Краснопільські привиди
Клим Поліщук
Старий, дуже старий панський палац в Краснопіллі. Ніхто навіть з старих людей не пам’ятає, коли і хто його збудував. Але будував його хтось дуже мудрий: три поверхи з красно розмальованими стінами і страшно глибокі льохи під ним. Кажуть, що в тих льохах ще ніхто ні разу не бував, хоч там грошей і вина Бог зна скільки ще від Любомирського залишилося. Від одного пана до другого, і так з віку вік переходив сей палац, заким не перейшов до якогось Мазаракі, який мало що й жив в ньому, а через те й палац стояв якоюсь страшною пусткою.
Один тільки старий Ян, що був сторожем ще до Мазаракі, ніяк не міг покинути старого панського гнізда і пильно доглядав його. Багато було таких, що цікавилися палацовими льохами, але ще й до сього часу не знайшлося такого сміливого, щоб пішов в ті льохи шукати дорогих скарбів, як казали старі люди, то сі льохи тягнулися далеко під землею і досягали аж до середини Краснопілля і кінчалися під стародавньою церквою, яка була збудована ще тоді, як не було й самого палацу, а вся місцевість, де зараз стоїть Краснопіль, шуміла дикими лісами та була багата всякою звіриною і убога людністю.
Перекази стародавні кажуть, що за річкою Кобиллям колись було велике грецьке місто Тіполь, на яке напали татари і знищили його враз з мешканцями. Декому з них пощастило вибратися на другий бік річки і сховатися в лісах, де згодом з’явилося село і була збудована отся церква. Село жило собі вільним, ні від кого незалежним життям, але згодом з’явились сюди пани, а тоді був збудований і сей палац.
Окрім таємничих льохів, в йому ще було багато всякого дива: темні кімнати з людськими кістяками, великі ясні кімнати, на стінах яких висіло багато портретів всяких осіб в дорогих жупанах, в киреях, в гетьманських шапках, з мечами і булавами в руках, на горищі лежали і тліли стародавні «чорні книги»… Страшний був сей палац, бо ксьондзи його «прокляли» скоро після того, як гайдамаки тут зарізали вельможного пана Ескерко і його жінку.
А як розказують, то сталось се за часів Коліївщини, коли на Україні було людям тяжко жити. Тоді всякий терпець увірвався і скрізь в народі настав неспокій і велика смута. Пани жорстоко поводилися і тяжко карали кожного, хто насмілявся повстати проти їх сваволі. Тоді по всій Волині пролунав голос покривджених і люди стали втікати в ліси, де в потайних місцях збиралися в гайдамацькі гульбища. Тяжко було і краснопільцям терпіти знущання свого пана Ескерко, але ніхто з них не хотів втікати в ліси, а так ждали, що прийдуть гайдамаки і визволять з неволі. Ждали і ждали, а гайдамаки не приходили.
Але одного разу в церкві старий пан-отець сказав казання:
– Снився мені, мої діточки, сон дуже дивний… З’явилася мені свята Марія Єгипетська, одягнута в нашу просту сіру свиту з мережками на ковнірі, в гетьманській шапці з каменями-самоцвітами і з ножем за поясом. Подивилась на мене так сумно, що в мене аж серце стислося від болю. Подивилась, подивилася, зітхнула важко і сказала: «Скажи, старче сивий, своїм дітям вірним, нехай вони визволяються з неволі, а я їм допоможу і в пригоді стану перед Богом. Нехай візьмуть мій образ і перед ним ножі посвятять…»
Заворушилися люди і десь в них сміливість взялася. Багато людей зараз-же подалося в ліси на гульбища, щоб там приєднатися до гайдамаків, а багато стало вдома готуватися. Намалював маляр образ святої Марії Єгипетської, а коваль накував і виточив багато ножів. Люди стали ждати того часу, як ударить гвалтовий дзвін і почнеться… Але минуло багато часу, але гвалтовий дзвін не дзвонив. Люди чекали, що приїде посланець з гульбища і тричі вдарить у великого дзвона, а тоді затрубить якась труба в лісі і почнеться… Ждали так, що й вночі навіть не спали.
Була тиха літня ніч і накрапав дрібненький дощик. Потомлені тяжкою працею люди ніяк не могли сподіватись чогось надзвичайного в таку хмурну ніч, а через те всі спали. Коли о саму північ, несподівано, вдарив гвалтом великий дзвін на старій дзвіниці і затрубила труба в лісі. Йшли гайдамаки з гульбища і скликали людей на поміч, але люди спали.
Прийшли гайдамаки і вломилися в панський двір. Пан Ескерко гуляв з своїми сусідами-панами і не думав спати. Довго змагалися панські слуги з підпанків, бо добре знали, що помилування не буде, але потім подалися і скорилися. Коли гайдамаки добралися аж до самого палацу, так багато панів встигло десь поховатися, а тільки Ескерко з своєю жінкою не зумів заховатись добре, бо вона ще була молода, а через те й не схотіла лізти в грубу, де було багато сажі. Знайшли їх обох під престолом палацового костьола і тут же жорстко розправились з ними за ті всі кривди, які вони чинили народові. Кажуть, що з пана живцем здерли шкуру, а пані відрізали голову. Але, як тільки її голова покотилася вбік від тіла, біля престола з’явився якийсь чорний ксьондз з книгою в руках і сказав:
– Будьте прокляті на двісті літ!.. Будьте сонні, глухі й сліпі настільки, щоб ви ніколи не бачили, не знали й не чули своєї волі.
Взяли гайдамаки ксьондза і, вчепивши йому на шию важкого дубового стола, вивели з палацу і втопили в річці Кобилі.
Майже що до самого ранку гуляли гайдамаки. З глибокого льоху подіставали собі срібла та золота, порозбивали зарослі зеленим мохом старі бочки з міцним литвинським медом і пили-гуляли… Багато з них вже й здорово підгуляло, так що забули на село йти та людей будити.
– Байдуже, – казали вони, – раз перемогли, так вже немає чого боятися переможеного.
Але воно сталося зовсім інакше. Ще люди спали на селі, а тільки дехто встав, щоб на панщину йти, як в село приїхали гусари графа Замойського. Як тільки вони приїхали, так перше всього з чотирьох боків запалили село, а потім стали катувати людей.
Схопилися люди за свої ножі, але спогадали, що вони не свячені, та й руки опустилися. Нічого було робить їм без гвалтового дзвона. Задзвонили якось, але не було вже коли святити ножі, бо гусари примусили скоритися. А в самім палаці ще довго змагалися гайдамаки, а потім побачили свою лиху годину, що вже все пропало, взяли та й поховалися в льохи. Гусари п’яних гайдамаків порубали і поскидали в потайні темні кімнати, а льохи позамикали на вісім замків і поставили свою варту над ними.
Старого пан-отця повісили на дзвіниці біля великого дзвона, в якого дзвонено на гвалт. Йдучи на смерть і прощаючись з своїми людьми, пан-отець сказав:
– Проспали свою волю тоді, як вже не можна було проспати. З цього часу вас будуть непокоїти привиди, щоб ви не проспали вдруге.
Люди, кажуть, дуже плакали і клялися не проспати.
Багато літ минуло з того часу, але між людьми живуть перекази про се страшне діло. Ще й до останніх часів говорили, що як тільки в селі має бути пожежа, або так якесь велике нещастя, то в панськім саду опівночі блукає безголовна біла жінка і в своїх руках тримає свою розпатлану голову з зеленими мертвими непорушними очами і, коли хто побачить її, то скоро з ним обов’язково станеться якесь страшне нещастя.
А через те старі люди ще й до цього часу бояться вночі йти через панський сад, а як куди треба йти по якійсь необхідній справі, то далеко обходять боком, надаючи круга.
Дід Семен Лічман, який був паламарем в старій церкві, розказував, що як мала вийти воля і скасуватися панщина, то під церквою він бачив якогось святого, який стояв на колінах і молився на схід сонця. Як він догадувався, так то, певне, що був той пан-отець якого замучили вороги за волю.
Потім, як мала розпочатися війна, то в селі аж четверо людей бачило білу пані. Один з них, молодий парубок, який ніколи нічого не боявся, розказуючи про свою зустріч з білою панією, казав так:
– Не можу тут бути… Коли б вже куди подітися так, щоб і сліду після мене не знайшли!
Як почалася війна, то його забрали до війська і він не вернувся назад.
Перед революцією церковний сторож, Левко, бачив в старій дзвіниці таку святу, «яка на старому образі намальована, що в бабнику стоїть. Вона стояла як жива, а від неї било сяйво святе»…
Перед тим, як з фронту мали прийти московські люди, знов хтось бачив білу пані, але вона вже була з головою. Люди вірили і не вірили, але ждали чогось недоброго. Скоро те недобре сталося. В село прийшли московські люди і отаборились в палаці. В селі настав неспокій великий; стрілянина з рушниць лунала вдень і вночі; чотири найкращих господарі було розстріляно за те, що вони не хотіли коритись московськім людям.
Одного дня московські люди сказали, що треба знищити панське гніздо. Тих, що були проти сього, купали в ополонці і мокрих прив’язували до високих старих ялин, що росли коло палацу. Коли вже не було кому противитись знищенню панського гнізда, тоді московські люди з піснями стали громити старий палац. Виносили на двір і тут же ділили поміж собою оксамитові канапи, дубові столи, з червоного дерева шафи і дорогоцінні криштальні дзеркала. Порцеляновий посуд викидали просто за вікна і топтали ногами, щоб «ніякого й сліду не лишилось з витребеньків». Дехто, що бажав досягти великої мудрості, забрався аж до «чорних книг» і вибрав собі найкращу з них.
Коли вже все було поділено, тоді на двір витягли старе фортепіано і, поставивши його на снігу, стали шукати «справжнього музику»… Музика скоро знайшовся і втяв такого козачка, що все село тілько в боки взялося. Стали пити і гуляти, як ще ніхто так не гуляв. Все село танцювало, а разом з ним танцювали і московські люди. Над вечір, коли чогось стало сумно, вирішили запалити палац, щоб веселіше стало…
Три дні палав в огні старий палац, а на четвертий день від нього залишилися одні чорні страшні теплі руїни. Старі люди журно хитали головами і казали:
– Ой, не чекайте тепер добра від білої пані!… Се так не минеться…
Скоро зникли кудись московські люди, а разом з ними зникла і мужицька радість. В селі стояли сумні палацові руїни і запанувала туга страшна.
Залишилось тільки одно ціле і непорушне – образ святої Марії Єгипетської, який ще й зараз стоїть на старому місці. До нього-то й моляться тепер старі люди, перед ним-то й світять свої тоненькі воскові свічечки, бо «хоч то образ і дуже старий, але він вічний». Невідомо, чи згоріли разом з віковим палацом привиди вічності, чи вони й ще колись з’являться?..
1918 р., 20 травня. Краснопіль на Волині.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 127 – 134.
