Свірчовський

Тимко Падура

Втогді буйні вітри завівали:

– Де ж ви вашого гетьмана сподівали?

Біля міста Килії

На турецькій линії.

З давньої пісні о Івані Свірчовським

1

Вийди, о сонце! вже мрачні тумани

Дунулись з вітром за могили дацькі.

З-далека тільки сивії кургани

Степами тягнут в табори козацькі.

А з міста Ясів господар Івоня

Привів в табори боярів Волоши;

Старшині в низькім хилятся поклоні,

А сотням спилят подарки і гроші.

Бо султан Селім Петрилу Мультанців

Веде посісти Волох господарство:

Вже над Дунайом верне тьма поганців,

А в Ясах тільки козацьке лицарство.

Але Івоня боярів облесній

Не вірит думці, спасіння шукає

В шаблі козацькій, а в судьбі небесній

Здався козацтву і так промовляє:

«Коли-б не знав я, чеснеє лицарство,

В якій вас світом величают славі,

Не слав бим до вас, о моє владарство

В кровавій з турком спиратись розправі.

Тяжкий то ворог! тяжше під ним жити!..

А хоть вас Бог нам за омаль приводит.

Но я в честь вашу так буду лічити,

Мовби з вас кождий з тисячами ходит.

А що о датки, ніщо говорити:

Для вас у мене на нічім не збуде,

А як Господь дасть поганів побити,

То моє щастя вашим щастям буде!»

Скінчив господар. Старшині бояри

Золоті в мисках стали нести гроші,

До них Свірчовський за мову і дари

Так від молодців відкаже Волоші:

«Ми не за датком козацьке лицарство

Ведем до твеї отчини Івоні!

За святу віру, за Ісуса царство

Против поганів меч носим в долоні.

Били-сьмо з турком, били кримських ханів,

Для християньства не пощадим праці…

Ні ті жахнутся мерзенних поганів,

Що сплят на шаблі, а мрут на кульбаці.

Бог рядит миром, а як нам поможе

В отчині твоїй з ворогів огнатись,

Втогді даси нам: тепер в ім’я боже

Берімся шабель – не час умовлятись».

Сказав, прощався, втім сурми озвались,

Шляхом дунайським з лицарством пустився;

Бунчуки з вітром в степах колисались,

Над ратищ лісом хмарний пиль скотився.

Так валом змія, коли в тирси гущі

Захопит вихор опале насіння,

Широким світом засівае в пущі

І життя зарід і стебло нищіння.

2

Тихше, Дунаю, коти шумні хвилі.

Здрімались вітри по моря глубині.

З-під хмари місяць, як птах на могилі,

Тужит безсонний в небесній пустині.

По стені сяют в мрачній далечині

Решти Селіма табору в пожарі.

Не чутись гласу, йно козацькі тіні

З хмарами диму віются в обшарі.

З недогорілих наметів Мультанців

Вислав Свірчовський з’юшаних і в пилі

До господаря бісурманських бранців,

Сам з козаками погнав і к Петрилі.

На м’ягкім пусі Мультан воєводу

Збудили сурми козацькі з могилів:

Пустився в чайці на дунайську воду,

А здав погані багатий Брагилів.

Нім тихий вечір осів на долинах,

Озвалась з башні Січи піснь родиня:

Сон вийшов з міста, а в його руїнах

В луні заснули попіл і пустиня.

Тільки за містом на чистій ведуті

В юсі остиглій музулман холоне;

Коли ж діл твоїх в херувимій нуті

Воскресне пам’ять, слов’ян Маратоне?!…

3

Вечір був тихий, сонце з могил дацьких

На семиградські покотилось гори,

Коли Івоня з окопів козацьких

В сльозах виходив в бісурман табори.

Не мильше ж було з шаблею в долоні

На полі слави з славою кінчитись,

Ніж у погана, та ще на поклоні,

Чекати смерті і на смерть дивитись?

Завірив туркам, а хреста сцурався,

Бог супостата опустив в недолі…

Лоб його в паши на списі зістався,

Щадки десь в праху звалялись на полі!

4

Під темним лісом в світлі ранних зорів

«Гурраг!» озвались запорозькі чати;

«Гурраг!» в тумані покотилось з горів,

І в турках Січи загрузли булати.

Зразу над ними хмарилось, греміло,

В темряві з лоском луна добувалась,

Димілось… тахло… глухло… зманячіло…

Йно хмара пилі з вітрами буялась.

З хмарами пилі звіялись і віки,

Дії приспала тишини глубина,

Птах розніс кості, вітер дум потіки –

О туги світе, де ж твоя кінчина?!…

Славута, 1829.

Примітки Т. Падури

Свірчовський, ротмістр пограничного війська на Поділлі, мабуть не був русином, і єго ватага лише в часті складалася з русинів.

дацькі – в давній Дації, нинішній Румунії, котра складаєся з попередніх княжеств Молдавії (Мултан), з головним містом Яссами, і Волощини, з головним містом Букарештом.

господар Івоня – р. 1574 господар волоський Івоня розпочав війну против турків з тої причини, що султан Селім хотів поставити на єго місце господарем князем Петрила, брата господаря молдавського, котрий обіцяв платитн більший гарач султанові, а Івоня за згодою ради своїх боярів волів битися ніж так багато платити.

спасіння шукає в шаблі козацькій – Івоня удався за помочію до козаків, і дійсно зібралася ватага, котрої головним начальником був Свірчовський.

за омаль – всіх козаків було 1200.

що о датки… на нічім не збуде – Івоня обіцяв козакам платити тілько, кілько самі хотять.

Тихше, Дунаю… – Свірчовський хотів напасти на турків несподівано в ночі, тому і припоручив всім, щоби ішли як найтихше.

воєводу збудили сурми… – Несподівано заскочені. Турків і молдаван полягло дуже багато, і ледве сам воєвода молдавський з братом своїм утік через озеро Дунайське до міста Браіли.

озвалась з башні піснь Січи – козаки і волохи вдерлися до Браіли дуже скоро.

виходив в бісурман табори – турки, бачучи що козаків тяжко подужати, стали переговорювати з Івонею і заприсягли єму, як він жадав, що козаків пустять вільних а єго відошлють до султана. Івоня завірив туркам, сподіваючися, що султан віддасть єму Волощину, і передався їм, попращавшися сердечно з козаками.

Лоб єго в паши на списі зістався – Івоня, зложивши зброю, пішов лише з одним поляком яко в’язень до турецького табору: там чотири години з турками розмовляв, та мабуть образив пашу своєю бесідою; сей пхнув єго шаблею, а янічари відрубали єму голову і застромили на спису.

Гурраг! в тумані покотилось з гір – Свірчовський, вирушивши вночі, приказав на місці табору Івоні запалити огні а коли турки там прийдуть, щоби задня сторожа єго кинулася на них, сам же з околішних гір з заду напав на них, де они найменше сподівалися, і в той спосіб відніс побіду.

Примітки Ю. Романчука

Птах розніс кості, вітер дум потоки – Падура подає тут думу [підроблену] про смерть Свірчовського, замічаючи, що лірник оспівує єго замість господаря Івоні, і наводить латинський уступ з польського історика Старовольського з ХVII віка, що козаки по підданю Івоні так завзято боролися, що всі полягли, а лише Свірчовський, тяжко ранений, з 13 товаришами дістався до неволі, завезений був до Цариграду, там вигоївся з ран і за великим окупом випущений був на волю, та відтак і дальше через ціле життя воював з турками.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 422 – 425.