Сакральні уроки нашої історії
Смітюх Г.Є., Стрілецький В.В.
Приблизно 25 тисяч років тому, в пік льодовикового періоду, в середніх широтах Євразії почала формуватися нова, молода раса Землі. Це були світловолосі, білошкірі люди, що пристосувалися для життя в умовах суворого, холодного клімату – арії. Тривале життя на кордоні з вічною мерзлотою змусило їх стати витривалими, винахідливими, здатними швидко організовуватися в стійкі соціальні спільноти.
В середині VI тисячоліття до н.е. (час, від якого біблейська хронологія відраховує початок створення світу) пасіонарний поштовх (імпульси розвитку та розселення), ініційований активізацією певних галактичних та сонячних енергій, дав початок руху аріїв на південь та захід, під час якого вони змішувалися з автохтонним населенням, привносячи в його осередки свою сонячну релігію та культуру, передові землеробські та скотарські технології. Приблизно в 5513 р.н.е. арії заклали в Подніпров’ї підвалини землеробської цивілізації, яку ми зараз називаємо Трипільською культурою, а самі попрямували могутньою, невпинною хвилею до Центральної Азії. Набагато пізніше вони знов пройшли через праукраїнські землі ( Подніпров’я та Північне Причорномор’я) і розселилися по всьому географічному простору від Індійського до Атлантичного океану.
В III тисячолітті до н.е. на території, що нині займають Полтавська, Черкаська, Київська, Житомирська та Вінницька області, арії створили цивілізацію Аратти. Сама назва «Аратта» походить від санскритського кореня «ар», що перекладається як «земля». Цей корінь дав назву сучасному індійському слову «араті» (порівняйте українське «орач»), що перекладається, як «людина землі», «робітник», «борець». Емблемою Аратти були плуг та ярмо, зображені разом (надалі вони стала емблемою скіфів-сколотів). Саме звідси, із земель Аратти (іноді її ще називають Оратанією), пішла в світ нова знакова система і принципово нова інформаційна технологія арієзованого людства – алфавітна писемність.
Вважається, що букви першими почали застосовувати у Стародавній Греції, а вже звідти вони пішли в інші європейські цивілізації. Це далеко не так. Греки перейняли алфавіт від понтійців Північного Причорномор’я, а ті, в свою чергу, запозичили його від кіммерійців Аратти, які використовували якості письма значно трансформований інтелектуальний санскрит (деванагарі). В якості розмовної мови вони використовували санскрит розмовний (пракріті). Мало, кому відомо, що давньогрецька писемність та латинь мають єдине походження. Латинська мова була сприйнята аборигенами Апенинського півострова від етрусків, які розселялися в Середземноморський регіон з недалеко від нього розташованих земель Аратти.
В III тисячолітті до н.е., під час переселення з Центральної Азії в Європу, арії принесли на землі Праукраїни залізний плуг, сокиру, борону, тверду пшеницю. Вони привели з собою породи білих волів та корів ( до цього часу на цих землях, як худобу, використовували турів темної масті). Саме в цей час тут почали масово з’являтися вітряки та мазанки під солом’яними стріхами. Ландшафт же в ті далекі часи став суто українським.
Але саме головне в іншому: Аратта дала світу принципово нову технологію землеробства, що забезпечувала виробництво пшениці, ячміня, вівса, садових та баштанових культур в досить суворих ( на відміну від Стародавніх Єгипту, Міжріччя та Індії) кліматичних умовах. Саме тут вдосконалювалася борона, інше сільськогосподарське знаряддя і млини. З цих земель пішла в широкий світ європейська кулінарія. Організація виробництва, заснована культурою Аратти, по суті забезпечила створення європейської цивілізації. Саме на базових принципах цієї організації набагато пізніше народжувалося мануфактурні виробництва Англії та Голландії, а від них в свою чергу – і вся європейська індустрія. Технологію степового землеробства, що відповідно до еманацій архетипу «Україна» народилася, розвинулася і пішла в світ з проукраїнської цивілізації Аратти, без жодного сумніву, можна вважати тією «первісною матерією», з якої походять індустріальна і постіндустріальна (інформаційна) північноатлантична цивілізація.
«Агрокультурний» блок архетипу «Україна» продовжував свій вплив на український етнос і в більш наближену до нашого часу історичну добу. З 45 мільйонів українців, що мешкають нині за межами України, 90% розселені не спонтанно, а в чітко визначених ареалах Північної та Південної півкуль. В Північній півкулі – це Кубань, південь Воронезької та Курської областей, степовий Алтай, Приамур’я, південь Канади, північ США. Південна півкуля – це Аргентина, північ Австралії, частина Південної Африки. Все це – регіони найкращих в світі степових чорноземів та умов для організації сільського господарства. Це є найкращим свідченням того, що агрокультурні технології, народжені на землях Проукраїнської цивілізації, успішно розвиваються відповідно до імпульсів трансцендентного першоджерела і далеко не вичерпали свого прогресостимулючого потенціалу.
Що стосується «роботи» блоку архетипу «Україна», який транслює людству символи та концепції сонячної релігії Трійці, то потрібно зазначити, що в Аратті в III- II тисячоліттях до н.е. широко практикувався культ Трійці ( санскр.- Тримурті). Дажбог (Брахман), Велес (Вішну), Стрибог ( Шива) – божества арійсько-араттійського пантеону, які складали нерозривну єдність. Брахма (Дажбог) – це Абсолют, Творець всього сущого, володар Сонця, життєстворючої та життєдайної сили; Вішну (Велес) – це вічний принцип родючості матерії, бог землі, що народжує плоди від сонячного світла і дає людям добробут; Шива (Стрибог) – могутня сила, що сходить в матерію від Творця, духовний вітер, який супроводжує спочатку розвиток, а потім знищення світів після їх матеріального виснаження. Можна сказати, що це і вічне ритмічне дихання Святого Духу.
На благодатний грунт культу Трійці і впала суто арійська «сонячна релігія» – мітраїзм. Ми не маємо за мету аналізувати основну догматику і культ мітраїзму: на цю тему існує багато цікавих досліджень. Лише зазначимо, що «сонячний бог Мітра – це трансформований Вішну, володар життєдайної сили та творець земного життя. Разом з тим, він вшановувався аріями і як цар любові, дружби та гармонії («Мітра» санскритською мовою перекладається, як «друг»). І взагалі, Мітра, як світле божество, дуже наближений до Ісуса Христа. Вони і народилися в один день – 25 грудня за старим стилем.
Тому не випадково апостол Христа Андрій Первозваний в середині I ст.н.е. з’явився саме на берегах Борисфена (Дніпра). На землях Поднпров’я та Припонтиди розповсюдження християнства не зустрічало такого опору, як в Римській імперії. Близькість віровчення борисфенитів – нащадків Аратти, та релігії Христа дозволила апостолу Андрію вести в праукраїнських землях широку проповідницьку та місіонерську діяльність. Хрест, встановлений ним на Борисфенових кручах став символом народження нової – богоносної, нації. Тому на цих землях почалося інтенсивне спорудження храмів та християнських хрестів, обладнання молитовних місць. Йшли часи, на наші землі одна за одною накатувалися хвилі варварства та язичництва. Але християнські святині після чергового знищення знов відроджувалися. Вони жили в пам’яті народній і стали стрижнем цієї пам’яті. І так було аж до часів княжіння Ольги та Святослава, коли руси почали масово приймати християнство.
З офіційним прийняттям православ’я в 988-989 р.н.е. Русь-Україна увійшла в світ як повністю сформована нація – із своєю релігією, культурою, менталітетом, звичаєм, державою. Монголо-татарська навала обірвала «на підйомі» зліт однієї з самих духовних європейських націй середньовіччя.
До деяких цивілізованих народів історична доля ставилася прихильно і м’яко. Зокрема, не розхитували могутні хвилі навал демонізованих народів культуру, традиції, менталітет та психологію англійців, норвежців, шведів, люксембуржців, голландців, ісландців. З цієї точки зору українцям «не повезло». Але справа тут зовсім в іншому. Блок архетипу «Україна», що виступає в ролі Ангела-Хоронителя спокою інших націй, часто-густо змушував український народ чинити могутній опір темним силам прибулої людської стихії і в запеклій боротьбі лишати ці сили деструктивної енергії в ім’я процвітання всієї цивілізації європейського типу. Цивілізації, витоки якої треба шукати в Праукраїні – Аратті.
Після асиміляції деструктивних енергій із Сходу (монголо-татарське ярмо) український етнос мужньо прийняв на себе удар темних етнічних хвиль із Заходу. Мало хто знає, що тевтони-хрестоносці першої серйозної поразки зазнали не від руських дружинників Олександра Невського на Чудському озері, а від українців на чолі з Данилом Галицьким в 1237 році.
В XIV столітті українська нація після тривалого застою вступила в свою чергову пасіонарну фазу(етап піднесення) і почала швидко розповсюджуватися на Схід та Північ. Почала розповсюджуватися, щоб стати буфером між двома світами: мусульманським та християнським. Настають часи козаччини та гетьманщини.
Про Запорізьку Січ –окрема розмова. По великому рахунку, це була досить висококультурна християнська демократична держава. Вміли, безумовно, козаки і горілку пити, і гуляти, і бешкетувати. Але на відміну від російських пугачовців та разінців, вони не вбивали і не грабували своїх, православних. Крадіжка, здирництво, розпуста, приниження своїх в часи козаччини каралися дуже жорстоко. І каралися, як правило, писаним законом. Тому не випадково Козацька Україна створила для Європи принципово нову інформаційну технологію державотворення – писану Конституцію (1710). Ії автором, як відомо, був гетьман у вигнанні Пилип Орлик. І перше в світі національне (тобто перекладене на прийняту в країні мову) Євангеліє також з’явилося за часів козаччини. Це – широковідомий Пересопницький Новий Завіт, на якому теперішні Президенти України складають Присягу.
Національно-визвольний рух в українських землях в XVII та в XX століттях, участь українців у двох останніх світових війнах – все це також слід сприймати як «жертовні» та «охоронювальні» блоки архетипу «Україна».
Олюдненим символом України, на думку дослідників сакральної історії України (див., наприклад: Канигін Ю.М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства. – К.: Україна, 1996.), слід вважати Святу Варвару Великомученицю, мощі якої зберігаються у Володимирському Соборі в Києві.
Варвара – молода жінка чарівної краси та рідкого розуму, що жила в Стародавньому Римі. Її батько – язичник Діоскур, робив все, щоб улюблена донька жила в розкоші та без турбот. Але Варвара жадібно шукала шлях до Христа і жадала тільки Його любові. Що тільки не робив з нею рідний батько: і переконував, і вигадував різні лестощі, і погрожував, і знущався, і мучив. Вкінець, він був змушений відрубати їй голову. Але душа Варвари пішла до Бога такою ж, якою була все свідоме земне життя –вірною своєму небесному ідеалу, жадібною до віри, непохитною, впертою, сильною Духом, і в той же час – ніжною, мрійливою, відданою духу навчання Святій Істині.
Варвара Великомучениця для України – це не тільки християнська свята, і не тільки історична особа. Це – уособлення нашого менталітету, який виявляється в рисах національного характеру. Тут і впертість, і наївність, і бажання похвалитися своїми вистражданими внутрішніми здобутками, і непохитність, і вірність обраній релігії, і ніжність, і співучість. І всі ці, притаманні нам на індивідуальному і колективному рівні, риси національного характеру, потрібно сприймати, як роботу архетипу «Україна», який об’єднує в собі основи сонячної релігії Трійці, жіночий –родючий та зберігаючий, початок, і тенденцію до постійного творення нової букви (символу) і інформації, виходячи з наявних в той чи інший період часу можливостей. Не враховувати архетипічні риси нашої ментальності сьогодні, в складних умовах перманентного державотворення та пошуків власної моделі розвитку – це шлях в безодню. Це – зречення власного сакрального коріння. Це – зречення Творця. Це – зречення власного майбутнього.
Підсвідомо ми відчуваємо магічну силу архетипу «Україна». «Роксолана», «Берегиня», «Оранта» – ці глибоко національні образи, все частіше з’являються в нашій літературі, кіномистецтві, архітектурі, і навіть в назвах підприємств, організацій, мистецьких об’єднань, творчих спілок. Це дещо заспокоює кожного свідомого українця і додає йому впевненості в світлому майбутньому великої богоносної нації, до якої він належить.