Антін Могильницький

Антін Любич Могильницький уродився 3 марта 1811 року в , селі Калуського повіту, де його отець був священиком. Вже в два роки потім отець умер, а мати з часом віддалася вдруге за урядника при салінах в Солотвині, там отже Могильницький провів дитинні і хлоп’ячі літа. Але у вітчима дізнавав мало опіки, і аж в 16-ім році життя дістався до гімназії.

Задля непосидючої і пустотливої вдачі переходив з одного місця на друге: до Бучача, до Черновець, до Львова, на Угорщину, куди пішов пішки, до Пешту. Скінчивши тут філософію, вступив на богословію до духовної семінарії у Львові, а всюди вславився великими спосібностями, особливо незвичайною пам’яттю.

Він ходив о три роки нижче від Шашкевича і Устияновича і до Маркіянового кружка мабуть не належав, але показував не меншу любов до рідної мови. В році 1838 написав привітні вірші «Голос радості» на іменини ректора Яхимовича і «Піснь радісну» по причині висвячення у Львові пряшівского крилошанина Василя Поповича на єпископа мукачівського. В послідуючім році виголосив в семінарії довше «Слово о повинностях к царю і отечеству». Се було там перше руське слово після Шашкевича.

Скінчивши богословію в р. 1840, оженився і дістав адміністрацію парохії в гірськім селі Хитарі повіту Стрийського, потім в Зборі повіту Калуського, а відтак капеланію в Комарові пов. Станіславівського. Тут пробував 12 літ, а що доходи були малі, а родина велика, то утримував у себе приватний пенсіонат для учеників нижчої гімназії, котрих сам учив, а сусідні священики радо давали своїх синів до нього.

Кремезний тілом і визначний духом, тішився загальною симпатією, був також правним порадником священиків і селян цілої околиці. В 1848-ім році брав участь в народнім руху русинів і став наново, по 9-літній перерві, займатися поезією. В р. 1859 зістав парохом в , в Богородчанськім повіті.

В р. 1861 вибрано його послом до сейму крайового, а звідтам делегатом до ради державної. Тут виголосив (27 червня) визначну бесіду, котра придбала йому широку славу і признання від всіх галицьких русинів. В ній домагався прав для руської мови в школах і урядах.

Але він не згоджувався з тодішньою централістично-правительственною політикою руських проводирів і став щораз менше (а від р. 1867 і перестав зовсім) займатися політичними та й взагалі народними справами. Крім того докучали йому домашні журби, і він, знеохочений та зламаний, щораз більше опускався та проживав незамітно, забутий земляками, аж 13 серпня 1873 умер в переїзді наглою смертю в селі Богородчанського повіту.

Могильницький мав великі спосібності; але не вглибившися ані в поезію народну ані не знаючи українських писателів, тримався класичних взірців польських та німецьких. Язиком писав галицько-руським, але не зовсім зміг опертися пануючій тоді струї і уживав не раз мимоволі твердішого книжного язика. Найбільшу славу придбав собі в своїм часі «Скитом Манявським».

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 341 – 342.