Розмова з покійними

Амвросій Метлинський

Ой чому ж ти не так світиш,

та ясне красне сонечко,

Як світило колись мені в зеленім садочку,

Як сидів я між рідними на травиці,

А край мене голубчики – братця та сестрині?

Ой чому ж ти, та сонечко, в далекій чужині

Не поглянеш, як дивилось,

мов янгол від бога, –

А тепера позираєш, як вдовиця вбога?

Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя;

Здавалося, що прилітав наш дідусь за вістю:

Ой чи живі, чи здорові його милі внуки?

Бо не стерпів він із нами довгої розлуки.

І травиця-зелениця, мов хвиля, хитнулась;

То бабуся до унуків своїх навернулась:

Чи всі, чи всі здоровенькі, унуки маленькі?

Не стерпіла, не бачивши вона їх давненько,

Ізрадувавсь дідусенько на садочок красний

І нас, братів, його унуків, соколиків ясних.

Зрадувалась бабусенька на трави шовкові

Й вас, сестриці, її внучки, мої чорноброві,

Бо садили садочок, травку вони й поливали…

Бо зростили своїх внуків вони й покохали…

«Годі йому з покійними вести розмовоньку;

Повеселім смутненькую його головоньку», –

Так сказала ти, сестрице, та і заспівала;

А зо мною через тебе ненька розмовляла, –

Ненька, ненька старесенька, рідна Україна, –

І до мене промовляла, мов до свого сина!

Веселенько, жалібненько, сміється, ридає,

А серденько до матінки так і припадає.

У всіх очі, як ті зірки, так і запалали,

І до бога вже молитву за родину слали…

Чому, чому, сонце красне, як на домовині,

Світиш смутно, невесело в далекій чужині?

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Молодик», X., 1843, ч. 2, с. 100 – 101, за підписом: «А. Могила».

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 136.