4. Леклерк у Гетьманщині

Микола Лазорський

Тим часом пан Леклерк – історик і вихователь дітей заможного панства – через головного архівара гетьманської канцелярії пана Лутая дістав такого папера, за яким мав право проїхати по всій Гетьманщині на вибір, куди хоче. Правда, в ті далекі часи можна було обійтися й без такого папера: мало хто цікавився всякими мандрівниками, тим більш що й історик мав документи з Петербурга і від самого французького короля. Але пан Леклерк любив точність.

Не гаючи часу, він швидко виїхав на Миргородщину, яка його вабила пишною природою, хуторами та старими селами. Той же управитель гетьманської канцелярії взявся підвезти мандрівника до найкращого пункту – слободи Варви, відкіль простим шляхом можна було їхати на Миргород. Пан Лутай все цікавився далеким краєм – Францією, звідкіль їхав оцей чужинець Леклерк, який цікавився тим, що бачив перед очима: степами, ланами, гаями та хуторами. Було свято, і по дорозі лучилося бачити чимало народу – і пішки і на возах. Отже, мало вважав на розпити пана Лутая, а сам частенько закидав яке слово. Тут його все дивувало. Тільки одного разу кинув знічев’я:

– Питаєте, мостивий пане, чому я так добре знаю вашу мову, просто скажу: я науковець-славіст, тобто той, що вивчає слов’янські мови. Ваш народ говорить слов’янською мовою, тому й знаю її добре. Зараз лучилося пожити в центральній Україні, отже користаю з нагоди і залюбки дослухаюся до всього і придивляюся до різних людей – і багатих і вбогих.

Пан Лутай вгамувався і вже не розпитував, тільки скоса поглядав, а сам міркував: «Бреше все, собака!»

Тільки вже на царині тої слободи, куди їхали, пан Лутай не стерпів і тихенько спитав:

– Чув я, що там у вас живуть українські емігранти і між них молодий Григор Орлик… Чи воно так?

– Так, там живе така персона грата…

– Чому ж він… теє… персона грата? – здивовано питав пан управитель.

– Тому що він французький генерал, а по титулу граф…

– Аааа… – протяг бесідник і пильно глянув на мандрівника.

– Виходить, він військовик? Виходить, має він і свій регімент, а може… може, хоче відвідати і Вкраїну?

– Такого не чув, – спокійно мовив Леклерк. – Чоловік я мирний і такого не знаю, цікавлюсь тільки наукою, буваю і серед панства, і серед простого люду. Не чув такого ні дома, ні в Україні. Не чув і в Московії. Москва тепер живе у святому спокою з усіма державами, також держить мир і з Францією.

– Так, так… – хитав сивою головою пан Лутай. – Не ті часи пішли, що й казати. Даруйте, що докучаю… Мене все ж цікавить той молодий граф-емігрант. Кажете, бачитесь з панами-емігрантами… Гм… Мабуть же, і здибуєтеся, – не відставав пан Лутай. – Не може бути такого, щоб жити в одному палаці й ніколи не бачитися, – додав він, забігаючи наперед, щоб не дати отямитися.

«Ти, мабуть, ще й добрий шпигун», – подумав історик, а вголос сказав:

– То правда, жив там і бачився з різними персонами.

Але як лікар ще цікавився найбільш за все здоров’ям королівської родини і здоров’ям самого короля.

– Прошу дарувати, – схаменувся пан Лутай. – Мені просто хотілося знати, чи пан доктор знає персонально графа Орлика, тобто генерала Орлика як француза?

– Що хотів би знати ясний пан про генерала Григора Орлика? – проставив і він слово руба.

– Мене зокрема, цікавить та персона грата, цікавить граф-українець, цікавить і його надмірна любов до України, де він і народився. Я чув, що він бажав би вернутися до Полтави, до міста його народження, але в який спосіб хотів би він вернутися: з хрестом в руках, а чи, може… гм… з гострим мечем, бо сам же він як-не-як, а гетьманич, і скільки мені відомо, не зрікається цієї назви.

Говорив він вже спокійно і навіть респектабельно.

– Я вже казав вам, ясний пане, що гетьманич не мріє вже бачити рідного краю, хоч і дуже тужить по ньому. Він француз за присягою і служить тільки Франції. А коли б йому довелося легально побачити рідну Гетьманщину, то… твердо кажу за нього, щиросердо. Їхав би з хрестом.

– Хм… – хмикнув пан Лутай… – щиро вірю в таке диво, бо… любить він коханий Край і весь козацький народ… От, певне, мав би тоді велику спокусу підняти посполите рушення проти генеральної старшини і самого новообраного пана гетьмана.

– Ви, ясний пане, далеко заганяєтесь в різних аспіраціях, аспіраціях все ж авантюрницьких, – мовив історик зіритовано. – То все нісенітниця…

– Не зовсім… не зовсім… – труснув головою старий пан.

– Як розуміти вас, ясний пане?

– А так… ік приміру: коли гетьман на вигнанні Пилип Орлик ще за життя не зумів нічого зробити для Гетьманщини, то аспірації, як ви зволите казати, можуть так повернутися щасливо для графа Григора Орлика, що можна буде їх і використати. Адже недурно гетьманич подав свого меморандума самому королю з великою приємністю.

І він весело засміявся.

– Меморію писано давно, в часи старого Орлика, і на адресу французького короля, який мусив знати достеменно, про що мовиться мова. Адже й те є правдою, що кепський той дипломат, який не знає, чого він хоче. Меморію писано на замовлення самого короля. По смерті гетьмана Пилипа Орлика справа з Гетьманщиною стала припадати порохом. На зміну прийшли нові достойники, які вже зараз неприховано стають в опозицію до відродження старої Гетьманщини. Справа відразу ускладнилася з часу вибору нового гетьмана. Тепер не можна вже робити посполитого рушення при наявній байдужості козацького народу до долі свого краю. Московія моцно тримає Гетьманщину в залізних обценьках, до всього й такі гетьмани, як Іван Мазепа, родяться майже раз на тисячу років.

Пан Лутай мовчав і вже не хотів турбувати мандрівника різними дурницями. Тільки й того, що кинув:

– Коли побуваєте межи наших людей різного рангу, гадаю, зміните свої думки… Я певен, що зміните докорінно, бо… козацтво вперте і ніякою силою його не зламаєте. Вірте мені, не зламаєте й за сотні літ… Невгнутий той народ… Я старий і добре те знаю.

Бесідник слухав теж уважно те пророче слово і не знав, як розуміти того старого пана: говорив він щиру правду чи по-блазенськи дурив. Але Леклерк вперто мовчав.

Тільки в околицях міста торкнув за плече машталіра і тихо сказав:

– Мені додому недалеко, он в ту вузеньку вуличку. На прощання все ж прошу сказати по щирості: чи буваєте ви, пане докторе, на щирих розмовах з тим диваком, українським патріотом-генералом? Прошу сказати правду і не лякатися мене: я не шпигун, як ви, мабуть, думаєте про мене…

І він моцно утиснув Леклеркові руку.

– Чому так питаєте, ясний пане? – здивувався чужинець.

– Тому що бачу: знаєте ви більш чогось такого, чого не хочете сказати, – відрік він і важко зітхнув.

– Ясний пане! Я лише теоретик і вмію підсумовувати наслідки акції, тоді як військовик нехтує цим і часто ризикує. До всього, я тут чужинець й не беру до серця дуже того, що бачу. Отже, можу й помилитися. Бачу свою помилку де в чому і тому постараюся цю прогалину засипати добрим досвідом і мандрівкою по всій Гетьманщині. В кінці тої мандрівки постараюся знов побачитися з вами, ясний пане, і поділитися з вами своїми враженнями… І коли щось буде не так, взяти до уваги ваші застереження та виправки, звичайно, на підставі документальних джерел.

– Залюбки приймаю цей компроміс, – всміхнувся пан Лутай. – Але те, що ви побачите, мене цікавить менше, як те, шо думає-гадає про Гетьманщину сам пан генерал Григор Орлик.

– Тоді краще вам ближче пізнатися з паном Орликом, – рубонув сміливо Леклерк.

– Як саме? – перелякано спитав пан архівар.

– А так… спитати самого пана генерала, що саме непокоїть вас та ще пана… гм… генерального старшину пана Туманського. Питати можете через мене… Писати вмію обачно і так, що все писане діткнеться лише одного мене.

Пан архівар ніби скам’янів і довго мовчав. Тоді хитнув головою й хрипко спитав:

– Ви туди часто шлете листи?

– Куди саме?

– До Версалю… – тихо спитав.

– До Версалю ні, а додому пишу, у мене там родина.

– Теек… – протяг старий архівар. Видно було з усього, що не повірив.

Він все мовчав… Тоді глянув на алею… Світив місяць, від якого старі дуби скидалися з затіненого боку фантастичним, химерним видовищем. Скрізь порожньо. Був уже пізній час, і алея видавалася пустелею – ніде нікого.

– Тоді спитайте: чи вірить він у Воскресіння свого коханого краю та ще… чи вірить він у чудодійливу силу прийдешнього велетня-козака, як в таке вірить все козацтво, все поспільство… І ще одне: де візьмемо і як збережемо моцну, свідому військову потугу?

Він стиснув на прощання руку й круто повернув у порожній завулок.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 193 – 197.