Епілог

Улас Самчук

Літопис писався… Писався рік Божий 1945-й. Серпня дев’ятого того року в Нагасакі поставлено другу крапку недописаної епохи… Планета вступила неготовою в другу еру буття. Диміли руїни храмів, палаців, моралі, ладу й порядку. Зливались і мішались раси й нації, виринала нова амальгама, без часу і простору, в таборах, бараках і шатрах – майбутньої держави світу. Нація атома. Ді-Пі.

Бувши громадянином тієї держави і блукавши румовищами попередньої епохи, стежками ченця Шварца, протестанта Лютера, олімпійця Гете, архигенія Бетховена, релятивіста Ейнштейна, я прибився, цілком випадково, на кілька місяців до музейного селища Льоонзе – за тридцять кілометрів від великої руїни, що на мапі Німеччини значилась словом Ульм.

Шукалось людей. Відповіді. Шукалось часу, простору, перспективи. Шукалось назви. Хто, для чого і куди нас послав? На планеті, від часу Девону, ледве чи були більші потрясіння пристрастей, ніж ті, що ми їх пережили.

Одного разу через редакцію таборової газети, якої я був співробітником, дістаю листа, писаного енергійною жіночою рукою. Людина, що називала себе близькою моєю землячкою, просила відвідати її, у важливих справах, у селі Кальтенбаху – за три кілометри від місця мого осідку. Найближчої неділі червня, гарного, яскравого, насиченого сонцем ранку я рішив із запрошення скористати.

Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко відчувалося. Непомітно минули три кілометри. Скоро знайшов потрібний мені невеликий, привітний, весь у квітах будиночок на краю села, над схилом долини з видом на луг з річкою і другий схил, барвисте заповнений оселями. При вході мене зустріла молода, чорноока, середнього росту, гарна пані, що видалась начебто знайомою. Назвала вона себе Павліною Балабою.

– Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рівного! І ми земляки! – її контральто мало призвук металу, її очі блищали, на ній було легке, відкрите убрання з чорного атласу. Вона запросила мене до своєї кімнати, шальованої сосною, з виходом на широку веранду. Хвилюючий, свіжий запах квітів і поля вривався через відкриті двері веранди.

Пані Павліна жила не сама, з нею були хлопчик років семи і дівчинка років чотирьох-п’яти – дуже, до речі, подібні, здорові, веселі. І, коли я знайомився з дівчинкою, вона подала мені навиворіт свою пухкеньку ліву “пацьку” і дуже поважно, дивлячись своїми великими, чорними очима, сказала:

– То ви той дядьо, що пише книжки?

– Той самий, – відповів я радісно. – А що робиш ти?

– Б’юся!

– О! А то ж з ким?

– З котом!

– А то ж чому?

– Паскуда! Зловив мишку і мучить!

– То він дійсно паскуда! А як ти звешся?

– Марлуся Балаба!

Годину пізніше ми всі четверо гасали по схилі саду і старанно ховалися за кущами бузку, порічок, агрусу. І коли Маруся знаходила мене, вона заливалася таким сміхом, що не могла встояти, і я підхоплював її руками, високо підкидав у повітрі і так само голосно й радісно, як вона, сміявся.

Було сонце, синє небо, були квіти, був сміх!

Я провів тут не один ранок, не один день і не один вечір. Пані Павліна мені оповідала. Вона багато знала, багато бачила і пережила, її повість – повість доби, яку не висловити, не списати.

– Інакше й не могло бути, – казала вона. – Ні він, ні я не могли інакше поступити. Нам не дали виходу. Може, це буде видаватись парадоксом: він не належав до радикальних типів. Не був ніяким революціонером, не любив доктрин, був людиною розумного компромісу. Шевченкове “щоб усі слов’яни” було для нього побажаним сантиментом. Але разом… самі знаєте. Коли прийшло до діла, коли ніякі сантименти не діяли, він пішов і упав останнім. Від останньої кулі.

Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого рождений. І тут уже ніякі доктрини. Тут уже його людське.

Ви, зрештою, знаєте Дермань – його сади, яри, монастир, кутки. Його Запоріжжя. Пригадуєте лагідних, простих, щирих, дуже працьовитих, трохи заповільних його мешканців, з тим їх зворушливим “кинь, вил, виз, пушов”, що, здавалось, вилізли просто з Дулібщини, дарма що мають тристалітнюю традицію школи. Така обросла мохом древність, такий мідяний запах віків, така глибинна культура побуту, стільки наївного чару легенд, переказів.

І така стихійна панорама, коли, наприклад, вийдеш “на Турецьке” і глянеш на долину, де вже за Батия стояв Гай-Город, оточений трьома прозорими ставками, залишки якого й до цього часу хороняться землею… Або вийдеш до перелазу на край Гуцівської садиби Запоріжжя і кинеш зором на Ляшове займисько з його віковічними, косатими, мов русалки, березами, на Шавронський луг з алеями верб, що нагадують Версальський парк, на пишну баню церкви, мовби вона з Рима чи Венеції, з тим її золоченим хрестом, що так блищав під західним сонцем, або ту зелену баню монастирської дзвіниці, дзвони якої розливалися за Острозьких, Хмельницьких, з її гігантськими, мов пірамідами, смереками, що так хвилююче, навіть у зовсім тиху погоду, шуміли лагідним шумом. А ті величезні, мов хмарини, осокори біля ставка, а ті безкраї, як море, квітучі сади, а соловейки!..

Але знаєте, – казала пані Павліна притишеним голосом, ніби боялася, щоб хтось не почув зайвий, при чому пальці її руки, що держали цигарку, помітно дрижали, – нема більше нашого Дерманя. Його стерли. Історію, традицію, честь, добробут. Його сади спустошено, його парки вирубано, його святині обернено в руїни. Забрано навіть його древнє ім’я. Дермань, мій дорогий земляче, названо… Устє Друге! Щоб посміятись.

А коли б ви знали, як він з ними змагався. Пізніше не стало бригад, доктрин, правих-неправих, пізніше всі злилися в єдину силу. Спочатку він очистив весь той терен від Острога до Крем’янця. Мав артилерію, танки, машини. Мав літака. У монастирі був штаб, святили зброю, працювала радіовисильня, виходила газета. Була цілковито самостійна, суверенна територія. І тривала вона майже повних два роки.

І тільки минулого року, тобто через рік по закінченні війни, вона впала. Проти неї вислано три модерно озброєні дивізії. Тижнями тривали фронтові, законні бої, відступали “на заздалегідь приготовані позиції”, сирени проголошували повітряні нальоти. За самий Дермань бої тривали тижнями. В селі не лишилось майже ні одного цілого подвір’я. З боєм брали кожне пожарище. Витягали з нор живих чи мертвих оборонців або живими чи мертвими засипали їх у їхніх норах. Впало понад п’ять сотень самих дерманців, а ще більше забрано в сибірський ясир.

Я була з ними до останнього, але бачилась з ним всього лише три рази. І завжди побіжно, майже мигцем. Не знаю, як він загинув… З його бригади нікого не лишилося в живих. Я лише знаю, що він загинув у Дермані і таки на своєму Запоріжжі. І, думаю, від власної кулі. Я не могла знайти його трупа. Правдоподібно, його або забрали, або засипали в одній із криївок.

А згодом і я відійшла. І тільки задля дітей. Хотілося, щоб вони виросли незграсовані. Це була довга, нелегка мандрівка, але я її перемогла. Бо я до такого призвичаєна.

Рік пізніше Павліна Балаба виїхала до Голландії, а згодом кудись у простір Тихого океану. Слідів по собі не залишила.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 284 – 288.