Медобор

Клим Поліщук

(Із записника незнайомого)

«Скрізь цей сон»

П. Тичина

1

Десь, колись, хтось:

«Усе, що є, має собі за причину те, що було, а все, що буде, вважатиме причиною те, що є тепер».

У мене тільки сон такий. Сон як дійсність, який лишив у моїй душі постійне чуття тривоги:

«Те, що має бути, вже є, як і те, що вже було».

Се так є, бо знаю: колись і тепер – жорстока дійсність, надлюдське терпіння, палкі поривання у безвість, а безвість – сон.

І ще знаю: ніщо інше, як тільки та сама безвість посміялася з мене, змусивши ступити за поріг часу і загубитися в безмежних просторах думки.

Все – сон! Сон, як дійсність, хоч – тільки сон. Пірнувши в нього, як у безодню мертвого кратера, самітно проваджу із ним запеклу боротьбу, але бачу – далеко вгорі синє небо, – він не випускає мене. Значить, він – дійсність.

Даремні були б мої (до когось) запитання про дійсне того сну, бо ніхто в цілому світі не зможе мені з’ясувати його таємниці. Ніхто. Навіть Каміль Флямаріон, який каже, що «Бачити майбутнє, се значить просто бачити те, що наступить».

Ясно, що він помиляється, бо про се свідчить повна затьма сонця, яка після його ж обчислень, мала наступити тоді-то й тоді-то [Точна дата у кождому українському календарі на 1924 рік, які всякі інші, корисні інформації. – Прим. К. П.], – безслідно згубилася в безвісті. Газетні фейлетоністи, які за всяку ціну мусять із чогось кпити, – кпили не тільки що із славного вченого, але навіть із сонця, бо ніхто із них не думав про безвість, знаючи лише: «Мала бути затьма і не було затьми».

Тут Альберт Айнштайн науково:

«Помилка може лежати і в логічних ключах».

Айнштайн «науково», я – «інтуїтивно», бо що справді може нас переносити поза межі «четвертого виміру» так, щоб ми повертались назад із «речовими доказами?»

Для людей, що все із «логікою» щось про четвертий вимір, – те саме, що дошукуватися причин повстання «Кульпаркова» [«Кульпарків» – відоме львівське заведення для «духово-недужих», себто для тих, що не мають ніякої здатності до гри на «чорній біржі» і не мають ні найменшої охоти користуватися фальшованими паспортами. – Прим. К. П.].

Однак я про «вимір». Маю «речові докази», а се такий же факт, як і те, що «мала бути затьма і не було затьми».

«Речові докази» – варязький меч і моя рана. Варязький меч загублений мною і його можна бачити у великій ілюстрованій енциклопедії Брокгавза-Ефрона, а рана (не загоєна!) від кременевої стріли на лівому коліні, яку тепер лікарі вважають звичайною ревматичною болячкою.

І коли б я тільки міг згодитися із ними, то чи потребував би собі ставити такі питання, як – а що? а де? а звідки? а коли? – і чи сушив би свій мозок такими думами, як – сон, чи дійсність?

Коли дійсність, то вона не тільки сувора, але й жорстока.

2

Є ще й таке:

«Не можна собі уявити того моменту, в якому станеться вичерпання, як рівно ж моменту, в якому стався початок».

Се «фраза», не більше, однак вона нібито щось пояснює.

Навіть тоді, коли Шопенгавер – ясніше: «Світ, як воля і уявлення».

В євангельській Апокаліпсі також ясно: «Бути в дусі».

Се, здається, цілком «пояснююче», але хто повірить, що «бути в дусі», значить – бути у безвісті!

Отже, я – у безвісті!

Був у країні минулого, що є в сучасному. Снив, чи дійсно бачив, – не знаю.

Пригадую, що се пройшло так швидко, як на екрані сучасного кіна. Якось бачив я (також у кіні) похід Наполеона на Москву. Відома історична подія, що зайняла стільки часу і що стратила стільки тисяч людських голов, пройшла перед моїми очима протягом години, не зробивши на мене ні найменшого враження, а враження моєї мандрівки в країну минулого, яка не тривала довше звичайного «сеансу», стало вічною тривогою цілого єства.

Силкуюся реально підійти до самого себе, кажучи, що скоро я є завжди «я», то се найбільший доказ існування дійсності і що дійсність та, се те саме, що «я».

Але які се мізерні міркування! Досить мені знову спробувати уявити своє «я» в реальнім образі якогось дійства, як чую повну безнадійність своїх проб і розумію, що «я» не більше, як витвір якоїсь свідомості і що ся свідомість означується не тільки одним Буттям, а ще й чимсь іншим, про що свідчить також і те, що не кожде явище є наслідком реальної причини.

Так я починаю думати, що Буття – Невідомість.

Боюсь, що се нічого не пояснює, але я взагалі не пояснюю. Я про сон, як – дійсність.

3

Сталося о 9-ій годині вечора 10-го падолиста 1920 року в затишному подільському селі Ярошеві, рівно в годину після моєї розмови з «курінним» Чорних Шликів Гаркавенком, – дебелим, вусатим і чубатим київської «Батьківщини».

Розмова була «гостра» і скінчилася тим, що він вийняв із піхви шаблю і крикнув:

– Та ж я й Котовському не дарував би сього!

А все від того, що я, як «шеф» пропагандного відділу штабу окремої групи армії, хотів «з’ясувати» справжню мету реквізиції селянської худоби, що переводили Чорні Шлики.

– То ж подумайте! – кричав Гаркавенко. – Як не заберемо ми, так заберуть «вони», – а тому краще вже, щоб ми.

– Так! – йому я. – Але ж селянство – грунт!

– Пусте! Селянство треба вчити! – і його шабля мало що не відтяла кінчик мого носа.

Тоді я вийшов, почувши за собою повне загадковості:

– Чекай! Чекай!

Звичайно, його погроза для мене те саме, що для нього мій протест, тим більше, що я всього лише «пропагандист», (інакше «приблудник»), а він – активник – тримав у своїх руках цілий відтинок фронту.

Вернувши до свого помешкання [«Світлиця» в хаті «куркуля», син якого дезертирував, а він допитувався мене: «Так, значиться, на Київ, га?» – Прим. К. П.], сів коло стола і став думати про загадковість шляхів революції.

– От, – думав я, – був березіль 1917 року і був загальний вибух, потім жовтень того ж року і все пішло загадковими шляхами. Для одних вони були ясні, для других – ні.

Тоді я, як революційний жовнір зукраїнізованого полку на далекій півночі, боровся з Корніловщиною, Керенщиною й іншою Мілюковщиною, а все лише для того, щоб опинитися з «рідною хуторянщиною», яка із Савинківщиною, інакше – «єдинонеділимчою» контрреволюцією і так – у ростіч усі шляхи мої.

Думаючи, хотілось голодним вовком завити й побігти туди, де ранніми приморозками дзвонить осіння земля й огненними стягами розстеляються світанки надійних днів Революції, але… але куди мені з отими «оповіданнями з народних уст», які витворили Гаркавенка і які до мозку та кісток отруїли істоту своєю хуторянською романтикою [Незабутня «Орися», «В осени літо», «З-поза хмар сонечко» й інші архітвори. – Прим. К. П.].

І коли думав, то з болючою заздрістю згадував свого прапрадіда, який за одне лише своє хотіння спокійно сів на «коднянський» паль.

Прадід мій – Микита Волощук – гайдамака загону ватажка Вовкулака, маючи в дома цілком добру жінку, хотів ще довідатися – «яка то пані».

При одній «справі» у дідицькім маєтку схопив у пітьмі паню. Зразу ж завіз її до попа (без попа ніяк не можна!) і звінчався, а вранці як «пан який» поїхав до славної Кодні.

У славнозвісній (іноді так говорять про зовсім звичайні речі!) «Коднянській книзі» записано: «За насильство і гвалт над графинею Синявською, – тричі на «кобилу» і раз на паль».

Наш родинний переказ додавав: «Сів він на той паль та й тільки всміхнувся: «Крути, не крути, а треба вмерти».

Розумію: хотів сим сказати, що краще «крутити», ніж не «крутити». Звичайно, се також романтика, тільки «з другої опери», як кажуть, – а тому я не все беру «до серця», як звичайне і те, коли в мені тривога і сумніви, то за мною хуторянська романтика, а зі мною Пастух [Пастух – «вірний джура», грубий, сонний, іноді сумний, іноді веселий, а взагалі «лірик». – Прим. К. П.].

Стомлений думати, покликав його до себе.

– Збудиш мене, як тільки сонце зійде!

– А хто ж тоді мене збудить? – «поважно» рукою в потилицю.

Було цілком, як із п’єси славнозвісного (знову се слово!) Кропивницького і се обурило мене.

Коли він вийшов, я машинально схопив на столі якусь книжку, але літери танцювали, рядки перепліталися і я схвильовано заходив по кімнаті.

– І невже я тільки «блудний син» Революції?! – питався сам себе, не чекаючи нізвідки ніякої відповіді.

Заспокоївшися трохи, сів на попереднє місце й закурив цигарку. Великий годинник на стіні видзвонив 9-ту і се здивувало мене, бо чуючи в собі страшну знемогу, думав – глуха ніч.

Мовчки здвигнув плечима і застиг. Тоді власне прийшла та мить, коли стратився змисл дійсності.

4

Битий шлях, незнайомий. А ним ніби гоголівська відьма несе мене: вітер і тільки вітер.

Хвилина і передо мною дивно сувора країна: місцями хащі й нетрі лісові, а місцями білі, оголені скелі.

Ще хвилина і йду між непорушно-густими тернами і так виходжу у глибокий яр, серединою якого – ріка. Підхожу до берега, дивлюся на воду і ні одної хвилі. Наче замерзла. На березі, одна коло одної, ніби закам’янілі, велетенські жаби. Навколо – мовчазна пуща: скелі як ліси і ліси як скелі, а все – непорушне, як мертве. Над головою небо також не звичайне: сонця нема, а просто якесь дивне червоне світло і те світло заливає собою всю грізну місцевість, роблячи її казково понурою.

Продершися крізь застиглі кущі диких рож, переступаю через непорушно сидячих жаб і йду вперед. Хвилинами зупиняюся, щоб передихнути й витерти піт на чолі, що цілими струмками заливає очі, але сісти не смію.

Враз почув, що вибиваюся з сили і що ще мить одна і я впаду із ніг, але саме тоді вгледів на одному хребті яру якийсь вал, а нижче нього характеристичну групу скель, куди й звернув свою ходу.

Вже коло самих скель – на каміннім підвищенні висока біла постать, перед якою низький камінний жертовник із повільним пасмом синього диму, – в гору.

Ближче цілком ясно – до трьох метрів вишини, чотиригранний камінний стовп, з усіх боків химерно різьблений.

Зразу ж, від долу – мужеська постать, із великою головою й довгими, як у Гаркавенка, вусами, яка, стоячи на колінах, простягала вгору руки, ніби тримала на них верхню постать, що була вже значно менша і мала жіночі риси лиця. Над жіночою постаттю – постать їздця, з мечем у руках, потім сам верх «ставника»: з кождого боку одна й та сама постать молодця у довгій одежі і під спільною круглою «шапкою Мономаха», яка уявляла собою вершок «ставника».

На хвилину думка, що так сню, як у той час, десь далеко-далеко дивний голос:

– Потя поя! Потя поя!

І враз близько-близько, другий голос:

– Гоя, гоя! Гоя, гоя!

Глянув на вал, а там чудна постать із луком у руках. Була у довгій, нижче колін, рудій халамиді, підперезана широким шкіряним поясом і в гострому хутряному ковпаку [Пізніше бачив зразок такого ковпака в «Изборнику Святослава» на мініатюрі його родини. – Прим. К. П.]. Постать повернулася лицем до мене і зникла враз.

Зачаровано вдивлявся в те місце, де вона стояла, як раптом червоне світло потемнішало і в повітрі почувся прикрий дух смалятини, від чого зачастило серце й замерехтіло в очах. Здавалося, щось чув і не чув, щось бачив і не бачив, а тривожна дума раз у раз:

– Тікати! Скоріше тікати!

П’яними кроками (ніби вперед, ніби назад) повернувся до скель і зупинився від музично-старечого:

– Мир і привіт, віків мандрівникові!

Погляд мій упав на дві печери у скелі, вхід до яких охороняли (можливо прикрашали) вирізьблені на камінних одвірках постаті казкових створінь.

– Хто ти єси, що спраглі уста маєш? – знову голос.

Тоді побачив я, що з печери древній старець, наче пророк біблійний: довга біла борода і високе лагідне чоло. На нім ніби бурнус асирійського жерця, що єднав у собі ніжність шовку із чистотою першого снігу, а срібний обруч на білій голові, як молодик на небі.

Зробив крок і пройняв до серця мудрим поглядом.

Дрижучо я до нього:

– Скажи, добрий старче, де я і що зі мною?

Він лише усмішкою одною:

– Не поспішай у безвість, бо в ній усе – заглада.

– Ну, нехай і так! – озвався я до нього. – Але скажи мені хоч назву сеї країни, яка загладою витає?

Витяг до червоного неба праву руку й урочисто вирік:

– Країна ся – країна бога Медобора, який спокон віків у скелях сих існує!

– Дивний бог! – подумав, а голосно сказав: – Надіюся, що він віків мандрівникові зла не зробить!

– О, так! – побожно д’горі очі. – Воля його неосяжна, довічному співцеві все відома і знаю я, – тебе він не обмине ласкою своєю!

Узяв за руку й повів за собою. Висічена в каміннім цілику печера вразила мене: сірі стіни блищали оправами дорогої зброї й сяли веселкою барвистих самоцвітів. Серед печери – круглий камінний стіл, коло якого два такі же стільчики, а в кутках – маленькі жертовники, від яких по всій печері дим пахучого зілля.

Здивовано дивився і не вірив, що можна бачити таке у дійсності, а не у сні, коли навколо – пуща, пустеля, а там десь – сувора сучасність, боротьба.

Старець посадив мене на один стільчик, сам сів на другий і плеснув у долоні. Як із землі, – постать, що на валу. З похиленим на груди лицем, мовчки, поставила на стіл камінний кухоль срібної води і так же мовчки ніби у землю провалилася.

– Вірний друг довічного співця Медобора, який споконвіків у скелях сих існує, подав віків мандрівникові лік на спрагу!

Я низько вклонився:

– Заки візьму його до уст, хотів би знати, як ім’я твоє, старче?

– Для всіх, що нудяться в льохах і на валу чатують – я віщий співець Медобора, для тих, що криються у пущі – я все «кудесник», але для тебе просто – Велегор, що є моє ім’я.

– Говориш ти барвисто і цікаво, але не так, як то говорять скрізь усі сучасні люди, а тому скажи се так, щоб міг я зрозуміти, – речитативно я йому у тон.

– Ах, так! – сумним зітханням. – Я, співець Велегор, останній із усіх співців Медобора, а Медобор – останній із усіх богів свавільних болохівців, які тепер змагаються з Данилом.

– Яким Данилом?! – здивовано я.

– Князем волинсько-галицьким, який руйнує Болохівську землю, – сумно старець.

В той час десь далеко-далеко:

– Потя поя! Потя поя!

Тривожно я до старця:

– Звідкіль сей голос?!

І тихо він мені:

– Пий свій лік на спрагу і знатимеш усе, що безвістю закрито.

І коли я нахилився над кухлем із водою, як він дістав звідкись срібні гуслі і заграв якусь дивну пісню. Пісня та єднала в собі звуки колядок із звуками веснянок і звучала, як орган, чаруючи таємницею своєї невідомості. Слухаючи, чув, як хтось могутній сходив у пітьму низин і входив у сяйво вершин, шпилі яких пронизували важку товщу хмар і своїми гостряками вдиралися в синю безвість неба.

Нарешті старець безсило опустив руки і кинув мені:

– Вождем будь!

– Вождем?! – ледве спромігся я від здивування.

– Так! – твердо старець. – Вождем останніх синів Медобора, що борються за волю!

– Та ж я не болоховець, – почав я і затих, почувши на своїй руці його руку.

– Слухай! Було з давніх давен, де Бог, де Случ і Збруч, жили все однакові люди і стольний город їх Болохів над Богом, але з часу князів та чорноризців їх, замість людей – смерди та бояре, а воля прахом пала. Там, над Богом і Случем нема вже ні одного народного бога, бо всюди став один Розіпнутий на древі, тільки тут тримається у силі Медобор вседобрий і тільки тут остання оборона.

Данило князь, що їздив до орди і кланявся там доземно, тепер прийшов до нас, щоб смердами усіх зробити. В румовищах поліг наш стольний Болохів, у попелі спочив цвітучий Звягель, а тепер черга за нами. Нині рано перед валом були вже княжі стежі й умовне гасло подавали, як маємо піддатися. Казали, тричі нагадають і коли не буде згоди, то підуть наступом і струть на порох. Двічі вже гукали нам своє «Потя поя!» і двічи чули наше «Гоя, гоя!» Скажу напевне, що буде так і третім разом, але тоді…

Старець закрив лице руками й важко присів на свій камінний стілець.

– Вже третю добу ми не знаємо ні дня, ні ночі, бо ночі й дні червоною пожежею палають, в якій природа навіть заніміла. Залякані останніми жахами люди сидять у пущах, а на валу чатує горстка найвірніших, яка не має навіть вождя. Один, кого таким уважають, се я, співець Велегор, що не тримав меча ніколи і що, крім свого слова, не знав ніякої зброї. Один лиш я. Однісінький. Останній. Донька ще. Перша красуня землі болохівської. Віддам. Хто тільки вождем стане. Інакше – остання моя пісня. Пісня і смерть.

Останні слова ледве чутно. Слухав і чув, як важка тиша громовою хмарою всунулася в печеру та загасила жертовники. Моторошна пітьма обгорнула нас і тоді далеке:

– Потя поя! Потя поя!

Важкою скелею у пітьмі постать старця:

– Останній раз. Останній раз.

Рішучо мене за руку і лицем до лиця:

– Перша красуня землі болохівської!

– Як же можу? – безтямно я до нього.

– Можеш! – рішучо він мені.

Якорем рятунку – думка:

– Се ж тільки сон!

Але почув, що взяв мене за плече і скорився.

Вийшли на двір, як у безвість безмежну. Як крізь туман кривавий: з другої печери (поруч), – чарівної краси жіноча постать, ніби зі слонової кості різьблена, а самоцвітами оздоблена: волосся – янтар, очі – топаз, уста – коралі, нігті – алмази, долоні – сніжні лілеї, в яких важкий варязький меч.

Чарівно привабливою усмішкою до мене:

– Здобудь, бо я завжди чудова!

Груди старця, як лука гірська.

Зачарований нею, говорив йому:

– Здобуду! Здобуду! Здобуду!

Допитливо й суворо старець;

– Навіть у віках?

– Так!

– Щоб ніяких насильників?

– Так!

– І ніяких богів, крім власних?

– Так!

Тоді простягла мені меч:

– Бери!

Тремтючою рукою відчув вагу меча і в той же час, як тисяча драконів у просторах, як міліони пчіл у небі і зляканим цвіріньканням безперих горобців, дрижуче з валу – «Гоя, гоя!»

Тремтючими устами старець:

– Остання наша відповідь.

І стало ясно: дракони – степові коні чорних клобуків, що рушили зі степу, а міліони пчіл – їх стріли, що хмарою лягли на вал.

Піднявши в гору меч, кинувся вперед.

Перед самим валом – думка:

– То ж брат на брата!

Щось, як вагання, десь у середині:

– Як же так?!

Озирнувся. Старець уже перед вседобрим Медобором із гуслями своїми. Поруч – вона.

І зрозумів:

– Брат, що з чужинцями, – не брат!

Повернувся і в гору. На валу льохи і із них болохівці. Аж ось другий вал, – коні, люди, списи, мечі. Вдираюся із жменькою болохівців у саму гущу варягів.

Мій меч – блискавка. Пір’ям летять із ворожих голов залізні шоломи. Але, що ж се?! Нема болохівців! Не хочу вірити своїм очам. На мить поглянув у низ, де «ставник» Медобора.

Весь берег ріки в гострих шапках чорних клобуків, які насунули десь із другого боку. Декілька страшних вершників скажено гналися до «ставника», але однак я ближче до нього. Побіг. Ще декілька кроків, як раптом гострий біль у лівому коліні. Стріла. Вирвав одним рухом вільної руки, але… але не стало сили. Упав. Схопився і знову впав. Пробував ще раз і вже не міг. З розпукою обперся на свій меч і побачив, як «ставник» Медобора піднявся над головами вершників і вдарився в ріку. За ним, як по команді, одна за одною, – непорушні жаби.

– Ти вернешся, як стануть ті, що в пущі. – Останній голос падаючого на жертовник Велегора.

Знеможено закрив очі і чув, як важко стогнала земля й тужливо гуло небо.

5

– Вставайте скоріше! Вставайте!

Здивовано дививсь на Пастуха:

– Що сталося?!

– Тікаймо!

– Але ж що саме?! – допитувався я.

– Чорні Шлики фронт відкрили.

– Чекай! Які Шлики?

– Та ж наші.

– Ах, так! – угадав я і в той же час – вага в руці.

Глянув:

– Меч?!

Лице Пастуха – здивуванням:

– О-о-о!

Схопився на ноги й почув шалений біль у лівій нозі.

Швидко до коліна, – липке. До лиця долоню, – кров!

- Пастуше! – закричав. – Де я!?

Той поблід:

- То ж у хаті.

– Сюди ніхто не приходив?

– Ніхто.

– Я нікуди не виходив?

– Н-ні.

– Що ж се таке?

– Спали і все.

Кинув на стіл меч і глянув на годинник: рівно десята.

– Але ж годину тому ти був тут?

- Т-ак!

Сього було досить і я закричав:

– Брешеш! Ти знаєш добре, звідки се все!

– Присяйбогу!

– Геть! – вигнав його, а сам – до рани. Штани на коліні наче прогризені, а під самою чашкою, як долотом пробито. Штикульгаючи, знайшов у валізі санітарний (антисептичний) бинт, перев’язав рану і тоді – до меча. Важкий, незграбний з двома лезами й рудими плямами на них. Держало мосяжне, з маленьким перехрестям. Десь ніби бачив уже. Десь у якомусь музеї. Можливо, що й не в музеї, а тільки у книжці якійсь.

І згадав:

– Велика ілюстрована енциклопедія Брокгавза-Ефрона. Так, так.

Обережно пройшовся по хаті:

– Але ж звідки се все?! Звідки?

Глянув на меч, – факт! Узяв у руку, – безперечний! Що ж тоді дійсність: гук борні в країні сонних марев, чи рев гармат понад селом?

Ще хвилина і я закричав би, як у тій пустелі, але – важкою колодою Пастух :

– Вони вже тут!

Схопив мою валізу й хотів бігти.

– Стій! – зупинив його. – Може се так щось?

– Та де! – махнув рукою. – Всі вже повтікали!

– Ага! – як гора впала. Значить, – дійсність!

Зробив два кроки, біль.

– Що ж се? Що?

Вікна засвітилися червоною загравою пожежі. Дивно із пітьми: пустельні городи, поламані тини, голі верби на дорозі і маленькі, як на лубках Пимоненка, хатки.

Отже як вибігали з хати, то…

Однак се не те, бо головне вже аж за коловоротом, на полі:

– А де ж мій меч, Пастуше?

Здивовано на те Пастух із пітьми:

– Меч?! Який меч?!

– Таж той, що я на стіл поклав!

– Та ж то кавалок леміша старого!

– Кавалок леміша?! – ніби щось перевернулось у мені. – Засвіти сірника!

– Можуть побачити.

– Світи! – крикнув я, сідаючи на землю.

Дрижучими руками розв’язував рану. Хвилинами здригався від болю, але се викликало в мені незрозумілу радість, ніби сим самим усталювався зв’язок між дійсністю й уявою. Спалахнув сірничок: раз, другий.

– Ах, так! – вирвалося облегшене зітхання. – Рана цілком певна, а се значить, що все інше – також.

При світлі сірничка лице Пастуха – лице трупа. Се викликало нову думку:

– Злякавсь, каналія. Нічого. Завтра все стане ясне, не турбуйся!

Відкинувши перев’язку, пішов із відкритою раною, щоб у кожду мить міг її чути. Ішов, як загіпнотизований, а в голові, – болізне передчутте ранку:

– Звичайно, я буду радий, коли се все виявиться якоюсь містифікацією, але… але рана…

6

Та й дивна ж ріка, отой Збруч! Сам такий звичайний собі, а все «поперек» стає. Дивні також береги його: все «кордон». Однак найдивніші там, де я із раною. Три дні і три ночі – палала, бо – не до неї. Дійсність, що навколо, змусила забути, що є уявою. Три дні і три ночі – селяне. Оточували як зайдів яких, а від того й думи про Гаркавенка:

– Тепер напевне зрозуміє!

Було ж інакше, але так, як і завжди.

– Нада коні продати, – сказав над Збручем і послав шукати купців.

У мене не коні, тільки – думи. Думи, як і моя рана – нестерпно болючі.

(Хотілось голодним вовком завити і побігти туди, де ранніми приморозками дзвонить осіння земля і огненними стягами розстеляються світанки надійних днів Революції).

А береги Збруча такі дивні. Такі, як і село Крутилів, де – табором. Пішов, як очі – в далечінь, а все не менш вражаюче, як та країна, звідки рана від кременевої стріли. Що не крок, ніби знайоме все: пустельні поля, пожовклі чагарники, білі оголені скелі, руїни землі. Тривожно – вперед. Крізь пущі, через каміння – грізні скелі і темні пущі. Аж ось несподівано – яр, як у сні незрозумілому. Яром – Збруч.

Раптом: просто, на хребті яру знайомий вал і знайома група скель. Зникло все і стали тільки скелі. Нічого, крім них. Не вірячи очам, бачив: висічені в камінному цілику дві печери, поруч. Скорше до одної, – темно, порожньо, камінний стіл. Знайомий стіл. Не тямлячи нічого, до другої, – також порожньо. На мить, на одну тільки мить, десь із третього кутка, – перша красуня землі болохівської. Уява, звичайно. Моторошно стало і на вал. Знайомий: льохи, де ховалися останні болохівці.

Глянув назад себе. Внизу горбик якийсь, а на нім – «ставник» і не «ставник». Як тоді (у сні, чи у віках?) з мечем, так тепер, із розпростертими руками.

Велегоре!

Перед камінним підвищенням тільки одною думкою:

– Ах, та ж се той жертовник, де останній співець Медобора!

Потім усе туманом. Туманом минулого, в якому сучасне. Бачив і чув, що у нетрях віків. Бачив, – таємні безодні. Чув, – далекі урагани. Поза тим усе теперішне, – ніщо. Навіть сам час – безвість. Не міг завважити ходу його. Тільки тоді, як навколо – червоним багрянцем вечірнє сонце, озвалася рана й згадалася дійсність.

Безпорадно сам до себе:

– Що за дивна місцевість!

І, як у відповідь, розпучливо десь ворони. Тоді я із яру через вал і в поле. Зразу ж висока гора, а на ній понурі мури монастиря й чорною пащею – брама. Стомлено до неї, а там воротар, як співець прадавній.

Суворо із сутінку сиві брови:

– Звідки і куди?

Я, рукою назад себе:

– Скажіть, як сей яр називається?

Коротко сиві брови:

– Сей яр, – Крутилівський яр.

Тоді я, як від холоду:

– Ну, а гори сі?

– Гори? – допитливо і широко рукою здовж берегів Збруча. – Сі гори, – гори Медобори.

– Медобори?! – вражено з моїх грудей.

Здивовано воротар:

– Що з вами?

– Нічого, нічого! – посмішкою я. – Так собі.

– Гм, – на мить про себе сиві брови, а потім глухо, як із осіннього вітру: – Кажуть, давно колись у сім яру стояв поганський бог, якого Медобором звали.

– Медобором?! – німим тремтінням своєї істоти.

Знову здивовано воротар:

– Що ж тут такого?!

І стримано вже я:

– Нічого, нічого! Там якісь печери і жертовник.

Нетерпеливо воротар:

– Чекайте!

І тихо, як про таємницю монастиря свого:

– Скелі, де печери, – «Пуща», бо там колись один пустельник жив. Горбок, де жертовник, – «Богуце», бо там той Медобор стояв. Кажуть, що той пустельник був жерцем Медобора і що служив йому доти, доки його не вбили, а Медобора в Збручі не затопили.

Уста мої, як від згаги сухим шелестом:

– Так він і досі в Збручі?

Підозріло воротар:

– Добути може, хочете?

– Ні, ні! – гаряче я. – То ж цікаво.

– Безумовно, – глухо воротар, – тільки ви спізнилися.

– Що ж таке сталося?! – не витримав уже я.

А воротар спокійно і скрипучо:

– Декілька літ тому його знайшли і за кордон спровадили.

– Куди?

– Певне туди, де можна заробити, бо то ж тільки за гроші можна щось таке бачити.

Схопив його за полу:

– Який же він собою?

Він, мовчки, визволився і до брами:

– Н-не знаю.

– Чекайте! – я до нього.

– Чого вам ще? – повернувся гнівно. – До монастиря все одно не приймуть. Самі скоро підем на всі чотири сторони.

– Одне тільки слово! – просив я, але важка брама зачинилася.

Самотною билиною стояв під монастирським муром і не міг зрозуміти – живу, чи не живу?

Раптом просто в лице, чорний вітер із півночі. Здригнувся і автоматично настирливими кроками поміряв пустель стерні, – до кволих огників села.

Під селом:

– Що ж се справді?!

Озирнувся: мла, мжичка, темінь, а на сході: повільні сполохи пожеж і чіткий гуркіт гармат.

Знеможено здовж селом, зовсім байдужий до того, як із села, ген аж до Збруча, – вози, вози, вози.

Хтось у пітьмі розлючено:

– Скоріше, чорт би вас побрав!

Прислухавшися, пізнав голос Гаркавенка.

Догадався:

– Відходять.

7

Цілий рік. Цілий рік самотного штикульгання поза межами Революції.

Штикульгаю, бо рана моя весь час – рана. Ховався з нею, як дорогою пам’яткою. Пригадую, як одного разу хтось такий – «Чого ви, як Довбуш?» – відповів: «Рана з останнього акту визвольної драми».

Знав, що не повірять, але байдуже мені те. Головне – розв’язка загадки, яка зробила мене самого собі чужим і далеким.

Перечитав усе, що тільки міг знайти про болохівців і їх звичаї, але крім історичного факту так зв. «Болохівського бунту», коли болохівці силкувалися створити, завести свою незалежну республіку, – нічого іншого.

Правда, були ще скупі відомості про облогу й руїну князем Данилом болохівських городів – Болохова й Звягеля, але се ж таке далеке від того, що мені потрібне!

Оглянув усі архіви й музеї, але також нічого. Навіть натяку.

Однак шукаю й шукаю, бо відчуваю, що щось таке знайду. безумовно знайду.

8

Ще рік! Другий рік відходив у безвість, як випадково якось розповів усе одному професорові мистецтва. Зацікавлений моїм оповіданням, він довго щось думав про себе, а потім дістав із шафи якусь книгу і сказав:

– Слухайте!

Читав буквально отсе:

Медобори, або Толтри, пасмо взгір’я, яке уявляє собою найвищу площину Поділля. Починається воно коло Підкаменя й тягнеться на полудневий схід, повз Збараж, а далі – коло Сатанова й Трибухівців – переходить через Збруч, творячи тут чудовий, найкращий на все Поділля, глибокий яр

Із хребта Медоборів, яким тягнеться стара степова дорога, розлягаються чудові надзбручанські краєвиди. Інколи сюди заїздять учені ботаніки й геологи, які знаходять тут багато цікавих рослин та оригінальних вапняних скель, які то оздоблюють хребет Медоборів, то самітно стремлять на рівнині, як звалища великанських мурів. Колись вони очевидно творили собою коралові рифи, або морський берег, про що свідчить кільчастий вигляд одних і вапняний – других.

Найбільш мальовничим місцем Медоборів є т. зв. Крутилівський яр, що від Сатанова до Трибухівець, на хребті якого знаходяться невідомого походження вали й льохи, між якими характеристична група скель, звана «Пущею». Колись тут у двох маленьких печерах у скелі жив невідомий пустельник. В одній печері зберігся невеличкий вівтарик (?!), а друга очевидно була спальнею. Верх скелі оздоблює сучасної роботи хрест, а при вході до печер, різьблені в скелі якісь святі, дуже оригінальної роботи. В другім місці на т. зв. «Богуці» старий поганський вівтар, у підніжжя якого, у Збручі знайдено «ставник» Світовида.

Краєвиди тут надзвичайно понурі, але мальовничі. На скелясто стрімких берегах Збруча одвічна пуща, а навколо оголені білі скелі, як образ руїни природі з перед тисячолітнього життя нашої землі.

Прочитавши, поклав книжку на своє місце і сказав:

– Отже чи не є часом той Світовид, – Медобором?

Я схвильовано розвів руками:

– Але як же мені переконатися?!

– Той Світовид у Кракові, але я не радив би дивитися на нього.

Ну, чи ж міг я се спокійно слухати?! – Звичайно, що ні.

Тоді я наче вибухнув:

– Що се, кпини?!

Замість безпосередньої відповіді, він узяв мене за гудзик на грудях (що за банальна і що за дика звичка!) і став щось таке про стан моїх нервів.

Тоді я пішов від нього, бо дивно було б навіть, щоби не зробив сього.

9

Так! Дійсно щось незвичайне! Бачив Медобора як у сні, (а може у віках?), хоч його Світовидом називають. Був безсумнівно він, бо зразу ж пізнав його і довго, як у безодню минулого, дивився в його «почвірне» лице». Дивився, а вся моя істота палала не то радістю, не то жахом, чого годі було зрозуміти.

Цілком можливо, що я до самої ночі дивився б на нього, як би не музейний доглядач, який вивів мене на улицю. Тоді я зітхнув і ніби зі сну прокинувся. Як кинутий із пращі камінь, летів я між байдужими юрбами і скрізь – сон, сон, сон.

Шарпаючися, кидався з одного місця в друге, але ніщо ніде не цікавило мене настільки, щоби я міг бодай на хвилину побачити щось дійсне. Тоді у глибині єства – вся сила й міць тривоги. Гнаний нею, ще того ж дня виїхав назад до «насидженого місця», надіючися там угомонитися й спокійно знайти себе.

І перше, що вдома, – лист «із того боку». Лист від давнього друга, Івашка, з яким давно колись порвав через нього дружбу з «махновцями» і анархізм непевний.

Однак тепер він писав мені, як до справжнього свого приятеля і як – романтика просторів лазуркових.

Мій любий, незабутній друже! – так мені Івашко, – можливо, що в світах широких ти забув про мене, але однак, довідавшись про тебе від нашої розвідки, – пишу! Пишу, бо незмірна вага жорстоких питань гнітить мій мозок, бо неосяжна маса явищ затемнює мій зір, бо сам «Чорнозем підвівся і дивиться в вічі», а навколо – небо і земля, земля і небо. Повір мені, що ніколи і ні разу не читав я так Байрона, як тепер, бо щойно тепер розумію його «Небо і землю» і щойно тепер знаю, через що саме писав він про Мазепу і через що саме скінчив він свою творчість, як ватажок грецьких повстанців, що боролися за незалежність казкової Еллади. Бачу тепер, –- він мав свою рацію, як мав її й ти, але – небо і земля, земля і небо. Ми творимо і хочемо творити, а небо і земля все ті ж і ті ж, ніби їм ніщо всі наші горіння, ніби їм зайві всі наші стремління, ніби, вони щось своє, одвічне мають, проти чого казка наша теорія, брехня всяка тактика.

І далі:

Ти, звичайно, не забув і знаєш, як ми провадили завзяту боротьбу з релігією, вважаючи її «безглуздим забобоном», але тепер золота осінь і вона повна «чудес». Проводимо електрифікацію на селах, – вона відновлює старі образи в церквах; заводимо уличні кінематографи, – від того «кровоточать» хрести придорожні; посилаємо в низи ліквідаторів неписьменності, – їх випереджують «пророки» та «апостоли», а все се від жадання низин – знайти свого власного бога, який мусить бути. Сей бог – безвість, з якої вийшли і до якої прямуємо, але щоб осягти її, необхідно щось своє мати, а своє ми затратили в дійсності.

Я знаю, що наївно вірити в золото, скоро воно золото, але ще більш наївно судити тих, що вірують у воскресіння камінних баб на степових могилах. Значить, відновлюються не одні лише старі образи, а й прадавні ідоли, а се вже не махновські натачанки і не повстанні ватаги, що були так прості й зрозумілі.

Отже, читаю «Небо і Земля», як навколо – творчість – руїна, а сон – дійсність. Читаю і згадую тебе, як єдиного, що міг би звільнити мене від незмірної ваги жорстоких питань і роз’яснити затемненість моїх очей, бо я, позбувшися свого (як се неврастенічно!), – живу чужим, а своє моя непевність убила, своє десь у пітьмі лежить.

Далі не міг. Гостро-гостро моя рана, а у ній зрозуміння дійсного:

– Боротьба давно минулого сягає до сучасного.

І згадав загадкове Велегорове:

– Навіть у віках?

Хіба ж не у «віках» наш вік? Хіба ж не тепер кипить борня за те, – «щоб ніяких чужинців і ніяких богів, крім власних?»

Ніби з туману лице Велегора:

– А чи так воно справді?

Як крізь сон, моя відповідь:

– Очевидно, раз маю рану?

І в той же час огнистим метеором крізь мозок:

– А Гаркавенко? А хуторянська романтика?

І сумніви, як гади притоптані, повільні і вперті:

– Звідки ж тоді Медобор і перша красуня землі болохівської?

Так, чув, – заплутуюся. Безсило «тут», як Івашко «там».

Я з Медобором і хуторянською романтикою, він із «кровоточивими» й електрифікацією.

Між берегами дійсності (як уяви) і уяви (як дійсності), бо мої думки – вирування низин Революції, а мої чуття – болюча (не загоєна!) рана, що з моторошного, як упирна фантазія, «медоборського» сну.

Чую, – туга мого шукання повільно перетворюється в якусь дику жадобу – голодним вовком завити й побігти туди, де ранніми приморозками дзвонить осіння земля й огненними стягами розстеляються світанки надійних днів Революції.

Тоді, можливо, все зрозумію і все прийму, або разом із Івашком замкнуся в медоборській печері і буду думати про те, що сказав мені якось мій знайомий професор мистецтва.

Події, що у віках, існують десь і досі. Світляний промінь нашої планети сягає до Марса щойно через дев’ять літ. Якщо марсіани мають змогу стежити за рухом життя на землі, то бачать вступ німецьких військ до Варшави саме в той час, як у дійсності французьке військо окупує Рур. Коли ж візьмемо на увагу те, що є планети, до яких промінь землі доходить протягом довгих століть, то десь у безвісті ще й досі блукають образи із «Слова о полку Ігоревім». Далі – цілком можливий такий фізичний стан людського єства, коли людина попадає в сферу того мандрівного проміння, а тоді, звичайно, можливий не тільки образ Медобора, але й той момент, як із глибин Егейського моря визволилися їх коралові скарби, що тепер – звичайні медоборські скелі.

Досі я ще не згодився з сим, бо се що інше, як – «Мала бути затьма сонця і не було затьми».

Тут ще раз Каміль Флямаріон зі своїми твердженнями в «Les maisons hantées»: «Абсолютно механічне вияснення світа не вистачаюче. Крім матерії, є у світі ще й інше щось. Не матерія порядкує світом».

А се – не дійсність, а сон, і не Гаркавенко, а Медобор, бо – помилка може лежати і в логічних ключах.

Значить, помилкою може бути не тільки мій сон, а й ціла Революція.

Що ж тоді дійсність? – Правдиві болохівці, чи сучасні шукачі свого бога в млі Революції?

Знаю: ті і другі, – низини. Від перших моя рана, а від других біль тієї рани.

Ще раз силкуюся розгадати таємницю минулого, щоби з’єднати з сучасним.

– Медобор. Медобора. Медоборові.

Так, ні! Се ж непевне щось! Звичайно, так починається божевільство, але я – я цілком здоровий.

Звичайно – сон. Звичайно – дійсність.

1924 року, осінь.

Примітки

Скрізь цей сон – фрагмент рядка з поезії П. Тичини «» (1920 р.)

Флямаріон – помилкове написання прізвища французького астронома (Camille Flammarion, 1842 – 1925).

Айнштайн – помилкове написання прізвища німецького фізика (Albert Einstein, 1879 – 1955).

Шопенгавер – помилкове написання прізвища німецького філософа (Arthur Schopenhauer, 1788 – 1860) . Його трактат «Світ як воля і уявлення» написаний в 1818 р.

Ярошев – такого села в Україні нема, мабуть Могилів-Подільського району Вінницької області.

Котовський Григорій Іванович (1881 – 1925) – московський більшовицький .

Чорні Шлики – неофіційна назва полку .

«Орися», «В осени літо», «З-поза хмар сонечко» – оповідання Ганни Барвінок.

Кодня – Житомирського району і області, де в 1768 році поляки судили й страчували гайдамаків (учасників Коліївщини).

Коднянська книга – книга протоколів польського військового суду 1771 – 1772 рр., де міститься багато справ гайдамаків. в 1931 р., уже після написання оповідання К. П., хоча згадки про її існування були поширені в літературі від 1882 р.

Ясна річ, що ніякого Микити Волощука, ані графині Синявської в цій книзі нема, так само як і отамана Вовкулаки – все це вигадки К. П.

чотиригранний камінний стовп – так званий , який уважали за слов’янську язичницьку скульптуру 9 ст. (нині шириться думка, що це підробка 19 ст.).

Потя поя – алюзія до поезії Т. Шевченка «»: «Потя народ, княжну поя».

Крутилів – на Збручі в Чортківському районі Тернопільської області.

рана від кременевої стріли – в часи князя Данила Романовича кременеві стріли не вживали!

воскресіння камінних баб на степових могилах – згадка про оповідання К. П. «Бог чорних клобуків».

згадав загадкове Велигорове – на цьому місці К. П. уже забув, що вище по тексту стояло ім’я Велегор. В нашому е-перевиданні уніфікуємо написання цього імені.

Світляний промінь нашої планети сягає до Марса щойно через дев’ять літ – груба фактична помилка К. П. Насправді віддаль від Землі до Марса коливається від 56 млн км до 401 млн км, тобто від 186 до 1336 секунд поширення світла.

Les Maisons hantées – «Будинки з привидами», книга К. Фламмаріона, надрукована в 1923 р.

Подається за виданням: Літературно-науковий вісник, 1924 р., річник 23, т. 85, , с. 193 – 211.