1. Січ захищає Україну

Микола Лазорський

Січове козацтво на Дніпрових порогах створено було так званими старостами прикордонних земель польсько-литовської держави. Було те зроблено з метою збройної охорони тих кордонів від диких турецько-татарських наскоків на мирне населення. Охорона підлягала контролю тих же старост, землі яких лежали на кресах держави. Сам польський король Жигимонт «Старий» дозволив старості каневському та черкаському князю Дмитру Вишневецькому (Байда) побудувати на острові Мала Хортиця фортецю «Кодак». Він же дозволив і держати там невелику залогу, щось біля півтисячі сміливих козаків.

Такі запобіжні заходи дуже іритували татарських ханів, бо заважали чинити грабунки в наших землях. З дозволу султана, якому тоді підлягала кримська орда, хан спромігся взяти в облогу фортецю Кодак, але нічого не вдіяв. Вдруге йому допомогли яничари: навала кількох тисяч зробила своє – фортецю було-таки зруйновано. Тоді пан Байда-Вишневецький за підпомогою іншого старости князя Остапа Дашковича зробив новий вербунок і вже осів на острові Томаківка. То вже була така охорона, якої не могли здолати і тисячі тих яничарів. Більш того, січовики під проводом своїх кошових почали робити успішні диверсії все проти тих же напасників. Це дуже іритувало султанів: вони стали писати королю загрозливі листи, вимагали навіть покасувати ту охорону, бо, мовляв, Туреччина піде походом на саму Польщу… Але виконати ту вимогу жоден король так і не спромігся ні тоді, ні згодом: Січ була живуча, переносила свій кіш в інше місце і вже не лякалася ні королів, ні султанів навіть в критичні моменти свого буття. Січ завжди мала невичерпне джерело таких шалених, які притьмом хотіли служити січовому товариству не за страх, а за совість.

Треба сказати, що в ті далекі часи неозорні простори родючих степів, що довгий час лежали облогом, всі були власністю тільки князів-магнатів-«короленят». Таке робилося споконвіку: король роздавав ті землі щедрою рукою тільки військовикам-лицарям, що завжди берегли державу від напасника або самі нападали з своєю дружиною (військом) на слабого сусіда. Ті державці-князі вже від себе давали маєтки підпанкам, підпанки – селюхам і то вже невеликі клаптики. Якщо в ранню добу того феодального права й додержувалися великі пани якоїсь справедливості в розподілі «урочищ», то пізніш таке межування перевелося нанівець: скоро створилися прошарки заможних, середніх достатків, вбогих й таких, що лише животіли або й зовсім старцювали («підсусідки»). Таких підсусідків, що могли працювати на чужій землі і чужим знаряддям було чи не найбільше в тодішній Україні. Зведені силою визиску на ступінь старцювання, підсусідки непомітно ставали явно кріпаками, або, як тоді казали, «послушними».

Безпросвітні злидні й неволя природно штовхнули цю знедолену масу на ризик: «голота» почала шукати порятунку від гнобителя-магната, від пана-орендаря, від багатія-лихваря на «Низу», в січовому братстві. Цю голоту навіть не цікавили «уходи», «займища», бо всі ті землі лежали в межах Дикого Поля: займища, хоч були і родючі, так же не можна було підняти цілини без волів, без насіння, а щоб все те дістати, треба було кланятися багатію-лихварю. Отже, й тут була велика недогода.

Її, ту голоту, вабила Січ, яка вже тоді набула великого розголосу по всій Україні; чарували її запорожці своїм непогамованим гоном до слави, а не до страви, шуканням справедливості шаблею і мушкетом, боями, запеклими боями вже не тільки з «бусурменом», а й навіть з тими «короленятами», на яких та голота часом не сміла й глянути кривим оком. Знала та голота, що про тих грізних січовиків старі кобзарі вже складають пісні, ширять серед народу добру славу, повідають легенди.

Туди, до таємничої Січі йшли знедолені валками.

Але й то не все… Згодом той наплив подесятерився, коли польська гонорова шляхта задумала разом з орденом єзуїтів чорне діло – покатоличити всю православну Україну. Та постанова підбити всю Україну під польський ранжир вкрай схвилювала козацький народ… Ті часи про божевільний замах єзуїтів на православну віру лишили по собі багато сумних історичних документів.

Лицар-січовик, що так сміливо й наполегливо боронив усе козацьке поспільство від польських і православних князів-визискувачів, від дикого ординця, від турка-яничара, тепер взяв на свої дужі плечі ще один тяжкий клопіт – оборону православної віри від єзуїта, від перевертня православного духівника, від перевертня-князя.

Але до моцної Січі вже прибув потік свіжих сил. Під регіментом збанітованих польськими королями князів-старост ті нові когорти, склепані злою долею з сміливих козаків, й кували нову Україну на згарищах й уламках віковічного насильства. Вона, та голота, в Січі стала згодом непереможною силою, повитою невмираючою славою, славою оборонця віри, народу і Української держави.