Чураївна

Володимир Самійленко

Своїй дорогій дружині Ользі присвячує цю п’єсу автор.

Драматичні картини в п’яти діях

(На тему повісті кн. Шаховського «Маруся. Малороссийская Сафо»)

Дійові особи

Чураїха, вдова.

Маруся, її дочка.

Бобренко.

Бобренчиха.

Грицько, їх син.

Кіндрат, молодий козак.

Галя Пушкарівна.

Процько, старий козак.

Дяк.

Хлопець з монастиря.

Божевільний.

Циганка.

Козаки, жовніри, хлопчики, дівчата, прочани, кобзар, усякий народ.

Примітки

П’єсу під назвою «Маруся Чураївна», драма в п’яти діях (у дев’яти одмінах), вперше надруковано у виданні: «Складка». Альманах на спомин Владимира Степановича Александрова. Року божого 1895-го. Спорудив К. А. Білиловський. – X. 1896. – С. 125 – 249. На титульній сторінці зазначено: Написав В. Самійленко. В кінці дата: 4 червня 1894. Підпис: В. Самійленко.

Роботу над драмою письменник розпочав, очевидно, в 1890 році, як свідчить лист до Б. Грінченка наприкінці 1890 року (Твори: В 2 т. – Т. 2. – С. 453). Закінчив роботу в 1894 році. В листі до Василя Лукича від 10 листопада 1894 р. В. Самійленко писав:

«… В протязі сього року я працював над драмою, котру й скінчив перед кількома тижнями… Драма трохи історична (хоч, правда, тільки тим, що діється в історичні часи; я не мав на меті цілі історичні, але психологічні)… Як бачите по заголовку, сюжет той самий, що в драмі Борковського (a propos, я її досі не читав, але суджу після рецензії д-ра Огоновського в «Зорі»), писав я теж на тему повісті Шаховського, але взяв від його тільки схему і то не дуже її додержувався, хоч іноді й ситуації брав відтіля ж. Характер же Марусі розробив одмінно від повісті. Оце такий мій твір. Форма моєї драми – п’ятистопний ямб (не римований) і проза» (Твори: В 2 т. – Т. 2. – С. 462).

Товариш В. Самійленка по університету А. Маршинський згадував, що поштовхом до створення Самійленкової драми послужила повість О. Шаховського, книгу з текстом твору якого він, Маршинський, випадково купив і, після невдач у спробах написати на матеріалі повісті романтичну драму, подарував її Самійленкові з умовою, що той таки «скомпонує драму з героїнею Марусею Чураївною» (Маршинський Ап. З життя Вол. Самійленка. – Дніпро. Календар-альманах на звичайний рік 1930. – Львів, 1929. – С. 80).

З другого боку, поштовхом до роботи над п’єсою могли стати також якісь розмови В. Самійленка із добре знайомим йому В. Александровим, автором оперети «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (X., 1873). Молодший колега міг спробувати дати іншу інтерпретацію відомому мотиву. Якщо В. Александров тримався більше змісту народної пісні, то В. Самійленко, услід О. Шаховському та Г. Бораковському, пішов за народними переказами, що групувались навколо легендарної постаті Марусі Чурай.

Кульмінаційний момент, сюжетно підкорений відомому мотиву отруєння Гриця, попереджує тривала передісторія, в якій розгорнуто думки, що незалежно від цього сюжету хвилювали письменника: про значення й історичний смисл козацького минулого України, про мир, ненасильницькі засоби боротьби та збройну відсіч ворогам, про творчість і особистість поета. Сюжет з Марусею Чурай надавав для цього широкі можливості.

Пізніше В. Самійленко згадував:

«В Чернігові я написав між іншим віршовану драму в 5 діях – «Маруся Чураївна». її було надруковано в збірнику «Складка». Сюжет для цієї драми я взяв з повісті князя Шаховського «Маруся – малороссийская Сафо» (вид. Смирдіна – 100 русских литераторов)» (Тулуб О. Матеріали до життєпису Володимира Самійленка. – С. 308).

Далі, в тих же споминах, письменник веде мову про обставини переробки драми та подальшу її долю:

«Цю драму я читав на вечірці в господі І. Шрага під час приїзду до Чернігова М. Кропивницького. Драма йому подобалася. Він тоді зробив мені деякі уваги сценічні, якими я скористувався. Драму мою було дозволено цензурою, але один примірник її я оддав Заньковецькій, яку зацікавила роля Марусі Чураївни, який у неї й пропав, а другий цензурований примірник я передав через Б. Грінченка комусь з антрепренерів, але вони примірника мені не повернули назад» (там же, с. 308).

Отже, те скористування «увагами сценічними» М. Кропивницького, про яке веде мову В. Самійленко, означало радикальну переробку першої, надрукованої в «Складці», редакції драми. Слова про те, що «драму мою було дозволено цензурою» відносяться уже до другої її редакції.

В. Самійленко далі говорить про відмінності двох редакцій: «В цій останній редакції Маруся не труїть героя, як було раніш, а вона уявляє собі, що отруїла його, а коли опам’яталася, то зарізує себе. «Марусю Чураївну» на сцені не виставляли, а в останній редакції вона не друкувалася» (там же, с. 308).

Другу редакцію драми, під заголовком «Чураївна», відшукав упорядник двотомного видання творів В. Самійленка 1958 р. О. К. Бабишкін у фондах Ленінградської театральної бібліотеки ім. А. В. Луначарського (№ збереження 32404 укр., на примірнику цензурний дозвіл від 17. VII 1899 р.) і здійснив першу публікацію її у виданні: Самійленко В. Твори: В 2 т. – К., 1958. – Т. 2. – С. 7 – 92.

Подається друга редакція драми – за вказаним виданням.

Лукич Василь (псевдонім; справжнє прізвище Левицький Володимир Лукич, 1856 – 1938) – український культурний діяч, видавець, літературознавець, у 1890 – 1896 рр. редактор журналу «Зоря».

Борковський (власне, Бораковський) Григорій Максимович (1846 – 1890) – український драматург, його історична драма «Маруся Чурай» написана 1887 р., надрукована 1888 р. Високу оцінку драмі дав І. Франко.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – історик української літератури, критик, драматург.

Шаховський Олександр Олександрович (1777 – 1846) – російський письменник. У своїх творах (особливо численний його драматичний доробок) звертався до вітчизняної історії, використовував історичні легенди та перекази, в тому числі й українські, його повість «Маруся, малороссийская Сафо» була опублікована в збірнику «Сто русских литераторов» 1839 р. Очевидно, при створенні повісті автор брав до уваги фольклорні, різної міри історичної достовірності джерела, в тому числі пісню «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці». Сюжетні мотиви, пов’язані з цим фольклорно-історичним комплексом, знайшли відбиття в творчості, крім В. Самійленка, багатьох українських письменників – К. Тополі, В. Александрова, Г. Бораковського. О. Кобилянської, І. Хоменка, Л. Забашти, Л. Костенко та інших.

Смирдін О. П. (1795 – 1857) – російський видавець, бібліограф. Збірник «Сто русских литераторов» був виданий ним у трьох випусках у 1839 – 1845 рр.

Шраг Ілля Людвігович (1847 – 1919) – чернігівський адвокат, депутат 1-ї Державної думи, культурний діяч, відомий підтримкою багатьох літераторів того часу.

Кропивницький Марко Лукич (1840 – 1910) – український драматург, режисер, театральний діяч. Неодноразово був керівником українських театральних труп, в тому числі у 1894 – 1900 рр., коли відбулась його зустріч з В. Самійленком.

Заньковецька Марія Костянтинівна (1854 – 1934) – українська актриса. У 1899 – 1900, 1900 – 1903 рр. виступала в трупах М. Л. Кропивницького.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 286 – 365.