
– Серця не обдуриш… – зітхнув пан Орлик, цілуючи руки милій дружині. – Адже для повного ансамблю не чую тут ні гомону своїх людей, ні дівочої пісні у полі, ні врочистого дзвону нашої церкви…
– Твоїй справі можна легко дати раду, – всміхнулася дружина, а сама занепокоєно приглядалася до хорого мужа. – Можна й тут почути свою рідну пісню і навіть під бандуру, а небо тут таке ж південне, як і там, у вас… У тебе просто хороблива чуйність і… доброму козаку не личить так тужити та побиватися…
– Гм… тому козак і буває часом непереможний, бо без міри любить рідний Край, – хмарно кинув муж: йому здавалося, що дружина не розуміє його туги.
Дружина нараз схаменулася і лагідно мовила:
– Весна скрізь чарівниця, навіть і в далекій півночі: хоч кого, а примусить згадати юнацькі дні. Людина все журиться, навіть і в рідному краю. Тужить за дитячими чарівними безтурботними колись днями. Здається їй тоді, що й сади раніш не так цвіли, як тепер, зараз, мовляв, цвітуть не тим цвітом. Колись і спрага до кохання була не така, як нині, нині, мовляв, зимна, а тоді була он яка гаряча… З бігом часу все міняється… не забувай цього, друже… Не забувай, що біля тебе є найрідніші рідні і… є вірна дружина… Не треба нехтувати коштовних вартостей… гріх то…
А сама приглядалася й думала:
– Який став уразливий мій пан… раніш такого за ним не помічала! Бачу, в секретній комісії йому не щастить… І ніколи вже не буде щастити, бо наспіли інші часи, і в комісії всі пани радники перестали цікавитися далекою Гетьманщиною. Мені про це говорили всі, і навіть сам король тільки розважається дурницями: в тій комісії без міністрів він ніщо, тільки не хоче ображати мого пана…
А граф слухав дружину і тільки шептав:
– Правда твоя, серце, правда… Золоті слова…
І в тих словах графиня Дентевіль ніби чула відгук на її гіркі роздуми…
– Коли правда, то немає чого й журитися, – раділа дружина. – Адже життя твоє докорінно змінилося і змінилося на краще після понурої скитальщини.
Граф мовчки ніжно і вдячно уцілував дружині руку,
– Краще ходімо до твого кабінету, – казала вона, беручи мужа під руку. – Там лежать, мабуть, цікаві листи.
– З яких країв? – питав граф вже на веранді.
– З твоєї коханої Гетьманщини…
– О! Яка радість! Послухаємо… послухаємо, про що пишуть наші дорадники…
І держачи за руку дружину, він поквапно пішов до кабінету. Молода дружина вмостилася на турецькій канапі, тоді як муж розглядав уважно листи. Він пізнав два конверти, писані паном Леклерком. Він радісно всміхнувся, відхилив вікно і нараз до столу спустилося гроно жасмину всуміш з п’янкими пахощами бузку: його і тут вітала весна з України воднораз з тими листами, що їх він держав зараз тремтячими пальцями.
– Може, хочеш, кохана моя, послухати, що пише наш аташе з самого Глухова чи Батурина? – питав він дружину.
– Чому б і ні… – коли не секрет…
– Немає у мене від тебе будь-яких секретів!
– Але ж ти в комітеті для секретних справ, – мовила тихо дружина.
– Комітет секретних справ по Гетьманщині, – додав муж. – Комітет тепер змалів, члени його тепер збираються нечасто, і то лише в справах, сторонніх для Гетьманщини. Край мій вже мало цікавить колегіянтів, вони вже давно перекреслили цю справу, – зітхнув муж.
– Тоді читай, охоче послухаю…
Вона все роздумувала і скоро побачила, що й генерал нарешті зрозумів, як глибоко змінилися думки колегіянтів за короткий прецінь час, коли став керувати справами кардинал Флері: нікого вже не цікавила Гетьманщина, багато достойників і зовсім відійшли від міністерств, декого не бачу навіть у Версалі… Не здає позицій лише невелика група, прихильна до мого пана, – думала сумовито.
– Прошу читати, – нагадала вона.
– Може, щось і порадиш, адже твої поради часто бувають для мене дуже цінні…
– Так… і пораджу, коли все те буде доцільне, – мляво всміхнулася дружина.
Генерал зламав печатку і став читати дрібно писані листочки, все ж чіткі, листочки все ж приємні, без претенсій.
Пан Леклерк писав, ніби нотував, що кидалося у вічі чужинцю:
«Пишу ласкавому пану графу з далекої Гетьманщини про самий край і все його панство, що купчиться і в Глухові частково, і частково у Батурині. Щоправда, живу тут недалеко і не можу охопити всього послідовно й планово.
Бачу, люди тут такі ж лагідні, як і сама природа. Тепер літо, і все веселить око: і зелені сади, і широкі та тихі річки, й буйна розкіш гаїв, і навіть синє небо вражають фарбами розманіжених пестощів природи, що так щедро обдаровує своїми дарами дивоглядний і гостинний народ… Все тут гарне, і я мимохіть ставлю цей край навіть вище моєї Франції… Хай простить Бог мені таке кощунство! Але воно так…»
Далі лист пана Леклерка набув уже більш спокійного тону. Він докладно писав про адміністративну структуру всієї Гетьманщини. Все це добре знав і сам пан Орлик, а все ж терпляче читав до кінця. Йому треба було ближче пізнати те панство, бо з бігом часу в Україні стали до влади такі старшини, яких він не знав або тільки чув. Так, пан історик досить старанно знайомив пана Орлика з тими великими достойниками, які тепер керували відділами канцелярій гетьманського уряду. Зрештою знайомив і з тими персонами, які мали неабиякий вплив на самий Петербург. То були насамперед такі достойники, як міністр закордонних справ – генеральний писар Андрій Безбородько, старшина і керманич головного відділу Василь Туманський, Семен Кочубей, Петро Валькевич, Михайло Миклашевський, Михайло Скоропадський. Сюди він залучив і намісника резидента московського графа М. Теплова – «царське око», як тут його пошепки називали всі поспіль достойники. То була свята правда: адже він наглядав за всіма вкраїнськими відділами та їх керманичами і часто писав до московської столиці «донесєнія».
Історик не обминув і прихильників іншої, так званої «Мазепинської партії». Їх тут називали ще автономістами широкого закрою, бо ці прагнули автономії для свого краю притьмом, аж до відриву його від Московії. Московія їх боїться… Пан резидент пильно стежить за тою верхівкою, стежить за кожним їхнім ступнем… Знає добре кожного. То насамперед Капністи, Апостоли, Жоравки, Галагани, Жураковські, багато панів полковників з південної Гетьманщини, майже всі сотники і ще більше посполитих. Всі допоминаються відновлення в Україні старожитних прав і вольностей. Ця верхівка все хвилюється, все шукає «свого права» і намацує допомоги в чужих державах, насамперед Туреччині та Польщі. Обидві ці держави багато потерпіли від Московії – одна в невдалій війні при Чорномор’ї, друга на Півночі – зашкодила полякам при виборах нового круля для себе… Обидві держави могли би бути добрими спільниками.
Так писав пан Леклерк пану Орлику. Він обіцяв написати незабаром докладніш «про непогамовану еліту» цього пишного Краю.
Але чомусь остерігся дати докладну оцінку, що могла б освітлити всю ірриденту степової Гетьманщини і допомогти краще орієнтуватися. Це відразу помітив пан Орлик й роздратовано кинув до шухляди майже недочитаного листа.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 184 – 189.