Історія роману «Люборацькі»

Р. С. Міщук

У процесі роботи над першою пробою пера в епіці – «Народними оповіданнями» А. Свидницький здобув певний досвід олітературнення фольклорних сюжетів, насичення їх побутово-психологічними реаліями, заглиблення в індивідуально-соціальну сутність поведінки героїв. Роман «Люборацькі», зберігаючи певний зв’язок із фольклорним світовідчуттям, відкривав мінливу панораму життя такої своєрідної суспільної верстви, як духовенство. Змальовуючи його половинчасте становище між панами й селянами, письменник відбивав складну залежність змін людської психології від суспільних обставин. У листах А. Свидницького до П. Єфименка зустрічаються лише окремі згадки про намір письменника вивести у романі «на чисту воду наських попиків», самі ж матеріали творчого процесу, очевидно, втрачені.

У «Люборацьких» відбились факти особистого життя Свидницького, його спогади про безпросвітне існування у Крутянській бурсі і Подільській духовній семінарії у Кам’янці; прототипами Люборацьких у романі стала родина письменника (він сам, батько – священик Патрикій Якович Свидницький, мати, старша сестра Марія – вихованка приватного польського пансіону). Проте роман не є ні автобіографічним, ні мемуарним твором. Численні епізоди в романі (наприклад, перебування Масі у пансіоні Печержинської, полювання о. Гервасія і його смерть, заключні розділи) побудовані на художній вигадці.

Самобутнім був і сам творчий задум А. Свидницького – показати руйнування патріархальних традицій в середовищі духовенства, його відрив від народу, розкрити разючу несумісність природних нахилів дитини і казенно-бюрократичної системи навчання, покликаної муштрою витравлювати в дітей і молоді будь-яке почуття самоповаги і громадської ініціативи.

Першу частину роману А. Свидницький завершив у 1861 р. під час вчителювання у м. Миргороді і в січні чи лютому 1862 р. відіслав її до «Основи». Друга частина твору, розпочата ще в Миргороді, дописувалася і правилася автором в Козельці на Чернігівщині і, мабуть, потрапила до журналу не раніше серпня – вересня 1862 р. Незадовго перед цим Свидницький писав до П. Єфименка:

«Побачивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на белетристику і вже написав один, мовляв той, розказ «Люборацькі», де виводю на чисту воду наських попиків». Ця тема, болюче знайома письменникові з власного життєвого досвіду, відбилася також у його пізніших творах: оповіданні «Два упрямых» та статті «Прошлый быт православного духовенства».

Незважаючи на схвальні відгуки про першу частину «Люборацьких», редакція «Основи» не поспішала публікувати типово різночинницький роман із сильними антиклерикальними тенденціями. Очевидно, через незгоди творчого характеру в самій редакції і через її побоювання наражатися на духовну цензуру в скрутний для журналу час, роман так і не був опублікований в «Основі». Після смерті автора, який, очевидно, зневірився у можливості опублікувати свій твір рідною мовою, ставилося, але так і не було розв’язане питання про вміщення «Люборацьких» в альманасі «Рада».

Минуло більше двадцяти років, поки список роману А. Свидницького потрапив до І. Франка, який, ставши у 1885 р. одним із редакторів «Зорі», активно сприяв його публікації в цьому журналі.

В основу першодруку було покладено неавторизований список роману, здійснений учнями Свидницького [Цей єдиний відомий на сьогодні список зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 3663. Про історію його створення див.: Зубковський І., Богаєвський А. Анатоль Свидницький у Миргороді (Із згадок його учнів). – Література. Зб. 1. К., ВУАН, 1928, с. 156.]. При цьому «народовська» редакція журналу, «вихована в схоластичних правилах престарілої естетики і наломлена до теологічного та догматичного способу думання» [Франко І. Молода Україна. 1. Провідні ідеі й епізоди. – Львів, 1910, с. 39], безцеремонно порушувала авторську волю.

М. Є. Сиваченко, детально аналізуючи текстологічну історію роману, нарахував понад 200 випадків псування авторського тексту, передусім скорочення місць «неморальних», з точки зору видавців [Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. К., 1962, с. 300 – 359]. Наступного, 1887 р. роман Свидницького вийшов у «Русько-українській бібліотеці» окремим виданням, яке текстуально збігалося із журнальною публікацією. Видання це почасти здійснювалося під наглядом І. Франка, який у ряді місць зробив пояснення маловживаних у Галичині слів.

Редакція «Зорі» послідовно проводила заміну слів, виразів, які їй видавалися малозрозумілими для галицького читача або ж непристойними з погляду церковних служителів. Для прикладу зіставимо лише деякі слова та словосполучення із списку роману (подаються тут і далі на першому місці) та запропоновані «Зорею» їх варіанти (подаються на другому місці): підопхавши кишку – перетрутивши; очі вивалила – очі витріщила; уздихатимуть – зітхатимуть; в сажі – в хліві; по-ляськн – по-польськи; чимала махиня – немала; хурман – фірман; в лівобіцькій – в лівобічній; чорногузе – бузьку; дав… дворякам – дав… козакам; третій, як цуцик, служив перед нею – третій вертівся перед нею; опів-курсу реторики – після курсу реторики.

У тексті зроблені також скорочення, особливо в тих місцях, де редакторам «Зорі» вчувалася щонайменша критика церковних «святощів», в адресу священиків чи навіть членів їхніх сімей.

Крім численних скорочень, замін окремих виразів та слів, редакція «Зорі» допустила довільність у композиції: не було враховано розподіл тексту на дві частини. У першій частині списку невідомою рукою (олівцем) було позначено лише три розділи, а далі в окремих місцях логічного розриву подій зроблено відступи чи позначки типу – II – II – II – . Видавці ж «Зорі» весь текст роману беззастережно поділили на 20 розділів, щоправда, враховуючи логічну завершеність тих чи інших епізодів.

Наступне видання було здійснене київським видавництвом «Вік» 1901 р. також за списком. Цензурний дозвіл на перевидання роману було отримано 25 квітня 1901 р. Зважаючи на різку критику І. Франком сфальсифікованого «Зорею» видання «Люборацьких», редакція «Віку» відновила купюри, зроблені у першодруку, розподіл тексту на дві частини. Правда, і тут текст було розбито на розділи без застережень (12 – в першій частині, 9 – в другій). Ця розбивка, по суті, повторювала членування роману на розділи у «Зорі», тільки третій розділ тут було поділено на дві частини, таким чином, перша частина збільшилась на один розділ. Слідом за «Зорею» видавці «Віку» вдавалися до кон’єктурної правки, проте не позначали її і не завжди вона була художньо доцільна. Допускалися й окремі випадки контамінації тексту.

Першим відгуком на роман «Люборацькі» була передмова І. Франка до першодруку. У цій та в наступних згадках про роман А. Свидницького (у дожовтневому літературознавстві «Люборацькі» здебільшого називали повістю) Франко постійно відзначав його непересічну художню вартість.

У Росії один із перших відгуків на роман Свидницького був надрукований у журналі «Русская мысль» (1887, кн. 2, с. 655 – 658). Анонімний рецензент, знайомлячи читачів з романом, підкреслював, що побут сім’ї православного священика Свидницький «малює надзвичайно живо і нерідко талановито, виявляючи прекрасне знайомство з місцевим життям». Проте рецензентові не вдалося розкрити глибшу художню сутність роману, недоказовим було і цілковите ототожнення ним твору з біографією письменника. Прихильністю до «Люборацьких» і водночас невмінням робити широкі соціальні узагальнення позначений висновок рецензента:

«Нема в ній [повісті. – P. М.] ні сильних типів, ні захоплюючої інтриги, але оповідь читається з великим інтересом, дякуючи правдивості опису, хорошому знайомству автора з місцевим життям, іскринкам південноросійського гумору і любові до народу, серед якого виріс автор, котрий, як і його герой, не вистояв під гнітом несприятливих обставин і точно так само дочасно загинув».

Аналіз роману «Люборацькі» український літературознавець буржуазно-націоналістичного напряму Ом. Огоновський звів в основному до переказу змісту. Виходячи із канонів ідеалістичної естетики, Огоновський не зміг побачити у творі єдності художнього задуму:

«Не є се повість, писана по правилам естетики, бо ж автор і не намагав зладити однопільного оповідання, позаяк назвав він свій твір хронікою… се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою поетичною. І справді, в творі Свидницького є багато образків, що їх автор здоймив із побуту суспільного життя з вірністю фотографічною» (Історія літератури руської. Ч. III, від. II, Львів, 1891, с. 551).

Загальну ідею роману він трактував у націоналістичному дусі.

З нагоди виходу роману «Люборацькі» у видавництві «Вік» український критик Ф. П. Матушевський опублікував статтю-рецензію «Жертвы переходной эпохи», в якій досить точно розкривав основні ідейно-художні достоїнства роману, його реалістичну настанову:

«Автор повісті… зумів… поставити факти пережитої і спостереженої ним дійсності па широкий соціально-побутовий грунт, поставити ці факти у зв’язок із загальними умовами життя і побуту, з’ясувати їх з точки зору цих загальних начал у прекрасній художній формі. Ця обставина служить найвагомішим доказом наявності великого літературного таланту в передчасно загиблого Свидницького, тому що лишатись весь час на висоті художньої творчості, відкриваючи перед поглядом читача картину за картиною із пережитої і вистражданої самим автором дійсності, не збитись із тону і не зійти на слизьку дорогу публіцистики в зображенні явищ і фактів, які є наболілим місцем, легке доторкання до яких відгукується стражданням, гострим болем у перемученому серці, без сумніву, здатний тільки великий художник, що володіє даром художнього чуття і міри» («Киевская старина», 1902, кн. 7-8, с. 225).

Детальному з’ясуванню новаторства роману «Люборацькі», його текстологічної історії присвячено ряд праць радянських літературознавців [див. зокрема: Зеров М. Літературні митарства «Люборацьких». – У кн. Свидницький А. Люборацькі. К., 1927; Зеров М. Анатоль Свидницький, його постать і твори. – У кн. Свидницький А. Оповідання. К., 1927; Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький. – К.: 1959; Сиваченко М. Є.Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. – К.: 1962; Крутікова Н. Є. Прозові твори А. Свидницького. – У кн.: Історія української літератури у 8 тт., К., 1968 р., т. 3].

Видання роману «Люборацькі», здійснені в радянський час (у видавництвах: «Час» – 1925 p., «Книгоспілка» – 1927 p., «Радянський письменник» – 1949 p., Держлітвидав України – 1955 p., Держлітвидав України – 1958 р., у складі «Творів» А. Свидницького, «Дніпро» – 1965 p., також у складі «Творів» А. Свидницького, «Дніпро» – 1971 р.) спиралися на досвід «віківського» видання і текст рукописного списку.

Російський переклад «Люборацьких» вперше здійснено 1956 p.: Свидницький А. Избранное. Перевод А. Деева. М., Гослитиздат, 1956. Перший переклад роману Свидницького за кордоном зроблено в Чехо-словаччині: Svydnickyj Anatolij Patrikijovič. Ljuboračti. Rodinna kronika. Praha, 1953. Переклад чеською мовою виконав Рудольф Гулка.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 532 – 536.