Рідний наш Ісус
Клим Поліщук
(Легенда сучасних днів)
І
Осіннє небо над пустельними стернями наче стеля сива. Тиша і спокій обгортали знеможені ниви і тільки інколи, як удар кулаком у дно порожньої бочки, глухою луною розлягався в полі невиразний голос гречкосія, що у поті чола поспішався зорати «нарізану» смужку свою. А в мовчазній далечині хтось незримий ткав сонні тумани, намагаючись застлати ними не тільки широкі простори, але й ту тривогу, що коло придорожного хреста дрижала.
«Старий той хрест, як світ цілий» – казали про нього люди, бо ніхто з них не знав – коли і хто його тут поставив. Стояв він над самісенькою битою дорогою на тій «границі“, де людські поля з панськими ланами сходилися і завжди, коли тільки хто проходив повз нього, мимоволі зупинявся і дивлячись на Розп’ятого, всякі думки думав про себе.
Дивний якийсь майстер різьбив те Розп’яття! Зроблене із звичайного дерева, як сотні й тисячі інших у світі, воно однак було незвичайне і всі, хто тільки дивився на нього, відчував у своїй душі якусь незрозумілу тривогу. Розп’ятий на придорожному хресті Ісус зовсім не нагадував собою того Ісуса, що був розіпнутий у церкві, над позолоченим іконостасом, або в костелі – над посрібленим престолом, який, схиливши на груди гладенько розчісану голову і закривши очі, здавалося, спокійно спав.
Розп’ятий на полях висів прибитий заіржавленими цвяхами до старого, оброслого зеленим мохом, дубового хреста – великою сірою масою безмежного страждання, яке відчувалося з кождої риси його тіла. Його ноги й руки були витягнуті так, що було видно кождий м’яз і кожду жилу, а живіт глибоко ввійшов під груди й так роздув їх, що, здавалося, от-от не витримають у собі всього болю і розпадуться на двоє, якраз там, де сходяться ребра.
Увінчана вінком терновим голова судорожно відкинулася назад, пасма сплутаного волосся безладно спадали на чоло й рамена, а лице виявляло такий безмежний жах терпіння, що хто бачив його хоч раз, так уже ніколи не міг того забути. Особливо дивно вражали міцно стиснуті уста і широко розкриті очі, як Він дивився кудись у далечінь, понад головами тих, що проходили повз Нього.
І по тім, як Він висів, і по тім, як Він терпів, і ще й потім, що на Його правій нозі був збитий великий ніготь, як то буває тільки в тих, що багато ходять босо, – знали, що се є свій, селянський Ісус, до якого слід молитися і якому можна вірити.
Щороку, весною, як тільки розцвітали проліски, і до пізньої осені, як процвітали айстри, – коло ніг Розп’ятого лежало безліч усяких квіток, які селянські доньки приносили Йому зі щирості й любові своєї. І не було тут різниці між «чесними“ та «нечесними“, бо з давніх давен було так, що покритки більш усіх дбали про Нього, бо то ж ні про кого іншого, як тільки про них, сказав Він колись: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине каменем».
Але від того часу, як десь далеко на заході загули гармати, а дорогою повз Розп’ятого потяглася з села довга валка возів із засмученими господарями, всі якісь самі не свої стали і рідко хто згадував про Нього. Якась непевність запанувала навколо і була вона доти, доки не скрикнув хтось десь дивне слово про волю, а тоді все захвилювалося, загуло й загомоніло і стоголосою луною відбилося в ухах Розп’ятого. І тоді, властиво, перший раз помітили в Його лиці якусь дивну зміну. Щось подібне на зморшки з’явилося на Його чолі, а голова ще більше відкинулася назад і ще ширше розкрилися засмучені очі.
Весною ділили панські лани і безліч квіток склали до Його ніг. А Він дивився в простори і все наче чогось більшого ждав. Дехто з людей помітив навіть якусь невиразну усмішку коло Його уст, але що пора була робоча, то й ніхто не мав часу стежити за тим явищем. Згадали про се вже в самісенькі жнива, коли вернулися пани із військом і своїми наймитами і стали в людей землю відбирати. І знову, як і колись, йдучи повз хреста, зупинялися й дивилися на Розп’ятого, стараючися збагнути Його затаєне терпіння. 1 хто лише дивився, то все одно бачили: жаль і смуток на страдницькім лиці і тривожне напруження в темно-сірім тілі.
Восени ревіли гармати і лилася кров. Змагалися з панами й насипали в полях маленькі могилки. Казали: «Інакше ніяк не можна». Розп’ятий, розкривши широко рота, наче крикнути, хотів, повернувся цілком лицем до неба і занімів так, тільки одні гострі коліна ще більше випнулися вперед і ще більше витягнулися на хресті Його руки. Та сеї нової зміни майже ніхто не помітив, бо все ще тяглася боротьба…
Скоро після того зникли пани і зникли люди, лише одна боротьба не зникала. Одні йшли із заходу, другі із сходу, а треті в середині товклися і все на полях сходилися. Кождий з них чуже вважав за своє і всі разом, були ніжні, як діти, а люті, як гади. Один молився до неба блакитного, другий до зірниці червоної, а третий чорній землі кланявся, тільки ні один із них не згадав за Розп’ятого, який самотно боровся сам із собою.
Два роки в червоному огні варилися й виварювалися, а на третій рік сонна осінь прийшла, якої ще не було ніколи. Сивою стелею схилилося небо над сірими стернями, блідими туманами вистелилися й лягли спати спомини минулого, тільки один Розп’ятий на хресті придорожному чогось непокоївся, а від того й така тривога навколо нього дрижала і такою глухою луною розлягався в полях невиразний голос гречкосія.
II
Говорили й запевняли:
– Мусить зміна стати!
Тому поспішалися зорати й засіяти свої «нарізані» смужки, а решту збіжжя в землю заховати, щоби «продподатку» не дати. Сухо тріщали стерні під щербатими лемешами дрантивих плугів, гарячково виривалося крізь пальці кострубатої жмені золоте насіння і важко падало в свіжу борозну, щоби скільчитися в ній і породити нову надію.
І саме в той час приїхали в село непрошені й озброєні.
Розташувалися на майдані коло давньої «зборні», а тепер – «Комнезама», та й сказали:
– Сипте десяту частину!…
– Як так?! – загомоніли здивовано і схвильовано.
– Отак, як бачите! – відповіли озброєні й загадково оглянули свої рушниці.
– Не дамо! – понуро озвалося щось із майдану.
– Хто бунтує?! – суворо спиталися озброєні, озираючись навколо себе.
Всі лиця [були], як брила ріллі в голодну посуху: мовчазні й невиразні.
– Хто бунтує?! – ще раз спиталися громади і в той час вийшов наперед один юнак, який за всіх сказав:
– Так несправедливо!
– А що таке справедливість? – сміючися, спиталися його озброєні.
– Не грабуйте! – сказав він їм сміливо.
– Так! Так! – загула за ним уся громада. – Не грабуйте!
Засміялися озброєні, взяли того юнака із собою та поїхали з села. Зраділи, бо думали, що їм соромно за себе стало, а те, що вдовин син Ярема міг пропасти з ними, мало кого турбувало.
– Що там Ярема, як тут така справа!… – говорили між собою йдучи до коловорота, щоби переконатися, що вони й справді таки поїхали.
Але ті, виїхавши за село до придорожного хреста, поставили коло нього вдовиного Ярему і так розстріляли його.
А після того один із них вернувся в село і сказав:
– Бачили? Сипте, що сказано!
Решта озброєних у друге село поїхала, наче нічого такого не сталося, а сей один за всіх справився. Цілий день, аж до самого вечера ходив він з «незаможниками» по селу і стягав «десятину», а стара вдова Килина сиділа коло придорожного хреста і над трупом свого сина вила. Пізним вечором, коли став сходити повний місяць, а господарі збиралися везти до міста «десятину», прибігла в село бідна мати і крізь рясні сльози щось нечуване сказала:
– Ісус із хреста сходить!
Гадали, що збожеволіла, а тому й уваги на те не звернули. Однак її нещасливий вигляд зворушив їх і вони пригадали собі, що варто було-б якось заспокоїти її, а того нещасного, що так нагло трупом ліг, тихо поховати. Поговорили трохи між собою і постановили:
– Коли тільки валка з «десятиною» вийде за село й помине придорожний хрест, то старий Петро Решетчук, який так своїм богомільством уславився, візьме заступ і закопає нещасного так, щоб і «сама мати не знала, куди дівся, бо й без того плачу в селі досить!»
Коли тільки довга валка возів із «десятиною» виїхала в поле, старий Петро взяв заступ і помаленьку подався слідом за нею. Але як тільки прийшов до хреста і глянув на Розп’ятого, то враз скам’янів. Дивився і очам не вірив. При світлі місяця цілком добре було видно, що одна нога Розп’ятого вирвалася з цвяха і випростувалася в повітрі так, начеб шукала якогось опертя, а голова і все тіло подавалося вперед, що руки зробилися довгими й тонкими вужевками і ледве що стримували вагу сього пориву.
Однак, придивившись ліпше, він заспокоївся, вирішивши, що так могло статися від раптових вибухів, коли розстрілювали Ярему. Думаючи так, викопав яму, поклав у неї вдовиного сина і став скоренько засипати її. Але коли тільки скінчив свою роботу і хотів перехреститися, як почув на хресті важке зітхання. Озирнувся, бачить і чує – зітхає Розп’ятий.
Схопився, як у гарячці, й побіг до села.
III
Вранці був приморозок, а потім нахмарилося і став туман. Ті, що поїхали до міста з «десятиною», мали десь аж увечері вернутися, а ті, що зістали вдома, – самі не знали, що робити. Багато сиділо та думало про те, що не стане чим обсіятися і що прийдеться дещо зоставити незасіяним, як то було минулого року, тільки один старий Петро не журився сим. У нього було дещо з торішнього врожаю, а тому він вирішив засіяти все своє поле, не жаліючи насіння. Непокоїло його трохи лише те, що діялося з Розп’ятим, але коли вмився та поснідав добре, так і роздумав собі:
– Гм… То ж ніяк неможливе! Висить собі старий та струхлявілий, а як вистрілили коло нього, так від одного тільки гуку відірвався.
А потім запріг у віз коні, взяв плуг, мішок жита і поїхав у поле. Поле було його не далі, як за одні гони від придорожного хреста і коли тільки він приїхав, то зразу ж повернувся до нього лицем і тричі перехрестився.
В полі було тихо, тільки десь далеко сумно гайвороння кракало. Коло хреста, здавалося, дрижали тумани і в тім дрижанні чулася незвичайна тривога. Старий Петро нерішучо якось злагодив плуг і зачав першу борозну. Йшов у напрямі хреста, пильно вдивляючись у сіру масу Розп’ятого, який начебто рухався. Ось підійшов іще ближче і не помітив, як стали чогось коні і як він сам задубів коло них. Тільки поблідлі уста несвідомо вимовляли:
– Живий… Живий…
Розп’ятий на хресті вперто змагався. Ось, простягнув у повітрі одну ногу… здригнувся. Випростував другу. Натяглися руки. Обвисло тіло. Голова витяглася вперед і хиталася – то туди то сюди. Рот розкрився. Очі великі, сині як волошки. Терновий вінок аж на брови зсунувся. Видно: боляче. Дуже боляче. Скрутилось усе тіло. Спраглий язик губи лиже. Не витримати. Шарпнувся і махнув над полями рукою. Потім схопився нею за хрест. Ще одна тільки рука тримає Його. Шарпнувся ще раз і зник із хреста. тільки якась сіра тінь майнула в тумані.
– Живий… Живий… – безтямно бурмотів раз за разом старий Петро, поспішаючи до хреста.
Прибіг, а на хресті тільки одні заіржавлені цвяхи стирчать. Озирнувся навколо: далеко тінь… тільки тінь.
– Господи Боже! – промовив зворушено. – Що ж се таке?!
Може був би ще й розплакався, як би так не побачив, що коням остогидло стояти і вони потяглися з плугом по сусідських засівах. Схопився і крикнув:
– Тпру! Тут така справа, а їм ані гадки!
Завернувши коні на борозну, хотів орати, але чогось пропала всяка охота. Дивні думки шумливими роями обсіли його голову і він нічого не хотів чути і знати, крім Розп’ятого, який ввижався йому – то тут, то там, але куди тільки він не дивився, то скрізь бачив лише одне сиве небо, сонні тумани та сірі стерні.
І коли вивів до кінця першу борозну, то перекинув плуг на бік лемешами і вернувся до воза. Лагодячись у дорогу, помітив, що з півночі сунуться важкі хмари, а в повітрі літає дрібний сніжок.
– От і по всій роботі! – промовив сам до себе замислено, а серце його стислося і защеміло чогось, наче від прочуття якогось.
Глянув ще раз на хрест, озирнувся навколо і зітхнув:
– Все одно вже! Треба їхати.
IV
Те, що Петро розповів на селі про Розп’ятого, дуже всіх здивувало, але ніхто не знав, як се зрозуміти. Дехто навіть не вірив старому і сам ходив до хреста подивитися, – чи так воно й справді?… Приходили, дивилися й тільки роти розкривали:
– От так диво!
Чекали вечера, коли мали вернутися ті, що «десятину» повезли. Казали:
– Може вони щось знають?
А тут, як тільки стало смеркатися, пішов такий сніг, наче перед Різдвом, аж налякалися, бо – «то ж ще цілий тиждень до Михайла святого і череда в полі ходить». Через се саме спізнилися в дорозі ті, що з «десятиною» їздили. Вернулися пізно вночі, обмоклі й обмерзлі, і ще якогось дивного чоловіка привезли з собою. Був високий, стрункий, з синіми очима, з довгим, як у попа, русявим волоссям і руденькою, продовгастою борідкою, а сам ледве прикритий якоюсь рядниною.
Дивилися на нього й дивувалися:
– Така холоднеча, а йому начебто й нічого!
Забули навіть за Розп’ятого поговорити, так сим чоловіком зацікавилися.
– Де ж се ви його взяли такого? – питали.
– В полі на межі сидів! – відповідав хтось із тих, що приїхали.
– Як, серед снігу?! – дивувалися.
– Еге ж, серед снігу! – відповідали дивними голосами. – Під’їжджаємо вже до села, коли бачимо, сидить хтось серед поля і благословляє нас. Ми стали і пішли до нього, щоби побачити, хто такий. Ну, бачимо, він сидить. Голісінький, можна сказати. Тільки ряднина якась. Жалко стало. Взяли, щоб не замерз.
– Так. Так, – загомоніли. – Тільки, хто він такий. Жид, кацап, чи наш чоловік?
– А хто знає? – здвигнули плечима ті, що привезли його. – Отже, бачите самі! Мовчить!
– Треба було б спитатися! – озвався хтось грубим голосом, але саме тоді він підняв обидві руки і всі побачили на Його долонях великі чорні рани.
– Хто він? Хто він такий? – зашепталися.
– Я Ісус! – сказав Він їм. – Десятки літ дивився я з хреста на ваше бідування і не міг більше так терпіти.
Всі наче заніміли, тільки один старий Петро озвався тихо:
– Що ж ви мовчите?! Я сам бачив, як він сходив із хреста! Дайте Йому вдягтися!
Як зі сну прокинулися. Кинулися – хто куди і в одну
мить принесли чоботи, шапку і свиту. Глянув Він на те все і лагідно всміхнувся.
– Як бачу, то ви ще не цілком забули про мене, коли останнє даєте! Та мені багато не треба!
Кажучи так, одягся в свиту, а чобіт і шапки не захотів брати.
– Обійдуся! – промовив. – Мені між вами і так тепло.
Зраділи люди. Зняли всі з голов свої шапки і стали просити Його:
– Не відцурайся, Ісусе, нашої мужицької вечері!
Він замислився трохи і відповів:
– Жаль мені вас, але мушу спішитися в світ! Коли зроблю своє діло, тоді вернуся і зостануся з вами жити на віки вічні.
– Хоч зайди в яку хату та обігрійся трохи! – стали Його вмовляти, а тим часом старий Петро бігом побіг до попа, щоб той прийняв Його до себе.
Піп був чужий, московський, та скупий, а через те тільки очі на старого витріщив:
– Що за Ісус?! Який такий Ісус?!
– Наш. Рідний наш Ісус. Той, що на придорожному хресті був.
– Нічогісенько не розумію! – здвигнув піп плечима. – Побожеволіли ви, чи що таке?!
– А ви йдіть та подивіться! – кликав його старий.
– Пізно вже! – сказав на те піп і голосно позіхнув, начебто йому хотілося спати.
Побачив старий, що ні до чого доброго з ним не договориться і побіг назад. Прибігає, а на майдані ніде голці впасти, стільки людей зійшлося. Тут тобі куркулі, і середняки, і незаможники, і так усякі люди, всі вони, затаївши дух, слухають його дивно солодкої мови:
– Любіть другів своїх і ненавидьте ворогів лихих! – говорив Він. – Віруйте тільки в свої сили і ся віра врятує вас! Не прощайте зрадникам, не даруйте запроданцям, не милуйте тих, що гноблять вас! Ви всі, що кривдою світ проходите, знайте і пам’ятайте, що кожда стежка, яку ви так пройшли, веде вас до загибелі і, як прийде час, настане суд і дістанете заслужене!
Ось і тепер, як у день суда, пройду здовж селом і відзначу кождому його пайку, щоб знали всі, хто що заслужив. А ви всі, що терпите кривду, не думайте, начебто все вже зникло з димом кривавих пожеж! Знайте, що кождий ваш страдницький крок відзначився в моєму серці, кожда ваша болюча сльоза стала огнем моєї сили, що воскресила мене на хресті і змусила прийти до вас! Отже стану між вами і поведу вас шляхом волі до вічної Правди і заставлю її сотворити нечуване чудо, коли не стане ні тих, що вірують тільки в блакитне небо, ні тих, що спраглим зором шукають лиш червоної зірниці, а всі люди будуть люди і вся земля буде їх земля, а над нею настане вічно зелена весна і запанує безконечна радість!
А коли так стане, візьму вас за апостолів своїх, буду боротися і терпіти з вами, щоби потім могли вільно орати, сіяти й збирати і тішитися овочами віри своєї.
Слухали куркулі й незаможники, що говорив їм Ісус, і дивувалися словам Його. Багато дечого не розуміючи, сумнівалися:
– Чи може таке статися в наші часи?!
Але Він почув їх і гірко промовив їм:
– Хіба вам мало того, що я зійшов із хреста?!
– Так то воно так. Тільки от якось воно дивно нам, щоби, теє-то, як його, – почав було хтось із юрби плутати язиком, коли тут із коловорота почулися якісь співи, гуки й стріли, наче «запасні» з війни верталися.
Хтось глухо й невиразно, як у бочку, бовкнув:
– Карателі йдуть. Щоби, значиться, не перечили більше.
Всі глянули в той бік, де чувся голос, і побачили голову комнезаможа. Стояв суворий, нахмурений і понуро дивився в землю.
– Значиться, ти? – спитався його Ісус.
– А як і я, так що з того? – якось дико зареготався він. – От і побачимо, як ти з ними справишся!
– А й справді! – скрикнув хтось.
– Так, так! – загомоніли інші, але враз затихли, захвилювалися і швиденько стали розходитися.
– Що ж се таке?! Що-ж се таке?! – нерозуміючо метушився старий Петро, але його хтось схопив за рукав і потяг за собою.
– Мало чого може не статися, – розсудливо говорив хтось десь на подвір’ї, зачиняючи ворота.
На майдані, де хвилинку тому хвилювало море людських голов, стало порожньо, як в осінньому полі. Стояли тільки дві людські постаті: одна струнка й висока, а друга присадкувата й кострубата. Перша спокійно собі дивилася на небо, як воно починало прояснюватися, а друга чухалася в потилиці, раз у раз покашлювала і нетерпляче чогось чекала. Аж ось, налетів на них конем хтось чорний і волохатий. Зупинився і крикнув:
– Хто тут?!
– То я! – відповіла кострубата постать. – Комнезамож, значиться.
– А се хто?! – повернувся вершник до стрункої постаті.
Постать стояла і мовчала, наче не чула.
– Хто ти такий?! – крикнув вершник роздратовано.
– Та се й є той самий бунтівник! – озвався «комнезамож».
– Як же він називається?
– Та той, Ісусом себе називає. Каже, що з придорожного хреста зійшов… – зачав говорити «комнезамож», але голосний регіт вершника заглушив його.
– Ха-ха-ха! – реготався вершник на все горло. – Ісусом себе називає! Ха-ха-ха! От, так штука! Ха-ха-ха! І чого вже тільки не видумають оті куркулі! Ха-ха-ха!
Під’їхали інші. Обступили Його звідусіль тісним колом і також стали реготатися:
– А, ну, покажи руки!
Він спокійно простягнув до них обидві долоні і при смутному сяйві місяця страшно зачорніли перед їх очима дві рани.
Ніяково затихли й повернулися до «старого» – що він скаже?
«Старий» говорив щось із головою «Комнезаможа».
– Звичайно, якийсь божевільний, коли не замаскований агітатор. А навіть, якби так і справді був він, то все одно нема йому що тут робити, – почули вони і зрозуміли, що інакше не може бути.
Відступилися трохи на бік і стали чекати, що скаже «старший», але той, спокійно і не поспішаючись, розпитувався про все – як, що і до чого, наче справа йшла про звичайну річ, задля якої не варт було хвилюватися. Нарешті він скінчив свою розмову і повернувся до них. Був такий, як і завжди, тільки губи здригалися чогось.
– Беріть його, товариші! – кивнув головою в бік стрункої постаті. – Я думав, що тут не знати-що скоїлося, а то всього лише якийсь приблудний чернець приволікся!
Товариші не рухалися. Хотіли сказати, що в Нього справжні рани на руках і ногах, але не відважилися. «Хіба-то мало чого не приходилося нам робити в сі часи?» – подумали про себе і приступили до стрункої постаті.
– Тією самою дорогою йдіть! – скомандував «старий».
Товариші вставили в стремена ноги, поправили поза плечима свої списи і зайнявши наперед себе «черця», погнали Його із села в поле.
А «комнезамож», зоставши сам, довго ще прислухався чогось, коли ж затих гомін людських голосів і стало цілком тихо, він голосно зітхнув:
– Ех, шкода! Я зовсім не сподівався сього!
V
На другий день раннім-ранком усе село встало на ноги.
Зійшлися на майдан і питали «комнезаможа»:
– Де Він?!
– Забрали, – відповів той.
– І Він піддався їм?! – дивувалися.
– А чому б Йому не піддатися, як ви всі порозбігалися?! – всміхався ніяково «комнезамож».
– 1 звідки вони наїхали так несподівано?! – ламав собі хтось голову.
– Гм… – всміхнувся знову «комнезамож». – Я сповістив їх, щоби, значиться, переконатися, чи справді щось воно варте…
– Ти Юда паршивий! – крикнув старий Петро.
– А ти що таке? – суворо повернувся «комнезамож». – Тож… Петром називається!
– Я… я… я… – аж скипів старий і, не знайшовши слів, затих.
Мовчки стояли всі інші і приглядалися до землі, де помітили якісь сліди на бруднім снігу. Придивлялися і впізнали. Сліди босих ніг – Його сліди. Пішли по них і вийшли аж за коловорот. Далі ніякого знаку, бо на полі віяв північний вітер і позамітав їх снігом.
– В місто повели, – промовив хтось сумно.
– Але ж Він сказав, що ще прийде до нас! – голосно сказав старий Петро.
– Чекайте Його! Чекайте! – загадково якось пробуркотів «комнезамож».
Але на нього ніхто не звернув ніякої уваги і так вернулися назад, думаючи про себе свої затаєні думи.
Думали про Нього і з дня на день чекали Його. Але пройшла Пилипівка і святе Різдво минуло, а про Нього ні найменшої звістки. Тільки аж на Стрітення довідалися від якогось проїзного «красмейця», що – «один чернець назвав себе Ісусом і навіть чудеса робив, а за те його розстріляли».
Дехто зразу сьому повірив, а інші ще трохи вагалися й сумнівалися.
– А може то тільки тумана пускають? – говорили.
Якось, як були сильні морози, хтось такий і самого хреста зрубав на дрова, щоб обігрітися трохи, а замість нього зостався серед поля маленький пеньочок, дивлячись на якого, ніхто вже нічого не ждав і не сподівався.
Але ще й досі живе старий Петро, вірить він у те, що бачив на власні очі, і часто згадує й зітхає:
– Де ж се той рідний наш Ісус?! Де Він?!
Примітки
Подається за виданням: Літературно-науковий вісник, 1922 р., річник 22, т. 80, , с. 297 – 308.