Дія друга

Володимир Самійленко

Обстанова та сама.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12

Сцена І

Микита сам, перед ним лежать полотняні крила.

Микита

Що ж воно таке? Одні крила був зробив – не підняли. Думав, що занадто малі – я змайстрував більші – не підіймають і ці. Невже ж оце я викохав свою думку людям на глум? Невже я ночі не спав та робив ці крила, щоб з мене сміялися, як про це довідаються? О Микито, Микито! чи тобі ж творити крила! дурний та ще й химерний!.. Або ж ні, чому це мені не можна їх вигадати? Адже мені одному прийшло на думку, як саме треба їх зробити, щоб вони літали; адже ж нікому це не спадало на думку, а тільки мені. Ні, я не дурний, а щось не так. І все зробив до ладу, як треба, – а щось не так… Ах, я необачний! та чи такий же важкий чоловік може літати! От воно що: треба полегшати, неодмінно треба полегшати… Крила мої, крила, заховаю ж я вас, аж поки полегшаю.

(Ховає крила).

А що, як не полегшаю?.. Ох, Микито, Микито, літав би ти досі аж під самісіньким небом, якби ти не був такий товстий.

Сцена II

Микита, Оля.

Оля

Таточку, хоч ви мене порятуйте, тільки на вас моя надія.

Микита

Порятую тебе, моя голубко. А подивись на мене, як тобі здається? Я дуже товстий?

Оля

Та нівроку собі… Тату, поможіть же мені при лихій годині.

Микита

Ох, і мені лиха година.

Оля

Тату, рятуйте ж мене.

Микита

А що тобі сталося? Розкажи.

Оля

Горе мені велике: прийшли старости від Колодки; мати хоче, щоб я за його йшла.

Микита

Наше горе велике, якщо дивитися на його знизу. Але якби могли ми піднятися високо, високо над землею, то воно здалось би зовсім дрібним. Ну, ходімо ж у хату, подивлюсь і я, що там за старости.

(Виходять).

Сцена III

Стеха.

Стеха

От добре, що нікого нема. Хоч надіну ж я на себе ті подарунки, що мені Гапон приніс, та подивлюся, чи до лиця.

(Чіпляє намисто).

Намистечко яке гарне та червоне, таке саме був подарував мені перший мій чоловік Панас, вічний покій його душеньці. Добрий був чоловік і все подарунки мені носив, аж поки зо мною одружився. Правда, що потім бив мене часто, можна було жити з тихим чоловіком… Ох, та не нажилася; покинув мене сиротою, гіркою вдівонькою… Ану ж, зав’яжуся тепер червоною хусточкою. Точнісінько таку був купив мені другий мій чоловік Юхим, тільки в тієї були зелені квітки на рогах. Ох, добрий був чоловік і Юхим, нехай над ним земля пером. Била я його, часто била, щоб не пив горілки, а як його потрощила молотильня, то мені так його шкода було, так шкода… Ну, подивлюся ж я тепер на свою вроду.

(Виймає дзеркальце).

Що ж, не можна сказати, щоб дуже стара була, а тільки що не першої молодості, як мовляла наша попадя. І хусточка до лиця, і намистечко… Ой, та й заспівають у мене на весіллі оцієї пісні.

(Співає).

Уже сонечко вгору йде,

Уже наша молода з двору йде

Попід вишневим садочком,

За нею дружечка рядочком.

Сцена IV

Гапон, Стеха.

Гапон

Бач, як розспівалась.

Стеха

Оце ж там у хаті старости, так я й про наше весілля згадала. Ходи ж до мене, та поженихаємось, та поцілуємось з тобою.

Гапон

Я дуже соромливий, ніяк не наважусь цілувати молоду до вінця.

Стеха

За це я тебе ще дужче люблю, і сама тебе поцілую.

(Цілує його).

Гапон

Ой!

Стеха

Не соромся, ми ж заручені.

Гапон

От що, Стехо, не цілуймося поки що, бо я ще хотів з тобою поговорити, так знаєш, щоб голова була свіжа.

Стеха

Чудні люди, ці закохані: їх тільки один раз поцілуй, то в їх уже голова завернеться. Заспокойся ж і оговтайся трохи. На, от тобі газета – видурила для тебе на цигарки.

Гапон

Давай. Та ми ж спершу її прочитаємо.

Стеха

Ну, прочитай що-небудь страшне.

Гапон

Нащо нам страшне. Ми прочитаємо про двісті тисяч.

Стеха

Про мене, читай і про двісті тисяч.

Гапон

Слухай, Стехо, я давно хочу тебе попрохати: покажи мені свій білет.

Стеха

Нащо мені білет, мене й так на селі всі знають.

Гапон

Лукава ти, як бачу; сама знаєш, що я не про той білет питаю. Ну, покажи ж, покажи.

Стеха

Та який білет?

Гапон

А той, що гроші виграє.

Стеха

Еге, мій голубе, такого я й не бачила ніколи. От у Митродори Антонівни є один.

Гапон

А в тебе нема?!

Стеха

Нема, от хоч і заприсягти…

Гапон

Нема білета!

Стеха

Не журись, моє серце, ми й так будемо щасливі.

Гапон

Відчепись ти з своїм щастям… Нема білета!.. А я ж то дурний!..

Стеха

Не вбивайся, милий. От слухай: як я буду твоєю жінкою…

Гапон

Чортові лисому жінкою! Нема білета!.. А я ж і коней аж пару вже наглядів… Нема білета!.. Сто карбованців за обох правлено… і гніді обоє…

(Виходить).

Стеха

Ах ти ж анцихрист, проява, ланець, пройдисвіт, чортове ледащо! Два чоловіки мене заміж брали і не питали, чи є в мене білет… А я ж його, скажену собаку, ще й поцілувала, бодай тебе сухоребра смерть поцілувала.

(Виходить).

Сцена V

Митродора, Микита, Оля.

Митродора

Так от як ти старостів приймаєш!

Микита

А ти думала, що я плохий?

Митродора

Який сором! я ж була слово подала. Що я тепер Колодці скажу?

Оля

Дякую вам, таточку.

(Цілує батька).

Митродора

Радієте! обоє радієте!

Оля

Тепер ви мені дозволите вийти за Петра?

Микита

Хто тобі сказав, що я дозволю? Ні, ще потривай.

Митродора

А що! завдала матері брехні, так і по-твоєму ж не буде.

(Виходить).

Микита

Я тебе якщо віддам, то тільки за чоловіка надзвичайного, а не такого, як всі люди.

(Виходить).

Сцена VI

Оля, Петро.

Оля

Чи знаєш ти, що тут сталося? Приходили старости від Колодки мене сватати.

Петро

Ти ж сказала, що за його не підеш?

Оля

Не бійся, тато їх прогнав.

Петро

Добре зробив. А я за тим прийшов, щоб сказати твоєму батькові й матері, що ми кохаємось, і просити, щоб вони нас благословили.

Оля

Бога ради, не кажи їм поки що нічого.

Петро

Чого ж ми ждатимем? Адже Колодка вже не страшний. Твої батько й мати люблять тебе; чи вони ж схочуть одібрати в тебе щастя?

Оля

Батько й мати люблять, та по-своєму. Мати хоче, щоб мій чоловік був багатий, тому й хотіла віддати мене за Колодку.

Петро

Я не багатий, але моє сумління спокійне; я маю голову, у мене є руки, і якщо чесна праця може дати людям достаток, то ми не бідуватимем.

Оля

Нам небагато треба.

Петро

А що ж твій батько каже?

Оля

Батько не питає про багатство, але я вже й не знаю, чого йому треба; сам він каже, що віддасть мене тільки за чоловіка надзвичайного, а не бачить того, що ти зовсім надзвичайний чоловік.

Петро

Я чоловік зовсім звичайний, але маю право на щастя, як і всі люди.

Оля

Хто ж має право на щастя, як не ти! Я таки знов скажу, що ти надзвичайний чоловік: ти багато знаєш, багато такого, про що я й не чула ніколи.

Петро

Не скажу тобі, щоб і знав багато. Я бачив чимало таких людей, що знають далеко більш од мене, а проте їх ніхто не вважає чимсь особливим.

Оля

Ти от і пишеш гарно.

Петро

Якби гарно писав, то мене б знали люди.

Оля

Ні, ні, не кажи. Ти гарно пишеш, мені дуже подобається; а ту сценку, що ти мені вчора дав, я вже напам’ять вивчила. А знаєш що? Я покажу її татові, нехай сам побачить, що ти неабиякий чоловік.

Петро

Не покладаймо надій на моє писання, а тільки на право нашого серця; його самого з нас досить, і воно дасть нам щастя.

Оля

Треба перш усього, щоб тато мій тебе полюбив.

Сцена VII

Микита, Оля, Петро.

Микита

От гаразд, добродію, що я вас побачив. Я хочу вас попитати, чи не знаєте ви такого способу чи ліків, щоб на мені тіла менш було?

Петро

Тіло не шкодить, Микито Романовичу, інші то журяться, що в їх його мало.

Микита

А я журюся, що я такий товстий.

Оля

Невже б вам краще було, якби ви були худенькі?

Микита

Краще? Це тепер єдине моє бажання – бути худішим, бути легшим на вагу. І я таки досягну свого, схудну, скільки треба.

Оля

Це буде вам дуже трудно.

Микита

Уже ж хоч і трудно. Через день обідатиму – і схудну; хліба менш їстиму – і полегшаю.

Петро

Якщо вам так хочеться, то це легко зробити.

Микита

Легко? Слава тобі господи!

Оля

І навіщо це вам, тату?

Микита

Не питай. Молодість має свої мрії й поривання, а в поважних людей свої. Добродію, там, я бачив, ви привезли якісь книжки, чи нема там у їх про те, що мені треба?

Оля

Цей добродій мовчить, а він сам уміє книжки писати.

Микита

Справді?

Петро

Недавно почав писати; так, дрібниці.

Микита

Покажіть, неодмінно покажіть; може, там і порада є на моє лихо?

Петро

Таку пораду я вам знайду в других книжках, а мої писання зовсім інші.

Микита

То будьте ласкаві, знайдіть таку книжку. А ви ж самі що пишете? Може, романи?

Петро

Ні, комедії. Недавно написав одну сценку.

Микита

Комедії! А я так люблю комедії. Не знаю, що я дужче люблю, чи романи, чи комедії. Як я був молодий, то сам думав піти в актори. Комедії! Та що ж може бути краще від комедій? Яких тільки людей у їх не побачиш, яких думок не почуєш. Так кажете, написали сценку, – давайте її сюди, будемо читати… Або ні; ти, Олю, може, вже її знаєш?

Оля

Знаю. Вивчила, бо мені подобається.

Микита

Чудово.

(До Петра).

Отже, не так зробимо. Заграйте цю сценку з моєю дочкою, а я подивлюся. Там дві особи? Молоді?

Петро

Двоє молодих. Там є й третя особа – батько дівчини, але ми зіграємо тільки початок.

Микита

Та дарма, грайте хоч початок. А я зіграв би поважного батька, далебі, зіграв би. Стехо! Стехо! Іди лишень мерщій сюди!

Сцена VIII

Стеха, Микита, Оля, Петро.

Микита

Стехо, піди знайди або велике рядно, або килим, або що інше таке, щоб нам завісу зробити.

Стеха

Та от під ганком здоровенний килим.

Микита

Тягни його швидше сюди. От на оцьому шнурі, що повз ганок висить, і напни. Тривай, я тобі поможу… А, морока, ніяк не начеплю. Олю, давай мерщій шпильку або штук з п’ять краще. Стехо, держи той кінець, щоб не впав. Та держи-бо; ти, мабуть, про Гапона думаєш.

Стеха

Мені вже про Гапона байдуже.

Микита

А чому ж се так?

Стеха

Я за його не піду.

Микита

Олю, і ви, добродію, ідіть тепер за завісу і зробіть яку-небудь обстанову на сцені.

(Оля й Петро зникають).

Так чому ж це ти не йдеш за Гапона?

Стеха

Відкинувся.

Микита

Ах він іродів син! Як же це він тебе так зневажив?

Стеха

Бо, звісно, я сирота – ні батька в мене, ні матері.

Микита

Не журись. От і мої мрії досі не справдились, а я не подаюсь. Пане Петре, чи там готово?

Петро

(за завісою).

Готово.

Стеха

Це воно кумедія буде?

Микита

Кумедія.

Стеха

Так, як на ярмарку?

Микита

Ні, інша.

Стеха

А я подивлюсь?

Микита

Авжеж, авжеж. Треба, щоб публіки більш було. Сідай мерщій.

(Стеха сідає).

Сцена IX

Микита й Стеха перед завісою. Завіса відсувається. На сценовій сцені Петро, потім і Оля.

Петро

Як серце в мене б’ється неспокійно;

Невже воно мені віщує лихо?

Невже я щастя сподівався

На те одно, щоб стратити його…

Але вже більш не можу я мовчати,

І розкажу я все моїй коханій,

Бо серце вже сповнилось через край.

Як хвилі ті, що котить Чорне море,

Не міг би я рукою зупинити,

Так не спиню тепер свого кохання.

Іди ж скоріш, моя найкраща пташко,

І чи життя мені даси, чи муку, –

Від тебе я охоче все прийму.

І як не схочеш ти справдить мою надію,

Тоді зустріти смерть, нещасний, я зумію.

Микита

Видно, що дуже молодий чоловік писав, але нічого.

Стеха

Чи се навсправжки, чи в жарт?

Микита

Мовчи.

Стеха

З ким же це він балакає?

Микита

Цить.

Оля

(на сцені).

От я й прийшла. Ти щось хотів сказати?

Петро

Чи ж я посмію розказати в слові

Про те, що я в душі своїй ховав.

О, не гнівись на те, що ти почуєш:

І в небі сонце гнівом не палає,

Коли дрібна комашка на землі

Насмілиться звести на його очі.

Оля

Скажи ж мені, що маєш ти на серці,

А я на тебе гніватись не буду.

Петро

Тепер мені твоя ласкава мова

Надії знов у серце налила.

Так слухай же й карай мене, як знаєш,

Карай мене, бо я тебе кохаю.

Оля

Мене кохаєш!..

Петро

Я тебе зневажив?

Образило тебе моє кохання?

Кажи ж, кажи, нехай я буду знати,

Який нікчемний я перед тобою.

О, не мовчи ж, скажи, що я злочинець,

Коли посмів звести на тебе очі.

Оля

Якщо любов таке злочинство в світі,

То кари я ще більше заробила.

Микита

А дочка моя – бач, як очима поводить! Браво! браво!

Петро

Невже це правда? ти мене кохаєш?

(Обіймає Олю. Цілуються).

Стеха

Добра кумедія!.. А я ж того анахтемського Гапона ще й поцілувала.

Оля

Коханий мій! невже ти сам не бачив,

Що я давно журюся за тобою?

Невже ти сам по очах не вгадав,

Що ти один моє найбільше щастя.

Петро

Які ж тепер щасливі ми обоє!

Оля

О боже мій! якби ж то нам судилось,

Але тепер боюся я найбільш.

Микита

Отже, не витерплю й побіжу грати. Страх мені хочеться заграти поважного батька.

Петро

Чого ж тепер, голубко, нам лякатись?

Невже мені ти віри ще не ймеш?

Оля

Мій голубе! кому ж пойму я віри,

Як не тобі; мені сказало серце,

Що зради я від тебе не зазнаю.

Хіба ж тебе могла б я покохати,

Якби тобі я віри не йняла?

О ні, не те мене тепер лякає,

Але боюсь, що скаже батько мій;

Якби ти знав, який він невблаганний!..

А він мене за нелюба ддає.

Микита

Це як звичайно в комедіях, але я догадуюся, що кінець повинен бути веселий. Отже, піду, та так і скінчу.

(Устає).

Петро

О хижий звір! о лютий кат проклятий,

Що в рідної дитини краде щастя!..

Микита

(на сцені).

Не хижий звір, а справжній, добрий батько,

І він до шлюбу вас благословить…

Ну, а тепер треба, мабуть, поцілуватись.

Оля й Петро цілуються.

Сцена X

Ті самі, Митродора.

Митродора

А це що за поцілунки такі?

Микита

Тривай, тривай; ця сцена тільки на три особи.

Митродора

Що?! Ти вже за своїми химерами всього розуму рішився!.. Його дочку прилюдно цілують, а він дивиться, та ще якісь особи вигадує! Божевільний! чортова прицуцо! Старостів од поважного чоловіка прогнав, а тепер чорт зна що видумує!.. Осоромив прилюдно…

(До Стехи).

А ти чого дивишся на мій сором? бодай тобі повилазило!

Стеха

Та я ж нічого, я тільки дивилась на кумедію.

Митродора

На кумедію?! То це вже з моєї дочки зробили кумедію?! Геть з-перед моїх очей!

(Стеха відходить набік. До Микити).

То це тобі дочка на глум здалася! Це така кумедія?!

Микита

Тривай, а й справді, яка ж це комедія? Це чудове надзвичайне сватання.

Оля

Так ви справді нас благословили?

Петро

Батьку мій! Так це не комедія?

Оля й Петро цілують Микиту.

Микита

Бач, самі підстроїли та ще й питають.

Митродора

Що?! То це вже сватання?! Я не дозволю! Не дозволю!!

Микита

Ні, вже тепер ти мені не переч, бо такого надзвичайного сватання вже довіку не трапиться.

Митродора

Ой, за серце вхопило… Кохала свою дочку, думала побачити її щасливою, чоловіка їй хазяйновитого знайшла, а тепер… ні, я не дозволю, не дозволю.

Оля

Мамо, яка ви чудна. Та я була б за Колодкою довіку нещасна; тільки з Петром буду я щаслива.

Петро

Згодьтесь на наше щастя; я вас, як рідну матір, любитиму.

Митродора

Але ж Колодка!.. Колодка!..

Микита

А от його й принесло.

Сцена XI

Колодка, Микита, Митродора, Оля, Петро.

Колодка

Здрастуйте. Я прийшов до вас об’яснитись.

Митродора

(до Микити).

Ану, що ти скажеш тепер?

Микита

Що ж я вам об’ясню? Дочки я за вас не віддам, бо вона не хоче.

Колодка

Не хоче? За мене? Так знайте, що ми й не нуждаємось. Я чоловік прахтишний: у мене ще дві молоді на прикметі, про запас. А це, може, її молодий?

Микита

Ви добре вгадали.

Колодка

В усякім разі будьте певні, що я через це не втоплюся і не вколошкаю себе.

Микита

А знаєте, я так і догадувався.

Колодка

Догадайтесь краще, чого я до вас прийшов.

Микита

Погуляти на заручинах.

Колодка

Не ображайте мене, бо я на це можу вам одрізати по-своєму; та, на ваше щастя, я трохи знаю закони і не хочу мати халепи. Я прийшов правити з вас те, що я стратив на сватання.

Микита

Кажіть.

Колодка

Во-первих, старости Панасій і Власій були покликані з другого села – підвода коштує руб двадцять копійок.

Митродора

Руб двадцять!

Микита

Трошки дорого, та дарма. От вам руб, а от вам і двадцять копійок.

Колодка

(лічить гроші й ховає).

Во-вторих, півкварти горілки могорича купив сватам за п’ятдесят п’ять копійок.

Митродора

Бога побійтесь! Невже й за вашу горілку треба платити?

Микита

Маєте ще п’ятдесят п’ять.

(Дає гроші).

Колодка

Знаєте, ви, як бачу, теж чоловік прахтишний. А що, ви, певно, вже думали про те, як весілля справляти, де м’ясо купувати і таке інше?

Микита

М’ясо?

Колодка

Це я от к чому веду: прахтишно зробите, якщо візьмете від мене кабанця; я б вам не дорого віддав.

Оля

Та купіть уже, та й цур йому.

Колодка

Настоящий Йоркшир. Я за його хочу тільки тридцять карбованців.

Митродора

Десятку, давай десятку.

Микита

Е, що там торгуватись, хіба я перекупка? Присилайте вже й за тридцять.

Митродора

Дурний!

Петро

Це ж здирство!

Колодка

Ніякого. Так, може, й задаточок можна получити?

Микита

Та нате вам і всі, а ви Явтуха з собою візьміть та й пришлете.

(Дає гроші).

Митродора

Ти мене до розору доведеш.

Колодка

(бере гроші).

Прощайте.

(Набік).

Хе! хе! хе! Тридцять рублів узяв, а та ж свиня така сама полтавська, як я сам.

(Виходить).

Сцена XII

Микита, Митродора, Оля, Петро, Стеха, Гапон.

Оля

А що, мамо, бачили, який Колодка?

Митродора

Занадто вже прахтишний, хай йому біс.

Петро

Згодьтеся ж тепер на наше щастя.

Митродора

Згоджуюсь; бог вам поможи, діти; тільки не давайте моєму Микиті нічого купувати і нічого вигадувати.

Оля й Петро цілують Митродору.

Микита

Та я вже нічого нового не вигадуватиму, от тільки доведу до краю те, що почав; ти вже не сердься на мене, моя старенька.

Гапон

А ти, Стехо, вже пересердилась на мене?

Стеха

Не підходь до мене, не підходь, ніколи не підходь; і я мертва на столі лежатиму, то щоб і тоді не приступав, бо як приступиш, то я хоч і не здужатиму встати, то хоч ногою дрикну, а тебе не підпущу. А білет куплю, бо в мене гроші є, та тільки не для тебе.

Гапон

(набік).

От тобі й раз, гроші є!

(Голосно).

Стехо! та це ж я жартував, мені не треба білета; не сердься на мене і йди за мене заміж.

Стеха

Геть, ти хотів білета.

Гапон

Нехай я здохну, коли мені білета треба; нехай я вечора не діжду, нехай мені язик усхне. От бачиш, присягаюсь, що не брешу.

Стеха

А може, й справді жартував. То я таки тебе люблю.

Микита

Стеха заміж іде! От так штука, це зовсім як у романах.

Митродора

Доведеться нову куховарку шукати.

Петро

Усе йде на добре. Отже, я вам, батьку, ще й добру звістку скажу. Пам’ятаєте, як ми колись розмовляли з вами про крила? Я й догадався…

Микита

Що?

Петро

Що ви цим ділом дуже цікавитесь. Отже, ваша мрія справдилась: знайшовся чоловік, що літає на крилах.

Микита

Чоловік?.. Як ви кажете?.. Чоловік літає на крилах?

Стеха

Крий нас мати божа!

Гапон

Свят, свят!..

Петро

Німець один. Та от прочитайте.

(Дає газету).

Оля

Тату! Що це з вами?

Микита

Обікрадено! Обікрадено!

Митродора

Що вкрадено?

Стеха

Ой лишенько!

Гапон

Як обікрадено?

Оля

Тату!

Петро

Кого обікрадено?

Микита

Мене, мене обікрадено. Ось вона, крадіжка, от тут.

(Показує на газету).

Стеха

Ану, яка.

(Зазирає в газету).

Митродора

І моя крадіжка в газеті. Я так сподівалася двісті тисяч, а вичитала дулю.

Микита

Мене так обікрадено, як ще нікого не обкрадав ніхто.

Петро

Батьку! То це ви самі…

Микита

Еге, робив крила, щоб полетіти.

Разом:

Стеха

Ох, господи!

Гапон

Свят, свят!

Микита

І вже був зробив…

Митродора

(набік).

Дурний, дурний.

Микита

…та не міг піднятися, – важкий дуже; і другі зробив – не підняли й ті; треба було полегшати. Я був би полегшав і полетів би, – аж тут… ось тобі!.. І хто ж це роздзвонив про мою вигадку? Я ж і не показував нікому… Так і є: це ж Стеха бачила та й розказала…

Стеха

Їй же богу, не бачила!..

Микита

Та як же хутко до його звістка дійшла: я ще не встиг полегшати, а він уже й зробив… Зробив! А я ж як?! Невже нічого надзвичайного не зроблю? Так-таки нічогісінько?

Оля

Не робіть нічого, тату.

Митродора

Ось покинь хоч тепер свої вигадки.

Петро

Батьку, ви вже зробили; не ви в тому винні, що в вас перехопили вашу думку.

Митродора

Краще до хазяйства візьмись із своїми дітками.

Микита

Тривайте! До хазяйства, це якраз буде до хазяйства. Чудова думка. Отже, тепер уже зроблю щось надзвичайне.

Митродора

Знов за химери!

Оля

Скажіть же хоч мені, тату, що ви думаєте зробити?

Микита

Тобі не скажу, ти не держка на язик. Ні вже, не обікрадуть мене вдруге, не обікрадуть.

Гапон

(до Стехи).

Я довідаюсь і тобі скажу.

Микита

А Петрові скажу, він буде моя поміч і порада.

(Киває на Петра і шепче йому до уха).

Тільки нікому нітелень! А що! Вигадав щось надзвичайне, та ніхто не вгадає що.

(До Петра).

Я вам її подарую на хазяйство ік весіллю; це буде найкраща річ, що я вам даю за дочкою.

Кінець «Химерному батькові»

Примітки

Йоркшир – порода свиней, виведених в Англії (графство Йоркшир).

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 426 – 439.