2. Лещинський скаржиться Орликам на Помпадур

Микола Лазорський

Пан Орлик глянув на дружину і тільки спитав:

– Читати другого листа чи, може, спочинемо? Ясна пані видається трохи втомленою, як будемо?

– О, ні! Хочу послухати… Бачу, наш пан Леклерк людина направду спостережлива й метка. Трохи побував у далекому краю, а скільки цікавих нотат, через край цікавих! З його листа бачу твій Край і починаю розуміти його…

Генерал штиво вклонився і став розгортати, коли несподівано двері відхилив слуга і врочисто сповістив:

– Їх величність, мостивий король Жечі Посполитої!

Господарі раптово кинули читати й обоє пішли назустріч такому несподіваному високому гостю. Король, спираючись на комишину, човгав до зали. Його сердечно вітали й упадливо просили сідати. Господиня обережно взяла під руку старого пана, тоді як господар швиденько підкочував вигідне, різьблене акантовим листом м’яке крісло. Його тут всадовили й стали розпитувати про здоров’я.

– Красно дякую, – проскрипів він. – Яке моє здоров’я… хе… лишилося тільки марево від колись прекрасного здоров’я.

Господарі тільки переглянулися. Очевидно, король був чимсь стурбований і навіть зіритований, бо завжди мав вигляд чемного й респектабельного англійського лорда. Слуга вже штиво підносив на фарфоровій таці маленьку чашечку кави, яку він дуже любив дома споживати за роботою чи під час прогулянки по залі.

– Прошу покріпитися з дороги, – сердечно пособляла йому графиня, і навіть простелила старому королю добре мережану, в парфумах серветку.

– О! Янгол… – шепотів нараз змарнілий гість. – Янгол й направду милосерда штива висока дама!

На його очах рясніли вже сльози.

Тремтливою рукою він взяв чашечку і діткнувся пухкими, старечими, у зморшках губами.

– Якби не моя голубка – донька, ніколи не поїхав би до Версалю… Ніколи! – раптово кинув він ущипливе слово.

– Як чується її величність, ваша, найясніший пане, донька? – питав зажурений граф.

– Здоров’я… – тер лоба екс-король… – Скаржитись, як на людське око, ніби немає чого… Та завдають моїй вінценосній доні великої журби злії люди, оті, між нами кажучи, вульгарні залицяння французького короля Луї XV… – врочисто прокламував екс-король ім’я свого вінценосного зятя. – Кажу лише тут, бо тільки тут бачу своїх найщиріших друзів, – і він кілька разів ткнув комишиною в паркет.

– Які залицяння? – бурмотів граф, нічого не розуміючи.

Графиня нишком і трохи докірливо глянула на мужа… Той схаменувся, але вже було пізно. Немічний король схилив голову, тоді випростався, щось хотів сказати, але раптово заплакав.

– Кажу тільки вам, мої ясні пани, бо не маю найщиріших за вас друзів… друзів… дру… – хлипав він у хусточку.

Графиня піднесла солі з лавандою. Король трохи заспокоївся і навіть розпогодився, як мала дитина. Ще з непросохлими сльозами на виду він почав повідати:

– Як залицяється, питаєте, ясний пане? Дуже примітивно, майже по-парубоцькому, що я колись спостерігав на селі. Бо побачить якусь нову робу, тобто, прошу дарувати; хотів сказати – де побачить нову пані, там вже король і крутиться в’юном! То вульгарні й гидкі маніри, може, добрі для поспільства, але не для вишуканого товариства… Для вишуканого товариства то, прошу панство, вже скандал! Гомеричний скандал, якого нічим не можна притерти! Ми, поляки, теж любимо красу, цінимо на вагу золота і навіть пишаємося досить вродливими польками, бо… ми уславлена держава тим, що розуміється на красі, кожен поляк у нас, прошу панство, естет! Але… – і він з осторогою і гонором підніс пальця вгору, – ми не забруднимо себе гидкими смаками простого люду, як того зараз допустив наш король. Ми адоруємо красу ідеальних рис стародавньої Еллади й ніколи не допустимося того, щоб над нами – естетами – взяв гору вульгарний, тваринячий смак. Мораль нашої аристократії на недосяжній височині… От чому моя донька, вінценосна донька… нині у великій скорботі!

Господарі сиділи поруч зажуреного екс-короля і мовчки слухали його дивовижну тираду.

– Тим часом, – вів далі гоноровий гість, – наш вінценосний король бігає… перепрошую… упадає за новою робою, тобто за новою версальською дамою як правдивий селадон низького, вуличного рангу, прошу дарувати ці простацькі слова… бо я вельми в шоку і не можу зараз підібрати кращих слів для визначення королівської поведінки. Мушу тільки сказати, що його величність тим свавільством компрометує всю свою родину, компрометує свою дружину, а мою кохану доньку, яку шанує весь Версаль, вся французька аристократія! Своєю такою наявно кепською поведінкою він свідомо не поважає королеву на очах всього Версалю. Зрештою показує погані зразки моралі, прищеплює молоді щонайгірші брутальні навички… То просто жах! От чому, ясне панство, я у великій журбі.

І він грізно постукав комишиною по паркету.

– Може, ті нечемні забави скоро минуться, – кинула обережно графиня.

– Цілую руці ясній пані… Я теж так думав, бо мені здавалося, що я знаю добре свого високого зятя. Я надіявся, що все скоро минеться і король присвятить себе державним справам і… всій своїй родині. Та все ж скоро побачив, як гірко помилився.

– Ваша величність, мабуть, трохи поспішилися з осудом, – тихо говорив пан господар. – Я теж знаю свого короля і думаю, що всі ті залицяння – дурниці, пуста розвага і король швидко прийде до тямку, схаменеться й знов зануриться в державні справи, як те робив завжди. Свою кохану королеву він любить і дуже упадає біля діток. Я таке спостерігав не одного разу.

– Знов кажу: я теж так думав! – грізно шипів польський екс-король. – І грубо помилився. Моя кохана донька каже, що нова пасія запаморочила голову його величності, не дає покою усьому Версалю. Король занурився не в державні справи, а в вир несамовитих, брудних любощів! Коли йому будь-хто насмілиться бодай натякнути на його гидкий спосіб розваг в такі суворі для Франції дні, він безтурботно й досить цинічно кидає: «Після мене хоч потоп!» Зловісне пророкування, противне Божим заповітам. Це блюзнірство – так жартувати! Король впрост підійшов до безодні…

– Хто саме став причиною таких нечуваних змін у натурі нашого благочестивого ясного пана короля? – воднораз питали здивовані господарі.

– Панство добре знає ту нову заводіяку-даму. Нова пасія нашого, як ви зволите казати, «благочестивого» короля зветься тепер маркізою Де Помпадур. Вона взяла гору над королем і робить все, що хоче. Вона дійшла до того, що з свого розсуду міняє неприємних їй міністрів, втручається в державні справи, вимагає навіть від короля димісії міністра закордонних справ герцога П’юізьє. Того міністра вона насмілилась осуджувати, говорити у вічі нісенітницю, указувати на якісь помилки, яких ніде й ніхто не бачив. А найголовніше, король слухає нікчемну і слухняно робить так, як того хоче дама, що прийшла до Версалю не знати відкіль, рекомендована лише двірцевим валетом! Моя донька хора! Вся ця сороміцька історія дуже шкідливо впливає на її здоров’я. Такого скандалу не було ще навіть при королі Луї XIV, навіть і тоді, коли у Версалі робила дебош маркіза Монтеспан!

Панство Орлик-Дентевіль слухало мовчки. Воно не хотіло дратувати високого гостя, порадити ж будь-що не були здольні: справа була делікатна, а двірцеве панство ніколи не втручалося за заведеним ладом в інтимні справи королівської родини і робило так, ніби у Версалі завжди панує ідеальна згода. На те все й заведено тут посаду церемоніймейстера, який держить суворий лад.

Виїхав грізний гість до свого палацу майже смерком. Сидів у ландо, бундючно піднявши голову, але на очах блищали сльози.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 189 – 192.