Довга і складна, як життя…

Михайло Слабошпицький

Роман, як відомо, найуніверсальніший і найпотужніший жанр літератури.

Не випадково ж сказано на його адресу стільки захоплених і вдячних слів. Сказали їх (і кажуть сьогодні) й письменники, й читачі.

Роман органічно вміщує в собі і родинну хроніку в контексті епохи, й найтихіші голоси з глибини далеких століть, і біографії індивідів та цілих народів, і політичні пристрасті, й кримінальні, й епохальні баталії та амурні стріли

Роман убирає в себе всі інтелектуальні, духовні, творчі, етичні шукання з будуарів… — одне слово, всю загадку й неповторність, комізм і трагізм нашого існування під сонцем, у цьому світі (і не тільки в цьому, бо роман витворив тисячі інших світів).людства, всі правила, норми, звичаї і забобони; він надихає, втішає, розважає, надає поживу розуму (а інколи й, на жаль, оглуплює).

Володимира Паська найбільше цікавить у романі його здатність реагувати на події і художньо кристалізувати зумовлені ними психологічні явища. Він шукає себе на межі політичного роману й роману-диспуту. Така приваблива для автора контамінація дає багаті можливості для роздумів і дискусії про те, що з усіма нами відбувається. Про те, в чому винен хтось, а в чому ми самі. Про те, чого нам сподіватися від когось, а чого тільки від себе. Про те, наскільки національно повноцінними можуть бути українці, і про наші духовні резерви. А ще: чого й кого нам на Вкраїну ждать?

Одне слово, дуже конкретні, пекуче актуальні і водночас давні українські питання.

Власне, весь твір Володимира Паська — це запитання й запитання. До себе. До нас. До світу. До минулого. До сучасного. І навіть до майбутнього.

Звичайно, є тут і відповіді. Але запитань набагато більше. Бо література передовсім живе запитаннями. І кожен із нас відповідає на них уже як може, як кому дано. (Чи дехто й узагалі не відповідає, ба навіть і не намагається того робити, він просто їх не чує, бо веде суто вегетативне існування, навіть анітрохи не підозрюючи, що є в світі оті тяжкі и непрості питання, на які доконче треба давати відповідь. І від їхнього невідання та мовчання світ не завалюється, хіба що більше зла стає на ньому).

Паськів герой генерал Шеремет з’ясовує для себе і домінанти свого духовного родоводу, і пріоритети буття нації. Мов документальні кінострічки, знову й знову переглядає він своє життя, зустрічі з різними людьми, взирається в їхні обличчя й услухається в їхні слова.

Хай його особисті істини — тільки його особисті, і вони не претендують на універсальність. Але вони важливі не тільки для нього, а й для нас. Бо в них — дорогоцінний урок. Урок приблизно такого змісту: щоб вистояти в собі й вистояти державі, ми повинні зробити великі душевні зусилля. А ще — напружити розум, що помножить силу духу на інтелектуальну енергію. Як це ми побачили на прикладі самого Шеремета.

Дехто з тих, хто особисто знає автора роману, може побачити в Шереметі авторське альтер его. Можливо, навіть частково матиме рацію. Бо ж кожен письменник (навіть якщо він цього не хоче визнати), створюючи літературне полотно, неодмінно виписує в ньому ландшафт своєї душі, надаровує персонажів епізодами своєї біографії. Зрештою, в кінцевому підсумку це не так уже й важливо.

Важливо, що з усього того виходить. Чи стає особистий досвід автора цікавим для читача. Чи йде автор, висловлюючись відомими словами Поля Елюара, від обріїо одинака до обрію всього людства. Тобто особисте стає приводом для вагомих узагальнень, які ввібрали в себе найголовніші прикмети епохи. “Довга і складна, як життя, розмова Шеремета” не була монологом у порожнечу. Вона переростає в полілог. Шеремет окреслив найболючіші моменти таких тем, як час і ми. Історія та особистість. Індивід і суспільство.

“Пора істини” ідейно й сюжетно споріднена з попереднім романом Володимира Паська “Час прощення”, що побачив світ 2001 року. Простежується певний зв’язок і з романом «Ночь забытых песен» 1999 року. Там ми познайомилися — і з автором, і з персонажем.

Володимир Пасько — людина, яка багато побачила і пережила на своєму віку, неодноразово ставала перед необхідністю Вибору.

Він — письменник, який має що сказати.

Тому читач може чекати від нього багато.

І “Пора істини” потверджує, що Володимир Пасько виправдовує такі сподівання.