5. Продан рятує Федора

Микола Устиянович

Та де садиш, бісноватий!

Ні там людей, ні там хати.

М. Шашкевич

Поранок розвився вже цілком. В селі утишилося внеобав, лише кілька людей стояло ще над селом під пригірками, гомонячи і показуючи якомусь молодцеві дорогу в бори…

Полегко яв політати дрібненький сніжок. Молодець держав пушку перед собою, глядаючи старанно то в сесь то в тот бік ніби якогось сліду, спішив чимраз дальше і дальше в бори. Здалека мож його було видіти, як спускався з одного верха на другий і то в одну, то в другу звертав сторону, і то щезав з очей в дебрі, то знов появлявся на вершку. І знов щез десь в яровах, і знов показався на стрімкім пригірку, і садив дальше, не спочиваючи ані цятинки.

Потому наново спустився в пропасті, і наново появився якби маленька дитина під старинними борами. Ту станув на хвилю, оглянувся, зняв з себе сіряк, що му з плеча звисав, повісив на першій ялиці під лісом, та й посадив далі. Но тяжка туда дорога! Що крок то колоддя, що сяг то пропасть, якби лихий – не снив би ся! – з весіллям туди через всі віки гонився. Тут лежать вихром розтріскані зломи, там повалила буря горі коренем страшні уверті; тут нагромадила хвиля цілі стоси молодої ялини, а там підгризла старість розложистого бука і грянула ним мов непотребом о сиру землю.

Но нашого молодця не спинили ті перепони; сміло садив він через завалища, що всяким перехрестям стояло йому що крок в дорозі, і то підлазив вужом попід поспинане гниляччя, то діткнувшись лежащого пня, кидав собою мов олень через ломи, і спішив чимраз далі і далі. На малій ніби полянці задержався хвильку, глянув на всі сторони, приложив вухо к землі, та й посадив в такі страшні звори, де хіба лише звірові путь. І знов запав ніби в безодню і знов викрятався горі стрімкими стінами на верх, а з верха посунувся в новую дебру, а з дебри на свіжий хребет.

Часами стане і прислухується, прикладаючи вухо к землі, часами ухватить за невідступного свого товариша, за безпечную подвійку, верже оком, натягне курок, і знову спустить, і посадить ціпко в звори, а з зворів чимраз далі в нові безвісті. Утомився уже, з чола текла мов зі стріхи краплями вода, но на відпочинок ані гадай. Вже минув і Бердо, прошумів і Погари, добився аж під самі Секули, і ще нема кінця путі. Уже і дня проминуло споро, і перехилилося вже к вечору, а він ще садить і садить в безвісті, куди ще може ніколи нога людська не ступала.

Аж під самим верхом Секулів, де дика природа сама перед собою лякається, а первовічні кедри та ялиці шумлять піснь суму, станув як вражений, верг оком вліво, похилив голову долі, і тихцем, скочивши скоренько вправо, станув за велетну колоду, що верх грудей му сягала, положив на ню подвійку, натягнув курок, зложився, вліпив око в сторону к дебрі, та й жде хвильки, аж буде мож випалити з неї цільно.

Тим часом з другого боку хто ж станув за ним з пушкою в руках, і приглядаєся нашому ватасчикові? Знакомий він нам добре: єсть то Продан, которий гонить за своїм давнім товаришем, за ненависним Федором, за тим-то самим, що приладившися на медведя, стоїть о сто кроків, ані гадаючи, що його власне життя в руках ворога, Продана. В сам час догонив він його, прослідуючи всіма зворами і пропастями; в сам час, аби помститися за свою Молану.

По всіх жилах заграла йому кров, мов з нових нор, скоро го взяв на око, а в гарячім серці розпочалася страшна буря. Счорніла Молана, і ще чорніше діло, до котрого забирався, станули йому на хвильку перед очі. Чисте сумління і пекельная гадка, життя і смерть, небо і пекло стрітилися в його душі. Но не пора думати, розважати. Заледво заглянув він в цілу пропасть, вітворяючуся під його ногами, заледво душа його шибнула по цілім образі наміреного діла, аж ту уже заблисло з Федорової подвійки, вистріл грянув громом по борах, і страшний рик медведя розлягся під найвищі небеса.

Радісно скаче ватас на колоду і поглядає долів; но ще скорше пориває назад за подвійку, стає мигом ока на своє місце, складається, палить; но друга цівка, замочена на панівці може каплею поту з чола, відмовляє, а в тій самій хвилі мечеться медвідь к колоді, взноситься, поражен в крижі, останніми силами на задні ноги, пориває однов лабов за подвійку, а другою Федора, і безсильний пересадитись на другий бік колоди, аби одним утиском розміздрити противника, вітворяє пащу, аби страшними зубами задати смерть жертві своїй.

Но ще скорше, і жаркий стрілець блискавицев зриває з голови кудлату кучму, і дайже цілою силою в пащу зьвіра. Але ж без діла! Сильно хватає лютий зьвір стрільця за руку, грухоче на м’язгу, збирає всі сили і береться послідний раз задати противникові. Аж ту підскакує о кілька кроків Продан, в которого гарячім але чеснім серці борба не довго точилась.

– До Бога належить суд, і в його руках месть, – шепнув ему ангел душі його, – а тепер жде нещасний рятунку. Федоре! – крикнув, вправо з головою! – і приложив, потис, заблисло, а страшливий звір, ударен кулькою межі самі очі, завив страшенно і грянув назад за колоду, аж земля під ним затряслася.

Красаво возникло в м’ясопусну неділю золоте сонечко над верхами Тухольщини, і освітило і гори і бори в снігових перлах. Весело тиснувся люд Рожанки до церковці божої. З хати Кожана заграли скрипки, заладкали свахи, і двоє молодят, хороші як божа весна, в зеленім барвінку вийшли на подвір’я, а з подвір’я посунулися к церкві. Був то наш Продан і Молана, що спішили до престола божого, присягати собі любов і віру аж до смерті.

А Федір? Федір держав в кривій руці червону хоруговку з дзвінком, і будучи дружбою приспівував охочо:

Ой нема то як у горах вірнії дівчата!

Ой нема то як у горах чесні легінята!

Примітки

уверть – з коренем вирване дерево.

звір (звори) – вертеп, дебра, яр.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 191 – 194.