Розп’ята душа

Клим Поліщук

Оповідання з латиського життя

1

Ірма була сиротою. Вона не знала ні батька, ні матері, але її тітка Емма, що взяла її до себе на виховування, не раз розказувала, що її батько був гіркий п’яниця і що він, будучи одного разу п’яний, заходився битись на базарі в Смільтені, і там його так прибили, що він на другий день і помер. Латиські мужики не люблять бійки, але коли вже б’ються, так б’ються здорово. Коли він вмирав, то залишив свою жінку вагітною, яка, вражена наглою смертю свого чоловіка, стала марніти і після пологів так уже й не могла одужати. Маленькій Ірмі було всього два роки, як померла її мати. Емма Августман, жінка господаря багатої мизи Муск, що не мала своїх власних дітей, охоче взяла на виховання дівчинку.

В тітки Емми жилося Ірмі не зле. Правда, Емма була жінка сувора, а іноді навіть і сердита, але все ж таки в неї було щире серце, яке часто вибухало такою любов’ю, що маленька Ірма могла цілком відчувати себе рідною її донькою.

Сумувати за батьком вона не могла, бо не знала його, а тужити за мамою не приходилося, бо не пам’ятала її. Знала лише те, що вона вихованка тітки Емми, яка взяла її ще тоді, коли вона була настільки маленькою, що гаразд ще й ходити не вміла. Тітка Емма була роботяща господиня і привчала до праці маленьку Ірму. Вона вміла носити воду від криниці, доїти корів, полоти город, доглядати курей та гусей і поралася на кухні. Коли була вільна година, то вона гралася з хлопчиками з сусідської мизи, або забавлялася з маленькими котятами, яких щороку поставляла стара руда кицька. Зимою вона ходила до волосної школи і старанно вчилася. В довгі зимові вечері мовчки залізала в темний куток хати, і її сині оченята мрійно дивилися кудись в просторінь, у вечірню пітьму за вікном, де так шумлять вітами старі соснові бори.

Ірма була якась особлива, з окружаючими дітьми часто чогось не мирилася, і все, що робилося навколо неї, вона надто близько приймала до серця. Було так, що як почне чого-небудь тітка Емма сваритися, то вона стане перед нею і стоїть мовчки з оченятами, повними сліз. Маленькою вона ще любила гуляти в саду, де росли кущі бузку і агрусу, де стояли старі дуплясті яблуні, там заклопотано ходила по маленькій доріжці і, як хто питався її – що вона тут робить, то вона казала, що думає так щось. Під час таких гулянок її маленьке личко було надто серйозним і заклопотаним. Коли вона чим-небудь була рада, то радість її теж виявлялася якось по-свойому,– тихо і не голосно, без зайвого сміху, хоч оченята її так і сяли, так і горіли, як можуть горіти тільки північні зорі латвійського зимового, високого неба.

Взагалі вона була серйозна не по літам.

Коли підросла і настав час конфірмації, то вона не ходила на танці та гулянки своїх колежанок, а була самотою і щось думала про себе, або старанно працювала коло господарства. Коли в старій кірсі зібралося багато парафіян дивитися на конфірмаційний іспит, то дуже багато з них зчудувалося сміливості Ірми, яка на запитання пастора давала спокійну розумну відповідь і зовсім не червоніла і не плакала, як то робили її товаришки. Після причастя вона же пішла до дому і спокійно стала помагати тітці Еммі готувати обід. В той день, як і завжди, вона поралася коло господарства, але тітка Емма помітила, що думки її вихованки десь далеко витають. Конфірмація відбулася і Ірма стала дорослою, до якої може завітати всяка доля.

Після обіду вона вийшла погуляти на широкий шлях, що простягся над річкою Огер. Сей шлях, по обабіч обсаджений зеленими вербами, нагадував собою довгу алею старого саду і сягав він аж до самої Двини, де є такі милі й затишні дачі, куди щороку приїздять з Риги всякі пани й пані, з такими білими лицями і так гарно одягнуті. Ірма любила тут гуляти і мріяти про щось…

Про що зона мріяла, сього не могла знати навіть її тітка Емма, не то щоб хтось так собі цікавий.

Може вона мріяла про своє щастя і завидувала тим людям, які щоліта приїздять на Огерські дачі, а може вона щось думала про ту вбогу мизу, що стояла над самим Огером, про яку їй не раз згадувала тітка Емма.

2

Над самим Огером, там де він звивається гадюкою і наміряється впасти в Двину, стояла стара миза Купфергамер, де в старій похилій хатині жила вдова Марта Креус, син якої, Еміль Креус, був десь на службі. Його вже давно не було вдома і люди казали, що він останній раз виїхав з великого горя, що не одружився з коханою дівчиною. Казали також, що та дівчина була тітка Ірми, зараз Емма Августман. Колись вони обоє гуляли по цій же дорозі, де тепер гуляє Ірма.

Частенько в зимові вечори вони вкрадці сходилися на побачення і того ніхто не знав і не бачив, як вони пестили друг друга, коли розлучалися коло воріт мизи її батька. Обоє ждали того часу, коли в Еміля знайдеться стільки грошей, що вони зможуть одружитися і спокійно зажити на своїм власнім господарстві. Але час той сам собою не приходив, а через те Еміль мусів виїхати кудись у Пруси на заробітки. Він був порядний коваль і хоч яку машину вмів поправити. Учився він десь у Ризі, в якогось німецького техніка, куди його ще малим віддала Марта.

В той час, як Еміля не було вдома, до Емми став женихатися Ян Августман і вона ніяк не могла відмовити йому, бо тоді ще всім розпоряджалися родичі. Вона довго ждала і написала до Еміля жалібного листа, але коли він приїхав, то Емма вже була замужем. Еміль тільки раз бачився з Еммою коло кірхи, але тоді надійшов Ян і сказав: «Ти, волоцюго, як смієш з моєю жінкою говорити?…» Еміль ударив його в лице кулаком, і після того вже ніхто не бачив його тут. Марта була вже стара, зігнута неміччю і, всі думали, що вона не діждеться повороту свого безталанного сина. Дехто казав, що виїхав не через те, що не одружився з Еммою і вдарив Яна по лиці, а що його заставило щось інше втекти з цих країв, і що на Огерських дачах живе одна покинута ним дівчина з дитятком.

Можливо, що він міг так легковажно зробити через те, що був молодий, гарний та дужий, що дівчата до нього самі липли, але всі знали його поважним, розумним, моторним, добросердечним і роботящим парубком. Він вмів бути й веселим навіть, любив пожартувати з молодшими, але завжди ставився з повагою до старших. Його серце раділо коханням Емми, але коли вона вийшла заміж за Яна, то з ним сталося щось непевне.

Він не знав, що вона думає про нього, а вона – що він думає про неї. Життя розлучило їх і через деякий час вони стали чужі друг до друга…

Життя зробило байдужими їх думки, але серце в їх обох ще довго співало тужної пісні розбитого кохання. Ще довго їм обом, розлученим і зневіреним, все життя здавалося страшною тюрмою і обом, однаково, не хотілося жити. Що ж могла Емма зробити проти волі батька і матері, коли ними вже все було вирішено? Вона ж просилася і молилася, з тяжким плачем говорила, як гаряче кохає Еміля, але рідна мати сказала, що вона ще молода й дурна, а через те й сама не знає, яке гарне життя всміхається їй за багатим Яном Августманом, який одинак у своїх родичів і після смерті батька все має перейти до його рук і вона зробиться найбагатшою господинею на всю волость і забуде й думати навіть про Еміля. Бо що таке Еміль, який живе з заробітків і має якусь поганеньку хатку, біля якої тільки вітри виють…

Вона ще змагалася, загрожувала кинутися в Огер, але батько так рішуче крикнув до неї, так грізно стукнув кулаком по столу, що вона мусила скоритися своїй лихій долі і йти заміж за Яна.

З того дня Емма ходила сама не своя, дуже поблідла і зробилась як сонна. Мати її була вже навіть перелякалася і по вечорам бралася її пестити та розважати, щоб вона так не журилася; але батько сказав: «Не панькайся з нею. Поживе з ним трохи, так сама все взнає… Велика цяця якийсь там Еміль, який сам чорт має що їсти…» Бог його знає, як воно так сталося, але Емма вийшла заміж за нелюба – Яна. Спочатку їй було трудно призвичаюватися до нового життя, але потім вона стала працювати як наймичка, жити з немилим чоловіком, як з другом і навіть була породила двойко діток, яким не судилося чогось жити. Згодом, як померли старий батько й мати, Ян став самостійним господарем, а Емма господинею. Хата її була повна достатку, в хлівах стояло сорок дійних коров, було три наймички і два наймити, які без спочивку працювали від світання до смеркання. Ян вдався порядним господарем і доладно управляв своїм господарством.

Емму він не дуже-то любив, але нічим не кривдив. Пив тільки тоді, як було свято, або якась добра справа в господарстві. Коли був п’яний, то зараз ішов лягати спати, а тоді вже ніхто не смів його зачіпати, бо тоді він починав лаяти наймитів і нарікати на Емму, що вона йому «світ зав’язала», а то б він «не таку жінку мав…» Сам по собі Ян був високого росту, з маленькою русявою головою, гострим носом, сірими моргаючими очима, широким ротом, над яким ніяково стирчали ріденькі вуса. Ходив він якось кумедно, згинаючись і волочачи за собою ноги.

Важко було Еммі привикати до нього, але вона за роботою не мала часу про те думати або фантазувати в пітьмі смеркання за роялем, як то могли робити ті пани, що приїздять влітку з Риги на Огер.

Так жила вона день із дня, тихо і спокійно працюючи і ні про що більш не думаючи. Згадуючи, як вона кохала Еміля, вона вже не жалувала за ним, а жалкувала тільки за тим, що було і що минуло. Але все минає, нема нічого вічного, все має свій час.

Під час косовиці на мизах заговорили, що на свою убогу мизу повернувся Еміль Креус, який зараз став дуже великим паном. Казали, що він весь час перебував в Америці і нажив там такі великі гроші, що сам один міг би купити не тільки що таку мизу, як у Яна Августмана, але цілий маєток, як у німецького барона Штокмансгофа, в якого всякого добра видимо й невидимо мається. Бувші давні його товариші ще заздалегідь стали казати, що він дуже пишається, хоч з ним ще ніхто з них і не бачився. Але так уже знали, що він обов’язково мусить дуже запишатися, бо гроші таке з кожним чоловіком роблять…

У неділю коло кірхи було багато людей з усіх миз і навіть з Огерських дач, які зацікавлено ждали, чи не прийде часом Еміль молитися Богу. Служба Божа вже почалася і старий орган уже догравав першу молитву, як на Огерській дорозі з’явився якийсь пан, який поважно йшов у напрямку кірхи. Він був одягнутий в сіру піджачну пару, в накрохмалену білизну, а в шовковім краваті блищала з дорогоцінним камінцем золота шпилька. На голові був м’який легенький солом’яний капелюх, а чорненька борідка була острижена по-французькому. Йдучи дорогою, він усе зупинявся і роздивлявся навколо себе, уважно приглядаючись до рідних піль і милуючись їх красою. Підійшовши до кірхи, він зняв капелюха і вклонився своїм землякам. Деякі з них підійшли до нього і стали розмовляти про те, скільки цього літа зібрано сіна, скільки масла вивезено в Лібаву місцевим молочарським кооперативом ї скільки ще сподіваються вивезти. Розпитували його за Америку, що то за країна така, і він охоче розповідав їм про тамошнє життя і звичаї.

Казав, що там далеко краще жити, як у Латвії, і що американські міліонери не вміють так дерти шкіру з робочого люду, як деруть ліфляндські барони.

Слухали люди і чудувалися дуже, що з Еміля став такий гарний і такий розумний чоловік, «що все знає». Боялися і одно слово пропустити мимо ушей. А він їм розповідав, як там працюють робітники, як господарюють селяне, які там в школи і все, все те, чого немає ще тут.

– Що тут, – сказав він, – яке тут життя в цих лісах, якими володіють німецькі барони?! Яка тут школа може бути, як усе забрали до своїх рук московські поліцаї, а над усіми «Дейч Ферейн» панує! Там усі люди рівні друг другу, і хіба тільки розумом та здатністю відрізняються.

Всі були дуже тим задовільнені, що Еміль, ставши таким багатим та розумним чоловіком, так просто тримався, всіх пам’ятав і вітався з ними.

Еміль розмовляв і стежив за тим, хто і як саме йде до кірхи. Видно, це йому було дуже до сподоби і він тішився, що все знаходиться на своїх старих місцях, як то було ще тоді, коли він вирушив звідси у широкий світ шукати щастя свого. Вже скінчилася друга молитва, як Еміль зауважив, що й орган той самий і що він тільки трошки став хрипіти на октавах.

В той час до дверей кірхи підійшла Емма Августман і Ірма. Еміль залишив розмову і пішов привітатися. Всі ж знали, що вони колись кохалися, так було б не гаразд удавати, що він її не бачить. Вони поздоровалися за руку і він став розпитувати, як їй живеться тепер і чи все гаразд з господарством. Вона щось таке відповіла, а потім замовкла. Мовчав і він і, мовчки, дивився на Ірму, яка ніяково позирала на нього. Нарешті він спитався:

– Це може твоя донька?

– Ні, це донька моєї покійної сестри, а моя вихованка. Вона тільки трохи схожа на мене. Вона в мене гарна дівчина і називається Ірма,– відповіла Емма.

– А як там ваш чоловік поживає?

– Дякую! Сьогодня йому щось нездоровиться і він залишився вдома на господарстві.

В той час люди стали входити до кірхи, бо вже мала бути остання молитва і соромно ж було не прослухати її тим, що весь час стояли на дворі.

Еміль попрощався і сказав:

– Я на днях до вас зайду!

Він уже хотів було піти, але Ірма якось ненароком так глянула на нього, неначе запитувала, чому він не хоче йти разом з ними молитися.

Він це від разу зрозумів і, лагідно всміхаючись, сказав до неї:

– Я ніколи не ходжу до кірхи, а молюся сам собі.

Вона здивовано дивилася на його, як він подався по тій дорозі, де вона так любила самотою гуляти і думала:

– Що за чудна людина? Безбожна, хіба? Але ж ні, бо він зовсім не нагадує собою безбожника.

Вона і під час молитви все думала про нього і чогось їй на душі стало сумно і серце в грудях тривожно забилося.

3

Через два чи три дні після першої зустрічі Еміль зайшов провідати Августманів і стрінувся з Ірмою. Вона сиділа коло стола і щось шила.

Еміль добре бачив, як вона, прислухаючись до його слів, як він говорив з Еммою, двічі вкололася голкою. Це його зацікавило.

Він оповідав про свою подорож до Америки.

Не маючи на шифкарту грошей, він у Лібаві найнявся на один корабель за помічника кочегара і таким чином заробив трохи грошей і дістався до Нью-Йорку. Спочатку йому було дуже трудно серед чужих людей, але згодом він якось знайшов собі роботу, де йому пощастило заробити стільки грошви, що зараз він мав у Вашингтоні свою власну майстерню грамофонів.

Чим більше він помічав, як його слухає Ірма, тим більше хотілося йому говорити про свої митарства. Йому хотілося поділитися з кимсь своїми думками, знайти когось такого чулого і ніжного, хто зрозумів би страшну самотність його застудженого життєвими бурями бідного серця. Спомини роями пролітали в його мозкові, а рідні люди здавались йому такими чужими й байдужими до всього, як і там, за океаном.

І він, говорячи про своє життя за океаном, забувався навіть, де він і що з ним. Дуже йому сподобалося, що там усі до кождого чоловіка ставляться з повагою і як хто до кого звертається, то завжди каже «пане» , і ніколи ніде ніхто нікому не скаже – «ти». Навіть і тоді шанують друг друга, коли посваряться між собою, або щось таке інше станеться між ними. Робітник там поважає господаря, а господар шанує робітника, бо обоє вони однакові пани для себе і люди для людей.

Та й взагалі там краще живеться людям, бо як двоє молодих хочуть собі побратися, то вони просто йдуть до нотаріуса і там підписують таку шлюбну умову, по якій сміливо можуть жити обоє вкупі. А коли вони не зуміють щасливо зажити, так нічого їм не перешкоджає розійтися. Або, коли двоє щиро кохаються, але не мають грошей на своє власне гніздо, то вони женяться тоді, як є хоч саме необхідне, але ніколи не тратять дарма своєї молодості. Побравшись, вони вже спільними силами стараються якось упорядкувати своє життя. Незаміжні жінки там живуть не гірше мужчин, бо часто мають однакову працю. Там немає такої різниці між женщиною та мужчиною, щоб мужчина родився мало що не владарем женщини, як то буває тут.

Про віру теж там нічого злого сказати не можна, бо як би хто не вірував, то всі однакові перед законами республіки. Кожний чоловік живе так, як йому Бог на душу положить і як сумління дозволяє жити.

Коли Еміль перестав говорити, то він помітив, як Ірма зацікавлено дивилася на нього, неначе її очі хотіли зазирнути в його серце й душу.

Він думав спитатися її, що вона думає про нього, але так чомусь і не спитався.

Вже був вечір, коли він попрощався і пішов до своєї матері на стару мизу, але Ірма чогось не могла спати. Вона відчувала, що в ній щось прокинулось, віджило й голосно заговорило про новий світ, який широко розгортається поза цими лісами, де вона вродилася й виросла. Вона знала, що десь за морями є великі землі, де живуть гарні, розумні, щасливі люди, в яких є воля, право і закон справедливості.

Після того вони часто стрівалися друг з другом і розмовляли між собою, як щирі друзі. Помалу зміцнювалися їх взаємовідносини, заким вони обоє не відчули того, що весь зміст життя полягає в їх спільнім житті, в їх нерозривній дружбі. Вона марила далекими землями, а він жив поглядом її очей.

Тільки одно заставляло страждати його серце.

Про це він боявся навіть сказати їй. Думки його самі собою стали звертатися до тієї дівчини, яку він колись мав своєю коханкою і яку покинув обманутою. Він не міг заспокоїтися, думаючи, що десь є хлопець, який спершу може назвати його своїм батьком, а потім з презирством плюнути в його лице.

Але він не міг зріктися Ірми ради тієї женщини, яка колись сама скористала його молодість і красу тіла. Тоді він був зневірений в Еммі і не вірив у можливість кохання, але зараз він шалено кохає Ірму. Тоді він мало думав над тим, що буде потім, бо для його весь світ був тюрмою і життя сміялося безнадійністю. Тоді він гадав, що таку річ можна загладити грішми, але зараз його сумління кричало, що це буде велика несправедливість. Якесь страшне чуття зростало в його душі, щось таке, як жах смерті, як передчуття великого нещастя… Що ж Ірма могла знати про це, як вона ще така дитина, така ніжна, біла душею, як тоді в кірсі під час конфірмації.

Один він заблудив на дорозі життя, один він і терпить біль терпіння свого. Він збирався все розповісти Ірмі і ждав часу, коли прийде сміливість і він стане рішучим.

Але дні за днями минали, а він усе ще не міг набратися сміливості. Надходила осінь, на деревах стало золотитися листя і наближався час, коли він мав виїхати звідси. Не раз думав він почати свою сумну сповідь, але слова самі якось задержувалися на устах.

4

Вересень уже минав, як був один святний, соняшний і ясний день. Сонце хилилося на захід і його червоне проміння озолочувало верхи високих ялин і золотий півень на шпилі кірхи палав як жар. Еміль і Ірма помалу йшли вузькою Огерською дорогою, біля якої стояли пожовклі верби, і щось тихо розмовляли між собою. Десь над дорогою, в почорнілих кущах дикого агрусу щебетала якась писклива пташка, а вгорі журно кричали дикі гуси. Над Огером стелилися білі полотна осінніх туманів, які при світлі згасаючого сонця нагадували крила якихось велетенських потвор, які змагалися між собою за право лягти першими на спокійне лоно сонних вод. Вони вже далеко відійшли від своїх миз і вже було видно башти Огерських дач, коли вирішили звернути з дороги до ріки, туди, де стоїть мурований млин.

Підійшли до млина і мовчки стали слухати, як шумить на лотоках вода.

– Що, не страшно? – питався він.

– Ні! Я зараз буду щось ворожити собі, – відмовила вона.

– Як так ворожити?

– А, отак! Знайду собі одну хвильку і буду дивитися на неї, куди б тільки вона не попливла. А як вона розіб’є вісім хвиль, а на дев’ятій сама розіб’ється, то тоді добре треба дивитися на це місце, де вона розбилася, бо там обов’язково з’явиться лице нареченого.

– Ні, нащо так гадати? Це ж неправда!

– Я сама добре знаю, але так хочу…

Ірма перегнулася через поруччя мосту і уважно стала лічити хвилі. Він стояв збоку і крадькома – разів зо два – оглянув її молоде, струнке, цупке дівоче тіло, йому було якось не по собі і мимоволі пригадалась дівчина з Огерських дач, яка мала широкі клуби і великі груди, приваблений якими він колись присягався, що кохає її. Йому зробилося соромно за себе і він хотів щось таке сказати до Ірми про свій біль, коли та метнулася від поруч, схопила його за руку й закричала:

– Поглянь-но туди на лотоки! Поглянь!

Голос її звучав жартом і сміхом.

– Що ж там таке? Я щось нічого не бачу.

– А я бачу свого нареченого.

– Який же він?

– Нахились і подивись!

Він нагнувся й побачив своє лице.

– Там такий великий, старий, вербовий корч лежить на дні – сказала вона.

– Що ти хочеш цим сказати? – спитався він.

– Я?!… Нічого, добродію…

Він узяв її за руку і стиснув так міцно, що вона аж скрикнула і злякано одступилася від нього. Він випустив її руку і промовив:

– Ах, Ірмочко, щоб ти сказала мені, як би я сказав, що кохаю тебе?

– Я н… не знаю…

Кажучи це «не знаю», вона було така чудова, така гарна, що він забувся за все на світі. Задрижав весь, як у лихоманці, чого він раніш ніколи не почував за собою.

– А коли я тебе кохаю, Ірмочко…

– Мовчи зараз, мовчи, Еміль!… Потім скажеш… Колись скажеш…

Він говорив сміливіше:

– Ірмочко, хіба ж ти не відчувала того, що я кохаю тебе? До цього часу ти вже могла це відчути.

– Так! Я відчувала це, але не так скоро… Я потім скажу, бо ще й сама не знаю, чи я люблю тебе, чи ні!

Вони обоє замовкли і мовчки поверталася до дому.

Еміль заспокоївся і душа його позбулася того чуття, яке до цього часу так його тривожило. Всякі думки про покинуту дівчину залишили його. Там, коло мурованого млина він переступив через поріг до нового життя і не хотів згадувати старого. Тим більше не варто було його згадувати при Ірмі, яка ще не знала терпіння життя. Вже смеркалося зовсім, як вони обоє вернулися до мизи Августманів, де попали на смачну вечерю тітки Емми.

Йдучи до вбогої мизи своєї мами, Еміль часто зупинявся і повними грудьми вдихав у себе вогке повітря осінньої ночі, яке пахнуло прілим листом з дерев і сосниною. Де-не-де на сусідніх мизах ще поблискували вогники і вони йому здавалися якимись розкиданими маяками, які горіли в той вечір, як він виїздив шукати свого щастя.

Після того, днів через три, вже всі мизи знали й говорили про Ірму та Еміля, що вони на будучу весну мають одружитися, як він повернеться з Америки.

5

Еміль думав, що Ірма знає і сама про його минуле життя, але дуже помилився, бо вона була такої вдачі, що взагалі мало цікавилася тим, як хтось говорив про когось щось негарне, або надто розхвалював когось.

Наближався час, коли Еміль мав виїхати до своїх справ у Америку, але він ще й до цього часу не спромігся відчинити свою душу і по щирості розповісти все Ірмі. Надто болюча була це справа для нього.

В останній вечір, вже напередодні свого від’їзду, коли він сидів з Ірмою, його язик скілька раз вже хотів почати сповідь своєї душі, але Ірма була така весела, що просто жаль було розбивати її маленьку радість. А коли він став прощатися, то ввійшла Емма і перешкодила йому розповісти те, що так його непокоїло.

На другий день після його від’їзду зірвалася велика буря і випав перший сніг. За першим снігом, скоро прийшов другий і третій, розпочалися морози і настала справжня зима. Часи радості минули, як минулася зелена весна, і залишилися одні спомини, надії і мрії. Ірма жила споминами минулого літа і надіями будучої весни, коли приїде Еміль і вони заживуть спокійним і щасливим життям. Вона буде його кохати так, як він кохав її, а через те їй не страшно буде залишити свою тітку і поїхати в далекий і широкий світ, де вільно живуть вільні люди.

Одного разу вона буда сама одна в хаті і прибирала, бо на другий день мало бути свято.

Тітка Емма поралася коло корів, а на подвір’ї, вибрикуючи, гралися молоді телята, яких випустили прогулятися. Ірма спокійно чистила столи і, всміхаючись, позирала у вікно, де так чудно світило зимове сонце і так байдужо веселилися телята. В той час двері відчинилися і в хату ввійшла якась старчиха. Ірма її знала і коли вона сказала «лабріт», то Ірма тільки головою кивнула і, замість відповіді на привітання, сказала дуже просто:

– Сідайте трохи, бабусю.

Стара жінка, важко зітхаючи, присіла на стілець і заговорила:

– Ну й життя сумне, що не дай Боже такого нікому! Зима, холод, голод і безпритульність!

– А ви, бабусю, краще пішли б у Роненбург в притулок! – сказала Ірма.

– Ні, дитинко, не хочу я туди йти, хоч і при доньці живеться не солодко, – відповіла стара.

Стара була матір’ю безталанної Сільви, яка вийшла заміж за старого коваля Едварда, що зараз десь служить на пароплавній пристані в Лібаві. Старий Едвард був уже вдівцем і мав троє дітей від першої жінки, як посватався до молодої дівчини Сільви і її стара мати примусила вийти за нього, бо він, мовляв, поважний чоловік і добрий робітник, за яким голодувати не прийдеться. Бідна Сільва стала в’янути та сохнути від свого «щастя», а стара тільки зітхала та ходила по мизах випрошувати шматок хліба для своєї доньки та чужих дітей, про яких старий Едвард і не думав дбати.

– А що там пише Едвард? – спиталася Ірма.

– Е, що він пише! Пише, що зараз його заробіток поганий і грошей він не має, – відповіла стара. – А тут у хаті така біда, що аж навкулачки б’ється. Моя Сільвочка от-от зляже в могилу через оті дітиська. Просто нема ніякої ради!

Ірма мовчки взяла окраєць хліба, кусок сала, пару яєць і все це загорнула в стару газету і дала старчисі. Даючи пакуночок, вона ще спиталася, чи не вип’є та часом склянки свіжого молока? Стара наче завагалася чогось, але коли Ірма налила повну склянку свіжого молока і подала старчисі, то та взяла і стала пити. Випивши молоко, вона чогось зітхнула і заговорила:

– А ви тепер, панно Ірмо, почуваєте себе дуже щасливою?

– А хіба що? – озвалася Ірма. – Почуваю себе такою, як була завжди.

– О, не кажіть цього! Я знаю, що ваше серце тривожиться. Але дарма. Він певне ще й в Америці має таку коханку, як колись була в нього на Огерських дачах. Обманив бідну дівчину і покинув на гріх та сором, а ще такий поважний з себе. О, не вірте тим мужчинам, бо всі вони такі!

– Про кого це ви говорите, бабо? – спиталася Ірма не своїм, придушеним, наче чужим, голосом.

З виду вона була наче спокійна, але ноги і руки її злякано задрижали, а перед очами затанцювали якісь жовті та зелені кружала. Як крізь сон вона чула слова старої баби, яка говорила щось про те, що він міг бути і добрий чоловік, але був ще дуже молодий, а та дівчина сама була гуляща. Ірма чула це все і не могла зрозуміти, про кого йде сама річ і чого її стало так страшно чогось?

Навіть ще й тоді, коли стара баба вийшла з хати, вона ніяк не могла прийти до пам’яті і, махнувши рукою, сама до себе промовила страшне:

– Нехай! Що буде, то й буде, але ж я можу робити те, що мені самій до сподоби!

Гострий і шалений біль пронизав її серце і, взявшись обома руками за голову, закрила очі, одчайно вдарилася чолом об стіну і скрикнула таким страшним криком страждання, що її самій видалося, що то закричав хтось інший, а не вона.

Схопивши велику хустку, вона загорнулася в неї і, вийшовши на затильні двері, швидкою ходою пішла кудись в білі поля, де віяв північний вітер і страшно-мертво миготіли сніжинки в проміні згасаючого сонця.

Спочатку вона бігла бігом, як колись у дитинстві, коли поверталася звідкись сама одна додому і боялася мерців, а зараз вона боялася чогось більшого як мрець, чогось страшнішого..

Нарешті стомилася і стала йти тихше. Прокинулись нові думки сумніву й зневіри. Уста шептали слова, їй самій не зрозумілі. Щось таке страшне й чорне, як двоє велетенських крил схилилися вад нею і пригнули її до холодного снігу. Вона скрикнула і знову стала бігти. Бігла довго, заким не опинилася коло мурованого млина. Пригадала, що там під лотоками «так»… Підійшла ближче і побачила, що тут все вже замерзло.

Притиснувшись лицем до холодного поруччя, вона тихо стала плакати.

6

На другий день, перед тим як іти до кірхи, вона взяла декілька аркушиків білого паперу, перо і чорнило і стала писати. Разів скілька починала писати, але зупинялася, перечитувала написане і все розривала на дрібні кусочки. Низько схилившись на стіл, вона довго й непорушно сиділа, щось думаючи, а далі спокійно взяла перо і стала писати знову. Писала поспішаючись, щоб ніхто не встиг перешкодити сказати так, як вона в той час думала. А думала й писала так:

«Далекий Еміль! Коли одержиш цього листочка, то вже забудь згадувати Ірму, бо вона тепер ні твоя і нічия. Мого щастя з тобою не буде, бо є в тебе така жінка, що вже забрала його. Чому ти не сказав мені про те, що є в тебе інша, та інша, що живе на Огерських дачах і має твого сина. Нині я зістаюся сама самотою, але тебе більше не знаю, бо інакше ніяк не можна зробити. Від щирого серця зичу тобі здоров’я і щастя і ще раз прошу забути за мене. Колись твоя, а зараз своя Ірма».

Прочитавши незграбно написані рядки, вона склала листка в четверо й заліпила в коперту.

Мала йти до кірхи, а по дорозі коло волосної управи була поштова скринка для листів. Коли прийшла до кірхи, то там її вразив голос пастора, якийсь такий черствий і бездушний. Він говорив казання про добро і зло, а вона слухала і не могла зрозуміти, про що саме йде річ, що власне сталося такого. На свідомості її думок, як на гниловоді виринали бульки, щось наче спогади про літо минуле і про Еміля далекого.

Вона силкувалася не думати про це і починала напружено вдивлятися в образ благословляючого Христа, але в її голову приходили ще страшніші думки: чого в Нього таке лагідне, спокійне і задоволене лице? Невже йому байдуже до тих всіх страждань, безнадійного життя людського, кволості і підлоти, що сповняють землю? Чи не того Він так лагідно всміхається, що сам далеко від землі? Добре йому там на небі! Добре й пасторові говорити всяку всячину, але коли б він дійсно відчував жах зла і сяйво добра, так у нього не був би такий сухий, черствий, чужий і далекий голос.

Вона слухала пастирського казання, а сама відчувала, що ще одна хвилина, ще тільки мить і вона встане і голосно скаже, – скаже так, щоб усі чули, – що пастор бреше це все і що він сам не знає, для чого ми живемо і страждаємо. Її дратували не тільки слова пастора, але й ті всі, що стояли й сиділи з низько схиленими головами і що так важко зітхали після того, як їм говорилося про гріх, кару, пекло і страшний день суда Божого. Повітря в кірсі було важке. Чувся затхлий дух поту, коров’ячого масла, яким пахнули голови й руки всіх побожних парафіян, але Ірмі це все здавалося таким чудним і кумедно-штучним, що її хотілося зробити щось таке сміливо образливе, щоб вони всі перелякалися, або розгнівалися і перестали б так зітхати і низько схиляти голови. Тітка Емма, що сиділа поруч неї, вже декілька разів здивовано позирала на неї, але за кожним разом поспішалася перевести свої очі на пастора, співчуваюче похитувала головою в такт його казання про гріхи людські.

Ірма була дуже вдоволена, коли пастор промовив: «амінь!» і виголосив благословення своїм парафіянам. В кірсі все віджило і остання молитва була навіть радісна, бо скрізь чувся придушений шепіт, як говорили по між собою парафіяне про свої господарські справи. Коли скінчилася служба Божа й Ірма поверталася до дому, то в неї було таке чуття, неначе вона щось загубила, або її самої не має. Спокою в душі не було, а серце чогось боліло.

7

В початку березня, коли де-не-де на дорогах стали з’являтися маленькі струмочки води, коли сосна стала шуміти так урочисто і поважно, з далекої Америки прийшов лист. Коли Ірма одержала його, то весь день носила його з собою навіть не розліпленим, а вечором, як вже всі поспалися, вона взяла недогарок воскової свічки і тихенько вийшла в ту маленьку комірчину, де стояла велика скриня з її пожитками. Там вона сіла на свою скриню і розкривши листа, стала його читати. Спершу всього звернула увагу на те, як він пише. Рівні рядки були неначе нанизані з круглих літер і вони були написані далеко краще, як пише пастор, або вчителі зі Смільтенської торговельної школи. Видно було, що Еміль багато учився і багато писав. Тепер же вона читала таке:

«Найдорожча Ірмочко! Сталося те страшне, чого я так боявся і що мусило статися.

Коли я перший раз стрінув тебе коло кірхи, то мені ясно стало, що наші дороги колись зійдуться… Там коло старого мурованого млина була знайдена одна й спільна дорога… Але я забув сказати тобі про те, що могло б нас розлучити. Властиво, не забув, а якось не спромігся…

Думав і намірявся сказати про це все, але все щось перешкоджало… Прийшлося виїхати з тією думкою, що коли ти мене дійсно кохаєш так, як ти казала, то не відцураєшся мене навіть і тоді, коли тобі стане відомим моє сумне минуле. Я думаю так, що коли людина сама по собі не зла, а тільки зробила зле, то вона особливо потребує підтримки доброї людини. Я тебе прошу, моя кохана Ірмочко, забути про свого суворого листа до мене і простити мені. Все стане ясним для тебе, коли я сам по щирості розповім тобі про свої пекельні болі серця і томління духа.

Але коли ти залишишся при своїй попередній думці, то знай, що робиш безталанним мене і нещасною себе на весь вік. Я, думаючи про тебе в день і в ночі, тривожуся за наше щастя, яке було таким близьким і таким можливим.

Витаючи думками коло тебе, я лечу своїм духом до рідної Латвії, до якої повернуся весною вже назавжди. Свою майстерню переуступаю якомусь варшавському жидкові, а сам думаю щось подібне розпочати в Лібаві. Раніш мені було й тут добре, головне спокійно себе почував, а зараз я весь там, де є ти. Знай, що зістаюся тільки твоїм! Кохаючий тебе гаряче твій Еміль».

Лист упав з її рук і вона замислилась. Відчувала, що повороту немає і жити з ним не зможе. До цього часу вона думала, що вона для нього була єдиною, першою і останньою женщиною в цілому світі, а тут така несподіванка. Хіба вона могла це простити? Правда, вона дещо знала про його відносини до тітки Емми, але була такої думки, що там не було ніякого кохання, не було й чогось іншого, а так щось молоде, звичайне захоплення. А вона ж будучи ще в другому класі волосної школи, вже читала Яна Порука і знала яке то буває кохання. Але як могла зрозуміти те, що було між ним і дівчиною з Огерських дач, яка навіть має від нього сина?! Певне він любив і ту? Певне його любов така нещира і гнучка? А вона досі думала, що він прийшов до неї стомлений жадьбою кохання і що вони обоє утворять своє щастя? Як же бути?! Ні… Вона більше вже не може йняти йому віри, а через те над всім поставить крапку.

Відчинила скриню, дістала звідти листок паперу і пішла до хати. В хаті вже всі спали.

Вона тихенько сіла коло стола і, при світлі місяця, написала:

«Далекий Еміль! Ні, ти краще забудь за Ірму, бо вона не може бути з тобою.

Те, що мало статися, – як ти пишеш, – вже сталося. Я безвладна зробити так, як ти просиш.

Між нами стоїть щось таке, що розлучило нас назавжди і наші дороги не зійдуться ніколи.

Бувай здоров і шукай собі іншої, з якою будеш щасливий. Ірма».

Ніхто не міг бачити її лиця, но якому покотилися болючі сльози розбитого серця, бо всі тихо і безтурботно спали. Вечеря була досить смачна і спалося добре. Вона ж одна, як сновія, блукала самотня і сумна, не знаючи, де знайти ліків на свою болість?.. Що вона могла сказати своїй тітці, або комусь іншому? Всі вони мають інші справи, всі вони заклопотані господарством і з неї будуть тільки сміятися.

8

Дуже зчудувалися всі, коли помітили, що Ірма чогось засумувала. Всі знали, що від Еміля був лист, але чого вона так засумувала, того ніхто не міг знати. Довго мовчала тіточка, але нарешті вирішила про все випитати.

– Що з тобою сталося, люба Ірмочко? Я бачу, що ти тепер не та стала, що була колись!

– Нічого, тіточко! Чогось сумно мені!

– Чогось сумно? Може тебе Еміль покинув? Скажи мені!

– Не він мене, а я його…

– Як так?! Через що саме?!

– А так! Він мав колись іншу і вона жде на нього. Я більше його не хочу знати й відати.

Тітка Емма так і схопилася. Шпурнула на бік стиркою, якою в той час витирала стільці, і сердито сказала:

– Дурна ти, та й годі! Яке тобі до того діло, що було колись, мало не 10 літ тому назад? За цей час він вже встиг забути за неї, а вона за нього. Ти, будь ласка, не видумуй чорт зна чого. Невже ти думаєш, що я виховала тебе задля того, щоб ти видумувала всяку всячину? Ти думаєш, що до тебе ніхто вже не має ніякого права? Чи, може думаєш у нас до сивого волосу сидіти? О, глядись, дівко, що ти робиш!

Ірма тихо встала і лагідно відповіла:

– Що я кажу, то кажу правду і так вона мусить бути. Я не знала, що я для вас чужа, а через те я піду від вас.

– Піти?! Куди, чого, до кого?

– Я піду до Риги і буду десь служити конторщицею, або іншим чимсь хліба кусок зароблю. Хіба ви не знаєте, що я можу дещо й інше робити, а не тільки доїти корів та робити масло?

– О, не кажи мені цього навіть! Що ти видумала?! Бога ти бійся! Таж тоді всі сусіди скажуть, що в мене для тебе куска хліба не знайшлося, як ти його заслужила. Вибачай мені старій та дурній! Я ж не ворог для тебе, а як для доньки рідної, небо хотіла б прихилити…

– Ну, так знайте ж, що над собою я сама маю право! – сказала Ірма.

Емма ніяково замовкла, хоч її дуже хотілося ще дещо сказати, але вона своєчасно згадала свою молодість і подумала, що Ірма ще молода дівчина і впереді ще всяково може бути.

9

В саму масницю на мизах пішли чутки, що Ірму сватає син багатого господаря, кривий на ліву ногу і вже підстаркуватий Бруно Зушман. Бруно був у свого батька одиноким і все господарство після смерті старого має належати йому.

Як говорили на мизах, то це тітці Еммі було дуже до сподоби, бо в цьому вона бачила свою власну долю і знала, що з Ірми колись буде така сама господиня, як і вона. Що заставило Ірму згодитись вийти заміж за кривоногого Бруно, так зараз ніхто не міг сказати, хоч і говорили, що вона до всього стала ставитись байдуже.

Ірма справді була вже не тією, що була колись. Завжди замислена і сумна, або сердита і мовчазна поралася коло господарства і вже не читала свого улюбленого Порука і навіть ніколи не цікавилась заглянути в «Dzimtenes Vēstnesis», якого читають всі латиші на всіх мизах, а так якось жила день за днем, нічого не чекаючи і ні на що не надіючись.

Коли через тиждень після розмови з тіткою про Еміля, прийшов батько Бруно і сказав, що він хоче оженити на Ірмі свого сина, то вона тільки зараз же вийшла з хати. А як тільки Емма стала її казати, щоб вона йшла заміж, бо такому багатому нареченому не варто відмовляти, то вона тільки загадково всміхалася. Емма старанно розмалювала картину майбутнього щастя і запевняла, що то зовсім дурне, коли звертати увагу лише на те, що він кривий, або слухати, що люди говорять, що він начебто любить випити, абощо скупий дуже та сердитий, б’є тяжко свої коні і часто свариться зі своїм батьком. На думку Емми, це були дрібниці, про які навіть не варто було й згадувати.

– Коли господарський синок і п’є, так чому б йому й не пити, як гроші має, – казала тітка Емма. А гроші в нього завжди були, а через те й називали його скупим. Який би він не був, але коли багатий, так відмовляти не приходиться.

Ірма весь час мовчала і інколи тільки заперечувала, що такого красуня вона ніколи не зможе назвати своїм чоловіком, але Емма хитро заговорювала про що-небудь друге і тим припиняла самою ж розпочату розмову. Мало не з тиждень провадилися такі розмови і нарешті закінчилися тим, що Ірма, знесилена балачками тітки, сказала:

– Робіть, що знаєте! Воля ваша! Тільки я до весни не вийду заміж і нехай він до мене не приходить!

Хоч як дивувалися люди, що Ірма йде заміж за Бруно, але весілля було призначене на час косовиці, коли буває найвеселіше, а через те всі тільки про те й думали, як то вони добре погуляють.

10

Та й пишне ж весілля справила Емма своїй вихованці. Такого весілля ще й не знав тут ніхто. Були гості прошені і непрошені, в хаті і за порогом, але всі їли і пили стільки, скільки їм «душа дозволяла». А молода була гарна, як королівна яка. Білий вельон і маленький віночок, куплений в найкращій ризький крамниці, робив її лице таким ніжним, славним і добрим, що просто жаль було ставити її поруч зікратого і кривого Бруно. Одно лиш, що трохи псувало її лице, це червоні від сліз очі, але як казали старі баби, це мусить бути особливою ознакою кожної нареченої, яка йде під вінець.

А що Ірма була гарною нареченою, так цього вже ніхто не міг заперечити. Висока і струнка сама, як молода ялина в лісі, мала такі пишні, високі груди, була така кругла в клубах і тонка в талії, що просто любо було подивитися тільки. Бруно стояв поруч неї та тільки притупував своєю кривою ногою, ще б пак не пишатися, коли в нього буде така гарна жінка. Він повертав своєю зікратою головою то туди, то сюди, чогось всміхався до своїх родичів, а комусь із своїх товаришів щось так шепнув, від чого той зареготався аж на кутні зуби.

Коли сонце піднялося як на обідню пору, від мизи Августманів повільно вирушив весільний поїзд. Коли молодий і молода увійшли в кірху, то старий орган жалібно заграв урочистий привіт і так вони підійшли аж до самого вівтаря. Ірма була цілком спокійна і трималася так, неначе нічого особливо тут і не сталося. Тільки тоді, як пастор запитав, чи не обіщалася іншому, задрижала і ледве чутним голосом відмовила: «ні».

Пастор чогось почервонів і вінчав їх далі. Коли вже були звінчані, то їх для чогось поздравляли, молоді дівчата плакали і лізли цілуватися.

Весь день, до самого вечера гості пили і їли, танцювали і веселилися, а вечором вирішили здійняти з молодої віночка і поділити його між собою на спомин, а Бруно мав забрати її до своєї хати.

Він трохи випив, ходив і заточувався, щось співав і раз-у-раз ліз до Ірми цілуватися і слинив їй лице. Вона була мовчазна, як мур і ні на що не звертала уваги. Такою мовчазною вона сіла на віз свого нелюбого чоловіка і виїхала з того двору, де зросла і своєї долі дожидала.

Вже за ворітьми її серце не витримало болі і вона голосно заридала.

11

Всі знали, що Ірма замужем, але як їй живеться, того ніхто не міг знати. Всі думали, що їй дуже добре, бо недарма ж вона нікому не розповідала нічого про своє життя. Казали, що попала в багатство, та й запишалася. А Ірма була однакова і замужем: мовчазна, сумна й невесела.

Бруно непокоївся, відчуваючи, що його жінка має «щось» своє на душі і коли те «щось» прокинеться в ній, то він буде їй більш непотрібний.

Ще з першого дня свого заміжнього життя вона відчула, що зробила фатально-страшну помилку, яку ніколи і нічим вона вже не поправить. Це було вранці, коли вона сама лишилася на ліжку, а Бруно десь вже пішов. Вона сиділа пригнічена і з болем в серці відчувала, як страшно чогось палає її лице. З невимовним жалем дивилася на своє зневажене тіло і їй хотілося піти кудись, щоб навіть сховатися самій від себе..

Вона чесна жінка кривоногого Бруно, але так тяжко разить її душу якась червона пляма на білім простирадлі. Вона схопилася з ліжка і поспішаючись стала одягатись, а думки зривалися і зникали, як вітри перехідні. Коли застібала блузку, то побачила на своїх грудях якусь темно-синю пляму.

Пригадала, як божевільно схопив її зубами чоловік, коли вона мала стати його жінкою. Щось обірвалося в її душі і вона відчула, що навколо неї пустеля німа, де згинуть марно всі скарги її молодості.

Коли вона вийшла на подвір’я, то там вже поралися біля корів наймички і, як їй здалося, вони чогось вороже дивилися на неї. Вона вийшла через сад на поле, звідки було видно кірху і кришу хати, де жив тітка Емма. Вона байдужим поглядом оглянула всю місцевість і їй стало на душі якось так пусто, так нудно, що з її уст самі собою злітали слова:

– Все одно, гинути – так гинути, а боротися – так боротися…

Після обіду до Бруно стали сходитися вчорашні весільні гості і гульня знов розпочалася.

Ірма почувала себе цілком зайвою в хаті, а через те весь день пробула на дворі, ознайомлюючись з господарством свого чоловіка. Дивно, що вона пригадала Еміля і весь час тільки думала про нього. Одного разу їй показалося, що він лежить поруч неї на ліжку і вона тяжко розридалася, коли побачила, що лежить тут інший, якого вона ніколи не кохала.

Еміль був для неї недосяжною далекою мрією. Вона жила спогадами і кохала все те, що тільки нагадувало його. Всі думки свої, всі мрії, всі надії вона сполучила з його іменням, а разом з тим боялась зустрітися з ним. Що вона скаже йому? Зрадила безцільно і зробила нещасною і себе і його. Хіба ж це може бути якоюсь помстою йому за ті маленькі юнацькі його гріхи. Він же сам покутує їх…

Раз до неї прийшла тітка Емма. Розговорившись про всяку всячину, вона спиталася:

– А як ти почуваєшся, Ірмочко? Я думаю, що тобі самій тепер цікаво бути замужем?

Ірма була цілком спокійна до того, але таке запитання було для неї надто несподіваним, а через те вона і відповіла теж запитанням.

– А як ви, тіточко, думаєте? Невже й тоді себе почували чудово, коли за сорок корів зрадили? Як що вам цікаво знати, то я скажу, що я зараз дуже нещасна.

– Ірмо, ти правду кажеш? Через що ти нещасна?

Ірма замість відповіді закрила лице долонями і тяжко, безрозважно заридала. Емма злякалася, що так стурбувала її і стала заспокоювати:

– Заспокійся, моя дитино, мій друже! Повір мені, що так воно завше буває. Я теж страждала. Нічого все… От поживеш, та й призвичаїшся, а тільки треба забувати за те, що вже минуло назавше.

Крізь сльози, ледве вимовляючи слова, відповідала:

– Ні, моя тіточко, моя голубочко! Я лише зараз все зрозуміла. Яка я була божевільна, коли зріклася Еміля. Він же мені не зробив нічого прикрого, а я так йому віддячила. Це біль моєї душі і мені ніколи його позбутися. Я знаю зараз одно, що я люблю Еміля і страшно ненавиджу Бруно. Я мушу дбати про його господарство, яке мені непотрібне, мушу їсти його хліб, який гіркий для мене. О, якби ви мене не відпустили від себе… Я була б вільна і не знала б сього горя!

Емма щось ще говорила, виправдувалась, дорікала, а нарешті сказала, що «все дурниці», а нехай краще коли-небудь зайде до неї, та візьме собі свій посаг, якого ще не забрала і до цього часу. Ірма сказала їй щось таке помірковане, від чого та цілком заспокоїлась і спокійна пішла додому.

12

Несподівано сталося щось надзвичайне. Ірма одного дня почула, що на свою мизу приїхав Еміль і що він уже цілий тиждень знаходився в Лібаві. Дізнавшись, що вона вже вийшла заміж, він не хотів з’явитися сюди, а тільки якісь важні справи заставили приїхати. На другий день всі мизи злякано заговорили про війну, яка має розпочатися, як сказав Еміль. Він казав, що треба боронити волю Латвії і не допустити німецьких баронів [панувати] над собою. Люди слухали і захоплювалися ідеєю боротьби за свою вільність, бо, як думали, тоді матимуть соймову автономію в частині російської держави. Тоді була неділя, як стало відомо, що війна неминуча і що вже оголошено мобілізацію. Коло кірхи зібралась велика сила народу, де пастор мав поблагословити покликаних до мобілізації. Всі вони стали вмісті в один ряд і серед них стояв Еміль, який пішов по своїй охоті.

Після служби пастор вийшов з кірхи і став казати казання. Він казав щось про гріхи, за які Бог посилає кару і що кару Божу треба приймати в християнській покорі і молитися, щоб Бог упокоїв у раю, або повернув щасливо до дому.

Коли він скінчив своє казання і став кропити свяченою водою низько схилені голови майбутніх вояків, хтось голосно скрикнув і заридав. То серед жінок заридала Емілева мати. Ірма також стала в гурті жінок і ледве стримувала сльози.

Коли тут вийшов з рядів Еміль, здійняв капелюха, і став говорити:

– Сини Латвії! Є вільні країни, де живуть вільні люди. Але всі ми знаємо, як тяжко жити латишам під опікою німецьких баронів. Ми ніколи не були вільними, бо нас ще давно зробили наймитами на своїй землі. Зараз одвічний наш ворог рішучо встав і йде на нас, аби остаточно поневолити душу і тіло нашого народу. Чи допустимо до того, щоб наша кохана Латвія була під німецькою п’ятою? Чи допустимо до того, щоб наші жінки були для них наймичками, а наші діти льокаями? Сини Латвії і брати мої! Я недавно повернувся з далекого краю, де весь час боровся з життям і шукав щастя свого. Вам відомо, що я дечого добився і маю стареньку матір, яку так хотілося порадувати на старості літ. Але зараз настали такі часи, коли кождий латиш, який тілько любить свою Латвію, мусить забути за все і йти туди, куди кличуть нас честь і обов’язок перед рідним краєм. Я вірю, що ми таки досягнемо своєї мети, бо кривава війна повалить самих гнобителів і визволить гноблених. Йдім же сміливо на криваві поля, щоб там своєю кров’ю купити щастя країни!

Коли він сказав останні слова, то його схопив десяток дужих рук і гордо підніс угору.

Чоловіки кричали і махали шапками, а жінки десь набрали цвітів і засипали його ними. Коли все трохи заспокоїлося й стало тихо, він промовив:

– Я вірю, що всі ви любите свою Латвію і підете боронити її!

У відповідь звідусіль залунало однодушне:

– Підем! Всі підем!

В той час, як мобілізовані посідали на вози і стали махати капелюхами, Ірма не стрималася і вийшла наперед, щоб хоч ще раз побачити Еміля. Він побачив її і його лице страшно зблідло.

З хвилину він стояв перед нею нерухомо, а далі сміливо підійшов до неї, взяв її за руку і сказав:

– Що ти наробила?

Вона ледве чутно промовила:

– Не винна я – прости…

– Але ти любиш мене?

– Люблю, Боже як!

– Тоді йди за мною! Де буду я, спитайся в моєї мами.

Валка возів вирушила на Огерську дорогу і до них йшов Еміль. Ірма стояла і плакала. Між іншими поїхав і Бруно Зушман, бо його рік також призивали. Коли Ірма стала голосно плакати, то він, сидячи на останньому возі, голосно гукнув до неї:

– Не плач, не плач так гірко, бо я ж скоро вернуся назад!

13

Справді, через три дні Бруно вернувся назад, бо він був «негодящий». Він радісно розповідав, як йому сказали, що таких не потребують і що він може вертатися додому, але Ірма ще більше зненавиділа його через це і не могла з ним навіть говорити.

Час минався, думки зростали і в її серці збільшився біль. Вона ясно відчула, що жити так далі не зможе і що мусить кудись піти. Вона тільки не знала, як саме це зробити. Порадитися ж вона не мала з ким, а через те вирішила зробити це самостійно. Одного вечора вона крадькома пішла аж до Емілевої мизи і від його матері довідалася, що він перебував в Тукумі в першому латиському стрілецькому батальйоні. Вона вирішила негайно покинути Бруно і йти слідами Еміля туди, куди кличе честь і обов’язок перед рідною країною. Ні, зимувати вона вже тут не буде, нізащо в світі…

Одного дня, ще вдосвіта, як тільки подавали коровам їсти, вона сказала до Бруно:

– Знаєш що, Бруно! Я не маю теплих черевик на зиму і хочу сьогодня поїхати до Риги, щоб купити їх.

Бруно чогось почухав потилицю і, певне шкодуючи грошей, став казати:

– Ще досить тепло і ти можеш ходити в літніх. А крім того, я сьогодні не маю часу їхати з тобою.

– Ні, Бруно, для мене холодно! Слава Богу, жовтень уже кінчається, а я ж не можу тоді їхати, як буде мороз і заверуха. До того ж я маю свої гроші і хотіла б тільки просити, щоб ти мене одвіз на Огер, або на Ікскюль, а там я вже сама залізницею поїду.

Коли Бруно почув, що грошей йому не прийдеться давати, то він охоче згодився одвезти її на станцію Огер, лише з такою умовою, що вона обов’язково повернеться завтрашнім вечірнім потягом.

Був ясний сонячний осінній день. Їдучи до Огера по знайомій дорозі, вона весь час думала і мовчала. Якісь незнайомі думки дикими вихорами налітали на її голову і від них темніло в очах. Вона жахалася такої страшної помилки, як так вона могла вийти заміж за цього зікратого чоловіка, що зараз так упевнено сидів поруч неї і поганяв коні. Але з виду вона була цілком спокійна, наче і не хвилювалася. Вона знала що це є рішуча мить і треба бути як мога спокійнішою.

Ось вони проїхали коло мурованого млина і вона прокинулася зі своєї задуми. Кожде дерево, кущик, найменша билинка були дорогі і милі їй. Вона стала уважно придивлятися до окружаючих картин рідної місцевості, щоб назавжди запам’ятати їх. Вона бачила над дорогою довгий ряд пожовклих верб, сумні стерні і рідний зелений сосновий ліс. Все це промовляло до неї словами минулого щастя і будило завзятість йти вперед, назустріч долі, аби тільки не коритися цьому чоловікові.

Скоро показалися червоні дахи Огерських дач і вони стали під’їздити до залізничої станції.

Потяг на Ригу йшов через півгодини, а через те вона стала розмовляти з Бруно, які саме думає купити черевики. Казала, що купить лакировані з гудзичками так, що йому самому буде приємно йти з нею в неділю до кірхи, або перейтися до Роненбургу в народній дім на майбутню виставу, яку спорядковують місцеві аматори на користь латиських стрільців. Бруно слухав і всміхався, бо йому справді було приємно слухати її.

Коли вже вона сиділа у вагоні, то бачила, як Бруно здійняв капелюх і, махаючи ним перед своїми грудьми, ще щось кричав до неї, чого вона не могла чути за гуркотом коліс…

Вечором вона вже була в Ризі і розпитувалася, де тут «Червоний Хрест», маючи певний намір поступити на курси милосердних сестер.

Коли їй хтось розповів, де саме він знаходиться і як туди їхати, – вона взяла візника і спокійно поїхала по рівній брукованій вулиці великого міста.

Чорне небо в горі всміхалося зорями, а електричні огні навколо, здавалося, вабили і закликали її бути рішучою до кінця.

Вона й сама знала, що повороту немає і що з Бруно розпрощалася назавше, бо впереді її чекав Еміль і його шляхом вона йде до нього.

Літературно-науковий вісник, 1919 р., т. 73, кн. 2, лютий.

Смільтен – нині , місто в Латвії.

Огер – нині , річка в Латвії.

Дейч Ферейн – « für Armenpflege und Wohlthätigkeit» (Німецька асоціація допомоги бідним та благодійності), заснована у 1880 р.

Роненбург – нині , село в центрі Латвії, 84 км від Огера.

Порук Яніс (1871 – 1911) – .

Dzimtenes Vēstnesis (Вітчизняний вісник) – (1907 – 1917).

Тукум – місто .

Ікскюль – в Латвії на схід від Риги, 7 км на захід від Огера.