Горобине болото

Клим Поліщук

Поліське оповідання

1

Прокинувшись від ранішнього холоду, Андрій Сніжко хвилину ще намагався полежати під своїм куценьким «мисливським» кожушком, але дарма. Мороз дошкуляв, як навіжений. Нічого було діяти. Він обережно встав з твердої лави, на якій так солодко проспав цілу ніч, і відчинив двері. Глянувши надвір, мимоволі замружив очі, щоб захиститися не стільки від гострого подиху шпаркого морозу, скільки від яскравого блиску льодових бурульок, що казковими сталактитами позвисали з низького даху цієї самотньої побережницької хатини.

На свому вивітреному морозяними вітрами шорсткому обличчі він відчув лагідні промені давно сподіваного сонця і – неначе губка – вбирав їх у себе. З заплющеними очима повернувся лицем до середини хати й обережно зиркнув з-під повік. З першого погляду йому видалося, що шматки живиці на дровах, біля грубки, зовсім не живиця, а розсипане золото, і звичайні цинові філіжанки на кострубатому столі – чисте срібло. В той час він почув якесь рвучке шамотіння на ліжку, що стояло проти лави, біля другої стіни хати, і швидко зачинив двері. Потім, обережно ступаючи, щоб не розбудити товариша своєї «мисливської» мандрівки, заходився біля грубки.

Роздмухав жар, що не встиг ще загаснути, поклав на нього декілька соснових полін і почав чекати, поки вони займуться. Жовта живиця тріщала, неначе кричала, але враз пронизливо свиснула й вибухнула на всю грубку цілим снопом жвавого полум’я. Андрій швидко поставив у грубку ще звечора наготовленого чайника й голосно собі промовив:

– Ну, скоро й чайок буде!

Потім накинув на плечі кожушка, сів на якогось дерев’яного обрубка, що стояв проти грубки, загорнув товсту махорчану цигарку й так завмер.

Крізь вузьку шпарку в дверях золотим пасмом продиралося в хатину сонячне сяйво, що цілком певно свідчило про те, що має бути чудовий поліський зимовий день. Дивлячись на це золоте пасмо сонячного сяйва, Андрій Сніжко повільно, наче крізь сон, почав згадувати все, що було з ним досі.

Перша думка, звичайно, звернулася до ліжка, де спав його товариш, але зараз же відступила назад, перетворившись у німе здивування.

– Звідки в неї, такої тендітної, стільки сили взялося, щоб перемогти таку страшну хуртовину?

Далі – інші думки, а саме: думки про пережите. Через півзамерзлі багнища, що навколо Горобиного болота, доводилося майже рачки лізти, щоб знайти яку-небудь дорогу. А тут ще й хуртовина. Тисячі тисяч мерзлих крупинок били у вічі, сікли, різали, розтинали обличчя, але все ж таки якось виплуталися.

З Горобиного болота, як з велетенського казана пара, здіймалися вгору й котилися на всі боки розкуйовджені клубки снігового пилу й загороджували їм дорогу рухливими кучугурами, через які ні так перейти, ні на лижвах перескочити.

Але відчування недалекого захисту змушувало їх з останніх сил рухатися вперед, не зважаючи ні на що. Хвилинами, коли зупинялися, щоб сказати одне одному яке-небудь слово, бачили одні лише власні розкриті роти й мусили знову лягати грудьми на вітер, щоб не перекинутися й не полетіти у снігову прірву.

Щоб дістатися до захистку, треба було перейти через частину замерзлого болота-озера. Прив’язавши лижви, з цілого розгону намагалися перескочити через нього, але кучугури сухого, сипкого снігу і тут загальмували їх. Довелося звернути на середину півзамерзлого болота і там, перебігаючи від одного верболозового куща до другого, дряпалися вперед.

Згадуючи про це, Андрій Сніжко дивувався, як вона зручно й легко маневрувала на лижвах, ризикуючи на кожному кроці «засипатися», а проте завжди перша діставалася до кожного наступного куща, що давав їм хвилевий захист і відпочинок. Іноді, коли все навколо крилося густою білою млою, вона була єдиною темною плямою, що рухалася вперед і спонукувала його також до цього. Іноді ж, знову, були такі моменти, коли вона, ковзаючись по гнучкому льоду болота, одчайно перелітала через небезпечне місце і, опинившись на кучугурі снігу, махала йому рукою, щоб він не йшов за нею.

Одначе, коли вже почало смеркати, вони, взявшись за руки, спільними зусиллями перемогли останній напад хуртовини і дісталися ось до цієї самотньої побережницької хатини, що була місцем їхнього пристановища. І, як на те, коли відчиняли двері, почули, що хуртовина раптом принишкла, лише одні дерева глухо-глухо десь про щось гомоніли.

– А все ж таки весна скоро, – сказала вона, входячи в хатину.

– Еге ж, – згідливо промовив він і був невимовно радий, що знову може чути її голос і говорити з нею.

Булькотання води у чайнику змусило його відірватися від пригадування вчорашнього. Він швидко витяг з груби чайника, вкинув у нього жменю чаю і, відчинивши двері, гукнув:

– Ану, встань та глянь, скільки сонця!

Замість якоїсь відповіді, з ліжка почулося невиразне буркотіння, а слідом за ним з-під благенької шерстяної ковдри висунулася закучерявлена чорна голівка й рожеве, трохи заспане, задерикувате личко.

– Звідки ж ти його тут узяв? – спиталася з усмішкою.– Це ж глухе Полісся.

Її широко розкриті очі засяли сяйвом зимового сонця, неначе ті льодові бурульки вздовж низького даху.

Підвелася, щоб устати, але він зупинив її:

– Лежи, будь ласка. Я дам чай до ліжка.

– Але ж, я сама зараз!

– Ні! Ні! – запротестував він, пересуваючи столика, на якому вже парував чайник.

Потім нарізав тонкими скибками чорного хліба, намастив його звичайним поліським маслом і, підсунувши від грубки дерев’яного обрубка, промовив:

– А тепер снідаємо.

– Дякую, Андрію! Дуже дякую! Ти справді гарний, – сказала вона і, схопивши його обома руками за шию, поцілувала в чоло.

Він, тримаючи в руках філіжанку з чаєм, ледве міг прошептати:

– Але ж нема за що, люба. Ось. краще, снідаймо.

– Ах ти, кострубатий! – засміялася. – Я його цілую, а він… Ну, почекай же, лісовий боже! Почекай!

– Та я… я ж нічого. Я люблю тебе. Тільки, знаєш, пізно вже. Час збиратися.

– Добре, добре, – сказала вона, хапаючи скибку хліба. – Справді, давай, будемо снідати.

Сьорбаючи гарячий чай, заговорили про вчорашні пригоди, і всі вони здавалися тепер такими малими й незначними.

– Головно те, що ніякісінького зайця, – раз-у-раз проказувала вона. – Ну, ніякісінького.

– Так, так, – похитував він головою. – Одна лише хуртовина.

– Ну, а тепер іди собі й прогуляйся трохи! – гукнула до нього, ледве встигнувши допити чай. – Буду одягатися.

Він слухняно, як хлопчик, вийшов надвір і озирнувся. Навколо нього тихо стояли засніжені вчорашньою хуртовиною дерева, а між ними широкою площиною лежало Горобине озеро, від якого віяло якимсь затаєним, первісним спокоєм. Де-не-де на цій площині смарагдово-синіми плямами майоріли снігові кучугури, які здалеку нагадували собою роздуті вітром поліські кожухи. З досвіду вчорашньої мандрівки він уже знав, що то все небезпечні місця, які чигають своїми незамерзлими багнищами.

У повітрі серпанково дрижала поволока снігового пилу, творячи собою казкове мереживо погожого зимового дня. Чомусь, хто й зна чому, хотілося кудись бігти, мчати і тільки слухати, як бадьоро пульсує гаряча кров у жилах, як солодко звучить дзвінкий сміх товаришки поруч нього.

Загорнув цигарку і закурив. Дивився на тоненьке пасмо синього диму і згадував, як це сталося, що він стрінувся з нею, як воно було, коли, – «ніби нічого не було».

Думаючи, одночасно прислухався до безтурботного співу, як вона, вдягаючись, щось таке протяжно й сумовито співала. У цій її пісні, як і в ній самій, було стільки загадкового, як загадкове було навколо ціле Полісся із своїми первісними звичаями. Хіба ж не загадкове те все, що було з дня першої зустрічі з нею?

2

Неначе у сні насувалось минуле: вже пізньої осені, коли був сонячний день і коли не було настирливої роботи, він залишив свій агропункт у глухому Олевську, повісив на плече рушницю і подався в ліси, щоб «провітритись» їхніми шумами. Блукаючи по лісах, випадково опинився біля Горобиного болота, – озера, що про нього поліські мисливці свої казки складають. Тиха вода зверху болота сонно виблискувала на сонці й вабила його до себе.

Розгортаючи кущі шипшини, він вийшов до самого болота й знеможено впав на пожовклу траву. Як розтоплена мідь, занепокоєно загойдались над ним грона зрілої калини, що густими кущами росла над болотом. З глибини лісів гомоном морського припливу котилися лісові шуми.

Задивився на небо, по якому, переганяючи одна одну, мчали на південь легенькі біленькі хмарки, які нагадували собою різних химерних потвор, що швидко змінювали свій вигляд. Було так зрозуміло, що десь там у природі вже йшла запекла боротьба зими з літом, і він, відчуваючи це своїм єством, мимоволі згадував оте – «все йде».

В той саме час почув за собою якийсь шелест. Озирнувшись, побачив між кущами шипшини, крізь які щойно сам продерся, струнку жіночу постать. Не зводячи очей, дивився на її гнучкий стан, смагляве, з зеленими очима, гарне обличчя й не знав, що сказати.

– На мисливця звір біжить, – заговорила вона враз приємним контральтом. – Чи ж не правда?

– Гм, – знизав він плечима. – Як би вам сказати?

– Як собі хочете, – сказала вона, – а я ось сідаю коло вас і відпочиваю.

– Ви, певне, заблудили? – спитавсь він ні з цього, ні з того, коли тільки вона, кинувши кошика, якого тримала у лівій руці, сіла поруч нього.

– Чому ви так думаєте ?– хитро всміхнулася.– Чи, може, думаєте, що самій одній молодій краще не стріватися з таким молодим мисливцем у лісі.

– Можливо. Хоч я й не думав цього.

– Ну, як не думали, то й не думайте. Так мені й вам краще буде.

– Мені? – всміхнувся він. – Мені однаково, але от вам усе ж таки не слід було б отак, неначе до Олевська на ярмарок, у ліси вибиратися.

Вона глянула на свого кошика й зареготалася:

– Ха-ха-ха! Як бачу, то ви й справді непоганий мисливець, коли зразу на кошика позираєте. Та, проте, не турбуйтеся. Тут, крім печеної курки й житняка, нема нічого, що могло б вас цікавити.

– Все ж таки, хто ви така?

Блиснула разками білих зубів:

– Поліська відьма. Бачите, зілля всяке збираю. Коріння копаю.

– Ви?

– Я.

Він збентежено замовк: щойно тепер почув, як від неї пахтіло гострим духом якогось лісового зілля, що важким чадом обгортав його голову.

– Нащо ж ви це робите? – спитався, нічого не думаючи.

– Для Медторгу.

– Ви лікарка, може, чи що?

– Не лікарка і не «що», а звичайна вчителька з одного села біля Олевська.

– Чи можу знати, з якого?

– Ні, це зайве.

– Ну, так скажіть, як вас саму звати?

– Це також зайве. Краще скажіть про себе – хто ви і що ви?

– Гм. – усміхнувся він. – Прошу. Олевський агроном Андрій Сніжко.

– Агроном? Люблю агрономів! А то, сказать правду, я думала, що ви який-небудь службовець з наших тартаків.

– А якби й так, то що з того?

– Нічого. Не люблю їх.

– Ви сама поліщучка?

– З діда й прадіда. А ви?

– Я з-за Дніпра. Степовик.

– Сте-по-вик? – протягла вона. – Тому ж то ви такий смішний у наших лісах.

– Смішний?

– Еге ж.

І так, слово за словом, вони розговорилися й говорили доти, поки з Горобиного болота не потягло надвечірньою прохолодою.

– Ходім, коли хочете! – сказала раптом, хапаючи свого кошика. – Скоро вечір, потім ніч, а вночі небезпечно у лісі.

Пройняла пронизливою блискавкою своїх зелених очей і додала:

– Правда, у вас рушниця, але все ж таки… Все ж таки ви ненадійний степовик.

Засміялась і пішла собі. Він мовчки пішов слідом за нею. За ними гучно котився сумний шелест сухого листя, яке товстим килимом укривало вузьку стежку, що тяглась між кущами. Вийшли на незнайоме узлісся, де чорніла рілля якогось пустельного поля. З поля віяв вітер, але вона, не вагаючись, рушила далі, просто напроти нього, так, наче на крила знялася.

Андрій Сніжко ледве встигав за нею. Йдучи, нічого вже й не думав, тільки стежив за кожним рухом її округлих бедер, що непоборною силою тягли його вперед, за собою.

– Ах, який я бабій! Ах, який же я бабій гидотний! – раз-у-раз намагалася прокинутися його запаморочена думка.

Але одначе йшов далі й далі, чуючи, що щось таке мусить статися, обов’язково мусить. Перейшовши через поле, знову опинилися в лісі, серед кущів глоду. Вона стала біля одного з них і почала рвати півзасохлі, зморщені ягоди. Він, не перестаючи стежити за її рухами, раптом підійшов ближче, обняв її обома руками й прилип устами до її оксамитової шиї. Це була мить, але така мить, що він хотів зараз же тікати геть від неї, боючись стрінутися з її очима. Сталося ж інакше. Не встиг ще він відірватись від неї, як вона обернулася, щось таке скрикнула й міцно обняла його. Від такої несподіванки він захитався й разом з нею впав на сухе листя. Падаючи, тяглись одне до одного устами.

Ягоди глоду розсипалися якраз між ними, неначе краплі застиглої крові; він швидко відгорнув їх рукою і, як той лісовий звір, хижо притиснув її до себе…

Хмари важчали й густішали. Плутаючись між верховіттям дерев, швидко сунулися вперед, а слідом за ними, як пастух за сполоханою отарою, розпанахано мчав осінній вітер. Одначе вони не завважили цього навіть тоді, коли де-не-де між хмарами прострибував кружок жовтого місяця. Тільки вже десь аж на світанку отямилися знову біля Горобиного болота, звідки вона завела його до цієї самотньої хатини, де й скінчилася їхня шалена ніч…

Вранці вони розійшлися, кожне у свій бік, але з того часу його життя обернулося в якийсь дивовижний чад, що тягся майже цілий місяць. Не було такого «святного» дня, щоб вона не чекала його на умовленому місці, звідки вони разом поринали у глибинь лісу. Ходив за нею, як зачарований, і зовсім не дивувався, як вона збирає у свій кошик останки плодів ситого літа – терен, шипшину, ожину та ще якісь ягоди, які він вважав за проскурину. Але з перших же днів негоди, коли на зміну легеньких приморозків пішли холодні дощі і, нарешті, випав білий пухнастий сніг,– вона неначе в землю провалилася.

Він, шукаючи її, майже божеволів, бо щойно тепер пригадав собі, що, крім звичайного «Мариська», як вона сама себе називала, більш нічого не знав про неї. «Мариська! Мариська! – сотні разів проказував він собі це слово. – Чому ж ти мені чогось більш не сказала?»

Вирішив поїхати на села, на розмови з селянами. У кожному селі зразу ж із сельбуду заходив до школи, та все дарма. Пробував навіть розпитуватися, але як питати, коли не знав найголовнішого – прізвища.

Проблукавши декілька день по околишніх селах, він повернувся до Олевська, сподіваючись, що спокій засніжених просторів допоможе йому швидко забути про неї і що через якийсь час знову стане таким, як був, – працьовитим агрономом.

І враз, саме тоді, коли вже він почав забувати про неї, з’явилася сама до нього. Прийшла в короткому червоному кожушку, сірій шапці з навушниками, високих чобітках, з лижвами поза плечима й запропонувала «йти на зайців».

І пішов. Пішов не зважаючи на те, що вона навіть не забажала відповісти йому на таке питання, як – «де була?» Пішов і слухав тепер шум поліських лісів, дивився на замерзлу площину Горобиного болота й терпляче чекав, поки вона збереться в дорогу, щоб знову почати свою загадкову мандрівку/

3

– Вже! – почув нарешті і в одну мить визволився від своїх думок-згадок.

Ввійшовши в хатину, швидко склав у торбу всі свої й її речі, повиносив на двір мисливські приладдя – рушниці й лижви, – а потім міцно зачинив двері, гадаючи, що вже скоро не доведеться тут бути, – і рушили в дорогу.

Вона, як завжди, – попереду, а він за нею. Прямували до Горобиного болота, над яким, як у велетенському коші, лежало велике яйцювате сонце й сліпило їх своїм скісним промінням. Долетівши до озера-болота, посковзалися вздовж його берегів, намагаючись скорше досягти верболозу, де можна було натрапити на заячі сліди.

Через якусь годину вони вже були між верболозами. Глибокий сніг під лижвами вигинався, неначе перина, через що вони мусили просуватися обережніше. Боячись, щоб не провалитися в незамерзле болото, вони, загрузаючи в снігу, далеко обминали кожну темно-сіру пляму. Хвилинами він зупинявся на твердій шкаралущі снігу, пробував навколо себе палицею «силу грунту» і намічав дальшу дорогу.

Так ішли декілька годин. Сонце викотилося з небесного коша й покотилося десь поза деревами, що імлистою стіною стояли на тім боці болота. Ціле болото повільно вкривалося смарагдовим серпанком, що свідчило про близький вечір.

– Доведеться нам ще одну ніч тут перебути, – сказала вона, стоячи поруч нього.

Але він, замислившись, озирав чудову картину лісового спокою й не чув її слів. Уперше в його голові з’явилися думки про те, що він грає якусь дуже невиразну, а тому й темну роль, і вирішив про себе негайно, сьогодні ще, з’ясувати – хто вона така й чого хоче від нього, вкриваючи себе такою дивною таємницею?

Від темної стіни дерев, що по тім боці болота, вогнистими струмками виривалися сонячні промені й закривали сонну просторінь. Примружуючись, вони дивилися на це надзвичайне явище краси природи, як на вигадку якихсь лісових сил, що ось-ось назавжди зачарують їх. І справді, вони були як зачаровані, оглядаючи цю пишноту поліського закутку, що її навіть не кожний поліщук міг бачити.

Тіні дерев з того боку все росли й видовжувалися, аж поки не витяглися до їх ніг. Це наче зі сну його збудило.

– Ходім, – шепнув.

Вона швидко простягла до нього руку і знову почали переходити від одної кучугури снігу до другої, поки не вийшли на таке місце, де можна було прив’язати лижви. Так гадали скорше обійти ціле болото й повернутися назад до хатини.

– Це, – схопила враз його за руку. – Зайці.

Показала палицею на сліди заячих ніг, що мережаною стрічкою простяглися у верболозі, і швидко поковзалась по них.

– Обережно. Обережно. – проказав він не дуже голосно, поправляючи свої лижви.

Але коли скінчив свою роботу, то побачив, що вона вже була далеко від нього і тільки її сіра шапка виринала з верболозу. Раптом щось таке гучно тріснуло й слідом за тим почулося щось подібне до крику.

– От завзята! – подумав.– Уже застрілила.

Хвилину ще розглядався – кудою краще наздоганяти її, але раптове передчуття нещастя змусило його зараз же кинутися по її слідах. Хвилинами, коли спотикався на якусь купину, розпачливо кликав її і, прислухавшись до мовчанки, мчав далі. Аж ось завважив перед собою на снігу темну пляму, що наче ворушилася. Тоді зрозумів – провалилася. Коло плями, як доказ, – шматок одної лижви.

Знав, що туди, де провалилася одна людина, не може вже так легко підійти друга, але не зважав на це. Зараз же відв’язав свої лижви, взяв їх у руки і поповз до пролому. Бліда рука заклякла на зігнутій галузці верболозу, за яку вона, рятуючись, ухопилася. Скинув з себе пояса, просунув його зашморгом поза її руку, і, відсуваючись до поблизького куща, став тягнути її за собою. Роблячи це, був спокійний, як ціле озеро навколо, лише боявся, щоб петля не зіскочила з її руки. Побачивши на снігу її мокре, знівечене, з порізаними руками й ногами, таке знайоме тіло, був певний того, що вона житиме. Одне, що його стурбувало, – це її широко розкриті зелені очі, якими вона моторошно дивилась на нього.

Задихаючись, тремтючими руками поклав її під кущем, розстібнув на ній кожушка й заходився опритомнювати. Дарма. Через півгодини повільно підвівся, витер спітніле чоло й зітхнув:

– Маєш. Ось тобі й русалка!

Безпорадно озирнувся навколо себе, – вже вечоріло. Невимовний розпач охопив його і велів йому зараз же взяти її на руки й укинути туди, куди вона сама попала, але замість того він лагідно закрив їй очі, взяв її на оберемок і хитаючись подався в той бік, де мала бути ота самотня хатина.

4

Досить мав роботи, поки вибрався з верболозових кущиків. Важко було самому обійти небезпечне місце, а тут ще мусив тягти за собою свій «страчений скарб», який ніколи ще так не жахав його своєю таємницею, як тепер, серед цієї суворо-чудової поліської мовчанки. Тільки вже аж тоді, як почало визорюватися небо, він дістався до знайомої хатини.

У першу чергу засвітив свічку, потім стягнув з ліжка стареньку ковдру, що ще з осени тут лежала, загорнув нею трупа й положив у маленькій комірці, через сіни. Потім замкнув комірку на замок і ввійшов до хати. Пройшовшись з одного кутка до другого, раптово повернувся до печі, схопив сокиру й запекло почав рубати того дерев’яного обрубка, що був замість стільця. Рубаючи, боявся, що ось-ось скінчиться робота і тоді сам не знатиме що далі робити. Робота скінчилася скорше, ніж він сподівався. Повільно, не потішаючись, розпалив у грубці, підійшов до маленького віконця і так собі, без усякої мети, почав хукати на замерзлу шибку, щоб побачити, що діється надворі.

Мороз ріс, аж тріщав, а через те він ледве міг прохукати малу-малесеньку цяточку, крізь яку побачив такий же малий-малесенький шматочок зоряного неба. Цей шматочок неба нагадав йому про далеке й дійсне життя, що буяло десь у великих містах, а від цього пробудилася думка про те, що скоїлося.

– А може це тільки сон такий? – промовив уголос і вкусив себе за палець, цілком так, як читав десь у якійсь книжці, де розповідалося про страшний сон.

– Ні, це не сон, а сумна пригода! – так же голосно відповів собі і подивився на годинника на руці.

Відчув цілковиту безпорадність. Сів на порожне тепер ліжко і замислився.

– Що ж його робити? Що робити? Зараз щойно дванадцята. Значиться, ще цілих сім годин до ранку, щоб можна було звідси. Потім… Потім… Труп отой. Що з ним? Куди його?

На хвилину ясно виринула думка: занести її на трясовину, пустити під легкий льодок і хай лежить собі там, поки весна стане.

Одначе ця думка зникла, як і з’явилася. Лишилася тільки мовчазна тиша, що звідусіль оточувала його. Затаївши духа, прислухався до цієї тиші і, дивно – що більше прислухався, то більше переймався якоюсь незрозумілою тривогою. Ця тривога повільно переходила в огидний забобонний страх, що лоскотливими мурашками ліз по спині, зводив догори чуприну і змушував його чогось чекати.

Аж ось якийсь скрип. Далеко десь сніг скрипить. Хтось іде, скрадається. Як шалений, вискочив у сіни і засунув засувкою двері. Потім засвітив ще одну свічку і прошепотів:

– Хай собі йде.

Знадвору ясно чулися важкі й незграбні кроки, що все наближалися. Він, прислухаючись, дивився на прохукану цяточку на замерзлій шибці й чекав. Чекай, як злодій, якого спіймано у чужій коморі. Крізь цяточку промайнула важка тінь і подалася просто до дверей. Це вже цілком збентежило його, бо він міг сподіватися всього, що тільки ховали в собі ліси, лише не заблуканого мисливця. Тепер мусить його якось вітати, мусить з ним щось говорити, а це зовсім не на часі.

Враз двері грюкнули і слідом за цим почулося, як вилетіла засувка. Він не встиг ще навіть поворухнутися, коли двері в хату рвучко відчинилися і в тьмарній хмарі морозу став низький, присадкуватий, грубий чоловік. На ньому – сіра поліська свита, кудлата бараняча чорна шапка й великі незграбні повстяники. Ціла постать незнайомого, його одяг і широке кирпате обличчя з густою чорною бородою, була вкрита густим інеєм, що мінливо відсвічувався сріблом.

Незнайомий зачинив за собою двері, уважно озирнувся по хаті і мовчки почав роздягатися. Коли він скинув свиту, Андрій у свою чергу пильно оглянув його самого й побачив перед собою щось подібне до викорчуваного пня з двома відростками, які скорше нагадували собою довбешки, ніж руки.

– Добривечір! – прохрипів застуджено незнайомий.

– Добрий вечір! – відповів Андрій, стежачи за його рухами.

– Гадаю, що пустите переночувати?

– Як хочете, – відповів Андрій.

Незнайомий допитливо подивився на нього і сказав:

– Так, я хочу. Тільки, от, де я прилаштуюся?

– Також де хочете. Місця скрізь досить.

– Гм… на лаві, як видно, ви спите, а ліжко також ніби зайняте.

– Воно зайняте і не зайняте. Тут, бачите…

– Нічого я не бачу! – раптом скрикнув незнайомий і схвильовано прокотився з одного кутка до другого.

Андрій дивився на нього і думав про те, як би так його вигнати, але, проте, намагався говорити далі.

– Давно мандруєте?

– Дві доби минуло..

– Звідки йдете?

– З одного села, що між Олевським та Іскоростю.

– А далеко?

– Здається, що навіть дуже далеко.

– А, той, важко було йти? – допитувався Андрій далі, чуючи, що щось таке вже наростає між ними.

– Звичайно. Особливо через оте кляте Горобине болото.

– Через болото на лижвах краще.

– Авжеж. На лижвах куди краще, тільки вони іноді невідомо й куди заносять.

– Чому ви так думаєте?

– Думаю, чи не думаю, але так воно є, – кинув подразнено незнайомий ї знову перекотився по хатині.

Андрій почув щось подібне на якийсь скритний натяк у цих словах незнайомого. Несвідомо майже підійшов до ліжка й почав ховати в свою торбу всякі дрібниці, що вона залишила. Але не встиг ще він цього зробити, як почув:

– А що там через сіни?

– Комірка,– стримано сказав Андрій.

– Зачинена?

– Звичайно.

– А де ключ?

– Не знаю. Певно, в того, хто був тут за хазяїна.

– Та-ак, – простягнув незнайомий, чудно всміхнувшись.

Потім сів біля столу на лаву і замислився. Андрій налив йому й собі чаю і присів на ліжку. Минуло з півгодини, чай перед незнайомим давно захолов, але він не рухався. Нарешті він якось чудно скривився, глянув на філіжанку з чаєм і, дивлячись Андрієві просто у вічі, промовив:

– Коли хочете знати, хто я такий, то скажу вам, що я якраз і є колишній хазяїн цієї хатини.

– Ви? – мимоволі здригнувся Андрій, але зараз же отямився й додав: – А хто ж ви такий саме?

– Колишній власник тутешніх тартаків – Гаврило Дубенко. Колись тут мій побережник жив.

– Гм… Дуже приємно, – заїкнувся Андрій. – А я колишній і теперішній агроном Андрій Сніжко. Зараз живу й працюю у містечку Олевську, а коли маю трохи вільного часу, – на полювання ходжу.

Широке обличчя Дубенка насупилося, в той час як його скривлені єхидною посмішкою уста сказали:

– Полювання – чудова річ. Колись я також любив полювати, але тепер, коли став за звичайного нарядчика на колишньому свому тартаку, – мушу відвикати.

– Чому ж це так?

– Тому, що Лісосиндикат чисто все забрав. Лишилася одна жінка. Вчителька. Ви знаєте її…

– Звідки ж я можу знати?

– А я кажу, що знаєте! – скрикнув Дубенко, схоплюючись на ноги.

– Ну! – махнув Андрій рукою, намагаючись приховати своє хвилювання. – Не вигадуйте.

Але Дубенко, не звертаючи на це ніякої уваги, стояв посеред хати і вигукав:

– Досить мені цієї комедії! Кажи мені просто й ясно, сукин ти сину, куди подів мою жінку Марину?

– Марину? Яку Марину?

– Мою жінку, яку ти напевне переробив на яку-небудь Марусю, чи заціпусю, або щось подібне до цього!

Щойно тепер Андрій зрозумів увесь жах свого становища. Ці останні слова Дубенка все з’ясували. Тепер цей огидний лісовий корч учепиться в нього всіма своїми відростками й висотає з нього все чуття тієї любові, що так химерно опанувало ним. Останніми зусиллями волі намагався виплутатися:

– Хто ви такий – не знаю і хто така ваша жінка – не знаю. Але, зважаючи на ваші дивні слова, скажу, що ви – божевільний.

– Ось як! Не знаєш її і разом з нею йдеш зайців полювати? Разом з нею лижвами сліди скрізь лишаєш? Разом з нею вночі спиш, а від мене її речі ховаєш? Ну, а скажи мені, чию хустину заховав ти зараз у свою торбу, га?

– Не твоя справа, кострубата приблудо!

– Добре! Але ключа давай мені негайно, бо інакше – куля в лоб!

– Це ще побачимо.

– Не побачимо, а поцілимо! – скрикнув Дубенко, висмикнувши десь із-за пояса револьвера. – Давай!

– Стріляй! Ключа я не маю.

Але Дубенко, замість того, щоб стріляти, викотився у сіни й почав гатити кулаками у двері комірки.

– Марино! Курво ти всеполіська, відчини! Зараз же відчини, бо як не відчиниш, то так і знай, що обох вас тут постріляю!

Двері не піддавалися, і з-поза них ніщо не озивалося. Дубенко вкотивсь у хату й кинувся до Андрія. Той відступив крок назад і вдарив його кулаком межі очі. Розпочалася звичайна бійка двох самців, яка завжди огидна. В одну мить лава впала, стіл перекинувся, свічка згасла й стала темрява, серед якої дихала розлючена зненависть.

Через декілька хвилин блимнув сірничок, що його засвітила чорна кострубата постать і нерівне світло свічки освітило цілу хатину й Андрія, який лежав на долівці. Дубенко, приліпивши до ніжки перевернутого стола свічку, зняв з себе пояса, швидко роздер його поздовж і зв’язав ним переможеному руки й ноги.

В той час Андрій отямився й щось подібне до сміху вирвалося з його горла.

– Аж, так цей курваль ще й сміється! – закричав Дубенко і, схопивши сокиру, метнувся до комірки. – Слухай, курво, відчиняй! Коли не відчиниш, то зв’яжу тебе разом з твоїм коханцем і живцем спалю. Ось тобі п’ять хвилин, щоб надумалася!

Вийняв годинника, глянув і, не випускаючи з рук сокири, повернувся до Андрія:

– Ну, шановний товаришу, можемо трохи поговорити! Зовсім не дивуюся, що ти спокусився, бо вона така, що всіх спокус варта. Але дивуюся, що ти так далеко й так необережно зайшов з нею. Очевидно, тут уже ваші зайці винні. Так полювати, як ви полюєте, – не жарт! Тут тобі погляд, тут – поцілунок, а там… там таке все чудове, безмежно чудове. Якби я не був її чоловіком, то не повірив би навіть, що може щось таке бути. Я вже не згадую про те, які в неї груди й плечі, які стегна й який живіт, але мушу сказати, що це найсолодша поліська жінка. Взяв собі її в часи голоду майже за дурничку, бо й якже було не взяти, коли її батько-вчитель з голоду пухнув, а я все ж таки ще одного тартака мав.

Тепер же я ні це, ні те, а вона – вчителька, а головно – жінка! Відьма! Навіть зілля всяке знає. Що? Товаришеві це не подобається? Ну, добре. Коли так, то я з охотою послухаю, що ти про неї скажеш. Але, – поглянув на годинника. – П’ять хвилин давно минуло й час уже кінчати. Ага! – схопився.– Який же я дурень! Аджеж ключ напевне у твоїй кишені.

Нахилившись, по черзі, обшукав кожну кишеню, поки, нарешті, не знайшов бажаного ключа.

– Так, – проказав задоволено. – Тепер ми трохи інакше поговоримо. Напевне поговоримо.

Буркочучи щось невиразне, він швидко пішов у сіни.

– Почекай! – гукнув Андрій. – Вона ж мертва.

Але Дубенко був уже у комірці, зачинивши за собою двері. Андрій напружено чекав якого-небудь викрику, виразу здивування або розпачу. Одначе, скільки він не чекав, у комірці було тихо. Минала хвилина за хвилиною, минали навіть години тривожного чекання, і Андрій міг собі тільки думати:

– Коли ж він, чорт кострубатий, вилізе звідти й на смерть затовче мене?

Думаючи так, прислухався до кожного шелесту у комірці, але чув тільки, як погрозливо тріщали від морозу дерев’яні стіни хатини й як повільно сунувся у вічність марудний час, карбуючи на його обличчі свої глибокі сліди.

Аж ось раптово відчинилися двері, і в хату, як п’яний, вточився Дубенко, тримаючи на руках труп своєї жінки. Поклав її на ліжко, а сам швидко почав одягатися. Ціле його обличчя було подряпане до кров, а під очима чорніли великі синяки – сліди недавньої боротьби з Андрієм. Одягнувшись, Дубенко загорнув у ковдру труп жінки, перекинув його через плече і, не звертаючи на Андрія ніякої уваги, пішов із хати.

Декілька хвилин Андрій прислухався до скрипу снігу під ногами Дубенка і чекав, що той покладе десь трупа, а сам повернеться, щоб його забити, але даремно було його чекання. Через якусь чверть години навколо нього залягла мовчазна тиша, серед якої млистою плямою чорнів холодний квадрат розчинених дверей.

– Ах, та ж він мене заморозити хоче! – раптово зрозумів Андрій і почув, що його ноги вже дерев’яніють.

Перемагаючи біль потовченого тіла. Андрій підвів голову й подивився на свої руки й ноги. Було ясно, що самому не розв’язати їх. Одначе треба було щось робити, бо свічка вже догоряла. Озирнувся навколо себе, сподіваючись знайти ножа, що лежав на столі, але його не було. Натомість побачив біля ніг сокиру, яку необачно покинув Дубенко. З величезними труднощами почав її перевертати так, щоб вона лягла догори лезом і коли тільки йому пощастило це зробити, то він ще з більшою обережністю засунув її між закаблуки, якраз так, що вузол на ногах щільно ліг на гостре лезо. Тоді, не поспішаючись, повільно почав натискати вузлом на лезо і тиснув доти, доки не почув, що його ноги стали вільні. Хитаючись, він піднявся й полегшено зітхнув.

– Ну, тепер уже якось дам собі раду.

Було вже ген-ген за північ, коли він за допомогою тієї сокири визволив і руки і, не зважаючи на втому, вирішив раніш підкріпитися, а потім уже доганяти Дубенка. Спершу всього щільно позачиняв двері, підкинув у грубку дров, прибрав у хатині й засів за «вечерю».

Доїдаючи рештки того всього, що лишилося з учорашнього снідання, не помітив навіть, як схилився на стіл і заснув.

Коли прокинувся, було вже цілком видно. Спокійно вийшов на двір і розгубився: була відлига й падав густий «лапатий» сніг, який закрив усі людські сліди навколо.

Не було чого робити, як тільки зараз же повертатися до Олевська. Повісивши на плечі лижви, з набитою рушницею в руках, він, важко дихаючи, почав копатися снігами, щоб якнайскорше дістатися додому. Першою своєю справою вважав – негайно повідомити про все міліцію, що й зробив ще того самого дня.

Одначе начміліції, якому він розповів цілу свою пригоду, тільки плечима знизав :

– Гм, перший раз чую, щоб десь тут були якісь Дубенки. Може це з Іскорості, або просто з лісів? У всякому разі пошукаємо. Зайдіть завтра.

День-у-день, протягом цілісінького тижня ходив він до міліції, сподіваючись почути щось про розшуки слідів Дубенка, поки нарешті не доходився до того, що начміліції, дивлячись йому у вічі, сказав:

– А знаєте, мені здається що в цій справі перш усього слід би було затримати вас самого. Коли ви не хворий, то значиться, вигадали. Отже вас треба лікувати або притягти до відповідальності за безглузду вигадку.

– Але ж я сам кажу, що… – почав було Андрій стосотий раз оповідати свою пригоду, але начміліції перебив його.

– Йдіть геть, кажу вам, коли не хочете, щоб я вас зараз же запакував куди слід! Цілу округу перешукали, шукаючи отого колишнього власника тартаків, Дубенка, з його химерною жінкою, але ніхто ніде нічого навіть не чув про них.

Кажучи це, начміліції так пройняв його своїм поглядом, що він зрозумів відразу, що справді краще буде піти і не з’являтися більше.

Одначе ціла ця пригода довго ще не давала йому спокою. Подумавши трохи, вирішив сам шукати. Ліси були заметені снігами, і тому, проблукавши в них два дні поспіль, подався на села. Ніколи ще бідолашні поліщуки не чули стільки гарних «розмов» про всякі сівозміни та сіяні трави, скільки почули їх тієї зими. Не було такого села, такого хутора, куди б він не завітав із своїми «розмовами», бажаючи в такий спосіб знайти кінці того казкового клубка, що заплутався навколо нього.

5

І ось, саме на провесні, коли вже всі ліси навколо забриніли ніжно-зеленими бруньками, а вгорі день і ніч тяглися з ірію довгі ключі диких гусей та качок, біля містечка з’явилися зголоднілі вовки, які не тільки сільську худобу рвали, але й на людей нападали. З ініціативи начміліції було зроблено облаву, до якої, крім відомих старих і молодих мисливців, пішли всі ті, що були всього лише аматорами. Разом з усіма пішов і Андрій, бажаючи хоч на якийсь час забути про все, що його тривожило.

Як на те, випало так, що облаву було вирішено зробити навколо Горобиного болота.

– Якого не заб’ємо, то сам утопиться, – казав начальникові міліції старий дід-мисливець, про якого говорили, що «йому дичина сама в руки лізе».

Андрій, почувши це, перший підтримав діда. Йому хотілося ще раз відвідати ті місця, де почалася й де скінчилася його пригода. Начміліції, очевидно, зрозумів це й хоч не дуже охоче, але згодився з дідом.

Ідучи в лаві поруч діда, Андрій перебирав у своїй пам’яті все, що було пережите тут, і коли тільки підійшов до болота, як враз почув, що горло його стискається.

– Сміливіше! Сміливіше! – гукав до нього дід, поринаючи в кущі верболозу. – Ось сюди! Ось сюди!

– Гут-тю-га! Гут- тю-га! – кричали десь по тім боці болота, очевидячки, гонячи якогось «сіроманця».

– Іду… Йду… – ледве відкликався Андрій до діда, розворушений спогадами.

– Ага! – раптом скрикнув дід. – А це ще що за біда така? Ідіть сюди! Скорше!

Андрій, зачіплюючись за купини, продерся до діда і закам’янів: просто перед ним, серед шматків брудного лахміття лежало два обгризених людських кістяки. Один з них, що був довший і тонший, лежав на шматках якоїсь шерстяної матерії, а біля другого – коротшого і грубшого – лежала півзітліла підошва від повстяників. Осторонь валялися дрібні шматки кожуха, свити й якісь клаптики паперу. Роздивляючись, Андрій зауважив шматки якоїсь книжечки з орлом на обгортці. Піднявши книжечку, побачив, що це був звичайний закордонний польський паспорт на імення якогось Яна Дубинського та його «żony» Марини Дубинської. Підданство: польське. Віра: католицька. Літа: йому – 45, їй – 25. Місце народження: Довгі Лози, Овруцького повіту, на Волині. Мета подорожі: відвідати родичів.

– Гм… що ж це таке, – говорив сам до себе Андрій, перегортаючи півзітлілі листочки паспорта.– Не інакше, як тільки вона і він. Не інакше. Але… але що ж це за дивовижний паспорт? Звідки він тут узявся?

– Гут-тю-га! Гут-тю-га, – чулося вже навколо болота.

– Де ви там запропастилися?! – крикнув поза ними начміліції, вибігаючи з-за куща. – Чому не стріляли, як він повз вас пробіг?..

– Але, побачивши кістяки, замовк. Андрій подав йому знайденого документа і сказав:

– Боюся, що це й є той самий Дубенко та його жінка, з якою я мав таку справу.

Начміліції, переглянувши паспорта, тільки й міг сказати:

– Цікаво. Дуже цікаво. Довгі Лози. Ян Дубинський. Марина. І паспорт, як паспорт, лише ніде не заявлений. Очевидно так собі, на всякий випадок.

Оглядаючись навколо, старанно зібрав усі папірці.

– Ага! – промовив, приглядаючись до одного. – Лист. Поможіть мені.

Андрій нахилився і прочитав:

«Шановний пане! Передаю вам цього листа через отця А., з тим, щоб ви негайно звільнили мене від такої небезпечної роботи і якнайскорше дали мені повну волю і спокій, щоб я сама собі могла жити. Все, що можна було для вас зробити, я вже зробила, а чого не можу, того й ви не зможете. Вдавати ж собою – то «вчительку», то «агента» Медторгу, стає настільки ж небезпечно, як і вважати себе далі за вашу жінку, що вже навіть отець А. дивується – як я так можу. Що ж до останнього «овочу» – то хоч, крім дрібних господарських відомостей, могла би мати багато чого іншого, але ж я свідомо не хочу і не можу, бо справді люблю його і»…

– Ви розумієте, з ким мали справу? – спитався начміліції, коли Андрій прочитав останнє слово.

– Хто його знає, – сказав збентежено.

– Не хто його знає, а факт, що це польські шпиги. Я ще торік чув дещо про якусь жінку, що збирала тут зілля. Тепер же знаю, що цей ваш Дубенко і є Дубинський, що мав тут колись тартаки, але двадцятого року, як були поляки, оженився з дочкою якогось учителя і втік. Зрозуміло вам буде, що повернувся він сюди потай з певною метою і тільки цікаво, через що саме так він скінчив з собою? Не може бути щоб вовки…

– Давайте подивимося, – сказав на те Андрій і, нахилившись до короткого кістяка, зразу ж побачив на лівій скроні маленьку дірочку, яку, очевидно, зробила та куля, що той заволока призначав її йому.

– Ось і пістоль! – промовив дід, витягаючи з куща заіржавленого револьвера. – Порожній. Ні одної кулі.

– Добре, – коротко сказав на те начальник міліції. – Годі! Припиніть облаву й поставте тут варту, поки приїде хто-небудь з ДПУ. А ви вже, – повернувся до Андрія, – вибачте, що доведеться вам ще раз розповісти свою пригоду слідчому, бо, як самі бачите, пригода незвичайна. Правда я скажу, що ви свого часу мені з цим докучали, але так саме нічого не міг зробити.

– Звичайно… Звичайно… – безтямно проказував Андрій, не відриваючи своїх очей від довгого тонкого кістяка, що двома разками дрібних білих зубів злорадно всміхався до нього.

Цілком зайвою річчю буде згадувати про ті неприємні хвилини, коли Андрій Сніжко, блідніючи й червоніючи, розповідав слідчому, як з ним трапилося таке лихо, але безперечно варто згадати про те, що з того часу Андрій дуже змінився. Подарувавши дідові-мисливцеві свою рушницю, сам рішучо зрікся ходити на полювання і навіть тоді, коли його тягли зовсім не «на зайців», а на звичайних качок, він усе одно казав:

– Моє діло хліборобство. Ну його к болотяному бісу оте полювання!

– Але ж колись ви навіть на Горобине болото ходили, – хитро закидали йому.

– Ну й ходив! – похмуро відповідав він.– Але то було моє останнє полювання.

– Чому ж так?

– Та тому, що на цьому Поліссі стільки того чортовиння, що хіба лише сам чорт дасть йому якусь раду.

– Не чорт, а освіта, електрика.

– Ну, що ж, усе може бути. Не сперечаюся.

Якось, коли він почав уже потроху забувати про свою пригоду, начміліції сказав йому:

– Одного все ж таки ніяк не розумію. Навіщо, власне, було тому шпигові стрілятися? Тож він зовсім ще не був викритий.

– А я чудово його розумію, – спроквола відповів Андрій. – Він, той виродок огидний, любив її. Це я зрозумів ще тоді, коли боровся з ним. Інакше він мене ніяк не поборов би. Ви ж знаєте, яка в мене мужицька сила.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. : поліське оповідання. – Літературний ярмарок, 1929 р., кн. 5 (135; квітень), с. 127 – 162.