Грудень

Улас Самчук

1 грудня. Все таки я розпаношився «Ост»-ом. Моя тернина в серці, не можу її позбутися, в уяві люди, мова, простір… Порожнява… Політична біла пляма… Приваба для загарбників. Хочеться щось сказати мовою літератури зі свобідної стопи вигнанця… Ост… Схід… Наш схід… Схід континенту Европа… Синонім Росії… Поле експеріментів марксизму.

Над таким варто подумати і варто попрацювати, тільки боюсь, що в умовах ДіПі не хватить для цього віддиху. Ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне Ні. Але хочеться все таки Так. Не ручаюсь за досконалість, за якість вислову, за глибину суті, але ручаюсь за знак питання у цих справах, якого у нашій мові, у такому аспекті, не було ставлено.

Чи дасть це, питаєте, відповідь? Рішення? Не відповіді і не рішення, а свідомість. Бо ж то свідомість – завдаток пізнання.

Und fragst du noch warum dein Herz

Sich bang in deinem Busen klemmt,

Warum ein unerklarter Schmerz

Dir alle Lebensregung hemt?

– пригадується щось з «Фавста», з часу, коли ми читали його з незабутньою пані Германіною фон Лінґельсгайм у Бреславі і коли нам і не снилося, що станеться щось подібне до цього, що тепер сталося.

На щастя, сьогодні так трапилось, що до нас ніхто не заходив… І я міг… Слава! Весь день мати для себе.

5 грудня. Нема часу для нотатника, всі дні заповнені «Ост»-ом. Сіра погода, наважувався пролетіти сніжок, але так і не наважився. Минулої неділі (сьогодні середа), з’явився у нас земляк з Кремянця Володимир Папара і запросив до себе в гості, до Оберруселю, де він живе з дружиною Оленою на приватному мешканню, як ветеринар громади. Це ген за Франкфуртом і їхали ми туди мотоциклем з причепою за несприятливої погоди, але гостилися дуже сприятливо і тому ця поїздка заноситься до цього нотатника, як радісна точка наших не радісних буднів.

Але з «Ост»-том знов те саме. Біда. Стовпотворення Вавилонське, ярмарок, каруселя, море чуток про «родіну»… Приливи і відливи настроїв. Що день то нові гості. До Державного Центру прибули з Ульму, генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко і полковник тієї ж армії Андрій Долуд. З Омеляновичем ми старі, ще по Празі, знаомі, а що вже давно не бачились, то треба було «обмінятись думками», як слід погуторити. Прикметна постать нашої історії. За Центральної Ради командир Української бригади в Катеринославі, за гетьманату – командир 3-ої Стрілецької дивізії в Полтаві й кошовий отаман Запорожського коша, начальний вождь Української Галицької Армії під час боїв за Львів з поляками, згодом.

Учора гостили його у Наталії і Петра Холодних. Знов рецитації, ще раз спомини… І багато доброго настрою. Ми заприятелювались з ним на перший погляд.

Минулого четверга (сьогодні неділя) святкували Андрія. І не тому, що це традиційне свято молоді, а тому, що іменини президента Лівицького. Урочисте богослуження, проповідь єпископа Мстислава, вечором академія з промовою Смаль-Стоцького й концертовими точками хору. Прибули також делегації з інших таборів, багато телеграм і листів. На сто п’ятдесят тисяч зменшена і дві тисячі кільометрів віддалена урочистість столиці УНР – Києва. Шкода, що про це не знають у Вашінґтоні та інших столицях світу. У Москві хіба чули про це певні відділи НКВД, але й то сумнівне. Вони ще там не розставили як слід меблів.

І відчит за відчитом… Ми щось, як університет. Сьогодні, наприклад, відчит євангельського пастора Володимира Боровського, мого земляка з Волині, який прибув з Марбургу. Тема, як треба розуміти сотворения світу за книгами Мойсея… Інтригуючі, софістичні розважання, що їх часто повторяють теологи, особливо протестантських церков, яким хочеться зменшити розбіжності у цих справах, між Біблією і наукою. Даючи різні пояснення мови Біблії, у якій, мовляв, не цифри, а символи висловлюють справжню суть. Публіка зацікавлена, настрій піднесений. Тема Біблії, особливо її Книги ісходу, перекликається з нашим становищем, містерія нашого виходу з батьківщини у таких розмірах, це тема значення не проминального, чудо, що сталося в Гірошімі й Неґасакі, перевищує всі чуда ісходу Ізраїля, наше розсіяння у просторах плянети, може стати початком перебудови Европи Сходу, прибуття Америки на землю цього континенту, відкриває нові перспективи в перебудові світу. За моїм уявленням, останні війни нашої гемісфери, її революція і її технічні здобутки, цілковито видозмінять саму психіку діяння людського так, що стара Біблія ледве чи зміститься в нашій уяві і її прийдеться залишити такою, якою вона є, як документ світу минулого.

Цього також дня появився в таборі ще один промінетний гість – наймолодший нащадок славної родини Антоновичів – Марко, син науковця, професора і політика Дмитра і внук відомого історика, археографа, археолога і професора Володимира. Близько знана мені родина з часів Праги. Багато спільних і цікавих спогадів з минулого…

23 грудня. Третій день Першого з’їзду організації поетів і письменників, Мистецький Український Рух, в таборах українського ісходу; подія значення історичного, в історії літератур світу – нечувана, приклад для збереження народної автентичності, в найгрізніших умовах, – унікальний. На списку цього об’єднання значиться щось понад 70 імен помітного значення для розвитку літературного процесу українського слова, між якими багато таких, що займуть почесне місце в історії свобідної літератури цим словом писаної.

[До цього списка належали, хоча не всі з них були членами МУР-у: Антонович Марко, Багряний Іван, Бабій Олесь, Барка Василь, Веретенченко Олекса, Гарасевич Андрій, Гриневичова Катря, Грицай Остап, Гординський Святослав, Гуменна Докія, Державин Володимир, Домонтович Віктор (Петров), Лесич Вадим, Дудко Федір, Гак Анатоль, Білецький Леонид, Кибалюк Неофіт, Клен Юрій, Коваленко Людмила (Івченко), Косач Юрій, Костецький Ігор, Коломиєць Авенір, Кравців Богдан, Купчинський Роман, Самчук Улас, Сацюк Олексій, Славутич Яр, Смотрич Олесь, Журба Галина, Лавриненко Юрій (Дивнич), Лащенко Галина, Лащенко Олег, Левицький Василь (Софронів), Лиман Леонид, Лівицька-Холодна Наталія, Луців Лука, Лятуринська Оксана, Єндик Ростислав, Майстренко Іван, Манило Іван, Маланюк Євген, Мелешко Фотій, Мосендз Леонид, Мухин Михайло, Олександрів Борис, Орест Михайло (Зеров), Осьмачка Тодось, Онуфрієнко Василь, Парфанович Софія, Подоляк Борис (Костюк Григорій), Павлів Остап, Полтава Леонид, Порський Володимир (Міяковський), Петрина Павло, Риндик Степан, Русальський Володимир, Стефанович Олекса, Степаненко Микола, Стефаник Юрій, Ситник Михайло, Феденко Панас, Чапленко Василь, Черінь Ганна, Шаян Володимир, Шерех Юрій (Шевельов), Щербина Никифор, Шлимкевич Микола…]

Розлогий комплекс казармяних будівель, поважно пошкоджених бомбардуванням недавньої війни, став пристановищем двох з половиною тисяч вихідців з України і в одному з його корпусів, на самому низу, де міститься огрівальна система будови, у невеликому просторі з низькою стелею, розставлено певну кількість столів та лавиць, за якими засів Перший з’їзд українських поетів і письменників у вигнанню сущих. Брудні, білені вапном стіни, попід стелею водопроводні й паропроводні рури, затхле повітря, кволе освітлення… І понад сотня присутніх, членства й гостей, яких обличчя світяться особливим світлом надхнення, ніби вони зібралися не переводити з’їзд, а відправляти богослуження. Відчуття причаяного ентузіязму, надхненність неофітів, напружене очікування чуда.

Ідея цієї містерії належить групі літераторів, які недавно залишили Совєтський Союз, – Юрій Шевельов, Віктор Петров, Іван Багряний, Ігор Костецький, Леонид Полтава, Іван Майстренко. І сталося це, кажуть, у Фірті – місці перебування Шевельова й Костецького, і був це Полтава, що заповзявся перевести це в життя.

І ось воно сталося. П’ятниця, 21 грудня, хмарний, безсніжний, не холодний день. З різних широт плянети Ді-Пі, злітаються орли, музо-гайдамаки в Чигирин гуляти. З Фюрту – Шевельов, Петров, Костецький, Полтава… З Мюнхену Косач і Степаненко, з Авґсбургу – Шаян, Барка, Гарасевич, Чорний, з англійської зони – Ситник і Ганна Черінь, ми з Костюком нагрянули з Оффенбаху… Не відомо звідки – Багряний, Риндик, Славутич… Лятуринська й Бажанський з місцевого табору… І хто звідки – гості, між якими знайомі обличчя, як артистка Ірена Лаврівська, громадська діячка Олександра Животко, її чоловік педагог Аркадій Животко, маляр Микола Битинський. Табір прийняв цю інвазію гостинно, приділив приміщення, можливість харчування і ось, в годинах пообідних, – дійство починається.

Відкриває його Віктор Петров коротким, академічним словом про потребу такого об’єднання і він же провадить першу його сесію, якої точка номер один – моя доповідь «Велика література».

Це, мов би мотто, цілого цього починання. Велика література. Contra spem spero. Пересилити непосильне, надіятись в безнадії. «Родіна» – не родіна, табори – не табори… Скептики відмовляться таке зрозуміти, нам закидатимуть брак скромности. Байдуже. Наша доба не розуміє слова скромність, в програмах її гігантських намірів нема місця для скепсису, ніхто не питав змовників Леніна в Женеві чи зможуть вони розвалити імперію царів, ніхто не питає УНР в Оффенбасі чи подолає вона СССР в Москві, або чи група невротиків Комінтерну запанує над світом.

Це доба атому, Фау-3, Об’єднаних Націй, ґльобальних воєн, надґльобальних проектів. Де і коли, за одним махом, було до грунту знищено всі міста народу тисячелітньої культури, вкинуто до ям мільйони людей, вирвано з місця цілі народи? Є це діло титанів, пів богів, надлюдей, Геніїв? А чи звичайних, часто вбогих на думку, смертних, гнаних невмолимістю пристрасті – мусиш і можеш. Концентрація надмірних зусиль, співдія найбільшої глупоти й набільшого генія, синтеза слабости і сили.

Ми в цих таборах апокаліпси ніякий, з цього правила, виїмок. Вирвані з-під гніту НКВД недобитки в незграбних одягах, негайно на руїнах вигнання, стають титанами і проголошують МУР. Хто вони, що вони, звідки вони? Зайві питання. Вони є, вони хочуть й вони можуть. А тому «Велика література». І нема не можу. Малі спроможності переставити на великі спроможності, не «від Києва до Лубень», а від Києва до Ню Йорку і сумма суммарум, дасть Мистецький Український Рух великого, шекспіріянського, ґетевського початку. Щоб щось зробити, треба наперед його уявити.

Не цими словами, але з цим наставленням прозвучав мій відчит. Хотілося підсказати знане в незнаному, увірватися у відкриті двері і поставити точку над і. Істини можуть бути дуже ясними, але їх не видно.

Другим, після мого, був відчит Шевельова. Погодімся надалі звати його Шерехом. Це лиш переклад того самого слова самим його власником. «Стилі в сучасній українській літературі».

Велика, складна, не таборового типу, праця, її автор мусів працювати у вигідному кабінеті, обложений матеріялами на тлі багатої бібліотеки з великою кількістю добре оплаченого часу. Але, pardon. В таких умовах не живуть титани. В таких умовах живуть чесні, щоденні, буденні критики, літературознавці, професори Оксфорду, Колумбії. На руїнах Фюрту, у маленькій кімнаточці, яку треба ділити зі старенькою матір’ю, зі столиком, на якому, крім писальної машинки, міститься також електрична плитка, працюють тільки мітичні людо-гіганти, яких ви знайдете хіба в Гомера та Вергілія. Ви ж знаєте, що на місто Фюрт в Баварії, не так давно, з-за океанської Америки, надлетіло кілька сотень «літаючих фортець» і в миг ока обернули його в руїни Трої. Погодіться, що це не наша вигадка, а мітологія Европи 20-го століття і ви зрозумієте, чому боги вимагають від нас літератури великого стилю…

І погодитесь з автором «стилів української літератури», що «ми свідки і учасники початку нової хвилі нашого літературного процесу, – що веде до витворення своєрідного, глибоко українського літературного стилю. Чи ми будемо й свідками його вершин, його гребеня, його світового тріюмфу, – а це буде світовий тріюмф – не відомо. Але ми повинні всіх своїх зусиль докласти, щоб цей процес ніщо не затримувало, щоб ми йому сприяли, на нього працювали, йому присвятили все своє літературне життя».

Прагнення до великого у великому, до віри в чудо в чудесному ніяке диво. В цьому випадку проекція автора відчиту непроминальна. Розуміється, що не обійдеться без скептиків… Багато з нас віршують вірші, щоб бути поетом і дістати кілька стрічок в історії поезії, але бути поетом у шкільній читанці і бути поетом в просторах доби – різні амбіції. І відчит автора «Стилів» стосується цих останніх. Це сказано в хвилині патосу, поза контролем реального, з висоти відчаю. Скептики не знають, що пророки виходять не з підручника аритметики, а з Біблії…

Два відчити на один відполудень досить. Вечором, о годині сьомій, у великій концертовій залі, перший літературний виступ з’їзду. Заля переповнена, публіка не може дочекатися початку, учасників зустрічають зривами оплесків. Відкриває дійство Ю. Шерех ще одним рефератом про історичний шлях української літератури і дає характеристику авторів програми. Блискають світла фотографа, настрій авдиторії піднесений. В. Домонтович (В. Петров), читає новелю про козацького кошового Івана Сірка. Після нього ще шматок історії про смерть кошового отамана Кальнишевського – поема Яра Славутича. На закінчення першої половини вечора, І. Костецький, читає новелю на політичну тему.

Коротка перерва. Настрій богослуження. На залі легкий гамір. Вечір української літератури в казармах німецького війська західньої Баварії. Як це зрозуміти? Може ми всі заснули і нам сниться несамовитий сон? А може ми потрапили на іншу плянету? Дивовижна сцена в дивовижному просторі, виходять дивовижні люди і оповідають про дивовижні діла минулого.

Але вертаймося до реального. Вечір продовжується. Чергова точка – уривок з мого роману «Юність Василя Шеремета». Після мене В. Барка в поезії, а на закінчення Іван Багряний з віршами й епіграмами з недрукованої збірки «Золотий бумеранг». Такого настрою і такого успіху годі було б сподіватися в Києві в залі, скажемо, «Купєческого собранія», (Філармонія) на площі Сталіна. Тут це жертвоприношення. Ритуал. Виходять не поети, а друїди. Вони несуть зі собою чар-зілля Слово. У цій тут залі воно горить, як сонце. І воно творить клімат серця.

На цьому, бурхливий, напружений, змістовний день кінчається. У таборі рух і дискусії і це триває до пізньої ночі.

Другий день з’їзду починається о годині 10-й рано. Головування, за чергою, припадає мені. Привітання від Центрального Представництва Української Еміграції, підписане Василем Мудрим, від єпископа Мстислава Скрипника і від професора Зенона Кузелі. Доповідь «Роздум з нагоди сторіччя Кирило-Методієвського Братства» зачитує В. Шаян; «Про завдання української поезії», говорить І. Багряний і «Криза сучасної української літератури» – проголошує Ю. Косач.

На пообідньому засіданні головує Ю. Косач… Привітання від професора Дмитра Дорошенка, а І. Костецький дає доповідь «Проблеми українського реалізму ХХ-го сторіччя». І далі обговорення прослуханого.

Слово забирає Борис Подоляк (Костюк). Дуже приємно, каже він, відзначити, що після шости років страшної війни, наші творчі люди пера зібралися для обговорення своїх творчих справ. Доповіді висловлювали думки й тенденції епохи. Вони також вказують перспективи. Але годі говорити про реалізм. Це термін, який до нічого не зобов’язує і не визначає напрямку мистецького руху. Шукання мистецьких обріїв великої літератури – ось наш шлях. Стиль активного романтизму дає змогу вільно схоплювати в синтезі життя епохи. Він може стати нашим знаменом.

В. Домонтович стверджує, що цей з’їзд є спробою письменників самоорганізуватися. В усіх доповідях чується багато спільного, хоч доповідачі про це не змовлялися. В цьому запорука можливості єдиного мистецького руху, дарма що він охоплює найрізноманітніші творчі індивідуальності. Ми не емігранти. Ми післанці українського народу у світ заходу і у світ поза нами. Ми є сторонниками психологічної Европи. Світова література, це література великих ідей. Такі ж ідеї несе і сучасне українське письменство. Ми коло воріт світової літератури. Наша література має бути вільною, але організованою… Хоча боронити маємо не установи, а ідеї.

За чергою – слово за мною. Висловлюю гордість, що в таких обставинах робимо діло. Тон і наставления в пошуках позитивного домінує в нашій дискусії. Питання сюжету і стилю не є приписані. Кожний мистець вибирає свій, властивий для нього сюжет і стиль, але важливо, щоб наша література була глибоко-мистецькою і ідейно-широкою змістом. Важливо, щоб наша література брала участь у розв’язці проблеми світу і спричинилася до побудови суспільства кращих, шляхотніших виявів дома. Наша література багато зробила для відродження свого народу, але перед нею ще багато дечого, що ще треба буде зробити. На цьому з’їзді найкращим виявом наших намірів є щирість. Ми різні за формою, але однакові в намірах. Так. Ми не емігранти, а народ в поході.

Після цього В. Шаян каже, що повороту назад не може бути, мистці повинні стати на шлях священнодіяння… Василь Барка додає, що поділи на реалізм, романтизм, клясицизм в поезії відступають перед загальним поняттям – поезія. Поезія має воскресити первісну свою єдність. Передчасно ховати Европу. Гасло конкістадорства, це гуманізм грабунку… Нема меж поетичної творчости… Де межа живої душі, там і межа поезії.

У заключному слові, Ю. Шерех відкидає поставу питання – лірика чи героїка, Европа чи Україна. Треба не «Чи», а «І». Европейським письменником можна стати лишень будучи українським. Якщо будемо копіювати Европу, приречемо себе на провінціяльщину. Стверджуючи себе, як українців, здобуваємо місце й пошану Европи. Не можна диктувати жодних стилів і лише в одному ми повинні бути однозгідні і ставити до себе суворі вимоги: наше мистецтво повинно бути українським, високого рівня і не повертатися назад…

На цьому доповіді й дискусії кінчаються. Сесія третього дня починається знов зрання, головує В. Домонтович, у програмі ділові справи об’єднання, обрано комісію для вироблення резолюції, – Самчук, Домонтович, Подоляк, Костецький… Ю. Шерех дає звіт роботи Тимчасового проводу МУР-у, Домонтович пропонує проект статуту, який одразу схвалюється і стає статутом об’єднання.

На пообідньому засіданні я зачитую проект резолюції, що його виробила резолюційна комісія і що його одноголосно прийнято з’їздом, у якому, з першого слова, говорилося:

«Щодо відносин всередині нашого громадянства, яке опинилося поза межами своєї батьківщини, з’їзд українських письменників стверджує таке: занепад самоохоронної моралі серед нашого громадянства, наслідком чого відбувається його дріблення на групи і групки. Стверджуємо, що ми всі тут на чужині є само в собі одне ідеологічне й національне ціле. У всіх нас одна мета, одно духове обличчя, одна народня душа. Ділячись на групи, ми прозраджуємо брак довір’я до самих себе і даємо нашим противникам нагоду вносити між нас розклад і дезорієнтацію. Визнаємо конечність політичної активности нашого громадянства, але вимагаємо високих і міцних моральних якостей у тих, що дають провід, а водночас велику єдність діяння та солідарности широких мас. Наш час вимагає від нас особливого розуміння цих чеснот»…

Говорилося про важливість вартостей нашого суспільства, стверджувалось послаблення уваги загалу до справ культури, нагадувалось значення нашого творчого слова і «нарешті з’їзд закликає весь провід народу, його політиків, його науковців, його мистців, його священиків, його військовиків, його підприємців – у своїй чинності на чужині проявити велику моральну засадничість і мужнє ставлення до своїх обов’язків. Того самого вимагається і від широких мас нашого втікацтва. Чесність, вірність і братерство – головні наші чесноти. Наша поведінка одиниць в сумі творить моральне обличчя цілости»…

І після схвалення резолюції, вибір правління МУР-у. Виборча комісія – М. Бажанський, О. Лятуринська, М. Сварожич. Запропоновано список кандидатів і таємним голосованиям обрано правління: У. Самчук, В. Домонтович, Ю. Косач, І. Костецький, Ю. Шерех. Кандидати: Б. Подоляк, І. Багряний. Ревізійна комісія: В. Барка, І. Майстренко, В. Порський і Софія Несич, як кандидат. При розподілі обов’язків правління, мені не вдалося уникнути головства. Мене розчулив настрій з’їзду і досить сильний натиск членства. Заступником голови став Ю. Шерех, скарбником І. Костецький. Секретаря покищо неустійнено. А тому, що на цей з’їзд не всі члени об’єднання змогли прибути, схвалено постанову, влаштувати в скорому часі крайову конференцію членства в більш центральному місці нашого розселення. І на цьому фініта.

Хоча не зовсім… Таборова управа приготовила ще для нас особливе гостинне прийняття. Велика їдальна заля, довгі столи, за столами гості, привітальні промови. Офіційно від табору вітає Аркадій Животко, побажання успіху, бурхливі оплески. Це була неділя, настрій подвійно святочний, радість промінювала з кожного обличчя.

Але й на цьому, ще не кінець. О годині 6.30 вечора, ще один літературний вечір, на цей раз переважно нашої молоді. Андрій Гарасевич, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Ганна Черінь… Лише в другій половині ціла сцена належить Ю. Косачеві. Артистка Ірена Лаврівська зачитала серію його віршів, а він сам подав уривки з його драми про Бортнянського.

Заля знов вщерть виповнена. Оплески бушували, настрій переливається через вінця. На закінчення, керівник культурно-освітнього відділу табору, інженер Красноніс, висловив подяку з’їздові, це було для табору велике свято, а для нашої культури історична подія. Моїм завданням, як нововибраному голові, було дати на це відповідь. Ми дякуємо управі табору, його громадянству за гостинність, за вияв зрозуміння, за дружбу і щирість. Це доказує, що ми не самі, що ми разом, що ми свідомі свого завдання і своєї історичної місії в часі і просторі.

І ще одна нота бене: за весь час цього бурхливого з’їзду, не менш бурхливо працювали таборові фотографи, які не оминули ніодного важливішого моменту цієї події. Їх імена чомусь у нашій пам’яті не збереглися, але їх діло не лишень збереглося тепер, але й залишиться пам’яткою для майбутнього.

26 грудня. Отже роз’їжджалися мурівці в понеділок 24-го. Ми з Костюком верталися до нашого Оффенбаху, але не самі. З нами їхали: Багряний, Шаян, Гарасевич… Ми займали в потязі ціле купе, багато розмов, коментарів, доброго настрою. У таборі багато нових зустрічів і нових справ.

Наступного дня прибули до нас Шерех, Петров і Косач зі своєю дружиною Мар’яною. Відбулося перше засідання управи, паки і паки говорення і щойно в середу наші колеги від’їхали.

Потребую спокою і не знаю, де його взяти. На мене чекає «Ост», а тут рух, справи, засідання. Чи можна бути з цього вдоволеним? Відповідь – ні! Особливо з мого головства в МУР-і. Не так сталося, як гадалося. Після моєї бурхливої Одіссеї в Україні, після розчарувань і поразок… Відійти б трохи вбік, знайти б спокійніше місце і взятися за своє діло. За мною багато пережитого,

багато досвіду, але замало творчої вправи. Кожне мистецтво вимагає вправи, а моє особливо. Думка і слово це матеріял – глина, камінь, барва, звук. Це синтеза засобів. А до того, це трьохвимірний простір – широта, висота, глибина… Дуже уявного, сливе невловимого сенсу. Ця маса компонентів вимагає вправної руки і слухняного, швидкого, гострого уявлення, що виробляється вправою, для музики – пальців, для письменника – слова.

За останні роки я був цієї можливості вправи позбавлений. Роки війни, мандрів, редакторства не могли цьому сприяти, а тепер ось виглядає, що цей стан має продовжуватись. Нема сумніву, що це не вийде на добро для моїх творчих проектів.

І треба сказати: в організаційно-бюрократичній роботі я бездарність. Не обдарований репрезентаційними прикметами, заповільний у вияві рішень, засоромливий у вияві волі. Мені не легко буде звести до гармонії складники, що цю організацію представляють. А до того… Мені здається… В національних аспектах… Я інший. За стилем, думкою, поведінкою. Скрізь чуюся осамітне-ним, до певної міри, відокремленим… З чемности признаним, з потреби шанованим.

Відчуваю, що й в цьому концерті я дисонанс. Проповідуючи національний стиль в нашому письменстві, Шерех натрапить в мені на несподіванку. Національний стиль? Абстрактивного… Чуттєвого… Романтично-ідеалістичного. В думанню й дії. Для мене це лиш один бік медалі. Другий це – реалізм, конкретність, логіка. Люблячи до втоми серця Кобзаря-Тараса, я б не відважився казати «село, де серце відпочине» і для протиставлення «церкви та палати, та пани пузаті», тобто місто. Цивілізація для мене єдність, сума здобутків, синтеза наставлень, не супоставлень і не протиставлень. З цього при-родньо витворюється і сам стиль вияву нашого щоденного й буденного, а також творчого та будуючого.

Говорячи про Гоголя у своїй доповіді про стилі нашої літератури, Шерех лишень посилив мої міркування. Він вважає його, як взірець українського стилю в літературі. І він не помиляється. Гоголь є виразником відчуття, думання, вияву української ментальности у її природній, расовій подобі. Лірика, емоції, надмірність у вислові. Саме тому і не розуміють його у просторах реалістичного. На заході Европи. Навіть один росіянин, і навіть поет, Валерій Брюсов, викрикує: «Какой же ето Днєпр. Ето фантастіческая рєка фантастіческой зємлі». Мова про відомий опис Дніпра у Гоголя.

Не лишень ріка, пане Брюсов. І люди… І їх штани, і круторогі воли. І їх філософія. Це пісня. Такі ми є.

Через якусь помилку, хай буде раси, як сказано, моє відчуття явищ розминається з відчуттям моїх соплеменників в літературі. Шерех і це врахував. Говорячи, у своєму докладі, про мене, він вникливо зазначає: «Маштабність і глибинність охоплення дійсности виводить ці твори поза рамки літературного процесу сьогоднішнього дня»… І пояснює: «Так стояли поза літературним процесом 60-70 років минулого століття в російській літературі твори Лева Толстого»… Інакше кажучи, це не «фантастична ріка фантастичної землі». Це проза. То ж то «літературний процес сьогоднішнього дня» – поезія. Може писана прозою. Український національний стиль. Ми в дисонансі. Не лишень з Шерехом, але з цілим МУР-ом. І якраз у стилях.

Але як пояснити ціле те настирливе моє головство? Це тактика… Вимога… Політика… Мої колеги не мають на увазі мене, як мене. Їх мета інша. Їх захоплення по іншій лінії. Пригадую, як Костецькій і Барка накинулись на книжечку Джойса, яку вони побачили у піврозбитій книгарні Ваймару. Джос, Тортон Валдер, Гемінґуей. Літературний процес сьогодні. І признаюсь: приємно таке бачити. Відмовитись від такого карнавалу поезії було б злочином, а звертати увагу на таке, хто з нас краще це розуміє, було б нижче гідности письменника. Хай живе МУР!

30 грудня. Непомітно, мигцем, ніби телеграфні стовпи, перед вікном потягу, минають дні і ось вже другий з них урочисто проводжу за машинкою і завзято вистукую «Ост»-а. Де взяти часу і настрою? Табір це залізнична зупинка, приїжджають, від’їжджають, міняються обличчя. І сперечаються за краще місце в почекальні, за право володарства, завідування справою консерв. Управа єпископа натрапляє на все більшу і більшу опозицію, назріває щось, як жовтнева революція.

До нас заходять і заходять… Знайомі і незнайомі. Для відпочинку бавлюся з маленьким Тодьом. Дуже миле дитя.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 18 – 36.