Скит Манявський
Антін Могильницький
Піснетвір епічний,
оснований на повістях народних
Примітки
Вперше надруковано уривками в тижневику «Пчола», 1849, № 14, с. 209 – 213; № 15, с. 225 – 228, та газ. «Зоря галицька», 1849, № 58, с. 347 – 348; № 60, с. 359 – 360; № 61, с. 367 – 368; № 63, с. 379 – 380; № 64, с. 383 – 384, під назвою «Уломок з повісті народної «Скит Манявський», написаної в трьох частях, язиком народним галицько-руським через Антонія Могильницького».
У 1852 р. окремим виданням вийшла перша частина поеми: «Скит Манявський. Піснетвореніє епічеськоє, основане на повістях простонародних руських. Сочинене Антонієм Любичем Могильницьким». Часть 1. Перемишль, 1852. Перед «Введенієм» тут вміщено заспіви до першої («Ах, недоле! Що ж ся стало?…») та другої частин поеми («На могилі на зеленій…»).
Поема «Скит Манявський» лишилась не закінченою. За авторським задумом вона мала складатись з трьох частин. У 1864 р. у газеті «Слово» (№ 100) було надруковано дві перші пісні з другої частини, на яких публікація твору обірвалась.
Уривки з першої частини поеми «Скит Манявський» («Ах, недоле! Що ж ся стало?…», «На могилі на зеленій…», «Введеніє», «Розмова з старцем», «Опис Скита з уст старця», «Образ стародавнього Галича», «Нинішній Галич») подаються за окремим виданням 1852 р.
Скит Манявський – розвалини колись чина святого Василія Великого, в старостві Галицькім, а нині в окрузі Станіславським, у підніжжя отраслей Бескида на восточно-южной стороні потока Манявки, впадаючого годину дороги нижче до ріки Бистриці.
Основан, подля віроятних преподаній ізустних, у другій половині XIII століття або, може, і скоріше – существовав до 1783 года, в котрім височайшім повеленієм Йосифа II ченці, в благочестії несоєдіненім до кінця перебувши, монастир той опустили і повсюди розійшлися, сама же величественна будівля к запустінню нахиляти почалася. – Прим. А. Могильницького.
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 475 – 487; Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 392 – 456, 496 – 500.