Іван Скоропада

Степан Руданський

Сидить сова на камені,

Лупає очима;

Сидить гетьман Скоропада

Та й ниже плечима.

Не згадає, не зміркує,

Що йому робити…

Аж до нього Полуботок

Почав говорити:

«Годі тобі, Скоропадо,

Плечима низати,

Пора тобі на Вкраїні

Що-небудь почати!

Де права ті, де вольності,

Що за них колися

Царі Федір і Олекса

Вічне поклялися?

Подивися хоч на себе:

Чи тебе вважають,

Що укази всі без тебе

В полки розсилають?

Чи й гетьмана наказного

Москва поважає,

Що козаків, куди хоче.

В него відіймає?

І займає як погонців

То дрова возити,

То їх коні випасати.

То в грубах топити?

Та й на дворах на козацьких

Чи ж не та ж содома:

Сяка-така москалина,

І той як у дома!

А в поході – не дай Боже

Вола чи підводу,

До бідного селянина

Москва як у воду.

А московські воєводи,

П’явки України,

Чи зсисають мало крові

Кождої години?

Там обдеруть українця.

Там на суд прискочуть,

І усюди свої пальці

Кровавії вмочать.

А драгунів кілька тисяч!

Московщина міська!

Ти подумай, кілько в тебе

Московського війська!

Все то треба годувати

В лихую годину…

А ти поглянь кругом себе.

Поглянь на Вкраїну!

Міста наші без гарматів,

Всі люди без солі,

Чернигівці без притулку,

Сердюки без долі.

Нам гарматів не вертають,

На Січ не пускають,

Чернигівці будували б,

Та не позволяють.

Тай сердюки й компанійці

Дождалися вдяки,

Погибають із голоду,

Як тії собаки.

Ти боїшся царя, знати, –

Але й царі – люди:

Проси його, моли його.

Може що і буде».

Але гетьман собі, знати,

Та не довіряє,

А Міняйла та Шафіру

В поміч обирає,

І завчасу задобряє,

Але не казною,

Задобряє козацькою

Землею, водою.

І пропало місто Почеп.

І Ямпіль пропало:

Місто Ямпіль із Почепом

Загорнув Міняйло,

А містечко Напорниця,

Верби й Козолупки

Помастили в Чернигові

Шафірови губки.

І як в гетьмана дурного

Кілька сіл не стало,

Тогді йому аж на серці

Ніби легше стало.

І в Решетилівку сміло

Прибув з козаками,

І цареві подав просьбу

Своїми руками.

Подав просьбу та й чекає, –

Але чого ждати!

Не такий-то цар московський,

Щоби пільгу дати.

Він права то і вольності

Ніби і зоставив,

Та до гетьмана до спілки

Москаля приставив.

Обіцявся присмирити

Своїх воєводів,

А все-таки з України

Москви не виводив.

Заказав ніби і брати

Козацькі підводи,

І дворам казав козацьким,

Що не буде шкоди.

Але каже, що козаки

Служать не за волю,

Але служать як цареві,

По смерть головою.

Що Вкраїна ізморилась.

І сам ніби знає,

І від служби всіх козаків

На рік визволяє;

Але за то в Московщину

Забрав всі гармати,

Чернигівцям не позволив

Домів будувати:

Не позволив будувати

Ні за які річи,

Не позволив і за сіллю

Їздити до Січі.

А за бідне теє військо,

Що з голоду мліло,

Сказав тілько, що почнеться

Незабаром діло.

А що, дожив до гетьманства,

Пане Скоропадо?

Бери ж тепер Ізмайлова

Собі до поради.

Він як батько тебе буде

Всюди оглядати,

Щоб ні шведам, ані туркам,

Нікому не дати…

Він за тебе потихеньку

Усе розпізнає:

Скілько казна колись мала,

Скілько тепер має;

Хто з вас більше царя любить,

А хто Україну?

Бери ж його, Скоропадо,

В лихую годину.

Але гетьман Скоропада

Того не вважає,

Що його там цар московський

Право понижає.

І стольника Ізмайлова

Веде за собою,

І сів із ним у Глухові,

Та й сидить совою.

А Вкраїна гола, гола,

Саранча літає,

І повітря ядь смертельну

На людей зливає.

І в Києві, Чернигові,

По містах усюди,

Як солома по Вкраїні

Повалились люди.

Але чого ж пан Ізмайло

До царя женеться,

А в гетьмана до поради

Протас зістається?

Чого раптом пан Ізмайло

Іде з України?

Чи не жде ще України

Лихо з Московщини?

Може й ждало яке лихо,

Але годі, брате,

Треба іти за границю

З турком воювати…

Кілька років проминуло.

Турок замирився, –

Тогді Петро до гетьмана

Близше приступився:

«А що, каже, Скоропадо,

Будемо робити?

Межи Волгою і Доном

Тра канаву рити.

Але мені москви жалко,

Москва – моя мати,

Так пішли ти кілька тисяч

Козаків чубатих».

А той йому ані писне,

Зараз і збирає,

І з хорунжим Сулимою

За Дон посилає,

І пішли за Дон козаки.

Живцем помирають,

Та гетьмана Скоропаду

Тяжко проклинають:

«Богдай же ти, Скоропадо,

Ще маленьким згинув,

Що ти своїх українців

Серед поля кинув!

Богдай же ти, Скоропадо,

Не діждався смерті,

Коли пустив кілька тисяч

Із голоду мерти!»

Але гетьман Скоропада

На те не вважає,

Він на дочку поглядає,

Та й царя питає:

«Скажи мені, ясний царю,

За кого віддати?»

– «А за кого? – Петро каже: –

За москаля, брате!»

– «З охотою, ясний царю!» –

Говорить огида,

І гетьманську свою дочку

За Товстого видав.

Але москаль не до жінки,

Помер Жураковський,

І поїхав в полковники,

Виродок московський.

Туман, туман по Глухові,

Туман по Вкраїні,

А все таки недогода

Вражій Московщині.

Москва каже, що Вкраїні

Без Москви не жити,

І драгунів кілька тисяч

Хоче нагилити.

Та і чому ж не гилити?

Гетьман ані писне.

А п’ять тисяч іще лучше

Україну стисне.

«Посилайте ж – Петро каже, –

Ба ні, погодіте!

Перше мене з царевичем

Моїм розсудіте!»

І зібралась Московщина

На царськую раду,

Прибув туди й Полуботок,

Привів Скоропаду.

«Гляди ж, – каже, – Скоропадо,

Не підписуй кари!

Докажи їм, що ми люди,

Люди, не татари!»

І от батько пише кару,

Пише уся рада,

Та не пише їден тілько

Гетьман Скоропада.

«Чому ж, каже, ти не судиш?»

– «Бо не маю права!

Розсудити батька з сином –

Не легкая справа!»

І покарав Петро сина,

Та й жаль йому стало;

Тоді слово Скоропади;

І на серце спало.

І кличе він Скоропаду

Та й почав казати:

«Хтів я, – каже, – кілька тисяч

Драгунів послати,

Але нащо кілька тисяч?

Ви добрії люди!

Для вас, добрих українців,

І тисячі буде».

Тоді гетьман Полуботка

К серцю пригортає:

«Полуботку, Полуботку, –

З дивом промовляє. –

Який же ти, Полуботку,

Дивний розум маєш,

Що ти мисли чоловічі

Як Чернігів знаєш!

Там, поглянеш, від паперу

Тілько відвернувся,

А тут, дивись, кілька тисяч

Драгунів позбувся.

А у мене самі беруть

Гори і долини,

А все таки не виведуть

Ані москалини».

– «Мовчи, – каже Полуботок, -

Не пригадуй того,

Що ти пустив аж на груди

Ворога тяжкого!

Ти не знаєш ще Міняйли!

Зазнаєш, зазнаєш!

Тоді, тоді, Скоропадо,

Мене спогадаєш!»

Скоропада не слухає,

Уха затикає…

Але тілько до Глухова

З Москви прибуває, –

Йому й кажуть: «Заступися!

Прийшла на нас згуба:

Взяв Міняйло Мглин і Баклан

І часть Стародуба!»

Скоропада до Міняйли:

– «Віддай, пане-брате!»

А той його по московській

Давай пробирати:

І сякий ти, і такий ти!

Чого вже не каже…

Тоді гетьман живо з хати:

«Почекай же, враже!»

І до царя пише листи,

Просить милость мати,

І Міняйлі на поталу

Гетьмана не дати.

Але дармо, що Міняйло

Закушав дубини:

Ізі злості він ще лучше

Взявся до Вкраїни.

«Козаки ліниві», – каже,

І давай їх мняти,

На пекельнії роботи

Всюди розсилати.

«І селяне на укази, –

Каже, – не вважають,

І у себе засуджених

Москалів тримають».

І давай найкращі села

Всюди вибирати,

І від полків та від сотнів

В казну відбирати.

І козаків кілька тисяч

В болотах пропало,

А селянів кілька тисяч

Під москву підпало.

А тимчасом цар московський

І забув за сина,

Йому знову в очах стала

Бідна Україна.

І дивиться цар московський,

Та й став говорити:

«Чим би мені тих козаків –

Каже – заморити?»

А Міняйло йому й каже:

«А чим заморити?

Давай вали висипати

Та канави рити!»

І пішло дванадцять тисяч

Канаву копати,

А пять тисяч до Києва

Вали висипати.

І пішло дванадцять тисяч

Під самії Фіни

До озера, до Ладоги,

На край Московщини.

І пішло дванадцять тисяч

І вже не верталось,

І пам’яті в Московщині

По них не зісталось.

А п’ять тисяч у Києві

Вали збудували

І до віку на Вкраїні

Пам’яті дістали.

І їх внуки не раз тепер

Вали оглядають,

І на рови подивляться,

Стануть та й гадають:

«То десь змії якісь були,

То не люди були,

Коли вони таку скибу

Землі відгорнули».

І думає цар московський:

«Нічого боятись,

Тепер можна мені сміло

За гетьмана взятись!»

І подумав, і Протаса

В Москву викликає,

І в гетьмана права його

Раптом відіймає.

І в гетьмана права його

Раптом відіймає,

Тілько бунчук та булаву

Йому зоставляє.

І даремно Скоропада

Аж до Москви їде,

Надаремно усіх просить,

Справляє обіди!

Надаремно й царя просить

Божу милость мати,

Давню волю козацькую,

Права заховати.

Петро цмокнув його тілько:

«Що, – каже, – робити!

Та ми, – каже – і без того

Будем якось жити!»

І попхався на Вкраїну

Гетьман Скоропада,

Аж там уже гетьманує

Московськая рада.

І шість сотників московських

Податі збирають,

І драгунів по Вкраїні

Всюди розставляють.

А Велямін, їх полковник,

Тільки поглядає,

Та до царя московського

Листи посилає.

Але гетьман Скоропада

Іще не проспався,

Як до него цар московський

З Москви обізвався:

«Года, годі, Скоропадо,

Годі тобі спати,

Посилай-но двадцять тисяч

Козаків чубатих:

Десять тисяч на Ладогу

Канаву копати,

Десять тисяч за Хвалинське

Персів воювати!»

І до царя двадцять тисяч

Гетьман посилає,

А сам раптом повалився,

Нагло помирає.

Помирає, промовляє:

«Мати моя мила!

Чом ти мене ще маленьким

В воді не втопила?

Не видала б Україна

Ні жалію ні болі;

Не програла б Московщині

Ні прав ані волі.

Тепер годі, все пропало,

Усе через мене!

Прости мене, Україно.

Прости, моя нене!»

1 – 7.VI.1860

Подається за виданням: Твори Степана Руданського. – Льв.: Просвіта, 1913 р., т. 2, с. 87 – 99.