Мініх

Степан Руданський

Ходить сокіл коло моря,

Крила розпускає;

Ходить Мініх коло двору

Та й думу гадає.

Він гадає, промовляє

В лихую годину:

«Ой Біроне ти, Біроне,

Розпревражий сину;

Ой Біроне ти, Біроне,

Розпревражий сину,

Добув же ти за любощі

Цілу Курівщину.

Добув же ти за любощі

Цілу Курівщину,

Та за славу й я добуду

Цілу Україну!»

І приходить до цариці,

Та й став говорити:

«Позволь, – каже, – ясна Ганно,

Турків перебити!

Позволь, – каже, – ясна Ганно,

Турків перебити,

Позволь мені в Туреччині

Слави заслужити!»

А цариця, як на теє,

Горобців стріляє,

А Бірона нема вдома, –

Коней виїжджає.

Вона й каже: «Та йди, – каже, –

Хоч і чорта бити,

Лиш дай мені хоч їдного

Горобця забити!»

Тоді Мініх Леонтого

Живо закликає,

Дає йому двадцять тисяч,

На Крим посилає.

Десять тисяч Леонтову

Він дає московських,

Вісім тисяч українських,

А дві запорозьких.

Та й і каже всіх нагайців

В степу перебити,

Та й і каже усі села

В Криму попалити.

А Леонтій, як на теє,

Восени зібрався,

На нагайців лиш поглянув.

І в Крим не дібрався.

Переморив десять тисяч

Москви і чубатих

Та й вернувся на Вкраїну

Зиму зимувати.

На другий рік під царицю

Мініх підступає

Та п’ятдесят і п’ять тисяч

Війська викликає.

І викликав сорок тисяч

Ще й вісім московських,

А чотири українських,

А три запорозьких.

І викликав усе військо,

І всіх отаманів,

І пішов собі у степи,

Б’ючи в барабани.

Недалеко Перекопу

Мініх спочиває,

Він до себе Леонтого

Тихо закликає.

Дає йому десять тисяч

Жовнірів московських,

Ще й до того три тисячі

Хлопців запорозьких.

І шле його буджаківських

Татар розбивати,

І шле його полонених

Руських відбивати.

І Леонтій десять тисяч

Взяв собі московських,

Ще й до того три тисячі

Хлопців запорозьких.

Та й і пішов буджаківських

Татар розбивати,

Та й і пішов полонених

Руських відбивати.

І москалі буджаківських

Татар перебили,

А козаки полонених

До двохсот відбили.

А тим часом прибув Мініх

Аж до Перекопа,

Перескочив рів глибокий

У чотири хлопа,

І пігнався серед Криму,

І став кримців бити,

Срібло, злото забирати

І села палити.

І попалив вражі села,

Назад повертає,

Аж до нього пан Галецький

Стиха промовляє:

«Пусти мене, отамане,

На час погуляти,

Пусти мене з козаками

Кримців пошукати».

І пускає його Мініх

В лихую годину,

І приходить пан Галецький

На чорну долину,

І видить він, що тьма-тьмуща

В долині татарів,

І не втерпів пан Галецький,

На сонних ударив.

І спужалися татари,

Стали утікати,

Тоді стали їх козаки

Кіньми доганяти.

Тоді стали їх козаки

Кіньми доганяти

Та крівлею татарською

Шаблі обмивати.

І вернулися козаки,

Сіли, спочивають,

А тим часом і татари

Очі продирають.

А тим часом і татари

Очі продирають

І козаків малу жменю

Кругом обступають.

Обступають, обступають,

Далі приступились.

І спішився пан Галецький,

Козаки спішились,

І добули десь у собі

Смертельної сили,

І в татарів свої шаблі

Раптом затопили.

І почалась різанина

В неділеньку зрання,

І різались по долині

Зрання до смеркання.

І, як сіно під косою,

Татари валились,

І з татарів на ополі

Вали поробились.

Аж під вечір і татари

Із коней злізають,

На потомлених козаків

Ще раз нападають.

Тоді живо пан Галецький

Сина закликає,

Ще живіше обіймає,

К серцю пригортає:

«Тікай, – каже, – милий Петре,

Тікай, милий сину,

А я, сину, – обіймає, –

А я тут загину…»

І кинувся між татарів,

Та вже не вертався,

Тілько слави з козаками

Вічної набрався.

І дочувся за них Мініх,

Казав поховати,

А сам пішов на Вкраїну

Зиму зимувати.

На третій рік під Очаків

Мініх підступає,

Він сімдесят тисяч війська

За собою має.

Він шістдесят тисяч має

Жовнірів московських,

Вісім тисяч українських,

А дві запорозьких.

Він сімдесят тисяч має,

Стоїть, розважає:

Далі військо своє сильне

На три розділяє.

І на степи посилає

Жовнірів московських,

На байдаки посилає

Хлопців запорозьких;

А козакам українським

Каже скрізь літати

Та в Очаків на підмогу

Турків не пускати.

І жовніри московськії

Турків побивали,

А козаки українські

Турків не пускали.

А козаки українські

Турків не пускали,

А козаки запорозькі

Турків обдирали,

І набрали срібла-злота,

Набралися слави

І знов собі зимувати

Пішли до Полтави.

На четвертий рік татари

Самі починають,

Сорок тисяч на вкраїнську

Межу налітають.

Сорок тисяч на вкраїнську

Межу налітають,

Палять села на границі

Й назад навертають.

Тоді Ласій десять тисяч

Козаків збирає,

Ще й до того тридцять тисяч

Москви забирає;

Пробігає по сухому

Азовськеє море

І вганяється до Криму,

На вражеє горе.

І ввігнався всередину…

Козаки дрімають,

Аж тут раптом двадцять тисяч

На них нападають.

І збудилися козаки,

Шаблями махнули

І татарів, як полову,

Назад відгорнули.

Знов прискочили татари,

Знову стали битись,

Знову стали, як солома,

Навкруги валитись.

Далі бачать, що не жарти,

Кинули козаків

І порохом полетіли

До гір та байраків.

А тим часом на Вкраїну

Мініх прибуває

Та й і собі десять тисяч

Козаків збирає.

Та й і собі десять тисяч

Козаків збирає,

Ще й до того сорок тисяч

Москви забирає,

Та й за Дніпер уже хоче

Військо перегнати,

Та у турка хоч Бендери,

Хоч Хотин узяти.

Але тілько що Кодиму

Мініх перескочив,

Як на його українців

Турок і наскочив.

А не вспіли українці

Від турка відбитись,

Як татари розпочали

Із Мініхом битись.

Він татарів розбиває,

К Дністру підступає,

Аж там його білгородський

Паша виглядає.

І почались малі бійки –

Але годі, браття!

Коли джума показалась,

Треба утікати.

І покинув Мініх турків,

І пашу покинув,

А сам зиму зимувати

Пішов на Вкраїну.

На п’ятий рік показався

Паша з Білгороду

Та й у наших українців

Випитував броду.

Але наші українці

Зараз показали:

Кілька тисяч положили,

Решту розігнали.

Незабаром і сам Мініх

Потряс головою,

Він шістдесят тисяч війська

Повів за собою.

Він шістдесят тисяч війська

Повів з Московщини,

Ще й до того кілька тисяч

Повів з України.

Повів військо за Васильків.

За Буг переводить,

Незабаром і турецький

Дністер переходить.

І на турків попереду

Козаків пускає,

А сам собі з москалями

Ззаду підбігає.

І москалі підбігають.

Вперед поглядають,

Аж козаки-українці

Турків відбивають.

Аж козаки-українці

Турків відбивають

Та у місто Ставучани

Пашу заганяють.

Тоді Москва підступила,

Потік загатила

І турецькії окопи

Раптом захопила.

І забрала срібло-злото,

Сорок дві гармати

І пустила українців

Турка доганяти.

І пігнались українці,

Шаблі погострили,

У Сороках по-козацьки

Люльки розпалили,

Під Хотином із турками

Знову повітались,

А з Хотина аж у Ясси

З Мініхом забрались.

І затихла Туреччина,

І більше не билась,

І з Ганною-царицею

Миром помирилась.

Тоді Мініх до цариці,

Став її просити,

Щоби його на Вкраїні

Князем ізробити!

Лиш цариця не така-то,

Бірона спитала,

І як сказав її Бірон,

Так і відказала:

«Мало, – каже, – пане, просиш

Тілько України,

Ти просив би уже лучче

За раз Московщини».

Тоді Мініх повернувся…

За голову взявся…

«Та бодай я, собі, – каже, –

Порохом розпався,

Та бодай я, – каже, – сонця

Більше не побачив,

Щоби я вам, препоганим,

За се не віддячив!»

І все ходить коло двору,

Часу виглядає,

Аж тут йому, як на теє,

Ганна помирає.

Аж тут йому, як на теє,

Ганна помирає

Та дитину в повиточку

Царем зоставляє.

Та дитину в повиточку

Царем зоставляє,

А Бірона коло нього

В рядці зоставляє.

І знов Мініх не добуде

Ступня на Вкраїні,

А курляндський князь панує

На всій Московщині.

А курляндський князь панує

На всій Московщині

І царем собі царює

По всій Україні.

Дере гроші із міщанів,

Дере і з козаків,

Дере гроші із селянів,

Дере і з бурлаків.

Не питає, чи хто має

Звідки що давати;

А не даси – на морозі

Скаже танцювати.

А брат його препоганий

Що там виробляє!

В батька й мами середо дня

Дочок видирає.

Видирає дитя в мами

І замість дитяти

Заставляє бідну маму

Щенят годувати.

А лиш пікни на Бірона,

Тоді не поможеш,

Хоч на дідьків хутір підеш.

Хоч голову зложиш.

Довго, довго Мініх мислив,

Довго, довго думав,

Далі мислі перемислив,

Думи передумав.

І приходить до рідної

Царевої мами

І говорить її живо

Сильними словами:

«Ціле царство у нас гине,

І цар у нас гине,

А чи ж мати свого сина

На муки покине?

Скажи, мати, тілько слово –

Бірона не стане,

І в годині ясне сонце

Наокола гляне».

І сказала йому слово

Царевая мати,

І пішов завзятий ворог

Бірона в’язати.

Заснув Бірон у покою

І гадки не має…

Троє жовнірів у нього

Варту відбуває.

Але Мініх показався:

«Ані з місця, люди!

Бо тепер у нас не Бірон,

А цариця буде!»

І вся варта ані з місця.

Бірон пробудився,

Але раптом у Мініха

В руках опинився.

Незабаром і Густава,

Його брата, взяли

І все царство з царем-сином

Матері віддали.

А Біронів потримали

В тюрмі цілу зиму

Та й післали до Сибіру

До міста Пелиму.

Тоді Мініх знов піднявся.

Розпускає крила,

Лиш царева його мати

Чогось не злюбила.

Лиш царева його мати

Чогось не злюбила

І тим себе і Мініха

Разом погубила.

Стали шведи та французи

По двору снувати,

Стали княжну Лизавету

Стиха підмовляти.

І на царство Лизавета

Серед ночі стала,

Царя, маму й його батька

В тюрму відіслала.

Царя, маму й його батька

В тюрму відіслала,

А Мініха до Пелиму

На Сибір послала.

12 – 13 июня [1860].

Примітки

Вперше надруковано в літературній частині «Календаря «Просвіти» на 1893 рік, яка вийшла і окремою збіркою: «Левада. У Львові, 1892», стор. 17 – 21. Подається за автографом «Співомовки 1859 – 1860», стор. 133, звор. – 142, звор.

Мініх Бургардт-Хрістоф (1683 – 1767) – німець за походженням, генерал-фельдмаршал, командував російською армією у російсько-турецькій війні 1735 – 1739 рр. Мав великі маєтки на Україні.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1972 р., т. 1, с. 440 – 450.