Дикий пан

М. Є. Салтиков-Щедрін

Переклад І. Нечуя

(для дітей. Писано з уст поміщика Свєтлоокова)

В одному царстві, в одному государстві жив собі поміщик, жив і, на світ дивлячись, веселився. Всього було в нього досить: і мужиків, і хліба, і скоту, і землі, і садків. І був собі той пан дурний, читав газету «Вѣсть» [Газета «Вѣсть» – орган великоруської аристократії, котора хоче повернути назад кріпосне чи панщанне право. Її найбільш читають польські пани. – прим. І. С. Н.-Л.], а тіло мав м’яке, біле і розсипчасте. От раз той пан почав молитись, благати бога.

– Господи! Я зовсім тобою вдоволений, всім на дарований! Одного тільки не переносить моє серце: вже аж надто багато розплодилось в нашому царстві того мужика!

Але бог знав, що той пан був дурний, і не слухав його прохання.

Бачить поміщик, що мужика з кожним днем не тільки не вменшається, але ще й прибільшається та прибільшається; бачить і спасається: «А що буде, як він все моє добро переїсть?» От і загляне пан в газету «Вѣсть», що йому треба робити в такім разі, і прочитає: старайся!

– Одно тільки слово написано» – каже собі дурний пан, – а золоте те слово!

І почав він старатись, і не те, щоб як-небудь, а все по правилу. Коли мужикова курка забреде в панський овес, – зараз її, по закону, в борщ; чи нарубає там мужик дровець покрийому в панському лісі, – зараз беруть ті дрова на панський двір, а з чоловіка, по правилу, штрахв.

– Я найбільше маю сили над ними через оті штрахви! – було каже поміщик своїм сусідам, – бо вони ще більше розуміють.

Бачать мужики, що в їх пан хоч і дурний, але йому надано великий розум. Обгорнув він їх так, що нема куди й носа виткнути. Куди вони не глянуть, – все не можна, та заборонено, та не ваше! Чи скотинка вийде на водопій – пан кричить: моя вода; чи курка вибреде за царину – пан кричить: моя земля! І земля, і вода, і повітря – все його стало! Нема в мужика скалок, щоб світити в хаті, нема бадилини, щоб хату вимести. От і почали мужики всією громадою молитись до господа бога:

– Господи! лучче нам пропасти з малими дітьми, ніж так цілу жизнь бідувати!

От і почув милостивий бог слізну сирітську молитву, і не стало мужиків на всій простороні маєтності дурного пана. Ніхто й не примітив, куди дівся той мужик; тільки люди бачили, як зразу схопився м’якиновий вихор і, ніби чорна хмара, полетіли на повітрі мужичі пістрові штани. Вийшов пан на балкон, потяг носом і чує: на всіх його маєтностях стало чисте-пречисте повітря. Натурально, що він зостався вдоволений. «От тепер же я попещу своє тіло біле, пухке, розсипчасте», – думав він. І почав він жити та поживати, і почав гадати, чим би свою душу втішити.

– Закладу в себе театр! – думає він, – напишу до актьора Садовського. Приїжджай, мов, милий приятелю! і актьорок привези із собою.

Послухав його актьор Садовський, сам приїхав і актьорок привіз. Тільки бачить він, що в хатах у поміщика порожньо, ставити театр і підіймати завісу нема кому!

– Куди ж оце ти подівав своїх хлопів? – питає Садовський у пана.

– Та так і так, – одказує пан. – Бог, по моїй молитві, очистив од мужиків всі мої маєтності.

– Єднак же, братику, ти дурний пан! Хто ж тобі, дурню, подасть умиватись?

– Та я вже кілька днів ходжу невмиваний.

– Чи не думаєш ти на морді розплодити гриби? – промовив Садовський і з цим словом сам поїхав і актьорок повіз.

Згадав пан, що в нього поблизу є чотири знакомі єднорали. «А попробую я вп’ятьох з єдноралами перекинути на картах одну та другу пульку».

Сказав і зробив: написав запросини, назначив день і одіслав письма по адресу. Єднорали ті були не зовсім нестоящі, але голодні, і тим дуже хутко приїхали. Приїхали і не можуть надивуватись, чого в пана таке чисте повітря стало.

– А тим, – хвастався пан, – що бог, по моїй молитві, всі мої маєтності обчистив од мужиків.

– Ох, як же то гарно! – хвалили єднорали пана, – так теперечки в вас зовсім не буде тхнути холопським запахом.

– Зовсім, – одказує пан.

Переграли вони пульку, переграли й другу: чують єднорали, що прийшов їм час пити горілку, озираються з неспокоєм.

– Мабуть вам, пани-єднорали, схотілося закусити? – питає поміщик.

– О! непогано було б, пане поміщику!

Встав пан з-за стола, пішов до шахви і виймає звідтіль по цукерці і по печатаному медяникові на кожного чоловіка.

– Що це таке? – питають єднорали, витріщивши на його очі.

– А от закусіть, що бог послав І

– Та нам би м’ясця! м’ясця б нам!

– Ну, м’яса в мене задля вас немає, пани-єднорали, бо з того часу, як мене бог спас од тієї мужви, в печі в мене, в пекарні, не топлено.

Розгнівались на нього єднорали, аж чуби в їх застукотіли.

– Але ж ти таки жереш що-небудь сам? – присікались вони до нього.

– Я годуюсь дечим сирим, та от іще маю медяників до якого часу.

– Ох, який же ти дурний пан! – промовили єднорали і, не скінчивши грати в карти, розійшлись до господи.

Бачить пан, що його вже вдруге чествують дурнем, і хотів уже задуматись, але саме тоді впала йому в вічі колода карт; він махнув на все рукою і почав розкладати гран-пасьянс.

– Побачим, панове ліберали, – каже він, – хто кого подужає! Докажу ж я вам, що можна зробити з правдиво загартованою душею!

Розкладає він «панянський каприз» і думає: як випаде зразу тричі, то, значить, не треба звертати уваги. І неначе на біду! Скільки разів не розкладав, все в його виходить, все в його виходить! Не зосталось в його навіть жоднісінького сумління!

– Ну вже ж! – каже він, – коли сама хвортуна показує, то вже треба зоставатись твердо на своєму до кінця. А тим часом годі вже мені розкладати гран-пасьянс! Піду ще, займусь чим-небудь.

От ходить він, ходить по кімнатах, потім сяде і посидить і все думає. Думає він, які-то машини повиписувати з Англії, щоб усе, бач, робити парою та парою, і щоб хлопським духом і не тхнуло. Думає, який він розведе родючий садок: отут ростимуть груші-дюшеси (кралі), а тут – груші-гливи, а тут – морелі, там – грецький горіх. Гляне він у вікно, щоб там усе було так, як йому забажалось! От ламає гілля під важкими овощами дерево грушове, персикове, мореля, ніби по наказу щуки в казці, а він тільки збирає овощі машинами та в рот загортає! Думає він, яких корів розведе, що не буде в їх ні шкури, ні м’яса, а тільки молоко та молоко. Думає він, яких полуниць насадить в огороді, все подвійних та потрійних, по п’яти ягід на хунт, – і скільки-то він продасть таких полуниць в Москві! В кінці всього він втомився, думаючи, підступив до дзеркала, подивився, а там уже сіло пороху на два пальці.

– Семенище! – крикнув він зразу, забувши, але зараз опам’ятався і каже. – Ну, нехай собі так постоїть до якого часу! а вже ж я докажу тим лібералам, що можна зробити з твердою душею.

Повештається пан таким способом, поки добре смеркне, а потім іде спати! А йому сни ще веселіші сняться, ніж ті, що він бачив удень. Сниться йому, що сам губернатор довідався про таку його панську твердість і питав у ісправника:

«Який там у вас у повіті завівся твердий чоловік?»

Потім сниться йому, що за ту саму твердість настановили міністром і ходить він ввесь в стрічках і хрестах і пише циркуляри: «Всім бути твердими і ні на що не вважати!» Потім сниться йому, що він ходить на берегах Тігра і Євфрата…

– Єво! мій друже! – ніби промовляє він.

Але вже він переглядів усі сни; треба вставати.

– Семене! – кричить він знову, забувши, але знов пригадав… і похилив голову.

«Щоб тут таке робити? Чим би зайнятись?» – питає він сам у себе: хоч би домовика якого приніс дідько! Коли це якраз на його слова котить у двір сам копитан-ісправник. Дикий пан зрадів невимовно, побіг до шахви, вийняв два печатані медяники і думає: ну, цей зостанеться вдоволений, здається мені так…

– Скажіть, будь ласка, пане-поміщику, яким-то чудом всі ваші «временнообязанные» мужики зразу счезли? – питає ісправник.

– А так і так, бог, по моїй молитві, всі мої маєтності обчистив од мужиків.

– Так! А чи не знаєте ви, пане-поміщику, хто буде за їх платити податі?

– Податі!.. то вони! то вони! то їх найсвятіший довг і повинність.

– Так. А яким же способом взяти в їх ту подать, коли вони, по вашим молитвам, розсіялись по земному лиці?

– Про те я вже нічого не знаю, щодо мене, то я платити не хочу.

– Чи знаєте ви, пане-поміщику, що скарб без податків і повинності, а найбільше без горілочної і соляної регалії не може існувати?

– Я? Я готов! чарку горілки… я заплачу!

– Чи знаєте ви, що, по вашій ласці, в нас на базарі нема й шматка м’яса, і хунта хліба не можна купити? Чи знаєте ви, чим то пахне?

– Змилуйтесь! Я од себе готов жертвовати! От вам цілі два медяники!

– Дурний же ви, пане-дідичу! – промовив ісправник, повернувся і поїхав, не глянувши навіть на печатні медяники.

Задумався тепер пан вже не на жарт. Це вже третій чоловік чествує його дурнем; третій чоловік подивиться, подивиться на його, плюне й піде. Чи вже ж то він-таки й справді дурень? Чи вже ж та несхильність, котру він так пестив у своїй душі, в перекладі на звичайну мову буде зватись тільки – дур, безрозум’я? Чи вже ж то од його несхильності перестали платитись і податі і регалії; стало неможливим дістати на ярмарку й хунта борошна, ні шматочка м’яса?

І так як він був дурний пан, то спершу навіть прихнув од приятності од одної думки, що він таку штуку зробив; але потім він пригадав слова ісправника: «Чи знаєте ви, чим оце пахне?» і справді-таки перелякався.

Почав він по своєму звичаю ходити по хатах вперед і назад і все думав: чим же оце воно пахне? Чи не пахне воно яким поселенням? наприклад, Чебоксарами? або може й Варнавиним?..

«А хоч і в Чебоксари, чи що там! Принаймні мир доконався б у тому, що значить тверда душа», – каже пан, а сам думає по секрету од самого ж себе: «В Чебоксарах я може побачив би мого любого мужика!»

Походить оце поміщик, і посидить, і знов походить. До чого він не підійде, все, здається, так і каже йому: а який же ти дурний, пане-поміщику! Бачить він, біжить через кімнату мишеня і підкрадається до карт, котрими він колись розкладав гран-пасьянс і так їх засалив, що вони пробуджували вже мишачий апетит.

– Кшш!.. киша! – кинувся він до мишеняти. Але мишеня було розумне і тямило, що пан без Семена не може зробити йому жодної шкоди. На одповідь грізному крикові пана воно тільки майнуло хвостом і через хвилчну вже виглядало до його з-під канапи, неначе промовляло: потривай, дурний пане! Се ще не все! Не тільки карти, я з’їм твій шлафрок, як ти його засалиш добре, як слід!

Чи багато, чи мало часу минуло, тільки бачить пан, що в його саду стежки позаростали реп’яхами та комочками, в кущах аж кишать гадюки та гадина всяка, а в паркові дикий звір виє. Раз навіть прийшов ведмідь до самісінького дому, сів на задні лапи, поглядав в вікна на пана і облизувавсь!

– Семене! – гукнув пан, але зараз схаменувся… і… заплакав. Але та твердиня душі все ще не покидала його. Кілька разів він вже і ослабівав, але як тільки було почує, що його серце починає розставати, то зараз кидається до газети «Візсть» і в одну хвилю знов ожорсточиться.

– Ні! чорта з два! лучче я зовсім одичію, лучче буду з Дикими звірюками бродити в лісі, та нехай ніхто не скаже, що російський дворянин, князь Урусъ-Кугушъ-Юльдіхбаєв оступився од принципів…

От він і одичів. В той час вже настала осінь, морози стали добренькі: він не чув навіть холоду. Од голови до самих ніг пан обріс волоссям, неначе древній Ісав, а нігті в його стали як залізні; він давно вже перестав сякати носа, а ходив більше на ногах і руках і навіть дивувався, як він не знав того попереду, що такий спосіб прогулянки найкращий і найзручніший. Він втратив навіть зугарність вимовляти людські язичні голоси, а натомість привик до якогось особливого побідного крику, середнього меж свистінням, шипінням і рохканням. Але хвоста ще не добув.

Оце було вийде в свій парк, де колись він пестив своє тіло ніжне, біле, розсипчасте, в одну мить влізе, мов кіт, на самий вершечок дерева і стереже звідтіль. Тільки що прибіжить зайчик, стане на задні лапки і прислухається, чи не чути звідкіль небезпечності, а він вже й там! Як та стріла, стрибоне він з дерева, вчепиться в свою здобич, розірве її кігтями та й з’їсть так з усіма тельбухами, навіть зі шкурою.

І став він страшенно дужий! такий дужий, що мав собі за право стати в приятельські стосунки з тим самим ведмедем, що колись поглядав на його через вікна.

– Чи хочеш, Михайло Івановичу, ходити зо мною в походи на зайців? – промовив він до ведмедя.

– Чом же не хотіти! – одказав йому ведмідь, – тільки, брате, ти надаремне згубив тих мужиків!

– Чому так?

– А тим, що мені того мужика далеко було легше їсти, ніж вашого брата, шляхтича. І от скажу тобі в вічі – дурний ти пан, хоч мені й приятель!

Тим часом копитан-ісправник, хоча і протегував поміщикам, але при такому ділі, як пропажа мужика з лиця землі, не посмів мовчати.

Губернське начальство стривожилось од його звістки і пише до його: «А як ви думаєте, хто теперечки платитиме податі? Хто питиме горілку по шинках? Хто буде займатись невинними роботами?» Копитан-ісправник одписує: скарб тепер варто скасувати, а невинна робота вже сама по собі перестала; натомість по всьому повіті розширились розбої, грабування, убивання. На днях, мов, і його самого, ісправника, якийсь ведмідь – не ведмідь, чоловік – не чоловік трохи не задрав, і в тому ведмедеві-чоловікові він постерегає того самого дурного пана, котрий заварив кашу.

Заворушилось начальство і зібрало раду. Стали на тому, щоб мужиків піймати, а дурному панові, що заварив кашу, найделікатніше розтолкувати, щоб він перестав дуріти і не робив жодної притичини для вкладу податі в скарб.

Неначе нарошне, саме тоді через губернський город летів вийшовший рій мужиків і обсипав увесь базарний пляц. От зараз ту благодать зібрали, посадили в солом’яник і послали до повіту.

І зараз запахло в тім повіті мякинами й кожухами; тільки зараз же на базарі показалось борошно і мясо, і всяка птиця, а податків за один день тільки покладено, що казначей, побачивши таку купу грошей, тільки ляснув долонями з дива і крикнув:

– І звідкіль ви, шельми, оце достаєте?

– А що ж сталося з паном? – спитаєте мене, читатель На це я вам скажу, що його піймали з великою силою, а, зловивши, зараз висякали йому носа, обмили його і зрізали йому нігті. Потім копитан-справник прочитав йому добрий отченаш, одібрав газету «Вѣсть» і, віддавши на догляду Семенові, поїхав.

Той пан, одначе, живе собі й досі, розкладає гран-пасьянс, жалкує за своїм попереднім життям в лісах, вмивається тоді тільки, як присилують, і часами – реве стиха.

М. Є. Салтиков (псевдонім Щедрін).

Примітки

В архіві О. Кониського, що зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, є переклад казки М. Є. Салтикова-Щедріна «Дикий помещик», здійснений І. С. Нечуєм-Левицьким.

Рукопис чистовий, на шести сторінках чималого формату. Запис під заголовком «(Отечеств. записки, 1869 г. Март)» свідчить, що переклад зроблений із тексту, опублікованого в цьому журналі. На останній сторінці рукопису – підпис автора: «Салтиков (псевдонім Щедрін)».

Переклад здійснено одночасно з попередньою казкою «Повість про те, як мужик харчував двох генералів»; він призначався так само для журналу «Правда». Але у зв’язку з припиненням видання журналу «Правда» казка «Дикий пан» не була надрукована.

Друкується вперше за рукописом, який зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (Ф. 77, № 151).

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 2, с. 369 –