Повість про те,
як мужик харчував двох генералів

М. Є. Салтиков-Щедрін

Переклад І. Нечуя

(для дітей)

Жили собі два генерали. Вони були дуже легкодушні, і за те швидко по приказу щуки і по моєму бажанню вони побачили, що знаходяться на безлюдному острові.

Ті генерали всю жизнь служили в якійсь регістратурі, там родились, вихарчувались і постарілись, і тим-то нічогісінько не розуміли, окрім: «Примите уверение в совершенном моем почтении и преданности».

Скасували ту регістратуру, бо була зовсім непотрібна, і випустили генералів на волю. Зоставшись «за штатом», вони оселились в Петербурзі, на Піддячеській улиці, на осібних квартирах, кожний мав свою кухарку і брав пенсію. Тільки раз якось прокинулись вони вранці і бачать, що лежать оба під одним одіялом і лежать – на безлюдному острові. Спершу вони нічого не розуміли і почали розмовляти, неначе їм нічого і не трапилось.

– Чудний, ваше превосходительство, мені сьогодні снився сон, – промовив один генерал, – сниться мені, що я ніби живу на безлюдному острові…

Тільки що сказав це, та як скочить! Скочив і другий генерал.

– Господи! що ж це таке! де це ми! – крикнули оба не своїм голосом.

І почали вони питати один одного, чи справді все це тільки сон, чи таки і на ділі трапилась їм така оказія. Однак же, як не силкувались вони запевнити себе, що все це тільки сон, але таки приишлося доконатись, що то була сумна справдешність.

Перед ними з одного боку шуміло і розстелялось синє море; по другий бік – лежав невеличкий клапоть землі, а поза ним геть-геть розстелялось скрізь однакове безбережне море. Заплакали генерали вперве після того, як скасували регістратуру. Стали вони роздивлятись один на другого і побачили, що вони в нічних сорочках, а на шиї в кожного висить червоний орден св. Ганни І степені.

– От тепер би добре було випити конвійочки! – промовив один генерал, але, згадавши, яка йому трапилась нечувана оказія, заплакав вдруге.

– Що ж ми оце будемо робити? – говорив він через сльози. – Коли теперечки і «доклад» написати, та яка ж вийде з того користь?

– Знаєте що? – обізвався другий генерал, – ідіть ви, ваше превосходительство, на схід сонця, а я піду до заходу, а ввечері знов зійдемось на цім самім місці. Може, що й найдемо.

Почали вони шукати, де схід, де захід сонця. Згадали вони, як колись начальник говорив: коли хочеш знайти схід сонця, то стань лицем до півночі, і вправо буде, чого треба. Почали вони шукати півночі, ставали і сюди і туди, спробували всіх сторін світу, але тим, що ціле життя служили в регістратурі, то нічого й не знайшли.

– Або от що! ваше превосходительство: ви йдіть управо, а я – вліво; так буде краще! – промовив один генерал, котрий, окрім регістратури, служив ще в школі воєнних кантоністів вчителем каліграфії і тим був розумнішим.

Як сказали, так зробили. Один генерал пішов управо і бачить він – росте дерево, а на дереві всякі овощі. Хотів генерал дістати хоч одно яблучко, але всі так високо висіли, що треба було лізти. Спробував лізти – нічого не вийшло, тільки сорочку порвав. Прийшов він до струмочка, бачить: там риба грає, ніби на Фонтанці в засіках (в Петербурзі), так аж кишить, аж кишить!

«Ото якби такої рибки та на Піддячеську!» – подумав генерал і навіть його лице змінилось від апетиту.

Зайшов він у ліс, а там рябчики свищуть, тетері кричать, зайці бігають.

– Ой господи! скільки тут їжі, скільки тут їжі! – промовив генерал, почувши, що йому стало вже нудно.

Нічого робити; треба вертатись на місце змови з порожніми руками. Приходить він, а другий генерал вже й дожидає його.

– Ну що, ваше превосходительство? чи промислили що-небудь?

– Та ось найшов старий нумер «Московских ведомостей», а більш нічого!

Полягали генерали знов спати, але не спалось їм натще. То їх тривожила думка, хто за їх буде брати пенсію, то згадували вони ту рибу, овощі, рябчиків, тетер, зайців, що бачили вдень.

– І хто б подумав, ваше превосходительство, що людська харч в первобутнім стані літає, плаває і на дереві росте? – сказав один генерал.

– І справді, – одказав другий генерал, – сказати правду, я й до сього часу думав, що паляниці і родяться такими, якими їх вранці подають до кофе.

– Так воно, наприклад, коли хто схоче ззісти куропатку, так повинен попереду її піймати, вбити, обскубти, спекти… Але ж як же все це зробити?

– І як його все це зробити? – неначе луна промовив другий генерал.

Замовкли вони і почали сплющувати очі, щоб заснути; але голод зовсім проганяв сон. Рябчики, індики, поросята так і мигали перед їх очима, та такі соковиті, трохи прирум’янені, з огірками і з іншою салатою.

– Тепер здається, я б іззів свій власний чобіт! – промовив один генерал.

– Та й рукавички бувають смачні, як довго їх поносити! – зітхнув другий генерал.

Коли це генерали разом зирнули один на другого: в їх очах заблищав злий огонь, зуби зацокали, з грудей вилетіло лихо знаменуюче гарчання. Вони почали стиха підгарчувати один до одного і в один миг ока розлютувались. Полетіло шмаття, рознісся писк і охання: той генерал, котрий був вчителем каліграфії, одкусив у свого товариша орден і зразу проковтнув. Але текуча кров неначе трохи їх заспокоїла.

– Дух святий при нас! – промовили вони разом, – та це ж ми, чого доброго, ззімо один одного! І як ми сюди залізли? І яка злодюга так жартує з нами?

– Треба б, ваше превосходительство, якою-небудь розмовою трохи забавитись, а то в нас тут буде убій! – промовив один генерал.

– Починайте, – одказав другий генерал.

– Як, наприклад, ви гадаєте: чому сонце попереду сходить, а потім заходить, а не навиворіт?

– Чудний з вас чоловік, ваше превосходительство! адже ж і ви попереду встаєте, йдете до департаменту, там пишете, а потім лягаєте спати?

– Та чом же не припустити таку перевертку: попереду лягаю спати, бачу всякі сни, а потім встаю?

– Гм… гм… А я, сказати правду, як служив у департаменті, то все так думав: от тепер ранок, а потім буде день, а потім подадуть вечерю, і спати час!

Але згадування про вечерю знову швиргонуло на їх смутком і перервало розмову з самого початку.

– Я чував, як один доктор казав, що ніби людині довго можна годуватись своїми власними соками, – почав знов один генерал.

– Як воно так?

– А так… Свій власний сік ніби породить інший сік, а той сік, як прийде йому черга, ще наробить соку, і так далі, аж поки соки зовсім не висхнуть.

– А тоді що?

– Тоді треба щось їсти…

– Пху!

Словом сказати, про що не починали вони розмову, він якось усе перескакував на спомин про їжу, а це ще гірше роздражнювало їх апетит. Постановили: розмову покинути, і, згадавши про нумер «Московских ведомостей», нападом почали його читати.

«Вчора, – почав дрожачим голосом читати один генерал, – у шановного начальника нашої древньої столиці (Москви) був парадний обід. Стіл був сервирований на сто осіб з дивною розкішшю. Дари всіх земель призначили ніби собі рандеву на тому чарівному празникові. Тут була і «шекснинская стерлядь золотая», і годованець лісів кавказьких – фазан, і дуже не звичайні на нашій півночі в лютому місяці – суниці й полуниці…» [Нехай ніхто не думає, що лаємо Москву, як звичайно на нас наговорюють. В Росії гаразд більше лають в журналах і газетах «Москву» і її партію, ніж у «Правді» в Галичині. – Перекл.]

– Пху, господи! Чи вже ж, ваше превосходительство, не зумієте таки знайти іншої р«чі? – крикнув генерал з переполоху і, взявши од товариша газету, прочитав от що:

«З Тули кореспондують: вчора, по случаю піймання в річці Уні осятра (подія, якої навіть не пам’ятають старожили) та ще й тим, що в осятрі впізнали «частнаго пристава Б» (поліцейського), був у тутешнім клубі бал. Повинного в тому торжестві принесли на прездоровому дерев’яному полумискові, обкладеного огірочками і держачого в щелепах кусок зелені. Доктор Б, що був на той день діжурним старшиною, дуже старанно наглядав, щоб усі гості взяли по шматочку».

– Тривайте, ваше превосходительство, і ви, здається, не дуже обережні на вибор читання! – перервав йому другий генерал і, взявши по черзі газету, прочитав: «З Вятки кореспондують: один з тутешніх старожилів виготував ось який оригінальний спосіб варити юшку: взявши живого налима (рибу), він велів його попереду висікти різками, тоді, як од болю печінка в нього побільшає…» Генерали похилили голови. Все, на що тільки вони не кидали очима, все нагадувало про їжу. Тх власні мислі замишляли проти їх лихо, бо, хоч вони і хотіли одігнати од себе думку про їду, все ті образи чіплялись до їх через силу.

Коли це разом освітило натхнення того генерала, що був учителем каліграфії.

– А що, ваше превосходительство, коли б нам знайти мужика, – промовив він радісно.

– Як же то, мужика?

– Та так, простого мужика… які звичайно бувають мужики. Вже би нам зараз і паляниць подав, і птиці наловив, і риби!

– Гм… мужика; але де ж його взяти, того мужика, коли його нема?

– Як-то нема мужика? мужик є скрізь, тільки треба його пошукати! Напевно, він де-небудь сховався, од роботи одхиляється!

Ця мисль так підкріпила генералів, що вони скочили, як дурні, і побігли шукати мужика.

Довго ходили вони по острову без щастя, але в кінець усього гострі пахощі од хліба і кислого кожуха навели їх на слід. Під деревом, черевом догори і підклавши кулак під голови, спав прездоровий мужичище і, видимо, втікав од роботи. Не було міри злості генеральській.

– А ти спиш, пічкур! – кинулись вони до його, – а тобі й за всі голови, що тут генерали уже другий день як з голоду помирають! Зараз до роботи!

Встав мужичисько; бачить, що генерали люті. Блиснула в його думка дати драла, але вони таки вчепились у його і так і закоціліли.

І почав він перед ними працювати.

Попереду поліз на перше дерево і нарвав для генералів по десятку самих стиглих яблук, а собі взяв одну кислицю. Потім покопав землі і дістав звідтіль картоплі; потім взяв два шматки дерева, потер їх один об другого і дістав вогню. Потім з свого волосся зробив сільце і зловив рябчика. А в кінці всього розклав багаття і напік стільки всякої провізії, що генералам прийшла в голову думка, чи не дати і дармоїдові частинку? Дивились генерали на ту мужичу працю, а серце в їх весело грало. Вони вже й забули, що вчора трохи не померли з голоду, і думали: ото, як добре бути генералом, ніде не загинеш!

– Чи ви задоволені, панове генерали? – питав тим часом мужичисько-дармоїд.

– Вдоволені, милий друже, бачимо твою ревність! – відказували генерали.

– Чи не позволите теперечки відпочити?

– Одпочинь, дружище, тільки скрути попереду вірьовку.

Мужик зараз набрав диких конопель, розмочив у воді, побив, пом’яв – і надвечір вірьовка уже була готова. Тою ж вірьовкою генерали прив’язали мужика, щоб не втік, а самі лягли спати. Минув день, минув другий; мужичисько дійшов до того, що почав у пригорщах варити борщ. Поробились наші генерали веселі, пухкі, гладкі, білі. І почали вони говорити, що тутечки вони живуть на всьому готовому, а тим часом їх пенсія в Петербурзі збирається та збирається.

– А як же вам здається, ваше превосходительство, чи справді то було «вавілонське столпотвореніе», чи то тільки так, іншемовність? – каже було один генерал другому, поснідавши.

– Думаю, ваше превосходительство, що було і справді, бо як же пояснити собі те, що на світі багато язиків.

– То воно виходить, що й потоп був?

– І потоп був, бо як інакше, то чим же й доказати бування допотопних звірів? Та ще й тим, що в «Московских ведомостях» повіствують…

– Чи не прочитати нам трохи «Московских ведомостей»?

І оце знайдуть нумер, сядуть в тіні, прочитають од дошки до дошки: як їли в Москві, їли в Тулі, їли в Пензі, їли в Рязані – і тепер нічого не занудить.

Чи довго так було, чи недовго, а генералам стало скучно. Вони частіше почали споминати про покинутих в Петербурзі кухарок і тихенько навіть плакали.

– Як-то тепер на Піддячеській, ваше превосходительство? – питав один генерал у другого.

– І не говоріть, ваше превосходительство! все серце переболіло! – одказував другий генерал.

– Воно то й тут добре! слова нема! а все, знаєте, якось не до ладу баранцеві без ягнички! та й мундира шкода!

– Ще й як шкода! А найбільше, як четвертого класу! подивишся на одно вишивання, й голова тобі заморочиться!

І почали вони силувати мужика: повези та й повези нас на Піддячеську! І що ж би ви думали! Мужик знав навіть Піддячеську, він там був, мед-вино пив, по вусах текло, в рот не попало.

– А ми з Піддячеської генерали! – раділи генерали.

– А я, коли бачили таке: висить чоловік коло дому знадвору, в коробці на вірьовці, і стіну краскою маже, або на покрівлі наче муха лазить, – оце ж то я самий, – одказав мужик.

І почав мужик на бобах ворожити, як би то йому своїх генералів потішити за те, що вони його, дармоїда, жалували і не знехтували його мужичих діл. І зробив він корабель – не корабель, а таку посудину, щоб на ній можна було переплисти океан-море якраз до самої Піддячеської.

– Та гляди ти, шельмо, не втопи нас! – сказали генерали, побачивши, що на воді захитався човен.

– Заспокойтесь, панове генерали, це не вперве! – одказав мужик і почав лагодитись в дорогу.

Набрав мужик пуху білого, лебединого, постелив його на дні човна. Постеливши, поклав на дно генералів і, перехрестившись, поплив.

Тільки генерали набралися страху дорогою од бурі та од вітрів усяких, як вони лаяли мужичиська за його дармоїдство – цього не можна ні пером списати, ні в казці розказати. А мужик все гребе, да гребе, да годує генералів оселедцями.

От уже і Нева-матушка, от і Катеринин славний, канал, а от і Піддячеська! Плеснули кухарки в долоні, побачивши, які їх генерали стали гладкі, білі та веселі. Напились генерали кофе, наїлись гарних паляниць і наділи мундири. Поїхали вони в казначейство, і скільки тут грошей нагребли, того ні в казці не сказати ні пером описати!

Одначе і про мужика не забули. Вислали йому чарку горілки і десять шагів міді.

Примітки

Вперше надруковано у львівському журналі «Правда», 1870, № 5.

В журналі наприкінці тексту – підпис «М. Є. Салтиков» і далі: «(Так в оригіналі. Дивись «Отечественные записки» 1869 р., ч. 2. Февраль, л. 597)». Отже, переклад казки Салтикова-Щедріна зроблений за текстом, опублікованим у журналі «Отечественные записки», 1869, № 2.

Переклад казки Салтикова-Щедріна Нечуй-Левицький супроводив «переднім словом». У цій передмові він писав:

«Маючи думку в швидкім часі познакомити Галицько-Українську громаду з великоруською журналістикою за 1869 р. і початком прямування будущих партій, котрі наклюнулись трохи в літературі, ми тим часом подаємо переклад кількох повісточок сатиричних п. Салтикова (псевдонім – Щедрін). Подаємо ті повістки яко підходячі більше під прямування «Правди» яко органа народовців. Маючи надію прописати в «Правді» про прямування журналістики великоруської, де вся сливе література тільки й скупчилася, що в журналах, ми муситимемо говорити і про сьогочасних писателів, їх дух і прямування. Тим-то маємо за потрібне діло подати в Галичину переклад кількох п’єс і характерних і близьких до духу «Правди» і вольніщих чи «ліберальних», а не тих, які передруковує часом «Слово» п. Дідицького і яких в Росії ніхто не читає, окроми хіба самих їх авторів».

Потім переклад надруковано в книжці «Руська читанка» О. Партицького, Львів, 1871, як твір Нечуя-Левицького.

Друкується за журналом «Правда», 1870, № 5.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 2, с. 361 – 368.