Світоглядні коди в структурі тексту Біблії

О. С. Кирилюк

Змальовані вище універсалії культури, які певним чином структурують текст Біблії, доповнюються номенклатурою її специфічних понять, в основі яких лежать відповідні світоглядні коди. «Словник біблійного богослов’я» докладно розглядає ці поняття, і ми викладемо їх в алфавітному порядку з метою виявлення в їх основі КГП та конкретних світоглядних кодів. Оскільки у остаточному підсумку всі поняття концентруються довкола базисної універсальної формули «життя – смерть – безсмертя», експлікуючи та конкретизуючи її, то досить важно виділити певні коди у окремі рубрики. Можна говорити лише про переважання того чи іншого значення терміну (наприклад, агресивного або аліментарного, хоча і це не завжди легко виконати, наприклад, по відношенню до поняття «жертвоприношення»). Тому у першому розділі цього параграфу, де розглядатимуться поняття аліментарної спрямованості, у дужках будуть виділятися КГП та універсально-культурні коди, що контамінують з головним для даної рубрики аліментарним кодом. У наступних параграфах задля того, щоб не переобтяжувати текст додатковими зауваженнями у дужках та зверненням уваги читача на відповідні КГП-значення через виділення їх курсивами, ця робота по виявленню додаткової, системної КГП-структурованості біблійних термінів покладається на самого читача, якому, сподіваюсь, після ознайомлення з першим розділом, це вже не дуже важко буде зробити.

4.1. Аліментарний код.

Агнець Божий. Явно пов’язаний із скотарською культурою народів, де створювався текст Біблії. Це – образ тварини, що не тільки допомагала людям виживати (безсмертя) в умовах обмежених можливостей харчування (табуювання аліментарності), але й досягати відносного добробуту (вітальна КГП). Христос, як Жертва за людей, теж «справжній Агнець». У тому, що Ісусу не перебили, як іншим засудженим разом з ним до страти, гомілки, євангелісти вбачають здійснення обрядового дійства за участю Пасхального Агнця (ритуальний рівень агресивності).

Бідні, злиденні. У Старому Заповіті розкривається духовне багатство Бога, а бідність вважається наслідком ліні та розпутства, хоча сіромахам приділяється належна увага. У Новому Заповіті Христос постає як Месія бідних. Євангеліст Матвій пише, що «Блаженні (тобто благословенні, щасливі) вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт., 5:3), тому що душа їхня відвернута від земних благ (безсмертя contra земна вітальність). Матеріальна власність – це лише частина того, чого мають зректися учні Христа (табуювання трансформованої аліментарності). Злидні необхідно терпляче переносити, а християнин повинен творити християнське служіння бідним.

Багатство. Заради Царства Божого варто пожертвувати усім своїм майном (табуювання трансформованої аліментарності). Проте Бог збагачує своїх обраних, а багатство є знаком Божої щедрості та одним з елементів життєвої повноти (вітальність). Одначе лише Бог дійсно збагачує нас – своїм Словом (інформаційність), у той час як мирське багатство оманливе та небезпечне (інформаційне кодування мортально-агресивного мотиву). Справжнє багатство – це не те, яким володіють, а те, яке віддають.

Вино. Поряд із пшеницею та єлеєм входило до складу повсякденної їжі в Святій Землі. Воно «веселить серце» людини, через що входить до складу євхаристичної вечері, месіанської трапези (іммортальність), на якій віруючий бере радість із самого головного джерела, із любові Христової (еротичний код). У помірних обсягах вино застосовують у жертвоприношеннях (агресивно-аліментарна контамінація) та дарах. Проте вино має і погані якості. При його непомірному вживанні люди забувають про Бога (інформаційний код). Символіка вина – це все те, що приносить радість, любов, земні радощі, включно із нездоровими мотивами (еротичний код та КГП «життя»). В есхатологічному контексті (мортальний мотив) вино тлумачиться інакше. Саме вина лишає Господь той народ, що зневажив Його, залишаючи цьому народові лише «чашу гніву» (агресивний код). «Нове вино» – це месіанський символ, оскільки воно розриває «старі міхи», бо є «Новим Законом» (вітальна універсалія та іммортальна перспектива земного життя). «Шлюбне вино» – це дар любові (еротичний код). Окрім того, вино – це те, у що перетворилася кров Господня (агресивний код), чим все своє життя живиться християнин ( КГП «життя»).

Виноградник-лоза. Деревина цієї рослини ні для чого не годиться, уся її цінність – у плодах. Саме в цьому контексті вживається в Біблії цей образ. Якщо людина приносить радість Богові, то вона – виноградник для Нього (інформаційний аспект генетиву як плодючості).

Вкушати. У звичайному смислі означає споживання їжі. Проте вміння розпізнавати, що можна «їсти» – це ознака мудрості (інформацій код). Солодкий досвід приєднання до небесних благ даний нам через гіркоту смерті (мортальна універсалія). Христос вкусив її, щоб ми не вкусили вічної смерті (аліментарне кодування табуюваної мортальності).

Вода. Джерело та сила життя (вітальна універсалія), без неї земля – пустеля, де люди приречені на голодну смерть (аліментарно кодована мортальність). Але є ще вода смерті, загибелі, повені (мортальна універсалія). Вода використовується у обрядовому очищенні. Як животворяща, так і страхітлива, вода завжди пов’язана із життям людей (вітальна універсалія). Вона фігурує у творінні Богом світу (генетивна універсалія), коли Він розділив верхні та нижчі води, зробивши так, щоб дощ забезпечував врожай. Водночас існують також і грізні, демонічні води моря (агресивно-мортальний мотив). Після всіх часів зіллються води на всіх, хто залишиться, щоб очистити серця (виживання = безсмертя). Новозаповітне тлумачення образу води пов’язане із хрещенням, коли занурення у води означає смерть віруючого, поховання разом із Христом та його воскресіння у Христі (контамінація мортальної та іммортальної універсалій на обрядово-ритуальному рівні світовідношення)

Дерево. Віддзеркалює землеробську культуру, але у Біблії знайшло тлумачення у дусі одкровення. Дерево вказує, де є вода, життя у пустелі (Іс., 41:19), воно – зримий образ життєвого начала, сили життя, яку Творець розлив у природі (Бут., 1:11) (вітальна універсалія). Кожної весни воно відроджується, сповіщаючи про повернення життя (Мт., 24:32). Навіть зрубане, воно пускає паростки (Іов, 14:7) (тріадічна формула «життя – смерть – воскресіння»). Плоди дерев – це пожива для людини. Саме воно ототожнюється з праведником та праведним народом. Проте є й погані дерева, яких спалюють: так буде і з грішниками (агресивно-мортальний мотив).

Символ дерева в Біблії запозичує звичайний образ месопотамської міфології, розміщуючи його як Дерево Життя, що дає безсмертя, в Раю (Бут., 2:9) (вітальна та іммортальна універсалії). Воно є також символом хибної мудрості, якою самоволь хотіла оволодіти людина, вкусив плода з нього (інформаційно-аліментарна контамінація з елементом агресивності – порушення припису). Через цей вчинок шлях до безсмертя їй тепер закритий (табуювання іммортальності). Але Бог відновлює доступ до вічного життя і в есхатології пророків Свята Земля знов постає як Рай, де чудесні дерева дають їжу та зціляють людей (Єзек., 47:12) (тріадічна формула «життя – смерть – воскресіння»).

У Новому Заповіті Христос обіцяє тим, хто буде з Ним, вкусити від Дерева Життя в Раю (аліментарне кодування іммотальності). Космологічний аспект Світового Дерева не увійшов до Біблії, проте він є у багатьох міфологіях Близького Сходу. Натомість у Біблії є образ «дерев» людського царства, котрі виростають (генетив) на пихатості і тому такі дерева буде зрубано (агресивність). Але Царство Боже, що виростає з зернятка гірчиці, саме стає деревом (генетив). Крім того, дерево стає знаком прокляття, коли воно служить засобом катування (агресивність), адже страчений через повішання на дереві проклятий Богом (Втор., 21:22). Але дерево хреста з дерева прокляття стає деревом життя (тріадічна формула «життя – смерть – воскресіння»). У латинському та православному обрядах та літургії говориться про велич цього дерева-хреста, яке прийшло на зміну безплідним деревам, котрі були «оголені».

Євхаристія (Подяка). Таїнство євхаристії полягає в обрядовому вкушанні їжі. Христос присвятив Самого Себе Богу, через свою смерть надав їжі вічну цінність. З давніх часів у семітському світі людина визначала за їжею священне значення, знак доброти Божої, що дарує життя та благо взагалі (КГП «життя»). Сама трапеза теж має священне значення, бо встановлює між людьми та Богом тісний зв’язок (інформаційний код). Їжа в цьому обряді свідчить, що Бог дає життя своєму народові (вітальність). Манна небесна, перепели, вода зі скелі – все це підтверджує таку думку. Прообрази ці виконуються у Христі, який є «хлібом життя», спочатку словом, а потім плоттю та кров’ю своєю Він сповіщає та відкриває вічне життя (агресивно-аліментарне кодування іммортальності). Таємна вечеря є останньою підготовкою до месіанського часу, а хліб та вино стають тут знаменням нової реальності. Слова, що промовляються над їжею, дають надію на майбутнє, і саме на цій вечері провіщується спокута, смерть Христа, бо Він «кров проллє за нас» (інформаційний аспект агресивної мортальності та іммортальності). Вкушання Жертви означає залучення до усього багатства, що Вона його має. Пробуючи Його тіло та випиваючи Його кров, віруючі стають причетним до Його жертви. Євхаристія – це не тільки таємниця жертви Христової, вона також означає таємницю Любові та поєднання у тілі Христовому (інформаційний, агресивний та еротичний коди).

Через євхаристію віруючий реально залучається до нового світу, до вічно живого Бога (іммортальність). Пасхальний ритуал та Вихід, про який вона нагадує, є ритуалом переходу від єгипетського рабства до свободи Землі Обітованої (тріадична формула «життя – смерть—оновлене життя»). Євхаристичне тіло та кров – це не тільки символічна згадка про минулі події (агресивний та інформаційний коди). Вона – справжня реальність, що дає блага вже тут. Їжа, що її вкусили в євхаристичному образі, стає насправді «хлібом янгольским», їжею нової ери.

Єлей, дар Божий – один з продуктів харчування, наявність якого є свідченням про Спасіння. Він є не тільки їжею, а й запашним маслом з маслин, якого застосовують при жертвоприношенні як свідчення догоди Богові (універсалія безсмертя в агресивному та інформаційному кодуванні).

Жертвоприношення. Розглядається в символічному плані як жертва Христа, який є спокутою за всі гріхи людства. Воно мало різновиди – всеспалення, умилостивлення, свята трапеза (агресивний код).

Жнива. В очах землероба є свідченням плодів його праці, можливості забезпечити себе їжею на цілий рік. Радість жниварів виливається у дяку Богові (інформаційний код). Проте тут не треба цілком обертатися до землі. Правило, за яким через сім років землі треба давати відпочинку, говорить про те, що всім землеробам треба віддатися на милість Господа (табуювання аліментарності). Вони не повинні сподіватися на свої житниці, які можуть бути і сповненими, а знати, що Бог коли-небудь прийде, як Жнивар, за їх душами (інформаційне кодування мортальності та безсмертя). Жнива та сівба у символічному плані втілюються у твердження: що людина посіє, то вона і пожне (вітальна категорія). Жнива мають також символічне значення жнив Ягве. У образі Жниваря Бог буде зрізати колосся, одначе до Суду всі, і зерна, і висівки, будуть перебувати разом (агресивно-мортальний момент КГП безсмертя в інформаційному кодуванні Суду як прийняття рішення на підставі знання).

Збір винограду. Як і жнива, є джерелом радощів (життя). Свято жнив стало святом Кущів, яке немає нічого спільного із вакхічними обрядами. Водночас цей збір розглядається і як кара Господня, подібна до зрізання колосся (агресивне кодування мортальності).

Земля. У Новому Заповіті пов’язана із смислом «людина» у її природному стані. В Біблії обґрунтовується заборона вживання крові у їжу, проте культове вживання її – це запорука зв’язку народу та Ягве, сподівання на Нього як на життя та безсмертя (табуювання аліментарності та культивування її в межах інформаційно кодованих вітальної та іммортальної універсалій).

Їжа. Подібно до всіх живих істоти, людина, щоб жити, повинна харчуватися (вітальність). Ця залежність людини від світу є ознакою її нездібності. Але в ній є заклик живитися Богом, який один може дати справжнє насичення (контамінація аліментарності та інформаційності). Людина повинна збагнути, що її справжньою їжею є воля Отця. Бог піклується про живлення своїх тварей (Бут., 1:29), але людина годується від плодів рук своїх (Бут., 5:19). Внаслідок залежності від їжі людині загрожує небезпека обжерливості та експлуатації бідних. Треба мати повну рівновагу у ставленні до їжі, хоча їжа, питво та насолода від праці є найважливішими умовами людського щастя (Еккл., 2:24; 3:13). Стриманість в їжі заповідається так: краще блюдо зелені і з ним – любов, ніж відгодований бик і з ним – ненависть (Притч., 15:17) (табуювання аліментарності, контамінація еротичного та агресивного кодів з аліментарним). Золоте євангельське правило полягало у тому, щоб у турботах про їжу та питво покладатися на Провидіння (Мт., 6: 25-33). Для підтримання знання про те, що людина годується з рук Божих, існували жертвоприношення та харчові заборони. Трапези з великою кількістю їжі відбувалися вже після того, як приносилися жертви (контамінація табуйованої та культивованої аліментарності з інформаційно-агресивним комплексом).

Водночас поняття їжі має і переносний смисл. Бог годує дітей Своїх словом, духовною їжею з Христом (1 Кор., 10) (інформаційний код). Бог – це їжа для Його дітей, а людина – це дитина Божа (генетив) і вона не може обійтися без їжі. «Заколи та їж!» – говорить апостолові Петру голос з неба (Діян.. 10:13). Для християн немає вже тварин чистих та нечистих, вони не пригнічені речовим началом світу (Гал. 4:3), належачи до Христа, як Христос – до Бога, і все, щоб вони не їли та не пили, є Його благодіянням.

Христос постився сорок днів не для показу презирства до їжі, а щоб продемонструвати, що Його їжа – це воля Отця (табуювання аліментарності). Він їсть, як і всі люди, із Своїми учнями, приймає запрошення на трапези, примножує хліби. Але Він доводить, що істинна їжа – це їжа нетлінна (іммортальність). Тому Він пропонує людям Своє тіло як істинну їжу. Євхаристія, за якою тіло Христове стає їжею, коли хліб перетворюється у Його тіло, дає можливість християнину годуватися за будь-яких обставин Ісусом Христом, Його ділами, словами, життям (аліментарне кодування вітально-іммортального блоку та аліментарно-інформаційна контамінація).

Манна. Цю їжу Господь дав Своєму народові у той час, коли той мандрував пустелею. Важливо не буквальне, а символічне її значення як чудесного дару: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить з вуст Божих» (Мт.,4:4). Дійсна манна – це не їжа, а Христос, що насправді рятує від смерті (аліментарно-інформаційне кодування іммортальності).

Начатки (первини). Закон твердить, що кращі перші плоди треба залишати для жертвоприношення Богові. Для цього використовують «перші плоди землі», котрі освячують весь врожай. Христос – теж «первісток», а Його жертва – це воскресіння з начатків (агресивне кодування іммортальності).

Паска. На юдейську Паску збиралися, щоб вкусити Пасхального агнця, згадували Вихід, що спас євреїв від єгипетського рабства. Нова Паска об’єднує учнів Господа та вірних Його у причетності до Нього, Агнця Божого, Його смерті та воскресінню. Ізраїльська Паска – це свято, коли в жертву Ягве приносилися молоді тварини. Потім із Паскою злилося весняне свято опресноків. Християнська Паска – це воскресіння Господнє, котра щорічно святкується як звільнення від гріху. Естахотологічна Паска – це завершення смерті та воскресіння християн (конкретизація базисної тріадичної формули як «життя – загроза йому у полоні – порятунок» або «життя – смерть на хресті – воскресіння»).

Піст. Полягає в утриманні від всякої їжі, пиття та статевих зв’язків, виступаючи як засіб аскетичного очищення (табуювання аліментарності та еротичності).

Плід. Це все, що створено людиною. Людина має обов’язок «приносити плоди», вона й пожинає плоди своєї діяльності. Бог вимагає плодів від Свого винограднику, а безплідна смоківниця даремно займає місце (генетивна універсалія та її антипод).

Праця. Біблія показує істинний смисл праці, котра не є наслідком гріхопадіння, а відповідає волі Господа. Проте в праці треба піклуватися не про тлінну, а про вічну їжу (іммортальність).

Сіяти, сівба. Є не тільки трудовим, але й Божественним дійством. Хоча посів і благословляється Богом, сівба – це доля людини. У переносному смислі сівба є словом Божим (інформаційний код).

Хліб. Є даром Божим. Для людини він – джерело сил (Пс., 103:14). Водночас він знаменує собою всі дари Божі. У повсякденному житті, коли людині здається, що Бог залишив її, вона їсть «хліб сліз». Християнський обряд «переломлення хлібів» у євхаристії твориться на благо всіх. Євангельське сказання про примноження хлібів є закликом до смиренності та надії. Хліб символізує також слово Боже, разом з цим – і Його тіло, віддане у жертву за людей (інформаційне та агресивне кодування).

Христос. Він – «хліб життя». Він каже, що той, хто до Нього приходить, не голодує, а той, хто вірує, ніколи не прагнутиме. Хлібом Божим є той, Хто сходить до нас з неба і дає життя світові (генетивна та вітальна універсалії). Учні казали Христу: «Дай нам, Господи, хліба такого назавжди!» (Ів., 6: 22-35).

З наведеного матеріалу видно, що аліментарне кодування КГП, яке знайшло втілення в системі біблійних понять, підкорене загальному контексту вчення про Спасіння, що його обіцяно обраному народові або дароване Богом усьому людству через Сина Свого. Тому всі побутові значення термінів, пов’язаних з їжею, працею по її здобуттю та табуюванню цієї функції у пості та приписах-заборонах, суцільно підпорядковується релігійному розумінню всієї загальної світоглядної формули. Логічно припустити, що саме такі смисли будуть мати також і поняття, в основі яких лежать елементи еротичного, агресивного та інформаційного кодування, до розгляду яких переходимо.

4.2. Еротичний код. Як зазначається у статті «Словника…» «Стать» (Стлб. 829-834), у Біблії термін «сексуальність» взагалі не згадується. Старий Заповіт відмінність статей розуміє у зв’язку з тим, що людину було створено «за образом та подобою Божою». В цьому знайшов прояв творчої плодоносності Творця. Вважається, що ці відмінності визначені тим, що людини необхідно жити у спільноті (Бут, 2:18). В ідеальному райському оточенні зустріч двох статей була простою: обидва були голі та не стидалися цього. Але гріх ввів у ці відносини відчуження та страх і віднині вони стають двозначними, хоча і залишаються позитивними у своїй основі. У ці відносини вводиться розділення, тобто гріх. Замість радощів перед відмінністю іншого з’являється бажання егоїстичного володіння (Бут., 3:16). Сексуальний потяг затьмарено і замість прагнення до іншого бачимо звернення на самого себе, замкнення на собі.

Біблія не виказує сумніву у важливому значенні статевих відносин в шлюбі, цінність якого показана не тільки в «Пісні пісень», але й в інших місцях. «Втішайся дружиною юності своєї» – говорить Біблія (Притч.,5:18; Єзек., 24:15; Сир, 26:16; Еккл., 9:9). Людина хоче від Бога, оскільки Він є таким, нащадків. Чоловік та дружина – це єдина плоть. Апостол Павло, якого вважають аскетом, навіть дає поради подружжям та закликає до природного шляху в шлюбних відносинах. Не ухиляйтеся один від одного, – говорить він, хіба що для посту або молитви, а потім знову будьте разом (1 Кор, 7:5; 1 Тим., 4:3; 5:14).

В аскетизмі Ісуса Христа не було ворожого ставлення до жінки, хоча Він не жив, як єврейський рабин, одруженим. Проте в Біблії зустрічаємо й досить різкі висловлювання, коли говориться про оскоплення самого себе заради Царства Небесного, про умову, коли, щоб стати учнем Христа, необхідно залишити жінку свою (Лк., 14:26). Таке ставлення до статевих відносин можна зрозуміти лише у світлі нової реальності, що її відкриває Христос. До старого протиставлення «чоловік – жінка» додається протиставлення «заміжня – одружений» (у дівоцтві). Не буде помилкою вважати, що чоловік та жінка можуть знайти своє статеве спілкування тільки через шлюбний союз. Відношення «Я» і «Ти» можливе також і у вигляді відмови від статевих зв’язків.

Ізраїль звеличує стать навіть до божественного рівня. В його релігії зустрічається Богині-матері та Боги-Батьки, які статево спілкуються між собою та з людьми. Так звана «священна проституція» освячувала їх відносини. В Ізраїлі знали Ваалів та Астарт, кийки, встромлені в землю на знак союзу неба та землі. Створивши «Золотого тільця», символ чоловічої сили, Ізраїль навіть вступав у відносини з цими богами. Боротьба з подібними неістинними релігіями завершилася перемогою ягвізму, навіть коли ще зустрічалися вказівки на наявність священної проституції всупереч її забороні (3 Царст., 14:24; 15:12; 22:47; 4 Царст., 23:7; Ос., 4:4).

Навіть коли Ізраїль вже звільнився від поганства, у нього залишився зв’язок між статевим та священним. Але справа тепер полягала не в тому, щоб наслідувати статевому життю божеств, а в тому, щоб через слово сприйняти їх творчу силу. Перші наслідки проявилися у вживанні цієї статевої символіки (батьківської або подружньої) для висловлювання відносин Ізраїлю із своїм Богом. Сюди ж відноситься і обрізання як означення святого союзу з Ягве.

Інший аспект цих стосунків торкнувся обрядів, у яких сакралізація статі відбувалася у вигляді розподілу проявів статі на чисті та нечисті. Місячні, полюція, пологи (Лев., 5: 1-17; 19-30) роблять людину нечистою. Після статевого зв’язку деякий час не можна правити культ, якщо це священик, або брати участь у ньому, якщо це віруючий.

Всі ці заборони із виникненням християнства зникли, вірніше, вони перейшли до нового розуміння святості. Невіруючий чоловік освячується віруючою дружиною не внаслідок їх статевого зв’язку. Статева символіка транспонується на Христа та Церков: «Любіть дружин своїх, як Христос полюбив Церков» (Еф., 5:25). Єдність чоловіка з його жінкою як «єдиної плоті» переноситься на віруючого та Бога. Жінка, що сидить на звірі – блудниця, а істинно вірна йде за Агнцем, бо вони обидва – у дівоцтві.

Статева моральність виступає предметом багатьох приписів у Старому Заповіті, що визначалося сакралізацією статевого життя, про що вже згадувалося. Крім того, у цьому знайшла прояв захисна реакція проти порочного світу, який часто приховував любовну пристрасть релігійними формами. Біблія перераховує ті порушення норм у статевих відносинах, які безперечно забороняються. При цьому засудження священної проституції не виключає досить терпимого ставлення до неї (Бут., 38: 15-29; Суд, 16:1).

У регулюванні статевого життя апостол Павло вже може не спиратися на Закон та, не боячись сказати, що йому все дозволено (1 Кор, 6:12), він твердить, що той, хто живе з блудницею, сам тілом стає нею. Христос та Його учні знаменували новій підхід до статевого життя, яке поступово виключається з області священного.

Понятійне оформлення репродуктивної функції людини та її світоглядного відбитку у вигляді еротичного коду культури в Біблії включає, серед інших, такі основні терміни.

Безпліддя. Підкреслює цінність дітонародження, яке, відповідаючи заклику Творця, дає можливість нащадкам Авраама стати, у відповідності до обітування, багаточисельними. Саме безпліддя розцінюється як зло, страждання та смерть. Безплідність – це кара Господня, котрою караються грішники. До того ж це – велика ганьба, оскільки богообраний народ повинен плодитися. Причетність безпліддя до смерті примушує боротися з ним як Бога, так і людей. Зокрема, Рахиль та Сарра вдаються до хитрощів, народжуючи дітей від своїх чоловіків через найманок. Надаючи безплідним жінкам можливість зачати, Господь показує, що спадкоємці Його обітування народжують не за природними законами.

Безшлюбність. Таке ж негативне щодо подружнього життя значення поняття не виключає його належності до групи еротично кодованих понять, оскільки зміст його розкривається через поняття «дівочості», «жінки», «статевого життя» тощо.

Благоутробність. Його зміст розкривається через поняття жалю, людинолюбства, почуття жінок до своїх дітей тощо. Благодать, дитина, любов, матір, милосердя, прощення, втіха – ось цей комплекс значень, що розкриває не тільки сутність ставлення матері до своїх дітей, але й Бога – до своїх створінь, у почутті Його неосяжної та безмежної благодійної любові.

Дівоцтво. До шлюбу дівоцтво постає як велика цінність. Воно цінувалося багатьма народами, що називали своїх богинь «дівами», підкреслюючи їх квітучу життєздатність, молодість, незайманість. Святі отці могли брати собі у дружини тільки незайманих дівчаток через необхідність дотримання особливої ритуальної чистоти у сфері статевого життя. Символ дівоцтва – право зватися «Матір’ю народу» (Юдіфь).

З пришестям Христа Діва Ізраїлева зветься вже Церквою, вона – Наречена Христова. Парадоксальність цього полягає у тому, що це шлюб, де існує дівоцтво. Діва Марія – єдина діва Нового Заповіту. Вона прийняла на себе те, що вважається принизливим – відсутність дітей, але це стало для неї благословенням. Дівоцтво Божої Матері має есхатологічний смисл, бо воно свідчить про вторгнення Нового Заповіту в історію. Значення християнського дівоцтва розкрив Ісус Христос, Котрий, як і Іван Хреститель та Діва Марія, через дівоцтво віддали себе Господу. Дівоцтво вище за шлюб, тому що воно є повною віддачею Господу. Одружена людина має розділене серце, дівоцтво ж веде до того, що людина має серце неподільне як свідчення оскоплення для «Царства Небесного» (Мт., 19:12).

Дитина, немовля. Ізраїль, як і всі Божі народи, бачить у народженні чад знак Божого благословення, бо діти – це «вінець старих». У Біблії особливо підкреслюється важливість виховання дітей. Коли Ізраїль був юним, Бог проявляє до нього піклування як до малої дитини, що потребує турботливого нагляду. Саме через дитячі вуста Бог влаштовує собі хвалу. Довірлива віддача себе Богові знаходить вияв у образі немовлятка, що засинає на грудях своєї матері. Бог обирає дітей для того, щоб вони першими прийняли Його одкровення та стали Його вісниками.

Жінка. Людину було створено чоловіком та жінкою, але гріх перекрутив їх рівність і підкорив жінку чоловікові. Якщо внаслідок гріху жінка не може подовжувати життя інакше, як у стражданні, то вона все ж таки торжествує над смертю, забезпечуючи неперервність людського роду. Чоловік настільки поважає її, що вимагає вірності у шлюбі, сам не дотримуючись цього. Жінка завершує себе як дружина та мати, але притаманну їм досконалість вона може досягти і через дівоцтво. Хто знайшов мудру дружину – знайшов благо (Притч., 18:23). Вона – відрада чоловікові. Проте чоловік побоюється її нерозсудливості, хитрощів, схильності до перелюбства, хоча сам він припускає за можливе вступати у зв’язок з іншими жінками, окрім жінки «юності своєї» (Притч., 5:15-20).

У той же час жінка – це символ премудрості Божої, в ній знаходить прояв Його сила. Говорячи про зорю покути, Біблія каже, що Господу було завгодно народитися від жінки. У Святої Марії, Діві та Матері, поєдналися прагнення до подовження життя та дівоцтво. В ній втілився ідеал жінки, бо вона народила «Начальника життя» (Діян., 3:15). На найглибшому рівні відношення жінки та чоловіка мають підставу у відносинах Христа та Церкви.

Залишок. Бог, пообіцявши Аврааму багаточисельне потомство, хоче, щоб всі з нього врятувалися. Проте війни, полон, випробування зменшують населення. Залишок від нього – це та частина людей, від яких піде не тільки Ізраїль, але й всі народи. Тому в історичному смислі «залишок» – це та частина людської громади, що врятувалася в бідах, а в релігійному («вірний залишок») – це ті люди, що складають всередині народу його релігійну частину.

Любов. Слово «любов» означає багато явищ, плотських та духовних, емоційних та інтелектуальних, серйозних та легковажних, творчих та руйнівних. Любити можна річ, товариша по роботі, тварину, батьків, дітей, жінку, дружину тощо. Біблійна людина знала все це за власним досвідом. Про почуття такого роду йдеться у багатьох місцях Біблії. У Книзі Буття говориться про те, що взяв чоловік жінку і сказав, що буде вона йому дружиною. Оголеності вони тоді не стидалися, тобто про плотську любов тут не можна казати (Бут., 2:23). Потім ці почуття часто набували гріховного забарвлення, але в цілому були сповнені глибини та щирості. В Біблії долається звичайний зв’язок любові з еротичними функціями і вона підноситься до вершин духовності. «Бог є любов», «любить одне одного» – перш, ніж піднестися до таких високих рівнів, людина мала очистити своє вузьке уявлення про любов, щоб сприйняти таємницю любові Божої, явлену смертю Христа.

Якщо Бог любить людей, то як вони можуть відповідати на це? Такі тривожні релігійні шукання мають одну відповідь: Бог готовий почати діалог любові з людиною. Любов до Бога перевіряється, коли Аврааму наказано принести в жертву свого сина. Досконала любов відкривається в Ісусі. Вже самим існуванням Своїм Він є одкровенням любові. Проте для прийняття любові Божої недостатньо «свідомості по плоті», необхідним є дар Божий, що створює нове серце. Ніхто не може відлучити людину від любові Бога. Через любов християнин залучається до таємниці Бога, бо Він не відразу відкриває її.

Старий Заповіт говорив: «Люби ближчого свого», тобто проповідував братську любов. Новий Заповіт до цього типу любові додає ще любов до Бога. В очікуванні другого пришестя любов буде основною вимогою, за якою будуть судимі (Мт, 25:31-48). Таким є заповіт Христа: «Любіть один одного! Як Я вас полюбив…» (Ів., 13:34). Любов Божа є безкорисливою любов’ю Отця, що віддав за людей Свого Сина без будь-якої заслуги з їхнього боку. Ця любов – всесвітня, бо не знає ніяких перешкод – ні расових, ні соціальних. Її закон – це безграничне прощення. У шлюбі вона знаходить прояв у повній віддачі себе за зразком жертви Христа (Єф., 5:23-32). Любов’ю створюється Церков, любов є спілкуванням і саме через неї впізнають учнів Бога, котрі люблять один одного братською любов’ю.

Торкаючись цієї теми, не можна не звернутися до величного гімну любові, що його доніс до нас апостол Павло. «Любов над усе!» – переказує він. «Коли я говорю мовами людськими та ангольськими, а любові не маю, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. Коли маю дара пророкувати і знаю усі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! А тепер залишаються віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними – любов! (1 Кор., 13: 1-2; 4-8; 13).

Яким би суперечливим не було тлумачення богословами «Пісні пісень Соломона», в який бачать і алегоричний вислів любові людей до Бога та Бога – до людей, або гріховно забарвлене звеличування плотського кохання, вона, безумовно, є видатним зразком ліричної поезії стародавнього Близького Сходу. Мова йде тут перш за все про глибину замилування двох коханих людей один одним, про міцність їх почуттів, без яких любов як Любов не була б проявлена у всій своїй повноті та силі, якої не можуть згасити навіть «великі води».

Матір. Матір дає життя і тому посідає почесне місце як в умовах звичайного людського існування, так і в історії Спасіння. Ту, хто дає життя, слід любити. В Біблії міститься заклик до чадороддя. Назвавши Єву своєю жінкою, Адам покликав її стати матір’ю всіх, хто житиме. Заклик до народження дітей ні в чому не зупиняє жінок. Сарра вдалася до хитрощів, наказавши чоловікові «увійти» у черево прислужниці. Дочки Лота, напоївши батька вином, переспали з ним, допустивши інцест (Бут., 16:1; 19:30-38). Рахиль вдалася до загроз, аби Яків «дав їй дітей», на що той відповів, що «він – не Бог». Дійсно, лише Бог вкладає у жінку бажання стати матір’ю і лише Він може перемогти її безплідність.

Ставши матір’ю, жінка радіє. Цим вона викликає у чоловіка прив’язаність до неї. Проте у материнстві є більш глибокий зміст, що виходить за межі перебування біля сімейного осередку. Христос засуджує невиконання обов’язків щодо матері, одначе обіцяє у сто разів більше тому, хто залишить мати свою заради Нього (Мт., 10:37). У переносному значенні матір’ю народів є Церков, а повнота життя, що втілена в Собі Богом, дозволяє Ізраїлю звати Його Отцем та Матір’ю. Жінка теж бере участь в історії Спасіння, даючи Христу повноту Його тіла. Цінність має і материнство дружини, що терпить муки та радість творіння, яка є образом всіх матерів, від Єви до Церкви.

Отець. Біблія твердить, що Бог по суті є Отцем. Виходячи з досвіду земного життя, де родинна роль батька дозволяє проявити владу та виконати своє призначення, Старий Заповіт розкриває значення Бога як владного Отця. В Біблії відрізняються батьки по плоті, про яких розповідається як про хазяїв та господарів, праотців роду з багаточисельними нащадками, та отці по духу, що подолали примат роду та йдуть від нації до Всесвіту у виконанні цієї ролі.

Поступове одухотворення ідеї батьківського піклування зробило можливим одкровення про Бога та Його отецьку функцію. У доконвічному акті цієї Своєї функції Бог народжує Собі рівного, вказуючи через це на Себе як на Отця. Протягом Свого земного життя син Божий Сам говорить: «Отче мій», підкоряючись Йому. Після воскресіння Христа Церков, говорячи «Отче наш», висловлює надію на те, що вона буде відчувати від Отця таку ж саму любов, яку Він мав до Свого Сина.

Перелюбство. Воно засуджується вже у пророцтвах, але лише Христос дав одкровення про неодмінну вірність подружжя, де вірність дружини символізує вірність народу перед Богом. Старий Заповіт прямо говорить про смертну кару для тих, хто ляже із заміжньою жінкою. Вся 20-та глава «Левіта» сповнена вказівок про ведення статевого життя у межах введених Господом норм. Забороняється не тільки перелюбство, але й кровозмішення, статеві стосунки з «жінкою отця свого», з невісткою, тещею, сестрою або донькою своєї матері, жінкою брата тощо, а також гомосексуальні зв’язки та зв’язки із тваринами. Покаранням за всі ці гріхи є смерть та тортури. Якщо стане відомо, що хтось торкнувся жінки ближнього свого, то він повинен заплатити всемеро та віддати майно дому свого (Притч., 6:31). Водночас до полігамії (Втор., 21:15) або навіть до спілкування чоловіка з блудницями ставилися досить терпляче, за умов, що чоловік берегтиме любов до жінки «юності своєї» (Притч., 23:27).

Ісус Христос, що врятував у милості Своїй жінку, котра була «в перелюбстві», не виправдовує її гріха, але говорить тим, хто запитав, як з нею далі поводитися: «Хто з вас без гріха – хай перший в неї той каменем кине» (Ів., 3:7). Біблія вказує, що подружня любов є найвищою цінністю, тому що вона зв’язує чоловіка та дружину нерозривно та внутрішньо (Мт., 19:61; 5:28). Перелюбом є не тільки той, хто тілесно знає чужих жінок, а і той, хто перелюбствує у серці своєму і ще тільки подумки хоче не свою дружину. Любов, писав апостол Павло, то є виконання Закону (Рим., 13:9), завдяки неї зберігається святість шлюбу (Євр., 13:4).

Проституція. Як соціальне явище вона в Біблії засуджується. Проте в образі Марії Єгипетської віддзеркалився шлях, що вона його пройшла від перелюбства до благочестя. Залишивши свій дім, вона сходиться за платню та без неї із чоловіками. Та потім, коли якась невідома сила не допускає її до храму, вона, давши обітницю жити у чистоті, переходить Йордан та живе у пустелі. Перші сімнадцять років життя там її переслідують спогади про розгульне життя, але потім настає »велика тиша». Одяг її розлізся, живиться вона травами, а потім зовсім перестає відчувати потребу в їжі. До неї, неписьменної, сходить благодать знання Святих текстів. Ця Марія набуває надприродної здатності зависати у повітрі та помирає через 49 років.

Батьківський дім, Батьківщина. Усвідомлення поняття «землі батьків» є одним із важливих здобутків народного досвіду. Любов до земної Вітчизни завжди була обов’язком християнина, проте кожна людина за тією частиною землі, де вона мешкає, має бачити нову, небесну батьківщину, де їй жити вічно.

Подружжя, подружня пара. Це поняття розкривається в Біблії відносно людей, але їм є небесний прообраз. Син Божий – це подружній чоловік Нового Заповіту, а Церков – це наречена нового союзу. У Старому Заповіті через ці поняття розкриваються взаємини між Богом та обраним народом. Досвід Осії вказує на те, що навіть тоді, коли його жінка пішла до храму та зайнялася проституцією, він, кохаючи цю невірну, повернув її додому, очистив її і вона знов посіла біля домашнього осередку (Ос., 1:3). Через цей досвід пророк відкрив таємниці відносин між Богом та Ізраїлем, коли останній порушив союз з Ним. Божий гнів – це гнів подружнього чоловіка, котрий карає жінку, що заблудила та перемагає її блуд своєю любов’ю. Ізраїль через спадкоємця Осії Єремію відновлює символізм подружнього зв’язку Бога та Його народу, коли Його вірна любов перетворює зрадницю на непорочну наречену (Єр., 61:10; 62:4).

Шлюб. Соціально-інституціалізований прояв стосунків чоловіка та жінки стає в Біблії предметом допитливого інтересу. Творення світу завершується встановленням інституту шлюбу (Бут., 2). Статеве начало знаходить сенс у єднанні у плоті двох істот, яких Бог закликає допомагати одна одній у взаємній любові. За первинній цілісності це начало вільно від сорому (Бут., 2:25), але гріхопадіння дає привід для бентеження. Дітонародження – це мета статевого начала, яке було добрим, як і все творіння, поки людський рід не розбещився гріхом.

У народі Божому чадороддя розглядається як основна цінність, хоча інколи любов і шлюб розходилися. Батьки одружували дітей своїх без їхньої згоди, натомість ті одружувалися без батьківського благословення, за взаємним потягом. У Старому Заповіті ми знаходимо зворушливі приклади подружньої вірності, а «Пісня Пісень», навіть якщо її тлумачити алегорично, в основі зображення любові між Богом та Його народом, має все ж таки людську любов. Між народом та Богом, що обрав його, існує шлюбний союз. Їх відносини ґрунтуються на любові та вірності. Згідно Біблії, шлюб між юнаком та дівчиною є символом месіанського шлюбу між Ягве та Ізраїлем.

Із шлюбом пов’язане також питання про його форму – полігамію чи моногамію. Піклування про створення багаточисельного роду вело до багатоженства. У Біблії постійно зустрічаються приклади, коли чоловіки мають двох дружин або народжують собі дітей від рабинь. Царі створюють гареми, де любов вже стає неможливою. Одначе зустрічаються тут і приклади вірності у шлюбі. Книга Мудростей сповіщає і про радощі, і про труднощі одношлюбності.

В тих же звичаях було відсилання безплідної жінки, що говорить про велике значення, що його надавали дітонародженню. Жінка, котра спокусилася на зв’язок з стороннім чоловіком, каралася смертю. Новий Заповіт підтвердив думку про неможливість розриву шлюбу, оскільки він – від Бога. Адже сам Бог єднає у шлюбі чоловіка та жінку, даючи їхньому вільному обранню таке висвітлення, якого вони самі і не осягають. Перед Богом чоловік та жінка – єдина плоть, тому усунення жінки неможливе. Ісус не обмежується тим, що знову зводить шлюбне встановлення до першопочаткової досконалості, котра була затьмарена гріхом. Він дає шлюбові нову підставу, Сам стаючи Нареченим Церкви, укладаючи новий союз – заповіт у Своїй крові (Мт., 26:28). Від того і християнин, який після хрещення стає «Храмом святого Духу», повинен ставитися до шлюбу як до таїнства, переживаючи його у всій повноті його проявів. Біблія твердить, що «не добре людині бути одній» (Бут., 2:18). Одначе є люди, котрі задля Царства Небесного вдаються до оскоплення. Це – парадокс християнської цнотливості.

Між ухваленням чадороддя у Старому Заповіті з метою подовження існування народу Божого та парусією, коли шлюб буде скасовано («Бо в воскресінні ні женяться, ані заміж виходять, але як Янголи ті на небі» – Мт., 22:30) у Церкві існуватиме два образу життя – шлюбний, освячений таємницею Христа та безшлюбний, який апостол Павло називає найкращим.

Таким чином, набір понять, які входять до кола «еротичного коду» культури, спираючись на земний досвід у відносинах між чоловіком та жінкою, батьками та дітьми у термінах подружнього життя, шлюбного та позашлюбного кохання та родинних стосунків, відтворює складну систему відносин Бога та людини як зв’язок, в основі якого лежить Любов Бога до людей та людей – до Бога. Є в Біблії і вказівки «прикладного змісту», такі, що відбили досвід переходу від невпорядкованих сексуальних дій за звичаями поганських часів до соціально регламентованих статевих зв’язків. Проте біблійне одкровення підносить «статеву» тему на нову височину, трансформує її у інший за його суттєвим змістом спосіб реалізації однієї з базисних життєвих функцій людини, розкриваючи її перш за все як такі особливі типи людського світорозуміння та світовідношення, в основі яких лежить велич справжньої, божественної любові.

4.3. Агресивний код. Біблійне оповідання не обминуло і такий важливий момент людського буття, як агресивність. Зрозуміло, що насильство та насильницькі дії тут також заломлені крізь призму загальної провісті про Спасіння, але є в Біблії і певні ригористичні та моральні приписи стосовно проявів агресивності у стосунках між людьми, а також визначена необхідність проявів цих рис у ставленні Бога до грішників та порушників Закону. Окрім того, до кругу цих понять входять також відносини панування та підкорення (влада), емоційні стани (гнів, страх), процеси (боротьба, війна) та наслідки терпіння від агресивних дій або бідувань (страждання, муки), що мають природне або неприродне походження. Знову звертаючись до Біблії та «Словника біблійного богослов’я», подивимося, які саме терміни складають агресивно кодований комплекс.

Агонія. Пов’язується з поняттями печалі, страху, жахливості та страждань.

Бідування. Людський рід завжди спіткають біди, які розцінюються ним як неочікувані. Людину вражають їх масштаби та невідворотність. Відгук страждань, що вони завдають людям, відчувається у всій Біблії. Це – війни, голод, вогонь, хвороби, смерть, які пояснюються тут у їх потаємному смислі. Бідування йдуть від гріха і тому вони споріднені із покаранням за гріх. Відмінність ж їх від кари полягає в тому, що вони падають не тільки на грішників, а на все творіння. Бідування розглядаються тому як підготовчі акти Страшного Суду. Через Паску нам відкривається справжнє значення бідувань, коли в них знаходить прояв торжество смертоносної держави гріха і поряд з цим сповіщається перемога Христа.

Війна. У біблійному відкритті – це не тільки людська справа. У Біблії війна є засобом вираження світової драми, в якій бере участь все людство, а саме – драми боротьбі Бога із Сатаною. Хоча метою Бога є мир, але він стверджується лише перемогою у війні з цим ворогом. Війна в суспільстві вважається безперечним злом, хоча вона присутня у всій історії людства. Перспектива, що її відкрив Синайський Заповіт – це перспектива миру, хоча за Батьківщину свою обраний народ повинен воювати. Бог ухвалює знищення Ханаану Ізраїлем, бо цивілізація того була розбещена.

Ісус Христос відмовився від будь-якого людського насильства, яке можна було б застосувати на Його захист. Він веде духовну боротьбу проти Сатани. Його мета – вразити «князя цього світу» (Мт., 26:52). Кожний вірний повинен воювати не з ворогами по плоті та крові, а з Сатаною та його прихильниками. Той, хто при цьому страждає, через своє мучеництво торжествуватиме. Христос та Сатана зараз збирають людей для останньої брані.

Влада. Будь-яка влада йде від Бога, оскільки Бог ставить на чолі народу посередників. Підкорення цій владі – борг сумління, але тільки тоді, коли ця влада є знаряддям справедливості, оскільки вона обмежена моральними обов’язками. Переступаючи межі політичної влади, людина уподібнюється Ассирії, що постає проти Єдиного владики. Одначе у тоталітарній державі, де влада є сатанинською карикатурою, жоден віруючий не повинен схиляти перед нею своєї голови.

Ворог. Людина завжди стоїть перед обличчям ворога. Ворожнеча виникає вже у першій родині (Каїн та Авель). Її джерелом є ненависть та заздрість. Ісус Христос торжествує над ворожнечею, закликаючи людей "любити ворогів ваших» (Мт, 5:44). Він прийняв виклик і переміг ворожнечу Своєю смертю.

Гнів Божий. Явище, яке віруючий завжди хоче пояснити для себе, звільнивши цей образ від елементів, що здаються йому непритаманними божеству. Але являючи Свій гнів, Бог робить це не як людина, оскільки не гнів оволодіває Ним, а Він – гнівом. Гнів Божий лише тоді відкриється віруючому, коли той відчує на собі Його Святість та Любов. Проте грішники повинні боятися, коли наступить День гніву Божого.

Гоніння. Переслідування не минуло ні народ Божий, ні Ісуса Христа. Існує проблема страждань праведних, коли вони терплять гоніння за свою праведність. Воно вирішується так: Господь через страждання хоче очистити праведників за замислом Своєї любові. Але у гоніннях дехто злий прагне супротивитися цьому та розлучити людину з Богом. Гоніння на друзів Божих є лише одним з видів вікової брані, протистояння сил Бога та Сатани, яка закінчується поваленням сил зла.

Звір та звірі. У Біблії ці образи пов’язані із змалюванням боротьби їх, потворних та страшних, з людиною. Через образ звіра, з яким воює Бог, представлено творчий акт, боротьбу з силами безпорядку, Левіафаном (Пс., 73:13; 88:10; Іов, 9:13; 25:12). Ці війни відбувалися за межами історії, одначе були прообразам зіткнень із Сатаною, Змієм. Звірі розуміються також і як есхатологічні кийки Божі (сарана, вершник, Янгол Безодні), що карають людей за гріхи (Одкр., 9:11). Торжество звіра має місце тоді, коли Сатана добився, щоб йому поклонялися. Звір втілився у великих язичеських державах, що воюють проти народу Божого, хоча прояви прагнення до тоталітарного володарювання відновлюються протягом всієї історії людства. Треба знати, що перемога звіра уявна, короткочасна, а перемога над ним знаменує перемогу Христа у майбутньому. Поразка звіра вже вирішена. Суд, що завершатиме історію, означатиме поразку звіра, тіло якого буде спалено. Тоді Сатана, смерть, пекло і звір будуть скинуті у вогняне сірчане озеро і так завершиться трагедія, що виникла з початком часів.

Кров. Означає заборону вбивства. Лише Бог має владу над життям людини. Якщо хто проллє кров, то буде за це відповідати. «Не вбий» – це одна з десяти заповідей. Вбивство покликає до помсти, сповнення якої бере на себе Бог, а не людина, щоб запобігти нескінченого ланцюга вбивств за принципом «кров за кров». Додамо, що старозавітний переказ припускає подібну відплату за принципом «душу за душу», «око за око», «зуб за зуб», «руку за руку», «ногу за ногу», «опік за опік» (Вих.,21:23-25) тощо.

Лагідність, смиренність. Риси, які має той, хто покірливий Богові. Він лагідно ставиться також і до людей, що є плодом Духу, благом любові.

Милосердя. У звичайному смислі слова означає прощення та співчуття у стражданні. Богу важко примиритися з покаранням, що несе за собою гріх, тому якщо Він і карає народ, то водночас і милосердствує до нього. Милість Бога не знає іншого обмеження, ніж озлобленість грішника. Заповіт забороняє помсту і прощення має бути застосованим до кожної людини. Відсутність милосердя у язичників викликає гнів Божий, а Христос – це милосердний Первосвященик.

Мир, спокій. Їх всіма силами має прагнути людина, але шляхи до них завжди бувають Божими. Мир – це досконале щастя. «Шалом» – це повнота благополуччя повсякденного життя. Мир через це – не тільки договір, що дозволяє жити спокійно, а й мир із самим собою, з природою, з Богом. Мир – це стан здоров’я і єврейське запитання про здоров’я означає «Чи в мирі він?» (Царст., 18:32; Бут., 43:27). Миру бажають при зціленні від ран, при подоланні безпліддя. Авраам, що помер старий роками, сповнених життя, пішов «у мир» (Бут, 15:15; Лк., 2:29).

Мир – це добро на протилежність злу, це – дар Божий. Тому тривожним є запитання, чому нечестивці насолоджуються миром, тоді як він є ознакою та плодом праведності? В Священній історії мир все більше визначається як духовне благо. Бог є Богом миру і від Нього чекають миру, створюючи жертовники, як це творив Гедеон для Ягве, бо Бог є «податель миру» (Суд., 6:24; Вих., 45:7). Мир як дар Божий людина отримує через молитву, а також «ділами праведності». Ідеал миру було скривджено царями, які вважали, що мир є не плодом Божим, а лише наслідком політичного союзу.

Людина повинна співробітничати з Богом у справі ствердження миру на Землі, хоча це співробітництво внаслідок присутності на ній гріха недосконале. Воно знаходить прояв у боротьбі за мир. У Біблії грізні пророцтва закінчуються сповіщанням про відновлення миру.

Ісус Христос перетворює пророцтва на дійсність, оскільки в Ньому гріх вже переможений. У кожній людині гріх не помирає доти, поки Господь не прийде «в останній День». Джерело миру – Божа благодать (ап. Павло). Христос Своєю кров’ю примирив з Собою все. Завдяки тому, що ми об’єднанні в «одному тілі» (Єф., 2:14-22), мир Христа володарює в серцях наших. Віруючий знаходиться в мирі з Богом через Христа, бо то є Бог любові та миру (2 Кор., 13:11). Як і любов, мир є плодом Духу, він – передвкушання вічного життя (Рим., 8:6). Апостол Іван роз’яснює, що мир є плодом жертви Христової, і цей мир не має нічого спільного з «цим» світом. Христос, торжествуючи на смертю, дав нам разом із миром владу над гріхом. Всі свої сили християнин повинен віддавати заповіту «Блаженні миротворці», поводити себе, уподібнюючись до Бога та Христа, встановлюючи мир на Землі. Чим менше буде мати він ілюзій, тим дієвішою буде для нього політика миру. Віруючий повинен при цьому сповідувати три принципи: 1) Панування Ісуса Христа та Його друге пришестя встановить мир; 2) тільки Церква, Тіло Христове долає всі расові, класові та статеві відмінності людей; 3) Тільки правда між Богом та людьми встановить мир.

Могутність. Є властивістю Бога. Могутність Ягве, Бога Ізраїлю, знаходить прояв у Його участи в земних справах, у Творінні, у співробітництві людини з Богом. Стаючи Його образом, людина повинна підкорювати сили природи, але робити це необхідно не як Адам, що хотів стати незалежним від Бога, але при смиренні Божому.

Сили зла, котрі поневолюють людину, знаходять прояв у діяннях людей. Це – і спроба досягти неба без Бога шляхом будівництва Вавилонської вежі, і пригнічення людини людиною, коли остання забуває, що її влада – від Бога (Рим., 13:1; 1 Пет., 2:13; Ів., 19:11). Сильні світу цього повинні пам’ятати, Хто буде їх самих судити «з силою». Це також знаходить прояв у волхвуванні, чаклунстві та магії, до яких звертаються ті, хто нехтує Всемогутнім, щоб умилостивити сили природи, обожнені ними. Бісові сили намагаються вимагати поклоніння до себе, спокушаючи людей за допомогою тієї могутності, яку бог залишив Дияволові на деякий час (Мт., 4:8; 2 Фес., 2:9). Ця могутність є державою смерті і через страх смерті Диявол підкоряє тих людей, хто супротивиться Богові.

Всемогутній карає тих, хто не вірив у Нього і вони помирають у пустелі через сорок днів мандрувань (Числ., 14:22). Замисли Божі виконують сильні світу цього, і це теж є проявом Його могутності, котра виражається також у тому, що Бог прагне спасти всіх, всі народи. Ягве здійснює це через рятівного Отрока, таємничого Раба, котрий помре у презирстві, але через смерть Його могутність Бога виведе життя для величезної кількості виправданих, бо ця могутність – сила воскресіння. Новий Заповіт скріплюється жертвою Христа, в якому Всемогутній виявляє Себе та завершує Свою справу. Сила Духу тому має прояви і через віруючих у Христа.

Мученик. Це ще й «свідок», той, хто свідчить своєю кров’ю (Діян., 22:20). Прикладом для мучеників є Ісус Христос. Мученики жертвують своїм життям з вірності свідоцтва про Ісуса. Їхніми рисами є укріплення Божою благодаттю під час смерті та смертельної скорботи, мовчазність, терплячість, непровинність, прощення та милосердя до своїх мучителів, якщо вони каються. Як Отрок Божий повинен був постраждати за багатьох, так і Ісус Христос пройшов крізь муки за багатьох. Спасительний замисел Божий здійснюється через страждання та смерть Його свідка (Мт., 16:21; Лк., 17:25, 22:37, 24:7, 26:44). До того ж, хіба не всі пророки будуть гнаними та вбитими? (Мт., 5:12, 23:30; Діян., 7:52; Фес., 2:15; Євр., 11:36). І це не може бути випадковим збігом: Ісус Христос в цьому бачить Божественне накреслення, що одержує завершення у Ньому Самому. Славним мучеництвом Христовим заснована Церков, покликана доносити Богу свідоцтво крові для спасіння людей. Мучеництво у християнстві є уподобанням до Христа, прославлення Господа через страждання.

Насилля, порушення. Ці поняття викликають уявлення про буйне руйнування, але треба визнати, що воно має в основі певну життєву силу, котра, щоб залишатися такою, тяжіє до руйнації самого життя. Індоєвропейські слова, що позначають «життя» та «насилля» – одного кореня. Біблія без ілюзій описує насилля, що царює у людському житті, де життєві сили та влада пітьми знаходяться у рівновазі. В Ісусі Христі ідеал життя, що не знає насилля, може стати реальністю.

Насильство є порушенням норми, через що багато мов мають в основі цього слова значення «примус». Одначе корінь «ХМС» (насильство як примушення) відсутній в словах, що описують такі події, як вбивство Авеля Каїном, ґвалтування жінок, бунти тощо. Насильство може бути розглянуто з позиції його наслідків – знищення. За звичаями давніх часів застосування насильства хоча б із справедливою метою, розцінюється як жорстокість (Бут., 34:2).

Ягве засуджує несправедливість, пов’язану із насиллям, але сам Він коїть його, терпить та навіть схвалює. Він спирається на закон відплати (Вих., 21:24), засуджує такі злочини, як примусове переселення, розтинання вагітних жінок, спалення трупів, утискування сіромах, вдовиць, сиріт тощо. З іншого боку Він Сам – грізний войовничий Бог, який вразив первістків Єгипту, керує битвами, ухвалює вбивство з помсти або ревнощів (Числ., 15:31). Але Він не переступає Заповіту, даного Ним Самим. Він провіщує есхатологічну війну на Землі та нещадне знищення зла в світі.

Подібні моменти не дають нам підстав посилатися на діяння Божі, коли ми займаємо ту чи іншу позицію у сучасних політичних стосунках, бо це було б наївним нерозумінням обставин, в яких Бог відкриває себе. Парадоксальність Ягве проявляється у подвійному образі грози та тихого вітерця. Раб-Отрок, у якому християнин бачить прообраз Ісуса Христа, цілком віддається волі Божий та перемагає насилля: Він не супротивиться злим, не грішить і не знає неправди (Іс., 50:5; 53:9).

Новий Заповіт теж здається суперечливим у його ставленні до насилля. Але суперечливість дій Христа є удаваною. За відсутністю точних термінів важко говорити про сутність феномену, що з’являється з приходом Його у світ, але воно розв’язує дію певних сил. Перед обличчям несправедливості Христос висловлює незгоду і тим знімає в своїх діях суперечливість покірності та насилля. Він виганяє торговців з храму, вносить неспокій у родину, розмежовуючи батьків та дітей, братів та сестер силою Свого поклику. Він постає проти святого обов’язку дітей перед батьками і на прохання однієї людини, що хотіла піти та поховати померлого батька, каже, щоб мертві ховали своїх мерців (Лк., 9:60). В залежності від точки зору можна прийняти образ Ісуса Христа як такого, що застосовував насилля, але врешті решт приніс мир (Об’яв., 6:4-8; 21:4). Але можна бачити в Ньому і смиренного серцем Вчителя. У ставленні до насилля Христос більш радикальний, ніж старозавітні письменники. Закон вимагав відплати, Христос вчив любити ворогів своїх (Мт., 5:44; Лк., 6:27). Він вчив своїх учнів не чинити опір злу та жертовно переносити насилля. Він не піддався спокусі встановити Царство Боже на Землі насильницькими засобами. Він не хоче панувати над людьми через насилля, відмовляється увійти у Славу інакше, як через принесення Себе у жертву на хресті (Мт., 16:22). Він не погоджується на опір, що розпочинають Його учні і навіть виліковує пораненого ворога. Він не пролив крові людей, Він пролив Свою кров.

Постає питання, чого ж тоді треба противитися злу? Справа не втому, щоб проповідувати непротивлення злу, справа у дусі любові та самопожертви як єдиного способу примирення того, хто застосовує насилля та його жертвою (1 Царст., 26). Христос прощає тих, хто розіпнув Його. Царство Боже встановлюється не брутальною силою, а силою Божою, перемогою над смертю. Ось чому ті, хто візьме меча, від меча і загинуть (Мт., 26:52).

Ненависть. Протилежна любові, але й близька до неї. Якщо хто-небудь занадто сильно любить когось, то любов переходить у ненависть (2 Царст., 13:15). У полігамній родині дружину, яку менше люблять, ненавидять. Звідси йдуть дивні для нас слова в Біблії про ненависть до жінок. Ненависть у суспільстві надзвичайно поширена та має сатанинське походження. Заздрячи щастю людини, Диявол зненавидів її, ставши причиною її смерті (Прем., 2:24). З тієї пори світ живе у ненависті. Чи може праведник ненавидіти? Закон вчить нас любити ближнього (Лев., 19:17), наказує страчувати тих, хто вбив через ненависть (Втор., 19:11) та водночас створює міста-сховища, куди можуть втекти ці люди, де вони будуть у безпеці, оскільки там заборонена помста. Що стосується Бога, то Він не може ненавидіти жодної істоти, котру створив. Він – як чоловік у великій родині, любить одну дружину та ненавидить (любить менше) іншу.

Ісус Христос стає жертвою ненависті, але Він через Свою смерть, що є справою Любові, повертає Любов в світ. Треба ненавидіти зло, а не людей. Любов є єдиним правилом поведінки, навіть по відношенню до ворогів (Лк., 6:27). Правило ж для християнина таке: люби всіх людей, ненавидь себе. Часи каїнів минули і християнин знає, що лише Любов дає життя і робить його подібним Богові (1 Ів., 3:11-24).

Пекло. Це – царство смерті, але воно інколи приходить у «землю живих», коли виникає ненависть.

Покарання. Царство Боже знаходиться під знаком блаженства, але Біблія говорить і про кари Божі. Замисел Божий спрямовано на те, щоб примирити всяку твар із Богом, але Пекло розділяє їх остаточно. Як тільки втрачається богословський смисл понять, що пов’язані із покаранням, виникає спокуса перетлумачення понять «суд», «гнів», «гріх» тощо. Хоча Божа любов веде грішника до обертання у віру, різні покарання – біди, потоп, розсіяння, вороги, війни, смерть та страждання відкривають перед людиною три речі: її поразку як грішника, логіку, за якою гріх веде до покарання та Лице Боже, Який судить та спасає.

Помста. В Біблії розуміється не в сучасному смислі як покарання, а як відновлення правди, перемога над злом. Хоча мститися від ненависті нечестивому завжди заборонялося, помста за порушене право є обов’язком честі. Бог постійно відкриває Себе як єдиного месника за правду.

Прокляття. Через бурхливі емоції воно приводить у дію сили, що перевершують людину. Через силу вимовленого слова, яке нібито автоматично викликає згубні наслідки, прокляття нагадує про страшну силу гріха та зла, про ту невблаганну логіку, що веде до нещастя. Проклинати легковажно небезпечно, для цього треба мати або батьківське чи законне право або знаходитися у стані біди. Прокляття існувала з давніх часів, але ще раніше існувало благословення. Коли Слово, яке є світло, істина та життя, докочується до Князі Пітьми, батька смерті, благословення через згубну відмову від нього Сатани перетворюється на свою протилежність, прокляття. Прокляття насилається на ворогів Ізраїлю, і на сам Ізраїль за провину, але Ісус Христос перемагає його. Прокляття Ісуса Христа до тих, хто «залишається поза…» не є помстою, воно жахливіше і чистіше, торкаючись тих, то сам себе виключив з любові. Хоча Сам Христос нікого не прокляв, Він давав грізні перестороги.

Рука Божа, Мускул. Символ могутності Бога, Його спроможності до творіння землі, неба, усього в світі. Рука Ісуса Христа – це символ володіння всім (Ів., 3:35).

Сатана («шатан» – противник, «диаболос» – наклепник). Невидима істота, особа, дії якої проявляються у діях інших істот (бісів чи нечистих духів) або в спокусі. Біблія утримується від докладного викладення його постаті, обмежуючись вказівками про те, як віруючому протистояти цим діям.

У Старому Заповіті про Сатану говориться дуже рідко, так, щоб зберігався принцип трансцендентності Бога та не виникало можливості впадіння у дуалізм, до якого Ізраїль був схильний. Він є не стільки прямим противником, скільки янголом в оточенні Ягве, що виконував на Суді божому функцію обвинувача, зобов’язаного примусити поважати правду Божу. Проте за цим удаваним служінням Богу можна угледіти ворожу волю, – якщо не до Бога, то до людини. З іншого боку, читач Біблії знає, що якась таємнича істота брала участь та грала важливу роль при творенні людини. У «Бутті» – це змій, але він також є творінням Божим, хоча володіє знанням та хитрістю. З першого дня він – ворог людині, бо заздрить її щастю (Прем., 2:24).

Переможене на початку історії людство передбачає, що воно в свій час переможе свого противника. Перемога людини над ним – головна місія Христа. Цим ворогом є смерть та володар її Сатана. Він прагне замінити державу Отця царством смерті. Перемога Христа завершиться лише у кінці історії Спасіння. Антихрист вже діє на Землі і за його діями криється Диявол. Християнин повинен, як і Христос, зустрічатися з ним як із своїм супротивником. Трагізм долі християнина полягає у тому, що він повинен обирати між Богом та Сатаною. Сатана небезпечний, він може прийняти вигляд янгола світла, одначе залишається переможеним ворогом. Він безсилий перед Жінкою та Народженим і тому обертається проти «залишків насіння» її (Об’явл., 12:17). Удавана перемога Сатани завершиться остаточною перемогою Агнця та Його Церкви. Перемога передбачає боротьбу та можливість поразки в ній. Саме з поразки почалася історія людства, але шлях спасіння – це шлях остаточної перемоги, перемоги народу Божого та Христа. Переможені власті Він з ганьбою потягнув за своєю колісницею (Кол., 2:15). Христос, лев від коліна Іудина, ставши володарем історії, переміг більш досконало, аніж всі ізраїльські царі.

Сила, міць. У Біблії все пронизано темою сили, проте сказано, що той, хто звертається до неї, до насилля, зазнає остаточної поразки. Той, хто не має сили фізичної, але має силу Божу, сильніше. Неміццю виражається сила Божа. Сила примушує себе поважати. Ізраїльтяни мріють про силу багатства (Руф., 4:11), рук (Пс., 75:6), плодючості (Бут., 49:3). Сила порівнюється з каменем, діамантом, скелею (Єз., 3:9; Пс., 45:3; Іс., 26:5). Боротьба не може бути оборонною, у боротьбі за життя нема перехідних станів, тут або перемагають, або зазнають поразки. Сила, котра необхідна християнинові, репрезентована життєвим потенціалом і ця сила є у воскресінні Христа. Силу, що здатна дати спасіння, людина отримує від Бога.

Скеля. З нею апостол Павло ототожнював Ісуса Христа. Бог – міцний, як скеля, бо Він забезпечує перемогу Ізраїлеві.

Страждання. Не оспівуються християнином, бо він – не стоїк, він – учень Христа, який мав радість «потерпіти хрест». Тому він кожне страждання розуміє у світлі життя та вчення Ісуса Христа. Біблія вважає страждання злом, вони не повинні існувати. Лементування з страждань сповнює біблійне Одкровення, що дало початок «плачу», особливій літературній формі. Судження про страждання відображає повстання проти нього людини та відчування нею того, що страждання є злом. Ми, звичайно, обізнані у стражданні, оскільки людина, народжена жінкою, коротка днями та пересичена печаллю (Іов, 14:1; Сир., 40:1-29), але з цим нам нелегко замиритися. Свавілля смерті, що вражає найрізноманітних людей, важко переносити (Іов, 21:28-33; Притч., 11:4). Ще сильніша спокуса, котра виникає від страждань праведника та довголіття нечестивця. (Екк., 7:15; Єр., 12:1). Воістину, справедливість в цьому світі попирається. Жоден з цих факторів – ні природа, ні випадок (Вих., 21:13), ні людська доля (Іов, 4:1), ні згубна сила гріху, ні прокляття (Бут., 3:14; 2 Царств. 16:5), ні сам Сатана не можуть не бути підвладні Богові, Його всемогутності. Отже, Бог має причетність до зла, воно певною мірою залежить від Нього. Пророки не можуть зрозуміти щастя нечестивого та нещастя праведників (Єр., 12:1-6), Іов кличе Бога на суд і вимагає від Нього пояснень (Іов, 13:22). Проте неясні відчуття майбутнього Спасіння пронизують всю Біблію. Поступово до неї приходять пророки та мудреці, що були замучені стражданнями. Раб-Отрок приносить Богу душу, несучи гріх багатьох. Так велика спокуса стає нечуваним чудом, одкровенням мускула Божого.

Ісус Христос, дивлячись на страждання людей, відчував хвилювання з божественного милосердя. Зцілення та воскресіння Христа – це знаки його месіанської ролі. Проте Він не знищує в світі ані смерті, ані страждань, хоча приходить Він для того, щоб полишити смерть сили (Євр., 2:14). Він заперечує неодмінність страждань, розуміння хвороби та нещастя як невідворотного покарання за гріх (Лк., 13:2; Ів., 9:13), але визнає, що страждання є плодом гріху та прокляттям, що відбулося в Едемі та тому Він втішає страждальців.

Сам же Ісус Христос – «муж скорбот». Він страждає від розбещеного натовпу (Мт., 17:17). У муках Христових зосереджено все можливе людське страждання. Він стає смертельною скорботою, боротьбою у нудьзі та жаху (Лк., 14:33). Після переможної Пасхи християни не повинні думати, що вже нема смерті, нема страждань. Їхня віра може похитнутися перед трагізмом існування (1 Фес., 4:13). Страждання християнина у тому, щоб бути прославленим з Христом.

Страх Божий. Старозаповітну частину Біблії визначають як Закон страху, а новозаповітну – як Закон любові. Це не точно. Закон любові бере свій початок у Старому Заповіті. Страх як основа релігійного почуття є і у Новому Заповіті. Благоговійний страх вірних є нормальним рефлексом на прояв сили Божої, який у житті віруючого доповнюється довірою до Бога. «Не бійся» – повторює Бог і зміцнені Ним виганяють страх зі своїх сердець. Христос говорить: «Не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може» (Мт., 10:28). «Не бійся!» говориться і Ізраїлеві (Числ., 21:34; Втор., 3:2; 7:18; 20:1).

Страх, жахливість. Окрім страху-побоювання, страху-турботи, що виникають у істот цього світу з приводу виконання роботи або актуальної задачі, існує ще страх-нудьга, страх-туга, страх-жах. Вони виникають внаслідок невпевненості перед обличчям смерті і взагалі перед майбутнім. Проте ніщо не може позбавити нас впевненості, що в Христі смерть переможена. Апостол Павло перед лицем смерті казав: «… ми не надіялись навіть жити. Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешає мертвих» (2 Кор., 1:8-9). Страх не знищено, але він зайняв своє місце – надія стала переконаністю.

Хрест – це знаряддя спокути, бо Христос помер на хресті. Проблема, що хвилювала навіть Його учнів, зводилась до питання про те, як може прийти спасіння через ганебну та тяжку смерть? Вона була потрібна для того, щоб через тіло Христове Бог засудив гріх плоті. Кров’ю Христа Він замирив всіх нас із Собою. Хрест, таким чином, виступає як передбачена Слава Божа.

Поряд із розглянутими поняттями агресивного коду, які вміщено у «Словнику…», звернення безпосередньо до тексту Біблії показує наявність у ній багатьох вражаючих нашу уяву місць, де гнів та лютість Божа представлена у живих та дієвих образах. У Старому Заповіті – це кари Господні, що Він їх насилає на Єгипет через Мойсея, коли вода у річці перетворилася на кров, повітря засмерділося жабами, все навкруги заповнилося комахами, люди покрилися виразками та запаленнями, стався град, налетіла сарана та наступила пітьма. Серед цих десяти кар остання – це смерть первістків.

Відповідні почуття викликають і сповіщання Івана Богослова у його «Об’явленні» про сім янголів, що сурмили та викликали страшні явища. Коли засурмив перший з них, вчинилися град та вогонь, перемішані із кров’ю, і впали на землю, і спалилася третина землі. Коли засурмив другий янгол, то немовби велика гора, розпалена вогнем, була скинута у море і третина моря зробилася кров’ю, і померла третина морських створінь, що мають життя, і загинула третина кораблів. Коли засурмив третій янгол, велика зоря впала з неба, палаючи, як смолоскип, а ймення зорі той Полин (Чорнобиль), і стала третина вод, як полин, і багато людей вмирало з води, бо згіркла вона. За сурмінням четвертого янгола вдарено було третину сонця, місяця та зорь, щоб третина їх не світила. Після того, як засурмив п’ятий янгол, зоря впала з неба і даний їй був ключ від криниці безодні, і вона відімкнула її, і дим повалив з криниці, мов з великої печі і затьмарилося сонце, а з диму на землю вийшла сарана. Вигляд сарани був подібний до коней, а обличчя – немовби людське. І шкодила вона лише тим, хто не мав печатки Божої на чолах своїх, таким чином, що вони мали муку як від укусу скорпіона. І в ті дні люди смерті шукатимуть та не знаходитимуть її. Після цього чотири войовничі янголи повбивали третину людей. (Об’явл., 8:2-12; 9: 4-18).

І це – лише невелика частина жахливих апокаліптичних подій, що їх було сповіщено. З наведених даних можна зробити висновок про достатньо сильну структурованість Біблії агресивно кодованими мотивами.

4.4. Інформаційний код. Коло біблійних понять, що ґрунтуються на цьому коді, окреслено в межах способу вираження, форми або змісту інформації, що передається.

Безумство. Протилежне мудрості. Їх критеріями виступають моральні чинники та моральний рівень життя. Безумство має два значення – безчестя, що відкидає Божий Закон, та мудрості, що не приймає Божої благодаті. Віруючий має бути готовим до того, щоб здаватися немудрим (безумним) в очах цього світу. Проте безумство любові, що її сповіщають апостоли, є найвищою мудрістю.

Благословення. Слово, що у своїх коріннях сходить до значень «коліно», «поклоніння», а може бути пов’язане із життєвою силою статевих органів. Воно вказує на контакт людей. Благословення перед кончиною батька своїм дітям є покликанням на них плодючості та життя. З ним співвіднесені такі поняття, як «молоко», «чаша», «плід», жнива» та врешті – «тіло Христове».

Бачити. Бог бачить все, а ідоли мають очі, та не бачать (Об’явл., 9:20). Бажання бачити Бога – найсильніше у Старому Заповіті.

Задум Божий. Історія йде не за примхами злого року, а є результатом волі Божої і до кінця визначена наданій їй цілеспрямованості. Ця мета полягає у двох моментах задуму Божого – Спасіння у Христі та Спасіння всіх людей. Коли Христос увійшов до історії, цей таємний задум Божий став для нас відомим.

Знамення, знак. Чуттєво даний предмет, який у спілкуванні людей через природні або умовні відносини служить засобом передачі інформації про особу, явище чи предмет. У Біблії згадується знаки військові (сурми), знаки, що засвідчують особу, знаки, що дані нам через чудеса. Останні є не єдиними знаками Божими. Найвищим знаменням є Ісус Христос, який дав нам найістотний доказ любові Отця.

Знати, впізнавати. Заклик знати Бога – це первинний заклик, що його кинуто у серця людей. Пізнати дещо означає вивідати його конкретним досвідом. Так пізнаються страждання та гріх (Вих., 53:3; Прем., 3:13), війна та мир. «Пізнати» значить також вступити в особистий зв’язок і тут ми маємо значення «пізнання» як подружнього спілкування. Перед тим, як ми пізнаємо Бога, ми вже пізнані Ним. Досконале пізнання Бога дано в Ісусі Христі. Апостол Павло вважав, що це розуміння притаманне всій Біблії, що пізнання – це входження у великий потік життя та світла, котрий йде від серця Божого і що повертається до Нього.

Істина. У звичайному смислі слова – це слова, що відповідають дійсності. Біблія має інше уявлення про неї, основане на досвіді зустрічі з Богом. На аман (амінь, істину) можна спертися як на те, що гідно довіри, оскільки це є істина через одкровення. Істина тут означає Задум Божий, а справжньою істиною є Христос. Ось чому істина – це не знання, яким можна оволодіти зусиллям думки, це істина Євангелія, істина Спасіння.

Клятва. Це – звернення до Бога, щоб підтвердити вірність Йому в урочистій формі. Старий Заповіт розповідає про клятви, що їх давали люди один одному у соціальному житті, коли клятвопорушення засуджувалося. Новий Заповіт свідчить, що Ісус Христос ніколи не звертався до клятви для ствердження свого вчення. Він казав: «Істинно, істинно кажу Я вам», суворо викриваючи книжкову казуїстику.

Книга. В Біблії тлумачиться як святе Письмо, яке, проте, не співпадає із книгою цілком. Є таємничі книги, наприклад, «Книга для життя», куди Бог записує число громадян Сіону (Пс., 36:5; Іс., 4:3) та з якої Він викреслює лжепророків. Єзикіль пише богонатхнену книгу, з’ївши з божествами свиток на небі. Останнє не слід тлумачити буквально, оскільки поняття «з’їв» виражає лише природу богонатхнення. Є книги пророчі, книга «за сьома печатями», що її тримає в руках Той, Хто сидить на Престолі.

Молитва. У Старому Заповіті константа всіх молитов полягає у зв’язку з тканиною життя. Тут моляться, щоб у майбутньому відбулося те ж саме, що вже було. Ісус Христос став уособленням молитви та всіх благань, що їх підносять до Бога люди. Сам Христос теж молився (на таємній вечері) і Його молитва відкриває зміст як пристрастей, так і євхаристичної трапези.

Мудрість, премудрість. Шукання мудрості притаманне всім культурам Близького Сходу. Вона передбачає вміння діяти обережно та розумно для досягнення успіху в житті. У Давній Греції вона стає раціональною філософією. В Біблії слово Боже втілюється в форму мудрості. Але богонатхненна мудрість має іншу природу, ніж людська, навіть коли бере краще від неї. Мудрість людей оманлива, коли вони прагнуть привласнити те, що належить Богові, тобто пізнати «добро» та «зло». Пророки виступали проти такої мудрості самопідставного гуманізму.

До видів мудрості належить вміння правильно жити, щоб досягти повного щастя. Від ізраїльських мудреців не слід чекати міркувань про екзистенцію, проте вони гостро відчувають своє становище і думають про свою долю. Уособленням мудрості є óбрази закоханої або матері-господині, на противагу нерозсудливій жінці, одначе жіночий образ мудрості не слід розуміти буквально.

Мудрість Божа не статична, вона, як Дерево Життя, знаходить прояв у Законі. Дарами премудрості Божої є розподілення всіх благ (Притч., 8:21), життя та щастя (Притч., 3:21-26), благодаті та слави (Притч., 4:8), багатства та правди (Притч., 8:18), безпеки тощо. Отже, як людині не вступити з нею в шлюб?

Ісус Христос є вчителем мудрості, пророком, але Він вищий за старозавітних пророків (Мт., 5:7). Мудрість світу з Ним засуджено, бо ця мудрість досягла краю безумства, розіпнувши Господа (1 Кор., 2:8). Мудрість землі стала безумством, бо вона не визнала Бога Живого. Для того, щоб посоромити земну мудрість, Бог встановив врятувати світ через безумство хресної смерті. Справжня мудрість парадоксальним чином дається немовлятам. Бог обрав, що треба стати у світі безумним, щоб бути мудрим з Богом (1 Кор., 3:18). Християнська мудрість досягається від Отця, вона – не правила життя, а одкровення Бога. Якщо грішник хоче відродитися в Хресті, він повинен дати себе розіпнути разом із своєю мудрістю.

Неправда. В Біблії розкривається у відносинах з ближніми та у стосунках з Богом. Ягве є Богом істини і нехтування ним є справжньою неправдою. Батьком неправди є Сатана і вісь світу проходить між Богом та Сатаною. Християнин повинен благати Бога, щоб Той позбавив його від лукавого.

Обличчя. Є дзеркалом серця, на ньому читаються біль, втома, печаль, святковість, суворість. Обличчя Бога викликає смертельний страх людини, бо вона гріховна (Суд., 13:22), одначе Він – це спасіння людини і на обличчі Христа Бог дав можливість засяяти Власному обличчю.

Сповідання. Як таїнство каяття, воно означає можливість говорити про велич Бога і про все, що він робить для нашого Спасіння.

Слухати. Біблійне одкровення є слово Боже, спрямоване до людини. Грецькі містерії та східний гносис вважали, що відносини Бога та людини основані на баченні. Апостол Павло писав, що «… віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим., 10:17). Трагедія людини полягає у тому, що вона не хоче слухати Бога, глуха до Його закликів, її серце та вуха «не обрізані» (Єр., 6:10; 9:25; Діян., 7:51). Проте Бог слухає благання смиренних, праведних та убогих.

Сон. Древні люди бачили у сні спосіб спілкування з надприродним світом. У Старому Заповіті ми зустрічаємо тлумачників снів (Бут., 4:8; Єр., 27:9). У Новому Заповіті сон є видом Одкровення, що Його застосовує Бог (Діян., 2:17). Сон є також необхідним та таємничим моментом людського життя. У символічному плані людина повинна прокинутися від гріха та сну. Зауважимо, що вже згадані сім отроків ефеських спали мертвим сном і прокинулися від нього, що можна вважати послабленим варіантом загальної формули «життя – смерть (=сон) – воскресіння». Отже, сон у певному значенні постає як синонім смерті, як її брат. Недаремно давньогрецький бог сну Гіпнос приходився братом богу смерті Танатосу.

Учень. Той хто за власною волею обирає собі вчителя та поділяє його погляди. В Біблії йдеться про учнів пророків та мудреців Ізраїлю, про учнів Божих та учнів Христа. Вони мають такі риси, як покаяння, особиста прихильність, достойність.

Учити, наставляти. В обох Заповітах віра основана на Божественному Одкровенні, письменниками якого є пророки. Обряди жертвоприношення дають можливість батькові вчити дітей вірі, даючи відповіді на їх запитання. Священики виконують іншу місію і Слово Боже вони запозичують не з переказу, а безпосередньо від Бога. У Новому Заповіті вчителем є тільки Ісус Христос, але Він довірив Своє Слово апостолам. Тому заблудження – це не теж саме, що незнання або помилка. Воно є відмовою від істини. Люди впадають у есхатологічне заблудження, а Христос, викриваючи його, виступає як Вчитель істини.

Шукати. В основі людського незадоволення завжди лежить шукання Бога. Воно, це шукання, часто відхиляється і тоді людина бачить, що вона почала шукати Бога тому, що Він вже почав шукати її. Шукання Бога йде від культового до внутрішнього смислу. Врешті шукання Бога означає розуміння того, що Він перший полюбив нас (1 Ів., 4:19). Бог тягне нас до Себе з тим, щоб привести до Сина Свого. Вся Біблія доводить, що першість тут належить любові, що шукання людиною Бога йде від глибини серця Божого. Навіть у часи невірності Його народу Пісня пісень оспівує гарячу любов Бога до дружини, що шукає Його (Пісн., 3: 1-6; 6:3). Силу цієї любові відкрив нам Син Божий.

Явлення Христа виступає як один з видів Одкровення. Наочна присутність Христа у рішучій момент Його життя, наприклад, у Воскресінні, показує, що небеса присутні на землі.

До інформаційно кодованих понять відноситься також і поняття Одкровення, зрозумілого у широкому релігійному контексті. Біблійна релігія основана на історичному Одкровенні. Сенс християнського Одкровення полягає у тому, що Бог неспільномірно перевищує людські думки та слова, а задум Божий є тайною. Архаїчними формами одкровення було жеребкування та гадання східних народів. Старий Заповіт зберіг деякі з цих прийомів, але вони звільнені від елементів багатобожжя та магії (Бут., 44:2,5). Ще один його вид – це бачення та слухання Одкровення Божого пророками, коли Слово Його доходить до них незрозумілим чином (Бут., 12:1). Сприйняття Одкровення мудрецями звертається до людського розуму, тоді як Божественне Одкровення є трансцендентною реальністю. Наприкінці Старого Заповіту Одкровення та мудрість сплітаються. У Одкровенні Бог відкриває Сам Себе. Форми цього відкриття – Закон (Вих., 20:1) та Ісус Христос. Передача ж Одкровення здійснюється в Церкві, у діях Святого Духа та через апостольські об’явлення. Деякі релігії (наприклад, буддизм), взагалі не удаються до нього і відправною точкою мають чисто людське осяяння мудреця. Інші представляють свій зміст як одкровення з неба, приписуючи його передачу людині, що заснувала культ (Гермес Трисмегіст у герметичному гносисі).