08.1862 р. До П. С. Єфименка

Найкоханший братчику Петре!

Розворушив єси, голубе, уже заплісневілую мою думку, і тяжко мені стало, що не те з мене виходить, що мало вийти: доконав мене Миргород. Що знав, я забув, бо й освіжитись було нічим, не те що ще й нового придбати. Побачивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на белетристику і вже написав один, мовляв той, розсказ «Люборацькі», де виводю на чисту воду наських попиків.

Перву половину (36 листів) вже відіслав в «Основу» ще в лютім, а в липні отримав відпис: «Люборацкие ваши хороши, некоторые страницы превосходны, весь рассказ очень верно передает быт наших священников». Другу половину відіслати ще до серпня думалось, та не вдалось: «Основа» довго мовчала, то я й не виправляв.

А тим часом, вдивившись в люд, я написав коротеньку священну історію з катехізисом. Щоб з великої хмари не випав невеличкий дощ, я прочитав своє дитя Київській і Чернігівській громадам, також посилав і Полтавській. Опісля з єю балакав – всі хвалять і не нахваляться. Тепер «Люборацькі» під пером, а історійка в руках Київської громади – до цензури тощо віднесуть. Коли не задержить бісова сестра, то до різдва буде в друкованні вже або і в світі. От воно що!

За богів взявся після чортів. Опріч мого «Чорта», мовлявсь, я послав в «Основу»: «Відьми, чарівниці й опирі» – народні оповідання, такі ж як і «Чорт» (в чорта і «відміна» вмістилась), то вона лиш написала: «Этнографические статьи ваши будут напечатаны». Я вже й просив, і сварився, а все нічого.

Того і пішлю в «Черниговский листок» оповідання, що маю про вовкулаку. В цім оповіданні жінка чоловіка робе вовком, опісля вудвудом, а він її, згодивши, коровою зробив, а її коханого волом. Славна штука се оповідання.

Опріч сього я збираю матеріали для наської письмовниці («граматики»). Як погодить доля часом, то через півроку готова буде. От таке-то, голубе сивий. А з таємномовія, що й знав, забув, хіба фактами служитиму, бо їх чимало знаю.

До речі сказати, що в «Великодні» друк дав промов там, де говориться про воду, надруковано так, мовби на весіллі вживають воду гарячу. Перед «Як покривають молоду…» повинна стояти крапка, бо «воду з відром» ставлять холодну.

Тут мою рукопись поламали. Та не зважай, мій голубе, що посунувся: пришли свою казань. Коли сам не зможу помогти, то знайду таких, кому прочитаю. А фактами поможу. Жаль, що не друкують мою нечисту силу, так би слід назвати «Відьми, чарівниці…» Там багато можна дізнатись про відьмів, а міфологічного научного погляду на них я не маю. Чи не можна що вивести з того, що відьма і нове знахарка – відати і знать – чи не все одно? Тільки відьма наське слово, а знахарка – московське, як мені здається. Може, вони були жриці – не знаю.

Для сповна виводу почекайте на друкування моїх відьмів. Ви звідтіль багато вичитаєте. Коли «Вовкулаку» надрукують, то екземпляр вишлю вам – еге ж. Забув, що не так почав… Тобі вишлю. Мій менший брат записав весілля у подолян. Не знаю, де він дів його – мабуть, затратив, бо учителює на селі, то не має часу – та, мабуть, і способу. До мене ж не писав ні разу, то я не знав, де він обертається. І ні до кого не писав. Хлопець добрий і розумний, та не має талану. Знать, добро повинні «рибарі» розносити.

Антонович буде доцентом історії при Київському університеті. А попереду посилають в Москву в університет, там у Петербург та за границю. Але тепер він ще в Києві. Рильський – там же, – дума за границю, та, мабуть, не пустять, бо брата його, хоч непотрібний, не пустили. Білозерський поїхав в Галичину, із Львова вже писав лист. Про його друковано в галицькім «Слові», що привітали щирого українця. Панченко дома. Я з ним не бачивсь і не знаю. Хотів він заняти докторське місце при козацькій громаді, що з того – не знаю.

Малашенко вже одружився. Який був, такий і є шалапут. Жінку взяв просту з панських кріпачок, та не знайшов добра, бо вона аж шість літ була завдана від пана в модний магазин (m-me «Шустова») в Києві і вийшла ні се ні те, ні риба ні м’ясо. На панів дивиться, як на сонце, чоловікові робе різні прикрості не навмисне, а з дурного розуму і прилюдне пасталакає. Я з-за такої жінки повісився б або втік би від єї, а Михайло каже, що довольний з своєї. Бог його скаже, чи бреше, чи справді.

Стрижевський нічого не робе. Ященко написав і видав чудову наську граматику, а після попавсь, і запропастили; одні кажуть, що він у Петропавлівці, а другі, що в Єнісейському. Чубинський – дурень, лиш язиком ляпа, а діла – як з птиці молока. Всіх підняв проти себе, що й громаді лихо на носі. Тищинський дома – в ГороднянсьКїм повіті. З ним я не бачивсь і не списуюсь. Мабуть, сердиться, що я не заходив, як він сидів у часті. Бургарі – хто в університеті, а хто додому поїхав. За Митаревського й чутки нема.

А що ж я? Я помічник акцизного надзирателя дев’ятого округу (Козелецько-Остерського) Чернігівської губернії. Та й тільки. 9 серпня тільки місяць минув, як мене сюди назначили. Жию в поганім містечку, погану стацію маю і нікого знакомих – та й не варт знатись: все погань; тільки Малашенко у сусідстві. Чубинський учителем у якімсь пансіоні в Києві, часто на хуторі бува у себе під Баришполем і водить з Баришполя […] та ще й лається, як хто скаже, що погано робе.

У нас з дурного розуму губернатор дав приказ забирати всіх, хто ходе в національній одежі – більше колотні робе. Народ з панами не мирить. Хліб де попалило, а де сарана виїла. Посуха страшенна ціле літо була. Та пожари мало що не кожен день і по городах, і по містечках, і по селах, і по дорогах. В Полтавській паланці народ винує панів – каже: «Пани палять, що не раді на волю». А самі буцім раді!.. Закуції, команди, б’ють, збиткуються… Бог зна що виробляють. Знущаються над бідним людом. Ляхи в Києві притихли.

Щоб не забути: Вам знадобиться – я записав пісню на Поділлі ще давно, ще й «Быт подолян» не виходив. В тій пісні кажеться: «Ударило перо з високого неба». Для [тлумачення] Перун22 це згодиться. Вона тепер у Стрижевського. До мене пишучи, адресуй, братчику, в Козелець, а там знайдуть мене.

Хто його зна, коли доведеться сей лист пустити з поштою – 40 верстов від Києва і 50 від Козельця. Погано! Жоднісінького журналу нема, опріч «Основи», та вона виходе, мовби соромиться показатись. Оттак деякі научні книжки маю: Маколея – історію, Мейєра – гражданське право, історію філософії – Куно Фішера, історію цивілізації Гізо тощо. Та й усе. Як тут братись за спеціальність?

Попереду був час, та кошту не було, а тепер кошт є, та часу нема. Все не по-людськи. Тим-то й роблю, що можу, аби з світа не піти, не зоставивши сліду. По-бургарськи я забув зовсім, по-польськи ще здебільшого тямаю, по-французьки і те забув, що знав. І латинь забув. Все забув, тільки лиха не забудеш повік та не забулося, як жилося у Злінченка.

Івана (Марченка) після того я й не бачив. Та панянка, що жила у Думитрашка, була задуріла, опісля вичуняла та й віддалася за офіцера – Доробця. Тепер десь в Криму, бо її чоловік став за управляющого у когось там. Думитрашко повигонив своїх крестян і прийма німців та кацапів. Добра не чути, а лиха відусіль, що й не переслухати, не то переписати.

А тут ще й здоров’я катма. Багато мені заважа теперішня служба, бо треба вчити математику. Що ступень, то й колода поперек дороги. А погано бути недоучком! Щоб заспокоїтись, я, мабуть, держатиму екзамен на право. Так мені всі [радять], кого тільки запитував. Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано в чужім добрі хазяйнувати.

Відцуравшись всього, можна жити спокійно і затишно, а такому як я, що робив би та читав би, це місце не годиться, бо часу не дає: все їздь та їздь. На місяць чи й буде 5 – 6 день таких, що дома доведеться просидіти, а то все в дорозі. Яка тут робота. Коли б доля помогла Вам вирватись, може, хоч Ви що зробили б; бо з мене не буде вже пуття. Так і загину на белетристиці, хіба ще який учебник напишу.

Коли б хоч що-небудь, бо дуже тяжко, мавши сили, нічого не зробити. А опуститись так легко в сім закутку! За те тільки ручаюсь, що буду чесний. Як видержу екзамен з права, то подамся в слідувателі. Там більше часу. Та тоді вже легше було б жити, бо широка дорога слалась би; що тепер! Спасибі добрим людям, що акцизником зробили: хоч одягнуся та братові допоможу. Що б іще написати? Здається, нічого такого вже нема.

По селах у нас заводяться школи. Всі добрії люди, умілії та путящі, повиходили в учителі. Буде добро, – бо люди кажуть: якби всюди такі вчителі, то всюду і вчились би, хіба вже дуже бідний, а піп та дяк чого навчать? Проте таких шкіл щось тільки 4 на всю Київщину. Зате в Києві вже є учительськ[ий] інститут, а стало бути, і школи будуть. Се вже від уряду – мовби навмисне поставили проти попів. Спасибі урядові! Велике спасибі! Коли б більше таких учинків, то я любив би уряд, як свою країну. Еге ж!

В Петербурзі виходить якась «Молодая Россия». Кажуть, сама падлюча газета, чи журнал, чи що. Та якось так поставила діло, що всіх молодих залічили різунами і наших українців, та й почали душити. А українці стоять – всі луччі – проти конституції навіть, не то щоб на царя підійматись. Та що ж зробиш, коли вищим тріщі позасліплювало, вуха позакладало, що не бачать і не чують.

Тепер народ у нас може всією половиною не такий став, як колись був, пробурхався, не лає того, кого кажуть, а кого сам знає, поважає, і кого сам знає, лає. Такими німецькими утворами тільки лиха нароблять і собі і нам. Що буде лихо, то ніхто не вомпить у нас, а тобі добавлю, що наш народ жде Гарибальдого, каже: «Гарибальдій дасть нам правдиву волю, а більше ніхто». Варт тільки прикинутись Гарибальдієм, та й закипить, аж клекоче. Я думаю, що ляхи покористують з сього і багато крові потече. По лівий бік Дніпра ждуть Видибайла – тойма Гарибальдій.

Дніпр коло Києва зовсім пересох – тільки два слупи з мосту в воді, а решта вже на сухому. Не диво! Дощу не було. Болота повисихали, то Дніпер не міг не висохнути. Може, вам знадобиться:

«У одного чоловіка був син і дочка. От і поділив він їх – кожному дав по долині. Не знаю, як сталося, тільки сестра взяла братову долину; брат за нею наздогін. Сестра перекинулася річкою, а брат другою та все доганяє. Сестра ж була менша, та й меншою річкою стала, а брат більшою річкою став і от-от дожене. Сестра крутилась, ламалась, дорогу вибирала, з брат ішов навпростець, гори ламаючи. Так пер та й пер за сестрою, пер ночі, і дні пер, а її не здогнав аж до самого моря. Оце дві річки: Сестра і Дніпер». Вони, кажуть, близько одна від другої і в море спадають (Миргород).

Про Біг розказують, що корито для нього ворони викопали. Просили й шуляка, та він не хотів білих ніжок покаляти. Того йому ворони і пити не дають з Богу. Справді не дають пити, хіба де на полі, що ворони не бачать, шуляк з Богу води нап’ється.

Антонович незабаром сам буде писати. Я бачивсь з усіма, бо, як бач, я з Києва.

Прикрутило й мені: випадає женитись. Отак до біса.

Той мій брат, що про нього я так часто згадував, тепер уже сільським учителем. У нас повелись школи «для противодействия полякам» – наські,

Як буде тихо, то добро буде.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературний архів», 1931, кн. 1-2, с. 139 – 142.

Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 489 – 494. Автограф зберігається в ЦДІА СРСР (м. Москва), ф. 109, 1 експ., 1862 р., од. зб. 230, ч. 95, літер А, арк. 132 – 135. Подається за автографом.

Єфименко Петро Савич (1835 – 1908) – український історик, етнограф, фольклорист. За участь у революційних гуртках його було заслано в Архангельську губернію. Співробітничав в «Основі», «Черниговском листке», «Черниговских губернских ведомостях».

Опріч мого «Чорта»… – тобто нарису «Злий дух».

«Черниговский листок» – громадсько-літературна газета, що виходила у Чернігові в 1861 – 1863 pp. за редакцією Л. І. Глібова. Друкувала твори як російською, так і українською мовами.

…оповідання, що маю про вовкулаку. – Доля цього етнографічного нарису невідома.

…збираю матеріали для наської письмовниці… – Задум А. Свидницького написати граматику української мови лишився нереалізованим.

А з таємномовія, що й знав, забув… – Можливо, йдеться про деякі конспіративні прийоми, до яких вдавалися члени Харківсько-Київського студентського товариства, близькі знайомі А. Свидницького.

…в «Великодні»… – тобто в етнографічному нарисі «Великдень у подолян».

Мій менший брат… – тобто Ісая Свидницький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, археолог, етнограф. Один з організаторів Київської громади. Під час навчання у Київському університеті входив разом із Т. Рильським, Ф. Панченком, Павлином Свєнціцьким, Б. Познанським та ін. до так званої групи «хлопоманів», які підтримували ідею зближення місцевої польської шляхти з українським народом, обстоювали його право на незалежний розвиток. Добре знаючи Свидницького, опублікував спогади про нього, а також передав І. Франкові для публікації записи окремих його віршів.

Рильський Тадей Розеславович (1841 – 1902) – український культурний діяч, етнограф, економіст.

Білозерський поїхав в Галичину. – Ця поїздка відбулася 1862 р. і мала певне значення для налагодження культурних зв’язків між Галичиною і Східною Україною.

«Слово» – громадсько-політична і літературна газета, орган москвофілів. Виходила у Львові у 1861 – 1887 pp. Орієнтуючись загалом на російську великодержавну пресу, в 1860-х роках іноді вміщувала матеріали, прихильні до українського національно-культурного Руху.

Панченко Федір Тимофійович – лікар. Навчався разом із Свидницький у Київському університеті.

Стрижевський Гаврило – в 1860-х роках студент Київського університету, член Харківсько-Київського студентського товариства.

Ященко… видав чудову наську граматику. – Йдеться про один з перших підручників для народних шкіл «Граматику задля українського люду» (1862), написану Леонідом Несторовичем Ященком (1833 – 1913), студентом Київського, потім Московського університетів.

За поширення революційних видань (від підпільного гуртка, організованого студентами Московського університету П. Е. Аргіропуло (1839 – 1862) і Петром Григоровичем Заїчневським (1842 – 1896), який займався перекладами заборонених книг) Ященка було ув’язнено в Петропавловську фортецю і після так званого «процесу 27-ми» заслано в Бугульму.

Чубинський Павло Платонович (1839 – 1884) – український етнограф. Основна праця – «Труди этнографически-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (т. 1 – 7, 1872 – 1879).

Тищинський Олександр Анфіянович (1835 – 1896) – член Харківсько-Київського таємного студентського товариства у 1857 – 1859 pp. Перерване арештом навчання в Київському університеті продовжував у Дерпті (нині Тарту). Член товариства «Земля і воля». У 1870-х роках працював у канцелярії чернігівського губернатора.

Баришпіль – Бориспіль, місто Київської області.

…губернатор дав приказ забирати всіх, хто ходе в національній одежі… – йдеться про чернігівського цивільного губернатора князя Сергія Павловича Голіцина.

Ляхи в Києві притихли. – йдеться про революційні настрої серед поляків у Києві, зокрема серед студентів університету, які передували польському повстанню 1863 р.

Перун – один із головних богів у язичницькій міфології слов’ян.

…деякі научні книжки маю: Маколея – історію, Мейєра – гражданське право, історію філософії – Куно Фішера, історію цивілізації Гізо. – Йдеться про праці: «История Англии в 8-ми томах» Томаса-Бабінгтона Маколея (1800 – 1859), англійського історика і політичного діяча (рос. перєкл. – Спб., 1860 – 1865); «Русское гражданское право» з «Очерком русского вексельного права» Дмитра Івановича Мейєра, російського юриста, одного з перших дослідників вітчизняного цивільного права; «История новой философии» Куно Фішера (1824 – 1907), німецького буржуазного історика філософії; «Общая история цивилизации в Европе» Франсуаза-П’єра-Гійома Гізо (1787 – 1874), французького консервативного політичного діяча, історика (рос. перекл. – Спб., 1860).

Злінченко – київський господар, у якого проживав А. Свидницький під час навчання в університеті.

Думитрашко – Очевидно, йдеться про відомого київського лікаря і домовласника, сина українського поета К. Д. Думитрашка.

Спасибі добрим людям, що акцизником зробили… – О. Кониський стверджував, що А. Свидницькому допоміг влаштуватися на посаду в акцизі керуючий Чернігівським акцизним управлінням Федір Павлович Рашевський [див.: Кониський О. Біографічні замітки… VIII. Анатолій Свидницький. – «Ватра», Стрий, 1887].

…в Києві вже є учительський інститут… – йдеться про тимчасову педагогічну школу, відкриту в 1862 р. при сприянні студентів Київського університету і викладачів гімназії. Вона проіснувала два роки.

В Петербурзі виходить якась «Молодая Россия». – Свидницький передає плутані і тенденційні чутки.

Прокламація «Молодая Россия» (травень 1862 p.), написана керівником студентського революційного гуртка у Москві П. Г. Заїчневським, закликала до революційної перебудови суспільства, знищення імператорської сім’ї та членів «імператорської партії». Визначальна роль у такій змовницькій діяльності відводилась різночинницькій молоді.

Використавши збіг між випуском прокламації і відомими підпалами в Петербурзі, реакційні кола розгорнули масовий похід проти революціонерів, яких звинувачували у злочинах перед населенням. Почалося обмеження нечисленних демократичних свобод. Проофіційна преса приписувала громадам сепаратистські тенденції і навіть революційність.

Бажаючи виправдатись перед урядом, київські громадівці виступили із колективною заявою (газета «Современная летопись», 1862, № 46, с. 3), в якій відмежовувались від революційного руху і висунули лозунг суто просвітницької діяльності.

Свидницький, не будучи знайомим із революційною прокламацією («Молодую Россию» він називає то газетою, то журналом), дав негативну характеристику цьому виданню. В. Герасименко пояснював подібну оцінку наміром письменника завуалювати «свої надто радикальні думки і відвести і від себе, і від свого друга – засланця П. Єфименка удар царського уряду» [див.: Свидницький. Твори, 1958, с. 500].

Разом з тим в ряді принципових питань (оцінка польського визвольного руху, певні ілюзії щодо справедливості окремих царських можновладців, аналіз національних взаємовідносин тощо) Свидницький виступав з позицій стихійного селянського демократизму. Глибоке співчуття до покривдженого народу, оспівування визвольних традицій поєднувалися у його творах, особливо другої половини 1860-х років, із певними ліберальними ідеями.

Треба мати на увазі і той факт, що сучасники по-різному сприйняли «Молодую Россию». Зокрема Герцен вважав, що підміна в ній ідеї народної революції закликом до перевороту купкою людей не могла здобути широкої підтримки в масах [Герцен А. И. Собр. соч. в 30-ти т. М., т. 16, с. 224].

Проти бланкізму авторів прокламації «Молодой России» виступили навіть деякі члени підпільної організації «Земля і воля», вважаючи, що такий підхід може відштовхнути від опозиційної партії попутників, незагартованих ідейно людей. У статті «Що треба народові?» М. Огарьов підкреслював, що об’єднання прогресивних сил повинно відбуватися на широких демократичних засадах, що народові потрібні «земля, воля, освіта» [Огарев Н. П. Избранные философские и социально-политические произведения. М., 1958, т. 1, с. 530].

Гарібальді Джузеппе (1807 – 1882) – італійський революціонер, керівник національно-визвольного і демократичного руху в Італії.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 522 – 526.