3. Молана заручена за Федора
Микола Устиянович
Сидить сова кінець стола, дується як пудло,
Через сову до сокола промовити трудно.
Коломийка.
Нема над Зелені свята. Годі описати, як красно, як любо тоді у нас. Вийдеш на поле, – рай! Земля, пристроєна в цвіти, красується мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіються якби в святочних ризах: поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок. Чисте і тепле небо палає, гріє, і любо усміхається до тебе. А весела птиця щебетами своїми аж носить дібровою.
А прийдеш до села, який там новий вид, яка там нова радість! Хати всі побілені, вичищені; а на кожнім подвір’ї гай. То клинові, то липові, то ясенові галузки стоять і на воротах і на підсінні, стирчать в віконцях, виглядають зо стріхи і всюди, всюди, що аж чоловікові здається, що в якім лісочку. А люди поубирані в святочнім строю то фалюють по улицях, то сидять попід хати або гомонять по садочках. Там купка господарів, поспиравшися коло нових плотів, розповідають собі за ярмарки, за худібку та за пригоди; тут знов кілька бабочок, посідавши на воротах, пригадують собі молоді літа, сватанки, обзорини, а там хлопці водяться з музикою, грають, танцюють; а тут знов купка дівчат шепче собі любовні тайни. Ах, як любо у нас на Зелені свята!
В Рожанці був празник. Рожанчане понеслися роєм до церкви. Дяки загриміли «Непроходимая врата», а пан-отець Андрій став на службу божу. Людей була тьма, що аж стіни тріщали. А межи ними який же то молодець стоїть в куточку з чолом в землю похиленим? Ні йому боже слово ні святі пісні не ідуть до серця. Хіба в нім нема християньскої душі? Та що він думає, що гадкує? Прийшли антифони, він того не чує, не знає; заспівали «Слава», він стоїть як пень: співають Трисвяте, він ся не хрестить; далі прочитав слуга божий і євангеліє, а він такой так як заклятий. Зачалася і наука, а він як стоїть так стоїть, вбивши око в святую землю.
Аж тут скінчилася і наука, а отець Андрій бере заповідну книгу. Тихо, тихесенько зробилося в церкві, молодиці і дівчата попідносили одна верх другої голови, і – «Федір Медуляк та Молана Кожанова» розляглося по святині божій. На ті слова встрясся нараз, мов перуном прошитий, наш молодець, зиркнув на запаленіле дівча чудної уроди, що близ за ним в жіночім хоромі стояло, та розтиснувши сильнов руков тижбу людей, пошумів світами.
Закінчилася служба божа. Минув і другий день Зелених свят. Сонце покотилося в западне море і зачалося смеркати. В селі радісно, весело: який такий гоститься і приймає гості. Але в хаті Кожана нема радості, і гостей нема. Сумно ходить старий по подвір’ю, заломлює руки, і якусь сумну думку думає.
– Що сталося дівчаті? – зачав сам до себе, – чи ся їй перевернуло в головці, чи яке дане, чи лихо знає що? Сночі ішло все по-людськи: і прийняла дарунки, і гостила старости, і все пішло аж мило. А днесь якби яка мара шибнула ми по хижі. Прийшла з церковці, і плаче, і сумує, і не знати, чому та й про що. І Продана дасть Біг: прибіг з полонини, лишаючи вівці, та не знати на кого; стояв в церкві мов чунява вівця, і щез як камінь в воді з-посеред служби божої. Кажуть, що го хтось стрітив при Добошовій керниці; чи його напало, чи яке диво! ой щось ту не добрим віє.
Гм! дівча ся змітує, а Продан в безвістех… Ачей же у нашім танці два кінці?… Уважав я ще передше, що моя Молана бодай чи не прилипла до чемного вівчаря.
Ну та що? байдуже що він сирота, але хлопець хоть куди. Газдик був би добрий з нього, права рука.
Але що ж люди скажуть? Ей сором, крий Боже! та мені не показатись перед панотця. Зламати слово? ні, того я не учиню. Я, Дмитро Кожан, не вержу соромом на мою родину.
Але ж утопити дівча, єдно як око в голові, зав’язати світ мому молодому соколятку, і дивитися щодень, як буде усихати і западати в сиру землю – о, того я не здержу!
Що ж тут почати, головонько бідная, журице темная! Га, най вона тому шукає кінця, моя стара.
Вона-то без устанка все одно як сорока скреготала: а коби-то багача, а коби-то Медуляка! – якби убогий не варт уже чесним бути, як би тісний а почтивий не годен шанувати мою доньку та й мене старого. От, що ж ми по багацтві? Бузьок на хаті, а жура в кімнаті! от, плаче небога та розщибається – бо і не диво. Хто ся раз зв’яже, того розв’яже хіба рискаль та лопата. Так, стара, розмотай, що-сь намотала; пий пиво, яке-сь наварила!
Такую думку думав чесний Кожан, ходячи по подвір’ю, а в світлиці заливалося сльозами його миле дитя, та лебеділо як ластівонька в стрісі.
– Ой мамко, мамко, – просила вона, – ще лиш до м’ясниць позволь ми часа; ще лише півроку не кидай мя нелюбові в руки, не в’яжи ми миленького світку! О, не копай мені молоденькій так скоро чорний гріб! Я ти за дві служниці робити буду, я до півночі працювати буду, а з зорею встану; за тебе корови подою, за тебе обідець зварю, я все уділаю, що лиш буде треба, аби лиш ти собі могла відпочати, іно мя не давай за Медуляка.
– Мовчи, суко, мені вівчаря треба, не служниці! – загуділа мати, і ударила черепом о ватру, що кусні по цілій розлетілися хаті, – ти ми овець не будеш пасти, ти на полонину меринді не понесеш, бо ти Кожанова донька, чи знаєш ти тото?
– Та ж ми маєм вівчарика, що аж люди нам завидують, мамочко дорога, – шепнула шлохаючи Молана.
– Але нічим його платити, паннице вельможна, – крикнула стара. – Уже-м ся досить наробила на чужі слуги. І який то ми вівчар? заволока! Бог знає, звідки прийшов його отець, п’яниця. Ага, може бись ми хотіла його за зятика дати? Може ти припав до серденька цундравець, бакуняр? Ой скорше би-м ти головку скрутила як курці, нім бим допустила, аби ми мав заволока споганити хату; бо знай, що твоя мати не з простого роду!
– Чи з простого чи не з простого, – перервав старий Кожан, которого ті укори притягли до хати, – одпакова то глина. А тепер тихо! Молано, давай вечерю! перестань плакати; хто знає, чиє ще завтра.
Дівча поставило вечерю, а само сіло назад під віконцем. Старі не рекли більше пі слова, а повечерявши помолились Богу по-християньски і забралися на спочинок.
Так зробила і Молана. Але ж годі було бідному дівчаті заснути. Образ Продана стояв їй без устанка перед очима. Тепер-то вона собі все пригадувала: як то він ніколи інакше не закликав на ню, як «Моланочко!»; як то він ніколи не прийшов домів, аби не принести то ягідок, то малин, то горішків, то пстружка, а з Сколого не повертав він ніколи без яблучка або калачика. А все тото для Моланочки. Який же то він був веселий, коли Моланочка забесідовала до нього та засміялась. А днесь як то він стояв в церковці, мов ждав смерті на себе. А скоро учув заповідь, яким же то оком глянув на свою Моланочку, що аж серце розпукалось. Ой, не знала вона ще до днесь добре, щося діяло в тім серденьку. Ой, не знала вона аж доси направду, що про ню думав Продан.
І довго, довго думала вона, і ні суди Боже заснути дівиці. Вже й когут запів і зірочка заблиснула з-за Магури, а вона ще думає, вона ще гадає і сльозами заливає постіль свою. Аж ту десь над досвітком скрипнули ворота, та й собака забрехав. Якби ножем тьохло щось Молану в серце. Встала, вергла на себе петечину, відчинила двері, та й вийшла на присінок.
– Чи ти, Моланочко? – запитав хтось знайомим їй голосом. – Добре, що-сь вийшла. Моланочко! я не знаю, що ся зо мною діє, але виджу, що мені в Рожанці нема більше світа. Тебе голошено днесь в церковці божій. Моланочко! чи радо ти йдеш за Медуляка?
– Ні, Продане, – відповіла дівчина жалким голосочком, – я не йду радо, але ж гріх противитися рідній матці.
– Правду кажеш, Моланочко, – зачав на те молодець, которого серцем і любов і розпука носила, – тому ж бувай ми здорова! я твоїй матері не стану в дорозі, але горе Федорові, сли за ним твоє личко змарніє. Одно тя лиш прошу: тям на мою старенькую неньку.
– А де ж ти йдеш, мій любенький? – відізвалася дівчина, не могучи в жалю утулити сліз, та й хопила молодця за рукав від сіряка, як би го хотіла придержати трохи. – Чи ж мені тебе уже ніколи не бачити?
– Аж ли будеш щаслива, то ніколи: аж ні, то мя обачиш, як спаде месть на негідника за твою недолю! – відповів різко Продан, вирвав рукав з рук дівиці і пігнав як ражений тур горі городами в полонини.
Примітки
поплекавши ярчата – погодувавши (давши ссати) ягнята.
Магура, Клива, Зелемінь, Трісцян, Секули, Пітроси суть найвищі гори в Стрийськім окрузі. Прим. М. Устияновича.
бисаги, бесеги – подвійний мішок, що перекидається через плечі.
мішна – черес (з кільцями).
чунявий – хирний, сумовитий.
цундравець – лахолат, лахматий.
петечина, петек – верхня одежа, сірячина.
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 178 – 184.