4. Битва з яничарами

Микола Лазорський

За три переходи більш як п’ять тисяч січовиків опинилися в долині під Сучавою й стали біваком на спочивок, а найпаче за розвідками. Розвідники разом з паном Небабою довідалися від «язика» (пійманого турка), що турки напополам з яничарами стали кошем за горбами тої долини. Якусь частину своїх яничарів, здається, погнали в обхід, бо вже довідалися про козацький рух.

Не гаючись, пан Байда послав добрий загін на тих башибузуків, а сам став ладитися до бою. Але осавула Небаба вже прилетів на вороному: він передав кошовому, що яничари не стали до бою і раптово повернули до свого кошу. Тоді кошовий наказав тому загону сховатися в гайку, а за горбами поставити варту: вона мусила передати клич на раптовий похід.

Уночі рушили до горбів обережно, крадькома. Щойно благословило на світ, як вже козаки вишикувалися напівколом, середина того півкола була ріденька навмисне: кошовий хотів зробити «вулицю» і в тих сутичках «завдати жалю ворогу». Воно, мабуть, щодо того йшлося: яничари любили нападати юрбою, як у них водилося споконвіку. З диким лементом: «Аллах, аллах!», свистом і вереском вони врізалися у вулицю, бо козаки розступилися, й стали сікти в усі боки. Один запінений яничар, правдивий кентавр, вдарив козака Ломаку з такою силою, що розрубав голову на дві половини. Кінь того Ломаки, вже без вершника, мчав до долини, тоді як полковник Задерихвіст вже пробував свою яничарку: він черкнув нею коня того кентавра. Коли кентавр озирнувся, було вже запізно: шабля задзвеніла і вершник, заюшений кров’ю, стрімголов летів у провалля.

Козаки били з двох боків, яничари за всяку ціну хотіли пробити наскрізь бодай один бік. Кошовий з булавою і шаблею в зубах носився вихром по полю й несамовито гукав:

– Женіть до провалля… до провалля!

Щоб почули всі, він витяг з рота шаблю і гукнув удруге:

– Женіть у провалля… туди їх! – показував він шаблею.

Тоді озирнувся, побачив своїх вартових, свиснув і махнув їм теж шаблею. Майже через хвилину мчав уже Небаба з своїм загоном серденят. Не оглядаючись, він став «кришити», тоді як полковник Задерихвіст «молотив» своєю «Домахою», як називав свою шаблю дамаської сталі: вона дзвеніла й аж ніяк не щербилася.

– Добра «Домашечка», кусюча голубочка, – бурмотав полковник, але не встиг як слід і витерти лоба, як вже на нього наскочило з десяток башибузуків.

– Давай на одну руку! – кричав він шалено. – Дам лиха закаблукам… дам понюхати міцного хріну… ге-ге…

Він крутився в’юном, кришив, рубав, гарцював і лементував:

– До мене, песький сину… до мене! Зроблю з тебе лемішку…

– А я зроблю з тебе печерицю! – гукнув несподівано дебелий яничар, насідаючи на полковника.

– Он як! – здивувався полковник. – Так ти вмієш по-нашому говорити! Ах ти христопродавець… клятий тумак, щоб тебе мордував сам сатана!

І полковник штовхнув конем «христопродавця» так, що той звалився на бік, нога вискочила з стремена, але «христопродавець» вирівнявся на сідлі і вже хопився пістолі, та… не судилося йому довго жити на світі: Небаба вже летів на підмогу; ворог і не ойкнув, як вже скотився з сідла з пробитою головою.

Січовики билися нарівно з яничарами: чути було зойк, лютий регіт, іржання лячних коней, стогін поранених, прокльони… Коли наспів Небабин загін, войовничий запал, скажена лють подесятерилася. Кошовий, весь закривавлений, але не вгнутий і завжди свіжий до бою, гукав несамовито:

– Женіть їх до провалля! До провалля! – і стрілою умчав в саму гущу побоєвища.

Вже мало хто й гукав команду: частіш стало чути стогін та прокльони, диявольську лайку, гупання кінських копит і… той же божевільний регіт.

Так, вже в обідню пору яничари хитнулися.

– Напирайте на провалля! На провалля!..

Те слово «на провалля» лунало владно, невблаганно й невідклично, але то гукав не пан кошовий Байда… Всі козаки чули вже голос побратима пана кошового, князя Богдана Ружинського. З своїм загоном серденят пан Ружинський давив яничарів з лівого боку; пан Небаба брав гору вже з другого боку. Яничари не наступали, а вже відбивалися і аж ніяк не хотіли летіти вниз головою, в провалля. Вони напружено відбивалися… кінець кінцем таки вирвалися на широкі простори.

Яничари летіли повним алюром далі, за Сучаву, до далеких Балканів.

Козаки вже гнали коні: вони поволеньки бігли до свого табору і вже сміялися та кепкували над страшним ворогом:

– Виходить, панове, що й яничар вміє тікати…

– Атож…

– Це по-справжньому перший наш герць з тим ворохобником-яничаром.

– Коли й на далі так щасливо буде, то нам треба тільки славити Пана-Бога за його святу нам допомогу.

– Приїдемо додому, помолимось за перемогу та відправимо й панахиду: здається, й наших полягло чимало…

– Треба, браття, зібрати побитих та за християнським обрядом поховати.

– Немає ж і панотця.

– Поховаємо і без панотця, самі й заспіваємо «вічну пам’ять», а вже на Січі відслужимо панахиду, як годиться.