5. Байда і Ярема потрапили у полон
Микола Лазорський
Копали гуртом братську могилу, звозили трупи та все стріляли, не по ворогу, того вже не було й близько, а по степовому хижаку-орлу… Злетілося того гайвороння сила клювати очі козацькому трупу.
Насипали високу могилу, заспівали «вічну пам’ять» та ще й пом’янули коливом і добрим словом.
У таборі пан Богдан Ружинський, засмучений і вкрай збентежений, питав усе козацтво:
– Чи хто бачив нашого славного кошового? Всі посупно мовчали.
Хмарно гладячи вуса, пан Ружинський казав:
– Ми не відшукали ні кошового, ні його побратима пана Ярему Сангушка: за тією веремією, вчиненою яничарами, втратили кошового, схаменулися запізно. Може, хто ненароком поклав у братську могилу мертвого, не розглядаючись…
Тоді стиха озвався полковник Задерихвіст.
– Я щойно з нашого похідного шпиталю, перев’язували мені голову: голову трохи пошпетили оті христопродавці-яничари. Так ото бачив там осавула Небабу, його теж хтось торкнув з тих песиголовців. Він казав, що бачив кошового, ніби зашморгом зашморгнули та так і повезли на коні передові турецькі загони. Ніби з ним був і Сангушко… Не знаю що й до чого, бо у мене все ж і зараз джмелі гудуть у голові. Треба б питати Небабу, – той знає.
Пан Ружинський негайно пішов до того шпиталю, бо це було й зовсім близько. Осавула Небабу відшукав зараз же, бо у тому шпиталі було небагато поранених: січовики і яничари вміли битися так, щоб живим побратимам обійшлося все те без клопоту. Небаба лежав просто на землі, на підстеленій широкій киреї, тут же біли нього лежало ще аж троє порубаних. Пан Ружинський пізнав і Зіновія Барата.
– А це що за козаки? – питав він якогось дужого побратима.
– Цей ось молоденький недавно на Січі, зветься Харитон Нечволода, а той старіший вже давній Семен Підподьомкало. Всі відбивали пана кошового.
– Ну що, голубчики! – примостився біля поранених пан Ружинський.
Всі мовчали, не знати було спали чи були непритомні. Ружинський тільки покрутив вуса і зітхнув. Він глянув на Небабу: той кліпнув і відкрив очі.
– Коли важко говорити – лежи, може, відлежишся, – потішав сивовусий староста.
Пан Барат підвів голову, застогнав, але все ж через силу мовив:
– Пана Небабу тяжко поранено, але, здається, нутрощів не зачеплено, мені теж попало… і цим от, що вперше пішли на яничара: всі ми відбивали пана кошового, найпаче отой молоденький. Харитон зветься, в’юном крутився, трьох порубав… добрий буде козак, шкода, коли помре…
– А як же пан кошовий, його ви бачили?
– Кажу ж, гуртом відбивали… його зашморгнув яничар зашморгом, не знати відкіль і взявся. Пан Ярема кинувся відбивати, ми всі за ним, так куди там! Наскочило, мабуть, з півсотні…
– Ви б були гукнули на підмогу…
– Гукали, так зчинилася ж така веремія, нічого не чути за отим лементом…
Барат зітхнув, помовчав, тоді знов кинув:
– Кошового заарканили, пана Ярему хопило з десяток тих волоцюг, поміж собою кричали, щоб не вбивали, а везли просто до Стамбула, до самого султана.
Барат впав головою на свою кирею і замовк… Тільки й сказав: «води».
– Не квапся говорити, – радив пан Ружинський, підносячи до вуст пораненого повного куманця. – Набери сил…
Пан Барат ковтнув два ковтки води, перевів дух і зрештою мовив:
– Я з паном Небабою, та ще були козаки, кинулися гуртом відбивати, так… нам зроблено оце… Небаба бився… Боже мій, як бився! Всі тікали врозтіч, так хтось вдарив ззаду по голові… так оце нам.
Уночі козаки довідалися, що турецьке військо відійшло з Молдавії: в бою загинуло, мовляв, багато турків-яничарів, треба було дещо перефасувати, але знали й це, що кошового та його помічника взято у полон до самого Стамбула.
Тої ж ночі козацтво обрало на кошового пана Богдана Ружинського і негайно вирушило з пораненими до Томаківки. Поранених з наказу нового кошового поклали на велику гарбу, намостивши сіна, і повезли іншим шляхом до самої Полтави. Там було вигідніш, а ченці вміли ще й добре ходити біля хворих.